MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Юридичний коментар до Указу Президента України «Про дострокове припи-нення повноважень Верховної Ради України» від 2 квітня 2007 р. та загальної політичної ситуації в Україні

11.04.2007   
Всеволод Речицький
Коментар В.Речицького побудовано на кількох загальновідомих аксіомах. Зокрема, на тезі про те, що демократія, що не спирається на верховенство права, є нічим іншим як прологом до хаосу.

Як відомо, 2 квітня 2007 року Президент України В.Ющенко оприлюднив Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» № 264/2007, який констатує й водночас суттєво підсилює ситуацію гострої політичної кризи в Україні. Саме ці обставини стали причиною того, щоб подати цей коментар. Необхідно зазначити вже від початку, що коментар побудовано на кількох загальновідомих аксіомах. Зокрема, на тезі про те, що лібералізм, який не спирається на владу закону, небагатого вартий. У свою чергу, демократія, що не спирається на верховенство права, є нічим іншим як прологом до хаосу. Політичний хаос найчастіше закінчується владарюванням сильного. В підсумку виходить, що свобода, яка не спирається на право, – це фактично право сили. Власне, саме з цих класичних засад намагається виходити даний коментар.

Відтак, в Указі Президента (далі – Указ) констатується що:

1) в Україні «склалася ситуація ігнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій», зокрема, «на заміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів <...> заступає практика масового поповнення її складу на засадах індивідуального або групового членства»;

2) в свою чергу, «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій» <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року»;

3) таке формування коаліції «є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України»;

4) воно також «призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету»;

5) крім того, «такий розвиток подій є реальною передумовою узурпації влади в Україні»;

6) нарешті, все «це також загрожує національній безпеці, спричиняє дестабілізацію політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету».

На моє переконання, кожна з вищезазначених констатацій Указу заслуговує на окрему юридичну оцінку. Тому ситуацію доцільно розглянути саме у відповідності до більшості із проголошених тез.

 

 1. Указ стверджує, що нині в Україні відбувається масове поповнення складу правлячої коаліції на засадах індивідуального або групового членства. Тобто вже від початку ми стикаємося з оціночним судженням Президента про те, що певна (на мою думку, не масова – В.Р.) кількість депутатів почала голосувати в унісон з голосуванням депутатів, які належать до правлячої коаліції. За винятком переходу до коаліції депутатів групи А.Кінаха, а ще раніше – соціаліста О.Мороза, йдеться не стільки про фізичний перехід із фракції у фракцію, скільки про зміну пріоритетів в голосуванні окремих членів парламентської опозиції. Оскільки днями ці люди були виведені зі складу правлячої коаліції, їхній зв’язок з коаліцією залишається суто ідейним.

Якщо згадати про те, що частина 2 статті 80 Конституції України говорить, що «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах», виникає запитання – у чому, власне, полягає сенс «грубого порушення», про яке йдеться в Указі? Адже нові симпатики коаліції сидять у тій самій залі пленарних засідань, що й раніше сиділи. Слухають, думають, ухвалюють рішення, голосують... Все те саме, що було й раніше, тільки внутрішні оцінки, політичні установки суттєво змінилися. Але чи має будь-яка фракція владу над інтелектом, моральними переконаннями, духовними цінностями своїх членів? Більше того, чи має таку владу над свідомістю депутатів навіть народ України?

Народ обрав на парламентських виборах 2006 року дуже різних людей з усіма притаманними їм внутрішніми переконаннями, настроями і оцінками. При цьому голосування відбувалося за фактично закритими списками. Тобто народ, обираючи депутатів, мусив покладатися на зрілість політичної сили, яка сформувала конкретний список. Реально списки формували лідери партій та блоків, отже, саме вони несуть головну відповідальність за нелогічну поведінку своїх обранців. Якщо місце у списках купувалося за гроші, то претензії взагалі недоречні. Народ на продаж місць політичних лідерів не уповноважував. Якщо ж вони все-таки це зробили, то саме вони й повинні нести конституційну відповідальність. В останньому випадку логічним було б розпустити не всю Верховну Раду, а тільки опозиційні фракції, які морально розклалися.

Втім, у кожній з існуючих у світі виборчих систем вибір людей не буває абсолютно безпомилковим. Нормальна виборча система може бути мажоритарною, пропорційною чи змішаною, проте в будь-якому випадку вона повинна давати такий результат, при якому помилки волевиявлення є поодинокими, тобто коли вони не утворюють ефекту масовості, системи. Натомість Указ констатує масову зміну політичних орієнтацій. Але якщо симпатії й подальше голосування депутатів змінюються масово, то це дає підстави говорити не так про політичне відступництво, як про хибний спосіб формування виборчих списків, юридично неприйнятний виборчий закон.

З іншого боку, не існує серйозних підстав стверджувати, що народ в особі більшості виборців дійсно подразнює перехід депутатів від опозиції до коаліції. Адже народ обирав народних депутатів не безпосередньо до коаліції чи опозиції, а до парламенту – Верховної Ради України. Тобто за законом народ на входження депутатів до складу коаліції чи опозиції впливати не може й не повинен. Не виключено також, що за час, який сплив з моменту останніх парламентських виборів, електорат перейшов до нових політичних пріоритетів разом із депутатами-перебіжчиками. Принаймні, Президент України не може достеменно знати сьогоденні пропорції політичних настроїв народу. Як свідчить відносно недавня історія, лідери можуть у вражаючих масштабах розходитися с народом, про що говорить приклад не тільки Н.Чаушеску.

Якщо симпатії більшості народу на перших виборах належать одній партії, а на других виборах – іншій (типова картина у двопартійній політичній системі), то чому б їм не змінитися в коротший термін? У березні 2006 року народ міг хотіти одного, а в квітні 2007 – іншого. Зрештою, якщо голосування окремих депутатів від опозиційних фракцій в унісон з коаліцією – це зрада, то голосування цілої фракції «БЮТ» за Закон «Про Кабінет Міністрів» має вважатися ще більшою зрадою. Адже він практично нищить політичну значущість поста українського Президента. І чому в такому випадку не вважається зрадою виборців те, що сам Президент В.Ющенко подав на посаду Прем’єр-міністра кандидатуру В.Януковича? Адже саме щоб не допустити останнього до влади, стояв на зимовому майдані Незалежності його відбірний електорат.

Так або інакше, але з юридичної точки зору неможливо довести, що зміна стратегії голосування цілою фракцією, так само як і зміна політичних уподобань Президента щодо кандидатури В.Януковича – це благо для народу, а зміна стратегії голосування окремими депутатами – зло.

 

2. Теза Указу про те, що «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року» є також дуже сумнівною. З логіки Указу випливає, що перехід соціалістів О.Мороза до антикризової коаліції влітку 2006 року не спотворював волю виборців, а такий самий перехід інших фракцій пізніше її спотворює. Подібний висновок є нелогічним, бо відразу після виборів воля електорату є більш наближеною до волі обраних ним депутатів, ніж 9 місяців пізніше. Проте мусимо наголосити на тому, що Конституція саме відразу після виборів дозволяє народним депутатам входити у складі фракцій до будь-якої коаліції.

Як відомо, частина 7 статті 83 Конституції України говорить лише про те, що мінімум 226 організованих у фракції депутатів мають визначитися в місячний термін з питанням входження до правлячої коаліції. При цьому є очевидним, що  за умов багатопартійної системи (як от в Україні) політична єдність коаліції може бути лише умовною, відносною.

Адже фракції входять до коаліції, проте не розчиняються в ній. Тому виглядає логічним, що за Конституцією і законом такої єдності має вистачити лише для формування Кабінету Міністрів. Про подальшу долю коаліційної єдності, так само як і єдності опозиції, Конституція просто нічого не говорить. Тобто вона не передбачає обов’язку коаліції чи опозиції голосувати протилежним один до одного чином. Навпаки, з частини 2 статті 80 Конституції витікає те, що голосування депутатів є принципово індивідуальним. Це означає, що воно обумовлюється їх власним вибором, інтуїцією, а не партійною (фракційною) дисципліною.

Таким чином, ми мусимо дійти до єдино можливого висновку: Конституція не передбачає голосування в унісон ні в межах правлячої коаліції, ні в межах опозиції. Що ж стосується загальних стандартів партійної демократії, то не партія повинна думати однаково з лідером, а лідер повинен думати в унісон із своїми однопартійцями. Ще більшою мірою це правило стосується депутатських фракцій, до складу яких за українським законом можуть входити позапартійні депутати. Врешті-решт, поміркований дисидент у партії чи фракції – це свідчення їх терпимості й плюралізму, а відтак – норми. Навпаки, абсолютна політична єдність є очевидною ознакою «демократичного централізму» радянського типу.

 

3. Юридично недоведеним виглядає також твердження Указу про те, що «поповнення» складу коаліції «на засадах індивідуального або групового членства» призводить до «нехтування конституційних виборчих прав громадян України».

Виборчі права українських громадян полягають в тому, щоб або голосувати за партійний чи блоковий список (мажоритарна система діє у нас лише на виборах до сільських і селищних рад), або самому увійти до складу подібного списку. Як відомо, з активним виборчим правом в Україні серйозних проблем поки не існує. Зате суттєво гіршою є ситуація з пасивним виборчим правом.

Конституційна реформа від 8 грудня 2004 року та Закон «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 19 січня 2006 року запровадили пропорційну систему виборів із практично закритими виборчими списками. Це негативно вплинуло на політичні права українських громадян, проте дозволило комплектувати виборчі списки партій та блоків ексцентричними олігархами, охоронцями і шоферами VIP-персон, а також естрадними й телевізійними зірками. Дозволивши формувати депутатський корпус із бізнесових та відверто екзотичних верств публіки, виборчий закон автоматично стимулював некерованість й непередбачуваність поведінки парламентських неофітів.

Чесно кажучи, політична реформа 2004 року і прийнятий на її основі виборчий закон зробили українську політику відверто корпоративною, а саму Верховну Раду – уособленням такого собі клубу-казино для багатих. Оскільки політична реформа та виборчий закон були успішно проголосовані депутатами Верховної Ради минулого скликання разом із майбутнім Президентом України, саме вони несуть відповідальність за їх системні недоліки. Простіше кажучи, негаразди нинішньої ситуації в парламенті й суспільстві зроджені не так депутатами-перебіжчиками, як системними особливостями політичної реформи і прийнятих на її основі законодавчих рішень.

Що ж стосується порядку формування коаліції, про який згадується в Указі, то він на реалізацію виборчих прав українських громадян безпосередньо не впливає. В Україні, дякувати Богові, не визнається імперативний мандат на парламентському рівні. Отже, народний депутат – це не примітивний транслятор (ретранслятор) настроїв та уподобань електорату, а відповідальна, самостійно мисляча й політично автономна особистість. Будь-який виборець може міняти свої політичні уподобання, те саме стосується й кожного народного депутата. Сучасна передвиборна програма – це декларація про наміри, а не караульний устав. Реалізувати її можна найрізноманітнішими способами. Саме тому депутатам надається право вільно обирати тактику парламентського побутування.

Здорова фракція – це не мурашник і не бджолиний вулик з раз і назавжди встановленими ролями. Проте насправді, за свідченням науковців, в українських парламентських фракціях рішення приймаються партійною елітою, яка складається максимум з 3-4 осіб. Не дивно, що стиль роботи подібних тоталітарних фракцій зроджує лише нехіть і відразу. Фракцію в Українському парламенті можна перевдягнути в білі светри, проте значно складніше вибілити людський мозок. Зрештою, кожен виборець, обираючи ту або іншу людину в якості свого представника, певним чином ризикує. Політичний шлюб, як і просто шлюб, може виявитися з часом невдалим.

В будь-якому випадку Президент не може й не повинен знати, хто саме в тій або іншій парламентській фракції уособлює правильний курс. Адже в демократії істину засвідчує лише статистика. Ще більш складно осягнути універсальну правду в народі. Французьке прислів’я говорить: «В цьому світі страшним є те, що кожен по-своєму правий». Як, наприклад, оцінювати поведінку депутатів-розкольників у випадку, коли їх політичні уподобання розходяться з уподобаннями лідерів фракцій, але при цьому наближаються до уподобань широкого громадського загалу?

За усталеною в Європі традицією, парламентарій захищає інтереси не конкретних виборців, а нації в цілому. Як писав свого часу у «Баладі про Схід і Захід» Р.Кіплінг, «и для спокойствия страны ты мой разоришь очаг».[1] Можна навести ближчий до нас приклад. Якби свого часу комуністи не пішли за Сталіним, а Сталін пішов би за комуністами, то шкоди для цивілізації було б спричинено, ймовірно, менше. 

 

4. Не зовсім зрозумілою є теза президентського Указу про те, що спонтанний порядок формування коаліції «призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого у частинах другій та третій статті 5 Основного Закону України». Адже йдеться про приєднання депутатів від опозиції не до меншості, а до більшості в Українському парламенті. Крім того, ми не знаємо, чи означає перехід фракції О.Мороза до коаліції те, що він втратив свій електорат. Так само ми не знаємо, чи втратив свій електорат Президент В.Ющенко, який подав відносно недавно кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Ймовірно, що певні кола громадськості він при цьому розчарував, а комусь щойно почав здаватися мудрим. 

З точки зору конституціоналізму прийнято вважати, що органічно сформована більшість в парламенті віддзеркалює більшість в народі. Це означає, що народний суверенітет існує як політична воля більшості. За класичним визначенням народний суверенітет уособлює в собі єдність, непорушність та верховенство політичної волі народу. Проте на практиці суверенітет народу – це якісний стан, який виникає внаслідок появи політичної більшості. Політична меншість уособлювати суверенітет не може за означенням.

Таким чином, якщо в країні збільшується розмір правлячої коаліції, то це призводить до підсилення характеристик, які закладаються в поняття народного суверенітету. Інша річ, що суверенна воля народу при цьому зовсім не гарантує власних позитивних якостей. В 1933 році політична воля німецького народу полягала в тому, щоб обрати вождем нації монстра. Тирана Ф.Кастро давно підтримують маси на Кубі, а терорист Че Гевара ще й сьогодні лишається предметом захоплення молодшого покоління.

Не секрет, що політична воля Українського народу балансує між двома векторами розвитку, які ведуть до суттєво різних перспектив для України. Саме тому, одержавши важку перемогу на президентських виборах, помаранчеві сили повинні були зробити все, щоб якомога швидше привернути на свій бік симпатії хоча б кількох відсотків біло-блакитного електорату.

Проте історичний шанс було проігноровано і, здається, втрачено. Політика помаранчевих не була теплою, гуманною, оберненою до потреб простої людини. Наприклад, перехід на задекларовані ними європейські цінності вимагав радикальної зміни в ставленні держави до освіти. Адже зрозуміти сенс свободи, достоїнства особистості, демократії може лише освічена людина. Проте українські провінційні школи, так само як і їхні викладачі, залишилися жебраками. Не була відновлена навіть традиційна для комуністичних часів мережа провінційних книжкових магазинів.

Право не працювало як універсальний регулятор, ключових свідків запрошували до Генеральної прокуратури через національні телеканали, а фальсифікатори виборів могли кепкувати з недолугості переможців. Розпачливим, проте логічним наслідком цієї політичної атмосфери стало те, що колишнього генерального прокурора М.Потебенька було нагороджено орденом Ярослава Мудрого.

Економічні блага закачувалися, головним чином, в столицю, що перетворило Хрещатик на національну стоянку «Мерседесів». В архітектурному відношенні Київ, як сказав один експерт, став втіленням «марень п’яного кондитера». Вилка зарплат в бюджетній сфері сягнула 40-кратного рівня. При цьому самовпевненість контрастувала з вельми скромною ерудицією правлячої верхівки. Не дивно, що на парламентських виборах тільки інерція людських сподівань врятувала помаранчевий табір.

Надмірна консолідація влади (на будь-якій основі) може призвести до згубних наслідків загальнонаціонального масштабу. Проте вона не уособлює загрози для народного суверенітету. Розростання єдності в парламенті посягає на плюралізм, поліфонію і строкатість суспільства, воно є загрозливим для прав політичних меншин і окремої людини. Отже, політична консолідація становить серйозну загрозу лібералізму. Однак саме про це в Указі не йдеться. Неважко здогадатися, що Президента хвилює не так народний чи державний суверенітет, як колір, в який обидва суверенітети може бути пофарбовано.

Таким чином, зростання парламентської більшості призводить не до загрози народному чи державному суверенітету, а до надмірної урегульованості політичних процесів в країні. Гіпертрофована єдність є фактором не стільки дестабілізації, скільки стагнації в українському суспільстві. Саме проти них мала б бути спрямованою аргументація президентського Указу. Якщо наміри гаранта Конституції можна визнати врешті-решт позитивними, то чисто юридична логіка Указу відверто не співпадає з його намірами. Штучне «накачування» парламентської більшості загрожує країні не дестабілізацією, а летаргійним сном. 

 

5. Теза Указу стосовно «узурпації влади в Україні» також погано пасує до реальної обстановки. Звичайно поняття узурпації означає насильницьке захоплення влади. Стверджувати, що перехід депутатів від парламентської опозиції на сторону більшості є наслідком чи передумовою насильства, поки що немає підстав. Явних ознак насильства поки не спостерігається. Ототожнювати ж з насильством фінансові, бізнесові та інші спокуси, організовані коаліцією для опонентів, ми не маємо права. Тому й тут правову конструкцію Указу слід визнати некоректною. Використані в Указі аргументи є політичними, а не юридичними (конституційними). Указ свідчить про реальну занепокоєність і тривогу Президента, але він юридично не доводить наявності саме тих загроз, про які в ньому йдеться.

 

6. Як свідчить Указ, Президент також вважає, що останні події в парламенті загрожують національній безпеці, створюють потенційну загрозу державному суверенітету. З даним твердженням можна погодитися, але лише частково. Бо загроза національній безпеці та державному суверенітету існують не стільки завдяки гостинності коаліції, яку вона так щедро виявляє до своїх опонентів, скільки завдяки загальному згущенню політичних негараздів в країні. Саме про це хотілося б сказати в дещо більш розгорнутій формі нижче.

Таким чином, аналіз Указу та політичної обстановки довкола нього дозволяє зробити певні висновки. Очевидно, що Україні загрожує надмірна концентрація парламентської більшості, проте ще більше їй загрожує зроджене політичною реформою роздвоєння виконавчої гілки влади на два потужних центри. Конституційний розкол, в свою чергу, органічно накладається на «дві України» (М.Рябчук) – схід-південь і захід-центр, про що свого часу писалося в українській публіцистиці.  

В результаті, Україна одержала небезпечно підсилену конституційною реформою конкуренцію двох політик і двох візій стратегічного розвитку України. З огляду на дану ситуацію Указ Президента становить лише її характерний симптом. Зовні все виглядає так, що Президент не стільки вболіває за стабільність в країні, скільки непокоїться про те, що вона вибудовується за «регіональною» моделлю. Історичним (геополітичним) підґрунтям даного протистояння є те, що центр і захід обрали В.Ющенка Президентом України, а схід і південь – зробили В.Януковича її ж Прем’єр-міністром.

Отже, на тлі політичних пертурбацій останніх років справжньою загрозою для України виглядає не коаліційна більшість, а спровокована реформою розірваність державної влади на вищому ієрархічному рівні. Саме роздвоєння у виконавчій гілці призвело до невідповідності зовнішнього та внутрішнього політичного курсу України, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні країни.

Не секрет, що загрозливим для країни є також загальний ретроградно-консервативний стиль врядування, який нині майже всюди демонструють представники політичних сил коаліції. Загальну атмосферу пригнічує архаїзм примітивних міфологем, що панують в системі державної освіти, забобонне ставлення навіть освічених верств населення до ідеї європейської інтеграції та потенційного членства України в НАТО.

Важко переоцінити також ту небезпеку, яку містить в собі нехтування Конституцією та законами України з боку органів державної влади та вищих посадових осіб України. Досить згадати блокування діяльності Конституційного Суду колишнім спікером парламенту України В.Литвином; участь Голови Верховного Суду України В.Маляренка та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової у виборчій кампанії; голосування депутатів Верховної Ради України чужими картками; рішення Конституційного Суду України на користь третього терміну повноважень Л.Кучми. На жаль, недалеко за формою відійшов від подібної практики і нинішній президентський Указ.

Шкідливою виглядає модель пропорційної виборчої системи для органів місцевого самоврядування. Розвалює національну єдність фантастична вилка зарплат в бюджетній сфері. Ситуація, коли народний депутат одержує зарплату, що у десятки разів перевищує зарплату висококваліфікованого вчителя або хірурга, є більшою загрозою для національної єдності в Україні, ніж будь-які пертурбації на рівні парламентських фракцій. Як стверджують деякі австрійські політологи, з такою різницею в бюджетних зарплатах, яка існує в Україні, політичну націю просто неможливо створити.

Отже, в Україні дійсно існує й послідовно поглиблюється політична криза. Перш за все, це загальна криза довіри населення до влади. Це також криза, що витікає з примітивної освіченості населення, внаслідок чого українці масово бояться Брюсселю і НАТО. Це криза економічного розриву між багатими і бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого рангів. Це криза конституціоналізму й законності, внаслідок чого вищі посадові особи свідомо ігнорують елементарні вимоги власної ж правової системи. Це криза морально-етичних якостей народних депутатів та їх лідерів, які вдаються до масових шантажистських голосувань.

В стратегічному сенсі більшість кризових явищ в Україні пов’язана з тим, що вона ще й досі не зуміла попрощатися з теорією і практикою тоталітаризму. Інструментальність поведінки політичних лідерів, їх неспроможність керуватися цінностями та принципами, масове нехтування Конституцією і законами, безмежне політичне честолюбство – все це є наслідком плебейської політичної культури, результатом тривалого дефіциту модерних знань і свободи. Водночас, чим більше часу спливає, тим критичнішим робиться громадське сприйняття українських політичних реалій. Зокрема, люди починають розуміти, що Конституцію України було зламано в грудні 2004 року просто через особисті амбіції політиків найвищого рангу.

Сьогодні системні недоліки конституційної реформи руйнують політичний курс України. Відвертий примітивізм виборчої системи та імперативний мандат роблять українську політику незграбною, а її державне життя – перманентним зведенням особистих рахунків. Розвал Конституції зробив українську політику лицемірною, емоційно відразливою, негуманною й неефективною одночасно.

Що більше риторики та гасел виголошується з тих пір політичною елітою, то глибшою робиться прірва між нею й народом. Врешті-решт, взаємні звинувачення і Указ від 02.04.07 р. роблять прозорим і зрозумілим простий факт – за системну кризу в Україні є відповідальними всі без винятку політичні партії та гілки державної влади. При цьому найбільша провина лягає на того, хто був і лишається більш розсудливим і розумним.

Очевидно, що Указ про розпуск стане важким горішком для Конституційного Суду не тільки через його суто юридичні властивості. Він є складним для аналізу також і через свою морально-етичну основу. З юридичної точки зору не треба довго доводити, що Президент не володіє правом довільно розпускати парламент. В.Ющенко – не намісник царя на Кавказі, якому в Російський імперії зазвичай надавалися дискреційні повноваження. З іншого боку, Президент правий в тому сенсі, що українська держава зайшла в глухий кут, а збайдужіле суспільство деградує у всіх на очах, й на це треба якось реагувати.

Самі по собі перевибори в країні, яка швидко росте і змінюється, виправдати легко. Проте енергія народу на таких перевиборах має бути використана з максимальним ефектом. Справжня проблема, яка нині постає не тільки перед Конституційним Судом, полягає в тому, що сам по собі розпуск парламенту і його перевибори не дозволять Україні вийти з системної кризи. Адже причини останньої сховані в матриці політичної реформи. Допоки вона існуватиме, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу.

Тому, щоб вилікувати хворобу, необхідно зважитися на більше. Можна поставити реформу на всенародне «рейтингове» голосування або скасувати її в Конституційному Суді. Юридичних аргументів для цього не забракне. Переписана невдахами Конституція є насправді нелегітимною, це зовсім не той документ, який ми маємо боронити всіма своїми силами. Оскільки відповідальність за реформу несуть всі гілки влади, на перевибори необхідно наважитись і Президенту. Проте спочатку має бути вирішена доля політичної реформи.

Що ж стосується подальшого сценарію «воскресіння» України, то його має розробити не Конституційний Суд, а круглий стіл головних політичних сил України. Тут варто прислухатись до порад, якими готовий поділитися Л.Кравчук.

Можна зрозуміти сподівання опозиції на політичний реванш, так само як і її зловтішні очікування стосовно подальшої політичної долі А.Кінаха чи О.Мороза. Проте політичне життя є гранично парадоксальним. Намагаючись переграти «Солідарність», польські комуністи спровокували кризу, сподіваючись на те, що громадяни вийдуть на вулиці міст з марксистськими гаслами й червоними прапорами. Проте польські робітники несподівано вийшли на вулиці під знаком Чорної Мадонни. Розчарування може очікувати і наших опозиціонерів. Не виключено, що за два роки народ пройшов окремий шлях до розуміння політичних реалій, який вже суттєво відрізняється від стежки Президента.

Втім, за будь-яких обставин проблема України полягає не тільки в тому, що «погані» політики перехопили ініціативу у політиків «хороших». Вражає те, що навіть «хороших» політиків у нас абсолютно не хвилює репутація вітчизняних конституційних суддів. А це, все-таки, юридична еліта країни. Попередній Конституційний Суд був дискредитований в очах міжнародної спільноти завдяки рішенню стосовно третього терміну повноважень Л.Кучми. Чи захоче новий Конституційний Суд пожертвувати своєю міжнародною репутацією на користь гаранта конституціоналізму, наразі невідомо. Очевидно, що Україна потребує справжньої шокової терапії. Проте в Указі українській спільноті пропонується грубо заточений скальпель.

У будь-якому випадку українському виборцю слід серйозно подумати, чи варто знову віддавати голос за тих, хто поставив собі зарплату у десятки разів вищу за його власну, а також за тих, хто заради безмежного честолюбства зламав національний Основний Закон. Відродження України справді на часі. Але воно має починатися з чогось для всіх зрозумілого і простого. Наприклад, з перегляду процедурних моментів конституційної реформи. Зовні ця акція виглядає несуттєвою, проте вона таки прочиняє нам двері на свіже повітря.



[1] Переклад Є.Г.Полонської.

 Поділитися