пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200711
23.04.2007

Відповідь Всеволода Речицького Мирославу Мариновичу

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

   

Я щиро вдячний М.Мариновичу за його відгук. Він глибокий і точний, якщо вже наважитись вжити до етичних розмірковувань це слово. Я також значною мірою поділяю його моральну позицію і точку відліку. Водночас саме в ній міститься спокуса для стислої полеміки. Зокрема, М.Маринович пише: «Я не юрист і моя правова свідомість ґрунтується радше у відчутті справедливості». На відміну від нього, я думаю і пишу як юрист, і це дає привід черговий раз замислитися над тим, що саме це значить.

Очевидно, було б банальним сказати, що право – це і є справедливість. Так само банальним було б стверджувати, що право – це не завжди справедливість. На користь кожної з позицій можна навести багато прикладів і аргументів. Тому я обмежуся мінімумом ілюстрацій. Виключення цікаві, але не на них спирається правова система.

Право, на відміну від моралі, є обмежено диспозитивною регулюючою системою. Мораль – тепла, право – холодне. Водночас, право є значно більш толерантною, у порівнянні з мораллю, регулюючою системою. Право довше терпить, проте коли наважується говорити, то його важко не почути. Саме звідси ця майже нелюдська вимогливість до тих, хто застосовує право – суддів, сенаторів, президентів...

Коли починає промовляти право, мало що здатне його спинити. Право діє за посередництвом людей, але промовляє від імені абстрактного, тобто незалежного від конкретних персон авторитету. Якщо мораллю можна якийсь час нехтувати, то правом довго нехтувати неможливо. На цій закономірності побудовані практично всі соціальні та політичні системи, які спромоглися вижити в сучасному світі. Пересічному громадянинові України можна подарувати нехтування правом, бо воно просто загубиться в загалі. Проте не загубиться в загалі пересмикування правових норм, до якого недавно вдалася юридична служба Президента. Так або інакше, несправедливість, вчинена від імені права, збуджує людей значно сильніше, ніж несправедливість, вчинена від імені окремої особи.

М.Маринович пише, що йому імпонує правова позиція, зайнята стосовно президентського Указу суддею Федерального суду претензій США Б.Футеєм. Що ж, почесний радник українського Президента Б.Футей по-своєму правий, його аргументація має сенс в умовах американської правової системи. Можна навіть сказати, що Б.Футей репрезентує типовий для англосаксонської (так званої «живої») правової системи тип юридичного доведення. Подібна юридична логіка панує в США, отже не дивно, що Б.Футей вдався саме до неї.

Сполучені Штати мають може найкоротшу в світі Конституцію, а судді за більш як 250 років її існування створили сотні томів судових рішень, які пояснюють сенс лаконічних конституційних формул. Проте Україна належить до країн з континентальною системою права, що передбачає незрівнянно вужчі можливості судової інтерпретації правової матерії. Останнє твердження безпосередньо стосується списку конституційних повноважень українського Президента.

Зокрема, зміст статті 19 Основного Закону України фактично позбавляє Президента будь-яких по-справжньому дискреційних повноважень. Свобода вибору, якою наділений український Президент, полягає в тому, що він може реалізувати або не реалізувати належне йому за Конституцією право, проте він не може створити для себе нові юридичні обов’язки чи права. Президент може домагатися для себе нових можливостей через право законодавчої ініціативи, проте йому заборонено вдаватися до безпосереднього розширення (новелізації) конституційного переліку існуючих повноважень. Скажімо, Президент може помилувати на власний розсуд кримінального злочинця, або відмовити в цьому (пункт 27 частини 1 статті 106 Конституції України), проте в жодному випадку він не може оголосити Указ про амністію, бо таке повноваження йому не належить.

Висловлюючись метафорично, коли серйозні гравці сідають за стіл грати й ставки робляться щораз вищими, вони ризикують, проте їм не спадає на думку перевертати у разі програшу гральний столик. Президент же є переконаним у тому, що йому належить прерогатива зупинити гру тоді, коли заманеться. При цьому його непокоїть не стільки перспектива втрати ставки у вигляді народного чи державного суверенітету, скільки те, що цей суверенітет може раптом обійтися без нього.

Свого часу Президент фактично не дозволяв задіяти право проти організаторів фальсифікації виборів і сепаратистів, тепер він намагається примхливо використати його проти людей – саме в конституційному сенсі слова – невинних. Будьмо відвертими, Президента не задовольняє не те – як, а те, за що депутати голосують. Його непокоїть не форма, а тенденція. Переходи народних депутатів із фракції у фракцію були масовими і раніше. За свідченням учених, у Верховній Раді попереднього скликання до цього прийому вдавалися більше трьохсот (!) разів. Неодноразово переходив із фракції у фракцію навіть такий зразковий депутат як В.Мусіяка.

Навряд чи Президент мав коли-небудь ілюзії стосовно типу політики, яку будуть проводити О.Мороз і В.Янукович. Свого часу він вирішив покластися на них, бо так було простіше керувати країною. Конфлікт виник лише тоді, коли на кону опинилася доля самого Президента. Тобто він помилився в мірі пієтету, який мали б демонструвати стосовно нього політики «похідного» рангу. 

Зрештою, якщо суд подарує Президенту право розпускати парламент через неприйнятне блокування і голосування депутатів, то чому б йому не подарувати право розпускати парламент у випадку, коли той наважиться голосувати за імпічмент? Адже імпічмент також може становити загрозу національним інтересам. Як добре знають юристи, правом можна знехтувати, «вимкнувши» його, так само як і «увімкнувши» за неналежних обставин. Указ неможливо виправдати саме з точки зору ролі Президента як гаранта додержання Конституції України.

Отже ми вкотре намагаємося досягнути добра не пристосованими для цього засобами. Ціль виправдовує засоби – цим гаслом, як писав свого часу В.Лефевр, поведінка радянської політичної системи відрізнялася від стандартів західного політичного світу. Цікаво, що присутність подібних установок в свідомості наших співвітчизників підтверджує й психологічне тестування. Насправді досягнення певних цілей вимагає застосування лише певних засобів. Дана теза становить політичну аксіому, а не просто одну з прийнятних версій подолання соціальних негараздів. Нагадуючи про відповідальність конституційних суддів, Президент орієнтує їх виходити із загальнонаціональних інтересів. Проте в правовій державі владу мають не так судді, як абстрактний закон, що оживає у відповідних судових процедурах. Якщо подивитися на справу з цього боку, то виходить, що Президент ніби намагається умовити саму Конституцію...

Свого часу багато північно-американців було переконано в тому, що О.Дж.Сімпсон є винним у вчиненні жорстокого вбивства. Проте холодна система кримінального судочинства за браком доказів випустила його на волю. Наважуся стверджувати, що саме в подібних вчинках рельєфно окреслюється етос правової держави. У нашому ж випадку юридична служба Президента не зібрала достатніх свідчень і доказів у незрівнянно більш важливій справі. Президент взявся боронити інтереси народу, проте дозволив собі прийти в суд не приготувавшись.

М.Маринович пише, що «навіть якщо Президент В.Ющенко врешті-решт стане жертвою свого ж власного рішення, я буду йому вдячний за цю спробу обірвати наше повільне заповзання в пащу коаліційної змії, яка досі так вправно гіпнотизувала нас». Чесно кажучи, мене дивує таке поблажливе ставлення до здійснення професійних обов’язків Президентом. Люди потребують ефективного захисту й гарантування належних їм прав і свобод, а не безпорадного (хоча б і щирого) розмахування руками в повітрі. Надто важко пройшли в Україні останні президентські вибори, надто дорого коштує нам Президент з усіма його радниками та секретарями.

На відміну від свого критика, я бачу в якості жертв президентського Указу не так В.Ющенка, як себе разом з опонентом. На мою думку, українцям вже мали б набриднути програші, що походять від хронічної некомпетентності можновладців. В цьому сенсі нас не повинна обходити політична доля еліт і особисто В.Ющенка як Президента країни. Значно більш важливою є доля ширших соціальних верств, які уособлюють сучасну Україну. Мені не подобається даний президентський Указ, бо в юридичному сенсі він є провальним способом оборони громадських інтересів. Кваліфікованим правникам зрозумілою є прикра річ: Президент повівся як юридично інфантильна особа.

М.Маринович пише, що я аналізую ситуацію в «миттєвому часовому зрізі», що робить позиції Президента вразливими, тоді як в іншому часовому зрізі все могло б виглядати з точністю до навпаки. Це таки правда, але наш Президент зі своїм Указом стоїть не перед «судом історії», а перед звичайним конституційним судом. І саме в цьому полягає юридичний драматизм ситуації довкола Указу.

Звісно, президентський Указ може спровокувати політичний хаос, а відтак – фактичну деструкцію Верховної Ради. І тоді «друга хвиля» демократизації одержить шанс знову піднести нас до висот свободи. Проте подібний розвиток подій вимагатиме вже не юридичного коментування.

_________________________

 

Див. також:

Всеволод Речицький:  Юридичний коментар до Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Рад и України" від 2 квітня 2007 року та загальної політичної ситуації в Україні

Мирослав Маринович Відгук на коментар Всеволода Речицького 

 

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Звернення до Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

Марш-бросок со дна ада

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори