пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200711
19.04.2007 | Мирослав Маринович

Відгук на коментар Всеволода Речицького

   

Мій відгук на правовий коментар Всеволода Речицького має один важливий «первородний гріх»: я не юрист, і моя правова свідомість ґрунтується радше у відчутті справедливості. А звідси вже один крок до обстоювання політичної доцільності, яку автор коментаря так слушно критикує. Тому, з точки зору права, наші вагові категорії радикально різняться.

Перше моє враження від коментаря таке: кожен його пункт зокрема видається мені начебто вмотивованим, тоді як уся цілість – ні. Друга частина тексту, в якій В. Речицький відступає від суто правового аналізу, дещо пом’якшує це враження, бо там автор висловлює чимало слушних загальних думок, але відчуття, що чогось бракує, залишається. Кажучи про вмотивованість аргументів В. Речицького, я маю на увазі передусім силу правничої логіки, перед якою я завжди відчуваю певний пієтет. Проте такий самий пієтет я відчув, скажімо, перед аналізом української ситуації, проведеним американським суддею українського походження Богданом Футеєм (див. статтю Валентина Лабунського в «Українській правді» від 10.04.07). На думку цього правника, статтею 90 Конституції України (за «порушення» якої Президента найбільше критикують) не обмежується право Президента розпускати Верховну Раду. Отже, моя спроможність особисто розібратись у справедливості суто правничих аргументів є більш ніж обмеженою.

Втім, серед висновків В. Речицького є один, з яким я все-таки не погоджуюся, а саме: «Таким чином, зростання парламентської більшості призводить не до загрози народному чи державному суверенітету, а до надмірної урегульованості політичних процесів в країні». Опинившись одного прекрасного дня волею перекупленої конституційної більшості у новому «распутінському» Союзі, я навряд чи відчував би задоволення від того, що це сталося конституційно законним шляхом. Прецедент демократичної перемоги Адольфа Гітлера надто красномовний. Тому навіть якщо Президент Ющенко врешті-решт стане жертвою свого ж власного рішення, я буду йому вдячний за цю спробу обірвати наше повільне заповзання у пащу коаліційної змії, яка досі так вправно гіпнотизувала нас.

Всеволод Речицький правильно робить висновок, що у правове трясовиння потрапили обидві сторони. Виявилося, що запустити механізм верховенства права у хронічно неправовій державі не так просто. Бракує точки відліку, з якої можна почати все з «чистого аркуша». Адже за кожною стороною – свій власний шлейф порушень Конституції. Нема жодної політичної сили, яка у певний момент не пішла проти закону, не зрадила своїх партнерів, не зреклася своїх передвиборних обіцянок. Тому параліч судової влади не можна пояснити лише заляканістю чи корумпованістю суддів. Головна його причина – у тривалому імітуванні правової системи: тепер неможливо встановити, з якого моменту почалась правова нелегітимність рішень органів влади.

Втім, Всеволод Речицький робить спробу все-таки відшукати таку точку відліку і знаходить її у процесуально незаконному прийнятті конституційної реформи 8 грудня 2004 року: «На тлі політичних пертурбацій останніх років справжньою загрозою для України виглядає не коаліційна більшість, а спровокована реформою розірваність державної влади на вищому ієрархічному рівні... Пореформена Конституція є насправді нелегітимною, це зовсім не той документ, який ми маємо боронити всіма своїми силами». З цим висновком я погодився ще тоді, коли він прозвучав у спільному висновку Харківської правозахисної групи, співавтором якого був той самий В. Речицький. Нинішні негаразди у країні – справді на совісті передусім тих, хто наполягав на проведенні реформи, а також тих, хто погодився на неї. Як не крути, але ті, що підписали угоду про реформу з порушенням Конституції, самі позбавили себе морального права згодом звинувачувати інших у порушенні Конституції.

Проте й тут логіку політичної доцільності відкинути не так легко. Адже якщо мені довелося б вибирати між неконституційним політичним компромісом і правовим пуризмом, за яким стояв би кривавий конфлікт, я, очевидно, все-таки вибрав би компроміс. Бо подолати правові колізії все-таки легше, ніж переступити через пролиту кров. Важливо тільки, щоб, зберігши громадянський мир, таки вчасно виправити наслідки наруги над законом, бо інакше правовий нігілізм, як слушно зазначає В. Речицький, неминуче стане «прологом до хаосу», а значить – поставить суспільство на грань нового громадянського конфлікту.

Та повернімося до тексту коментаря. Здається, моя невдоволеність ним іде головно від враження, що автор аналізує ситуацію у миттєвому часовому зрізі, в якому позиції Президента більш вразливі, тоді як насправді в іншому часовому зрізі ситуація могла б виглядати з точністю до навпаки. Тому я не знаю, чи в нашій ситуації взагалі можна давати самодостатній академічний правовий аналіз конституційності окремо взятого державного акту. Головна мета правників сьогодні, на мою думку, має бути спрямована на пошук того, як знайти й обґрунтувати точку «підведення риски» під попереднім масовим нехтуванням закону й запустити «чистий аркуш», після якого кожне порушення Конституції чи законодавства обов’язково мало б бути виявленим і покараним. Зробити це з якогось довільно взятого часового зрізу без загального консенсусу щодо обов’язковості верховенства права, як на мене, неможливо.

Кажуть, що в нинішній ситуації єдиний прагматичний вихід полягає у знаходженні політичного консенсусу. Принаймні до цього висновку схиляється щораз більша кількість сторонніх аналітиків. Проте це саме той вид надії, що його влучно окреслюють давньоримським contra spem spero – «без надії сподіваюся». Чергова політична домовленість, схоже, може дати тимчасову передишку, під час якої сторони лише перегрупують свої сили для нового протистояння. Справжньої розрядки нова домовленість не дасть, бо учасники конфлікту до неї просто не готові. Зрештою, ніхто не може навіть до пуття пояснити, у чому ця розрядка мала б полягати. Тому в мені поєднуються два начебто суперечливі настрої. З одного боку, я вдячний постпомаранчевій опозиції, що вона нарешті вийшла зі ступора роз’єднаності й бездіяльності, бо правила дуелі вимагають, щоб кинуту рукавичку було таки піднято. І я хотів би, щоб рука опозиції була твердою. З іншого боку, враховуючи правову кволість позицій усіх сторін, я волів би, щоб твердість політиків не вилилася у сліпу впертість, внаслідок якої правова колізія переростатиме у правовий абсурд. Мені аж ніяк не хочеться, щоб Україна увійшла у світові підручники з юриспруденції як приклад хрестоматійного правового дилетантства. Важливо лише, щоб чергове перемир’я було обов’язково поєднане з гармонізацією стосунків між гілками влади і формулюванням цивілізованих правил «гри». У цьому випадку Україна могла б вийти з нинішньої кризи в демократичному сенсі дорослішою. 

На рівні ж моралі ситуація ще трагічніша: всі без винятку політичні сили когось зрадили, когось обдурили. Нема жодної політичної сили, яка мала б чітке моральне право дорікати іншим. Що ж, момент катарсису не заплануєш на партійному з’їзді, а тому народ (точніше, морально чутливі, совісливі люди) має чувати, щоб не пропустити той момент, коли таке загальне очищення стане можливим. Спостерігаючи 2005 року, як державні злочинці любесенько перетворювалися на невинних «політичних опонентів», я захопився був ідеєю люстрації як вимушеного, але рятівного ліку для української суспільної хвороби. Проте це захоплення тривало недовго. Тепер я щораз більше захоплююся досвідом відомої Комісії  справедливості в Південній Африці. Там ненасильницький характер демонтажу системи апартеїду забезпечили не підкилимними домовленостями, внаслідок яких головні злочинці були виведені з-під відповідальності, а загальнонаціональним покаянням, зодягнутим у правові шати. Склавши перед Комісією свої добровільні свідчення-каяття, ті, чиє сумління було обтяжене якимось злочином, звільнялися від подальших покарань. Ті ж злочинці, які не побажали добровільно покаятись, у разі виявлення їхнього злочину мусили підлягати суду.

Різниця між українською та південноафриканською ситуаціями величезна. У нашому випадку нерозкаяний гріх залишається в суспільному організмі, клубочиться в ньому, множиться й далі отруює його. Адже навіть заглушивши власне сумління, злочинець все ж пам’ятає про свої провини й боїться викриття. Щоб не допустити останнього, він ревно захищає злочинну систему, бо та єдина гарантує йому бажану безпеку. Захищаючи систему, людина чинить нові злочини, а відтак формується замкнуте пекельне коло, з якого, здавалося б, немає виходу.

Проте насправді вихід є, і південноафриканська Комісія це блискуче довела. Хоч як це парадоксально звучить, було знайдено ефективний правовий механізм очищення людської совісті. Добровільно склавши зізнання й отримавши прощення з боку членів Комісії (моральних авторитетів нації), людина не тільки переставала турбуватися про свою безпеку, а й сміливо ставала на бік добра. Захищати злочинну систему вже не було сенсу, бо минуле вже не тяжіло над людиною, і вона здобувала моральне право почати своє життя з чистого аркуша. Так гріх було виведено з суспільного організму, і система права цьому лише сприяла! Чим більше я думаю над досвідом південноафриканських юристів, тим більше захоплююсь! І у світлі того захоплення мені починає здаватися, що у висновку Всеволода Речицького – чесного юриста, який відчуває майже фізичний біль від постійного нехтування законом, – торжествує все-таки чистий леґалізм, тоді як щось дуже важливе і сутнісне опиняється за дужками.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори