пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200711
17.04.2007 | Катерина Левченко

І знову про депутатську недоторканність: бути чи не бути

   

16 квітня 2007 р. У З’їзд політичної партії «Наша Україна», прийняв Резолюції з’їзду, в якій вкотре закликав до ліквідації депутатської недоторканності. Її існування у прийнятому в Україні вигляду суперечать не тільки нормам права та політичної етики, але й принципам здорового глузду. Це питання неодноразове піднімалося в історії українського парламентаризму, але поки не мало позитивного вирішення. Що ж таке депутатська недоторканність? Чи існує вона в інших країнах? І чи може депутат обійтися без неї для виконання своїх депутатських повноважень?

Недоторканність народного депутата України – це один з елементів правового статусу народного депутата України, яка закріплена в статті 80 Конституції України. Недоторканність тлумачиться як право та перевага депутата порівняно з іншими громадянами держави і в ідеалі існує для того, щоб гарантувати незалежність депутата при здійсненні ним своїх повноважень.

Недоторканність народного депутата Україна має дві складові частини: індемнітет (невідповідальність) – свобода слова та висловлювань; депутатський імунітет (недоторканність) – свобода від кримінального переслідування.

Індемнітет означає, що депутати не несуть відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах (за винятком відповідальності за образу чи наклеп) як у період здійснення депутатських повноважень, так і після закінчення їх терміну (ч. 2 ст. 80 Конституції України). Депутатський індемнітет визнається в усіх країнах.

На основі депутатського імунітету члени парламенту користуються захистом представницького органу від арешту і деяких інших процесуальних дій, пов’язаних з обмеженням особистих прав і свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи.

Зміст і обсяг депутатського імунітету, а також методи його забезпечення в різних країнах неоднакові, але, на відміну від України, ніде він не має абсолютного характеру. У ряді держав депутати користуються імунітетом лише на парламентських сесіях. Майже в усіх країнах депутати не мають імунітету в разі їх затримання на місці злочину.

Якщо говорити з точки зору правової та політичної теорії – призначення депутатського імунітету та індемнітету – забезпечити ефективність діяльності парламентарія з метою максимальної реалізації ним свого мандата. Вони мають давню історію та традиції в різних народів.

На сьогодні в багатьох європейських країнах існує тенденція до звуження обсягу та меж депутатської недоторканності. Так, депутатська недоторканність не поширюється на депутатів (парламентаріїв), які були затримані під час вчинення чи на місці вчинення злочину, що визначено в конституціях Австрії (стаття 68), Білорусії (стаття 93), Бельгії (статті 57, 58), Греції (статті 61, 62), Італії (стаття 68), Російської Федерації (стаття 98), ФРН (стаття 46), Франції (стаття 26) та багатьох інших.

У Фінляндії депутата можуть заарештувати і порушити проти нього кримінальну справу без санкції парламенту, коли його дії кваліфікуються як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі не менш як на 6 місяців.

У Швеції дозвіл парламенту на арешт та переслідування депутата не потрібні, якщо відповідна кримінальна санкція передбачає позбавлення волі на 2 роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії (у разі затримання на місці злочину) – на 5 років.

Яка ж ситуація в Україні? Відповідно до Закону України (ст. 27) «Про статус народного депутату України» не допускається огляд, обшук, затримання, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата України, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу парламентарія. Народний депутат України навіть після закінчення терміну повноважень може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за порушення закону, вчинене ним у період виконання депутатських повноважень, лише у порядку, передбаченому щодо народного депутата України.

Порядок одержання згоди Верховної Ради на притягнення депутат до відповідальності також визначено Законом України «Про статус народного депутат України». Так, подання про надання згоди на притягнення до відповідальності депутата вноситься до Верховної Ради України Генеральним прокурором України, про що негайно доводиться до відома депутата. Це подання вноситься до пред’явлення депутату обвинувачення або дачі санкції на арешт депутата і розглядається Верховною Радою України не пізніше як у місячний термін. Комітет Верховної Ради України з питань регламенту, до компетенції якого входять питання депутатської етики, з додержанням звичайної процедури визначає законність і обґрунтованість подання. На засідання комітету запрошується депутат, щодо якого внесено подання. Відсутність запрошеного депутата на засіданні комітету без поважних причин не є перешкодою для прийняття рішення. Рішення про згоду на притягнення відповідальності депутата приймається на засіданні Верховної Ради України поіменним голосуванням у вигляді постанови не менш як 2/3 голосів депутатів від їх фактичної кількості. Рішення Верховної Ради з цього питання не переглядається. Ніби то все прописано, але не все так просто.

Відсутність чіткого розуміння меж та кордонів депутатської недоторканності в законодавстві України призвело до того, що це право та привілей народного депутата почали тлумачитися абсолютно широко, як повна непідвладність народних депутатів силі законів, що, в свою чергу, порушує права інших громадян. Наприклад, у випадках коли адміністративні чи кримінальні проступки скоюються народними депутатами, справи адміністративного чи кримінального провадження по яких не відкриваються. Як результат – залишаються непокараними депутати – винні як у дорожньо-транспортних пригодах, навіть у випадках, коли є загиблі, так і у серйозних економічних злочинах, розслідування яких закривається відразу з набуттям підозрілою особою статусу депутата.

Враховуючи цей факт, а також те, що у всьому світі спостерігається тенденція до поступового обмеження та звуження депутатської недоторканності, в Україні також здійснювалися спроби внесення конституційних змін щодо обмеження депутатської недоторканності.

Ще в 1998 р. на порядок денний Верховної Ради було винесено питання про відміну депутатської недоторканності. Шість разів Президія ВР відхиляла цей законопроект, а після ліквідації Президії ініціатори законопроекту не могли набрати 150 депутатських підписів, необхідних для винесення його на порядок денний. Остання спроба стартувала в грудні – саме тоді з’явилися перші підписи під законопроектом про внесення змін у відповідну статтю Конституції. Проектом пропонувалося внести до Конституції формулу депутатської недоторканності, що відповідала б міжнародним нормам: якщо депутат вчинить злочин, Генеральна прокуратура не потребує згоди парламенту на притягнення його до кримінальної відповідальності, а в разі винесення звинувачувального вироку суду засудженому не потрібна згода Верховної Ради на ув’язнення депутата-злочинця.

Було зібрано 156 підписів. Цікаво, що серед відомих політиків, що не підписали проект Олександр Мороз, Олександр Ткаченко, Петро Симоненко, які й майже через десять років користуються цим правом як народні захисники від комуністичної та соціалістичної партій. Згідно результатів голосування, парламентський «імунітет» було збережено «завдяки» депутатам-комуністам, «Єдності» та частково «Конституційного центру».

Потім, в 2000 р. 158 депутатами також подавався проект Закону України про внесення змін до статті 80 Конституції України. На той раз Комітет з питань правової політики порекомендував парламенту відхилити цей проект Закону України. Оскільки авторами проекту пропонувалося вилучити з чинної редакції статті 80 Конституції України положення про обов’язковість надання згоди Верховної Ради України для притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України, за таких обставин, вважають у комітеті, правоохоронні органи матимуть право порушувати кримінальну справу, проводити слідчі дії щодо народних депутатів України без згоди на це Верховної Ради України.

Питання щодо ліквідації депутатської недоторканності виносилося на Всеукраїнський референдум у 2000 р. і набрало найбільший відсоток голосів учасників референдуму. Після цього був поданий закон про внесення змін у всю ту ж 80 статтю Конституції України. Депутати «Нашої України» п’ятого скликання знов подавали законопроект з пропозиціями щодо скасування депутатської недоторканності. Але й досі цей результат народного волевиявлення не втілений у національне право та політику.

Свою «роль» зіграв і Конституційний Суд України, особливо в частині тлумачення депутатської недоторканності. Через відсутність тлумачення поняття «депутатська недоторканність» в суспільстві та в певної частини депутатського корпусу сформувалося викривлене уявлення з цього приводу, яке не тільки суперечить принципам прав людини, але й нормальному функціонуванню вищого органу законодавчої влади в державі.

Як зазначав ще в 1999 р. на той час суддя Конституційного Суду В. Вознюк, «як конституційна гарантія депутатська недоторканність має своєю метою захист народного депутата України виключно як посадової особи. Розширене тлумачення депутатської недоторканності призводить до того, що особа, яка вчинила злочин до обрання її народним депутатом України, перетворює ці гарантії в особистий привілей». Як результат, таке розуміння депутатської недоторканності зумовлює порушення закріплених Конституцією України принципів рівності людини і громадянина перед законом (стаття 24) та прав особи, яка потерпіла від злочинних дій посадової особи, на судовий захист (стаття 55).

Тоді ж в 1999 р. Конституційний Суд прийняв рішення, відповідно до якого «у разі пред’явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину та/або його арешту до обрання народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі стосовно такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/або перебування під вартою», фактично поширивши депутатську недоторканність і на кандидатів в депутати, які потім обрані депутатами». На практиці це призвело до закриття кримінальних справ після обрання громадянина депутатом, навіть за наявності доказів злочинної діяльності.

Що ж робити? Перш за все застосовувати принцип депутатської недоторканності лише в межах здійснення депутатом своїх повноважень як депутата, без порушення прав інших громадян, без суперечності з принципом верховенства права, при якому сила закону є однаковою для всіх. Для зміни ситуації – терміново прийняти зміни до Закону України «Про статус народного депутата» щодо кардинального обмеження депутатської недоторканності. Але чи готові до цього депутати інших політичних сил?

 

Катерина Левченко, народний депутат України ( фракція «Наша Україна»), доктор юридичних наук, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна»

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори