Осколки Системи, або що стоїть за спробою суворо покарати людей, причетних до появи у світ збірника документів про Голодомор на Харківщині

Події останніх місяців переконують, що в Харкові почався масований наступ на все українське. Фактів не бракує. Ще не стихли пристрасті навколо пам’ятника воякам ОУН-УПА, який хтось пробував знищити. В обласному центрі перестала виходити міська газета «Слобода», назва якої асоціювалась з вільними українцями, що заселяли й боронили наш край, починаючи з ХХУІ ст. Закрилось арт-кафе «ОстаNNя барикада», яке було острівцем національної культури у зросійщеному Харкові. Обізленому та зневіреному обивателю підносять як велику перемогу рішення місцевого суду про підтримку в регіоні позицій російської мови.

Але, певно, найбільш облудним випадом проти всього українства стали агресивне й зухвале шельмування людей, причетних до появи у світ документального збірника «Столиця відчаю. Голодомор 1932-1933 рр. вустами очевидців». Розповім про це докладніше.

Того лютневого дня, коли вся країна перебувала в ліричному настрої та, забувши на деякий час про безкінечні проблеми, поринула в потоки кохання та веселощів, мене несподівано запросили до місцевого відділення міліції. Без усякого вступу прозвучало запитання: «Ви маєте відношення до книги «Столиця відчаю»?» Після ствердної відповіді надійшло пояснення, що якийсь харків’янин звернувся до правоохоронних органів з нежартівливою вимогою притягнути мене до кримінальної відповідальності за ніби то тяжкий злочин – розпалювання міжнаціональної ворожнечі

Співробітники міліції були ввічливими. Коротке письмове запевнення, що зібрані мною й опубліковані документальні матеріали про Голодомор 1932-1933 рр. на території Харківської області (їх у книзі близько 200) не переслідували мети, зазначеної у заяві, їх задовольнили. Мене відпустили, попросивши, правда, надати книгу, що так розгнівила заявника, яким виявився старший радник юстиції, інвалід війни І.Т.Шеховцов.

Як згодом стало відомо, звинувачення в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі були адресовані Іваном Тимофійовичем не тільки мені, але й В.П.Науменку, редактору журналу «Березіль», що видав «Столицю відчаю», а також В.В.Калініченку, доктору історичних наук, професору, завідувачеві кафедри історії України Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразіна, котрий написав до збірника передмову.

Варто зазначити, що з нас трьох шановному професору дісталося найбільше. Шеховцов не обмежився заявою у правоохоронні органи, а разом зі своїм оточенням влаштував справжнє цькування на вченого. Наприкінці минулого року, ніби то з дозволу міської влади Харкова, під вікнами Національного університету було встановлено пікет, учасники якого дозволяли собі хуліганські дії та брутальні висловлювання, що принижували честь і гідність відомого українського історика. Як засвідчила поширена в той день листівка (судячи з вихідних даних, надрукували ЇЇ тиражем 1500 примірників на копіювальній техніці обкому КПУ), серед пікетувальників знаходився й сам всюдисущий І.Т.Шеховцов. Мало того, частина найбільш розпалених пікетувальників увірвалася до приміщення університету і під власне ревіння: «Виходь, боягузе!», «Виходь, підлий!» почали гатити кулаками і ногами у двері кабінету титулованого вченого ніби то з метою викликати його на ідеологічну дуель з тим же Шеховцовим. Прикриваючись вечірніми сутінками, група молодиків безкарно переслідувала В.В.Калініченка ще й на вулиці.

Вінцем психологічної атаки на Володимира Вікторовича стало депутатське звернення до ректора університету В.С.Бакірова, складене у кращих традиціях 30-х років. Його автор депутат Харківської обласної ради П.В.Тищенко вимагав від ректора вплинути на підлеглого за те, що він насмілився робити «выпады в адрес Советской власти, И.В.Сталина и других руководителей Советского государства, обвинив их в организации голодомора и геноцида украинского народа. Роблячи незграбну спробу дискредитувати В.В.Калініченка, депутат облудно повчав: «Я точно знаю, что признание голода 1932-1933 годов геноцидом ничего не даст ни умершим, ни ныне живущим украинцам, но может нанести огромный вред нашим отношениям с братским народом России, что устроит наших извечных врагов». Відповідь на своє звернення народний обранець прохав адресувати не йому особисто, а всій обласній раді.

Згадалось, що саме П.В.Тищенко був присутнім під час презентації книги «Столиця відчаю» в моїх рідних Валках, але попрохати слова й висловити незгоду з її змістом не наважився, визнавши за краще сховатися за спину «старшого товариша», як він називає у депутатському зверненні І.Т.ІІІеховцова.

Та ще б пак. Познайомившись із публікаціями друкованого органу комуністів Харківщини «Красное знамя», добре зрозуміла, з ким маю справу, адже Шеховцов вважає себе ледве не головним у колишньому Радянському Союзі захисником Сталіна. На сторінках згаданої газети Іван Тимофійович самовпевнено вихвалявся, що заткнув за пояс «докторів історичних та філософських наук», які намагалися йому опонувати на першому політичному процесі у «справі Сталіна» ніби то в самій Москві. Пишається І.Т.Шеховцов і тим, що 2004 р. видав цілий чотиритомник на захист радянського тирана, озаглавивши його промовисто: «Дело Сталина «преступника» и его защитника». За словами автора, його книга складається з «матеріалів слідства та судових промов» з приводу «антисталінської істерії».

Не знаю, яким вітром занесло «товариша» Шеховцова на нашу благодатну землю, але із згаданої заяви до правоохоронних органів випливає, що мешкає він в Україні майже стільки, скільки відділяє нас від Голодомору, – 76 років. Виходить, що про 33-й знає не чужих розповідей, мав змогу спостерігати трагедію власними очима. Чому ж тоді лукавить? Можливо, тому що, виправдовуючи Сталіна та його оточення , намагається виправдати себе самого? Хто Ви, Іване Тимофійовичу Шеховцов і що робили в Україні під час Голодомору, про який відгукуєтесь із неприхованою іронією, беручи слово в лапки?

Увійшовши в азарт політичних ігрищ, старший радник юстиції досягає вершини своєї правової майстерності, а точніше – блюзнірства. В оприлюдненій у газеті заяві до Генерального прокурора України він вважає себе ... « потерпілим « ніби то у зв’язку з тим, що книга «Столиця відчаю» завдала йому « тяжких душевних страждань і ні з чим не зрівняну моральну шкоду» (ні більше, ні менше !).

Доки І.Т.Шеховцов складав свої заяви, фракція комуністів у Харківській обласній раді (у її складі, як відомо, перебуває і голова комісії облради з прав людини, свободи слова і масової інформації Л.П.Стрижко) також не сиділа склавши руки. Наприкінці минулого року добилась внесення до порядку денного чергової сесії офіційної заяви Із спробою ревізії тільки-тільки прийнятого Верховною Радою і підписаного Президентом Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Хоча небачена затія безславно провалилася (більшість депутатів заяви не підтримали), але ж прецедент залишився. Прецедент не тільки публічного зневажання народної пам’яті, але й зухвалої безкарності, правового нігілізму, беззастережного нехтування українським законодавством.

Сам собою напрошується висновок про те, що харківські партійці хоча й називають себе українськими комуністами, насправді продовжують боротися за справу «великої ВКП(б)», що прагне реваншу й помсти. Інакше зобов’язані були знати та хоча б зважати на позицію Комуністичної партії України, яка ще 1990 р. засудила сталінізм, відмежувалася від його злочинної політики і благословила у світ документальний збірник «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів», підготовлений тодішнім Інститутом історії партії при ЦК Компартії України. У ньому були вперше оприлюднені тільки-но розсекречені архівні матеріали, що відображають справжні причини, хронологічний хід і наслідки трагедії.

У постанові ЦК Компартії України від 26 січня 1990р. «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів» , текстом якої починається зазначений збірник, читаємо: «ЦК Компартії України постановляє:

Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку...»

Одначе у «русского человека» (так себе називає Шеховцов у обнародуваній заяві до Генерального прокурора України) та його харківських соратників свій погляд на життя. Особливо обурили їх ті сторінки із книги «Столиця відчаю», на яких свідки Голодомору згадують факти переселення на спустошені штучним мором території Харківщини людей із Росії. В цьому вони побачили спробу посварити росіян з українцями, посіяти між ними ворожнечу, «розколоти слов’янські народи». Яке лицемірство!

Чи ж вам не знати, «дорогі товариші», що російський народ, так само як і український, винен хіба в тому, що дозволив заволодіти владою в нашій колишній спільній державі купці цинічних і безжалісних авантюристів, які під виглядом «боротьби за світле майбутнє» прирекли мільйони людей на безмірні страждання, поневіряння і мученицьку смерть.

Спекулюючи на деякому охолодженні відносин між Росією та Україною, підтасовуючи факти, Шеховцов і його однодумці переслідують єдину мету – заткнути рота негодним, залякати їх, розбурхати російськомовне населення і, як наслідок, спровокувати розпалювання тієї самої міжнаціональної ворожнечі, проти якої ніби то виступають.

Понад 60 років Система, осколки якої уособлюють сьогодні в Харкові Шеховцов і його компанія, намагалась стерти з пам’яті людства неймовірну правду про Голодомор. Але не вийшло. Злобні й безпідставні нападки на людей, причетних до появи на світ книги «Столиця відчаю» в черговий раз засвідчують лише про одне – агонію Системи. Жорстока правда найстрашніше в історії людства винищення народу проймає уми і серця все більшої частини не лише нашої, але й світової спільноти. А це значить, що Суд Історії вже близько!

Тамара Поліщук.

Упорядник документального збірника «Столиця відчаю», член Національної Спілки журналістів України.