Якщо (Причинки до передісторії української революції )
Якось до давніх спартанців прийшли ворожі парламентарі. Пихаті і бундючні, посланці супостатів довго і кольорово малювали перед спартанцями сповнені різноманітних жахіть картини того, що станеться зі Спартою, якщо вона не складе зброї і паде. «Якщо ми переможемо....», «Якщо наш героїчний обмежений контингент увірветься у місто....», «Якщо наша звитяжна зброя відчинить браму вашого занюханого містечка....» (можливі варіянти, але контекст є зрозумілий). Вислухавши нескінчені, як зради Мороза, погрози візитерів, спартанці відповіли одним словом: «Якщо».
Кожен має право на свої алюзії, свої різнокольорові маркери для сприйняття подій та помітки на полях суспільної і власної історії. Та легенда (а чи легенда?) згадувалася мені, коли я чув погрози, адресовані нам всім (а відтак – і мені особисто), що, як пам’ятаєте, лунали з будинків на Грушевського, 5 та Грушевського, 12 (демонтаж обидвох споруд ввижається мені справою абсолютно принциповою, принциповішою за зруйнування Карфагена, адже там йшлося про геополітику і надування імперських щок, а тут – про катарсис і санацію). А також, коли не помиляюся, з нещасного кінотеатру «Зоряний» (чорт, за що вони так ненавидять сінематограф?). «Якщо деструктивні сили підриватимуть стабільність....», «якщо тільки хтось наважиться дестабілізувати стабільність найстабільнішої коаліції....». Ну ви в курсі, щось таке. Від перестановки слів сенс пацанського розпальцьованого меседжу не змінюється.
Останнім часом мені кілька разів довелося відповідати на здивовані запитання людей, котрих я поважаю, кшталту: «як ти можеш стверджувати, що підстави для розпуску Верховної Раді дійсно були?». Напевно, в очах декого з них залишки мого правничого авторитету, якщо такий взагалі був, розвіювалися швидче, ніж вони дослуховували чи дочитували до кінця відповідні тези. Назагал я не надто люблю багато пояснювати, виходячи з того, що є питання, відповідь на які не потребує ні спеціальних знань ні глибокого аналізу, а потребує просто вибору за принципом: «вчиняй правильно», але, насамперед, ці люди більш ніж заслуговують на повагу до їхньої правової оцінки (а до особистої думки – і поготів), а крім того, багато пояснювати, як на мене, тут нема чого.
І я пояснював.
По-перше, відповідно до статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».
По-друге, відповідно до частини другої ст.19 Конституції «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», за частиною другою ст.6 «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України», а за частиною першою ст.8 «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
По-третє, згідно з частиною другою ст.3 Конституції «держава відповідає перед людиною за свою діяльність».
Так от, як на мене, звідси логічно і беззаперечно випливає таке: органи державної влади і владоможці (держава) зобов’язані діяти винятково на підставі Конституції України та тих законів України, котрі прийняті на підставі Конституції і їй не суперечать. Все інше є узурпацією влади, коли держава та/чи її окремі органи чи посадовці ставлять себе поза законом. За це держава і несе відповідальність перед джерелом влади, народом-сувереном.
І Президент України, (перепрошую за певну патетику, але волею нації гарант Конституції, а не незрозуміло що, забаганками диверсантів-політрехворматорів), виходячи з частини другої ст.102 («Президент є гарантом державного суверенітету...., додержання Конституції України»), пункту 1 частини першої ст.106 («Президент України забезпечує ...національну безпеку»), мав не те що право, а обов’язок припинити процес свавільної, відкритої, нахабної і демонстративної узурпації влади громадянами з т.зв. «коаліції», в якому (процесі) позаконституційне залучення до «коаліції» нардепів-перекинчиків було тільки ординарною краплею.
Іншими словами, Президент [нарешті] ініціював те, що, якщо нам тільки йдеться про верховенство права і демократію, має забезпечуватися перманентно – притягнення держави (її, за легендою, законодавчого органу, а насправді – колективного узурпатора) до відповідальности перед громадянами за численні свинства.
Однак, як не дивно, питання не у Президенті. Врешті, мав же він колись врешті зробити щось потрібне. Питання у тому, чому ми не зробили це самі? Ми самі – вільні люди у вільній країні?
Прошу замислитися. Верховна Рада V-го буйнопомішаного скликання:
а) сформувалася внаслідок відверто неправової і за формою і за змістом «політреформи»,
б) чи не з першого дня брутально порушувала конституційну процедуру прийняття рішень (голосування чужими картками),
в) приймала «закони» на відверте і брутальне порушення Конституції (закон про недоторканність депутатів місцевих рад, закон про Кабмін тощо),
г) зусиллями мандатоносних хамів (чи то юродивих) різних партійно-фракційних кольорів багаторазово влаштовувала взірцево-показові дурдоми з блокуванням трибуни, президії і трохи не сортирів (чи і сортирів також?), не передбачені жодним регламентом, але при тому чомусь оплачувані з наших кишень?
д) призначила нам Омбудсмена з демонстративним начханням на вимоги закону,
е) а до того, з аналогічним ставленням до букви закону – керівника уряду,
є) виявила велику вигадливість та кмітливість при формуванні і переформуванні «коаліції»,
ж) тривалий час зумисно блокувала діяльність Конституційного Суду України (а чи розблокувала?).
Тобто, неодноразово порушила Конституцію України, що складається у порушення системне. Невже вона не має за це відповідати?
Якщо ви вперто порушуватимете правила дорожнього руху, вас рано чи пізно оштрафують і, слід сказати, правильно зроблять. Якщо я, наприклад, розіб’ю десь витрину чи наб’ю комусь пику, то мене запроторять до буцегарні і також будуть стовідсотково праві. Правопорушення має тягти за собою юридичну відповідальність. То які підстави для винятку щодо Верховної Ради та для 450-ти громадян, що її обсіли, тим більш, що капостять вони регулярно, до того ж від імені держави, котра (пам’ятаймо!) «відповідає»? Так, на жаль, чинна Конституція передбачає таку збоченську штуку, як депутатська недоторканність, але якщо навіть так, то чи є такий тимчасовий імунітет від кримінальної відповідальности, затримання чи арешту тотожнім праву на абсолютну сваволю. Чхати на правила дорожнього руху? Бити витрини і пиcки? Порушувати засадничі норми Конституції?
Визнання нами за ними такого права дорівнювало б автоматичному і безумовному визнанню правоти регіонального нардепа Кисельова, що обізвав всіх нас, позбавлених мандата і не зарахованих до ко[д]ла «еліти», словом «ніхто» (а якби цей розкішний екземпляр законотворця розумівся на займенниках, напевно звертався б водночас до усіх 48-ми мільйонів на «ти»). Хтось згоден? Я – ні. Можливо, з-поміж, з одного боку, громадян, а з іншого – теперішніх нардепів одна сторона і заслуговує на той неласкавий термін, але у такому випадку, шановне панство, напевно ми матимемо спільну (і протилежну щодо кисельовської) думку про те – яка саме сторона. Я помиляюся?
А тепер чи не найголовніше запитання, з відповіді на яке випливатимуть певні висновки: який правовий механізм держава, заявивши, що вона «відповідає перед людиною за свою діяльність», забезпечила для реалізації такої відповідальности? Принаймні для випадку, що розглядається – жодного. Спробуйте оскаржити у суді, скажімо, злоякісний закон про Кабмін. Закладаюся на кухоль файного пива, що у вас ніц не вийде. Спробуйте звернутися за тим самим до Конституційного Суду. Ефект буде аналогічний – у вас не приймуть ані подання щодо його перевірки на конституційність (бо ми, громадяни, бачте, «не є суб’єктами»), ані звернення щодо тлумачення відповідних норм Конституції (бо за законом про КСУ ми повинні, незважаючи на те, що нічого подібного нема у Конституції, довести «неоднозначне застосування», а що це таке – знає тільки сам КСУ. Якщо знає). І це, зверніть увагу, і при тому, що «держава відповідає» і при тому, що за частиною другою ст. 55 Конституції: «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади...». Яких? Позаяк нема винятків – всіх. Крапка.
Тому, співгромадяни, обраний нами Президент своїм указом вчинив крок, спрямований, як його і зобов’язує Основний Закон і присяга, на забезпечення передбаченої Конституцією відповідальности держави (в особі її законодавчого органу) перед нацією та на реалізацію, нехай і опосередковано, нашого з вами права на притягнення держави до відповідальности, оскарження її рішень та дій.
Особисто мені не є потрібним рішення КСУ для переконаности у неконституційности такого висліду (радше – посліду) діяльности ВРУ як «політрехворма», закон про Кабмін, чи ерзац-коаліція зі зрадниками в якости гарниру до неї. Бо це – на поверхні, без варіянтів. Як, наприклад, якийсь закон про розстріл всіх читачів сайту «Майдан». Sapienti sat, а хто не sat, то Бог йому суддя, а члени «коаліції» – браття по розуму (добре це чи ні – не мені судити).
Але можливо є маловірні. Ок, є Конституційний Суд і є якесь там подання, котре, не маю нічого проти, має бути розглянуто – справедливо, неупереджено, компетентно, об’єктивно. Але, як полюбляв казати один мій знайомий, а ниньки – депутат від «Партії регіонів,»не все так просто». І засоби масової інформації рясніють заявами про скажений тиск на суддів КС, розповідають про те, який суддя КС до якої «орбіти» належить (http://pravda.com.ua/news/2007/4/6/57073.htm), з чого усього можна зробити висновок і про «об’єктивність» розгляду справи і про ймовірні результати (http://maidanua.org/static/news/2007/1175868817.html). Якщо таке станеться, це означатиме однозначне і відверте заперечення державою своєї, передбаченої Конституцією, нібито правової сутности та іншого мотлоху (в очах бандократії), як то верховенства права, відповідальности держави, суверенітету народу. Абсолютне заперечення можливости за будь-якою процедурою покласти край нардепській сваволі.
Чим довше триватимуть паскудства владоможців і можновладців, чим безнадійніше впадатиме в коматозний стан правосуддя, чим гучніше чхатимуть на закони (чхатимуть хором чи соло) державні органи, чим глибше «поглиблюватиметься політреформа», тим скоріше народ-суверен дійде логічного висновку про необхідність радикального переформатування держави.
На мою думку, послідовна самоделегітимізація інституцій влади, правовий нігілізм владців, спотворення механізму взаємодії громадянського суспільства та держави, комерціалізація практики і традицій політико-правових стосунків зайшли так далеко, що не завадило б розпочати з Національних Зборів та Tabula Rasa.
У випадку непроведення, під будь-яким соусом, позачергових виборів, питання про «встати і вийти» по-справжньому постане з усією актуальністю. Утверджуючи свою вседозволеність і заперечуючи будь-яку можливість припинити цю вседозволеність з використанням юридичного механізму, держава, українська і демократична тільки за назвою, а за сутністю – окупаційна та олігархічна, штовхатиме нас до інших форм протесту і боротьби. Мирних, дорогі співробітники «відповідних органів», суто мирних. Думаю, українці просто продемонструють (зокрема – убогим на креативність організаторам синьо-червоного псевдомайдану), якими можуть бути справжні мирні зібрання.
«Вони», безперечно, впевнені, що якщо вони переможуть зараз, то це буде дуже надовго. «Вони», безсумнівно, переконані, що якщо «вони» цього разу зметуть нас з Майданів то остаточно де-факто закріплять у створеній ними системі координат наш статус, вербалізований золотовустом Кисельовим.
Якщо.