пошук  
версія для друку
22.02.2007 | Ірина ЄГОРОВА, «День»

Вилікувати від наркоманії... в тюрмі. В Україні торік загинуло від алкоголізму 11 тисяч осіб, від наркоманії — 14 тисяч

   

«Актуальні питання лікування та соціально-психологічного відновлення осіб, залежних від алкоголю та наркотиків, які утримуються в установах Державної кримінально-виконавчої служби України», — такою була тема засідання відкритого круглого столу, що відбувся у Львові й зібрав досить представницьку аудиторію. В засіданні взяли участь народні депутати, керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань та представники цього департаменту в різних областях України, активісти кількох громадських організацій і медики.

Якщо зважити, що 87 відсотків осіб, які сьогодні відбувають покарання, — люди, що мають неадекватну поведінку, пов’язану, зокрема, із алкогольною або наркотичною залежністю; а із 20 тисяч громадян України, що перебувають сьогодні в колоніях та тюрмах, чотири тисячі вже лікувалися примусово від наркоманії чи алкоголізму, то тема круглого столу в плані важливості могла бути визначена як архіважлива для України.

Як запевняли учасники засідання, сьогодні вже немає колоній, де б харчування, відповідність ваги ув’язнених і параметрів їхнього зросту викликали б серйозні застереження. Тобто людей там не так уже й погано годують, тепер потрібно перейти до наступного — відповідності європейським нормам соціально-психологічного супроводу, в тому числі для осіб, залежних від наркотиків та алкоголю. Не можна стверджувати, що українські працівники пенітенціарних служб не обізнані з європейським та світовим досвідом. Програма «Атлантіс», що є узагальненням американського досвіду і активно впроваджується в установах Польщі, країн Балтії, Росії, частково застосовується і в Україні. Спеціаліст по роботі з узалежненими Фонду Стефана Баторія (Республіка Польща) Дарек Сковронські, що активно вивчає та впроваджує методи терапії узалежнених в межах програми «Атлантіс», виступив і на цьому засіданні круглого столу. Однак для того, щоб застосувати усі ці напрацювання, потрібні зміни у суспільстві загалом. Складно працювати із психологічними проблемами засуджених спеціалістам, норма навантаження яких — один психолог на 1000 осіб (в Данії чи Швеції — один психолог на 6 ув’язнених). Не менш складно вести розмови про необхідність духовного й професійного росту, якщо більшість людей, що відбувають покарання, або не мала до цього жодної професії, або втратили навички через непрацевлаштованість; у більшості взагалі відсутні плани на майбутнє. Тобто потрібна серйозна протидія соціальній занедбаності значної частини суспільства. Якщо врахувати, що кожен десятий в Україні або «сидів», або перебував під слідством, то можна собі уявити параметри цієї занедбаності… І тому необхідно не закривати очі, а активніше виносити на широкий загал проблеми, пов’язані із суспільними хворобами саме у цій сфері.

Учасники конференції говорили про те, що засуджені не мають можливості отримувати в тюрмах професійну освіту, хоч якусь спеціальність. Більше того — в тюрмах або зовсім не налагоджено серйозне виробництво, або воно ледь животіє. А усім відомі позитивні впливи на хворих людей методів трудотерапії. Тут не обійтися без держзамовлень і загалом без серйозної опіки держави.

Потрібно більше залучати громадські організації до участі в різноманітних програмах психологічної підтримки засуджених. Наразі основною структурою, яка серйозно і активно опікується ними, є лише церква і кілька поодиноких громадських організацій, що в цілому не становить систему.

Треба наголосити ще на одному аспекті проблеми — учасники засідання з гордістю говорили, що українські делегації активно їздять Європою і не тільки, вивчаючи досвід пенітенціарних закладів різних країн і потім починають застосовувати той досвід у себе «вдома». І тут дуже доцільно буде навести, хоч трохи провокаційне, та досить тверезе і обізнане із ситуацією судження одного з провідних українських психотерапевтів. Президент Української спілки психотерапевтів і президент Європейської асоціації психотерапевтів Олександр Фільц, який теж брав участь у круглому столі, визначив завдання боротьби із наркозалежністю як одне з першочергових для нації. Тому що масштаби наркоманії в Україні є жахливими. Якщо від алкоголізму загинуло торік 11 тисяч осіб, то від наркоманії — 14 тисяч. Маючи чималий досвід лікування узалежнених в пенітенціарних закладах різних країн, Олександр Фільц підкреслив:

— Для того, щоб допомогати в пенітенціарній системі психологічними методами осудженим-пацієнтам (а інакше їх не назвеш), потрібно мати два компоненти. Перше — достатньо добру медичну кваліфікацію спеціалістів для визначення точного діагнозу. Адже 80 відсотків залежностей не є чистими, генетичних є лише 15, все інше пов’язане із різними розладами. Інакше буде — стрілянина мимо цілі…

Другий висновок полягає в тому, що особи, які можуть насправді допомагати такій категорії пацієнтів, повинні мати власний досвід, тобто вже «перейти» цю проблему. Але питання в пенітенціарному закладі стоїть ще складніше. Мало мати власний досвід залежності, треба ще мати власний досвід перебування в цьому закладі — щоб володіти понятійним апаратом в сенсі цінностей, діалоговим комунікативним стилем і персвазивним стилем, тобто здатністю переконувати. В австрійській тюрмі, де я працював (і це був міжнародний, потужний проект, в якому задіяні були лише висококваліфіковані спеціалісти), пішли на цікавий експеримент — для реабілітації засуджених могли випускати за межі тюрми. Так от, найкращий вплив на них, щоб вони не втікали, а вчасно поверталися, мали саме ті працівники, що свого часу були засуджені, пройшли лікування і почали терапевтично допомагати іншим. Таких людей виявилося лише чотири, однак вони могли сказати лише два- три слова і їх розуміли, що називається «з ходу». А ми, психологи, що вміли загалом гарно і правильно говорити, висловлювалися «не по тих поняттях». І це серйозніше питання, ніж здається на перший погляд. Якби ми дозволили собі в Україні таке ноу- хау — спробували шукати людей, що вийшли з тюрми і здатні навчатися, — то лише кілька таких спеціалістів могли б перевернути ситуацію дуже серйозно.

Є ще одна проблема, про яку треба говорити. Культуральні умови перебування засуджених у нас і в Польщі — чи ви можете їх порівняти? Як «сидять» у нас і як «сидять» голландці чи австрійці? Австрійці мають комп’ютери, квіти, виноград, тенісний корт, басейн. Вони там просто живуть! Так, ми можемо запозичити їхні програми реабілітації узалежнених, однак наші соціо-культуральні рамки чимало наших зусиль зведуть нанівець. І треба собі у тому давати звіт. Тобто потрібно добре вивчити наші культуральні умови перебування в тюрмах людей із залежностями і з абсолютним розумінням ситуації адаптувати до наших умов ці програми. І останнє, що хочу сказати: боротьба з наркотиками є не лише боротьба психологічна, це боротьба біохімічна (рецепторний голод ніколи не зменшується, залишається на все життя). І замінити, зменшити цей рецепторний голод, хоч як це дивно, можна одним — тільки зміною системи цінностей, чіткою і зрозумілою. А це виходить за суто медичні рамки. Куди людина піде після тюрми? Чи зможе вона бути корисною суспільству, чи потребує її суспільство? Що вона цінуватиме, що буде дорогим її серцю? Все це є дуже складним, однак не має альтернативи — впливати на цю систему цінностей необхідно в першу чергу і вже зараз.

…Цей короткий лекційний аналіз учасники круглого столу, що працюють саме в установах покарання, визнали як «попадання в самісіньке яблучко». Залишилося лише на такі думки налаштувати суспільство і облаштувати стале правове поле. А можливо, навіть колись ми доростемо й до такого гуманізму, коли спочатку будемо лікувати наркоманів, а потім накладати покарання і відповідати за усі скоєні злочини.

"День" №32, четвер, 22 лютого 2007

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори