пошук  
версія для друку
04.05.2007 | Богдан Горинь
джерело: maidan.org.ua

Достойно пройдений шлях

   

Відійшла у світ вічного спочинку людина великого серця, великого розуму, великого таланту. У часи, коли душами людей заволоділи егоїзм, егоцентризм, користолюбство, жадоба великого багатства і великої слави, прагнення бути якнайбагатшими і в усьому найпершими, на тому непривабливому тлі Опанас Заливаха одна з унікальних постатей, яку можна назвати постаттю мистця альтруїста. Він був байдужим до побуту, до слави, ніколи не висувався в перші ряди, але завжди йому належали ці перші місця.

Новітня історія світового мистецтва знає імена, які відомі в усьому світі. Це імена мистців-імпресіоністів і постімпресіоністів, кубістів і модерністів, починаючи від Моне, Ван Гога, Гогена, Сезана до Пікаcсо і їх послідовників. Будучи обізнаний з історією новітнього світового мистецтва, я впевнений, що у продовженні перечисленого ряду має бути ім’я нашого видатного земляка Опанаса Заливахи. Але за це місце треба боротися, не чекати, що хтось його визнає, це наш обов’язок.

Від багатьох мистців з космополітичним світоглядом, як у іспанця Пікассо, що все творче життя прожив у Парижі і став видатним французьким художником, Опанаса вирізняє чітка світоглядна національна позиція: бути українським мистцем, бути виразником української ідеї в мистецтві. До тої місії, до тої своєї дороги він довго йшов, бо в дитинстві, коли він надивився на смерті дітей, матерів і дідів, то ті враження залишилися в нього на все життя, а потім появилися в його картинах під назвою «Привид комунізму» (1982), «33-й рік» (1997 рік), «Голодомор» (1998 рік).

Рятуючи сім’ю від неминучої голодної смерті, батько з дружиною, трьома синами і донькою переїжджає на Далекий Схід, у Приморський край. Там юний Опанас починає усвідомлювати, що його покликання бути мистцем. Він поступає у художнє училище в Іркутську, вчиться у художній школі при Ленінградській Академії художеств, звідкіля поступає у Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури ім. Репіна, де серед студентів інших національностей йому не сходило з думки питання: хто він? Грузин знає що він грузин, чех знає що він чех, а хто він, Опанас Заливаха, який прожив дитинство і юність в Росії?

Рівно 50 років тому, у 1957 році перед студентом Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури постало питання: куди їхати на практику? Яку обрати республіку, яку область? Познайомившись перед тим з Михайлом Фіголем, художником з Івано-Франківська, Опанас Заливаха обрав Галичину, центр Гуцульщини м. Косів. То було справжнє провидіння Боже. Від того вибору залежало, яким буде його подальший життєвий й творчий шлях, чи знайде він себе, чи відшукає свої корені, чи пробудяться його батьківські і дідівські козацькі гени, чи заговорить українська кров. То був доленосний вибір. Після довгих років перебування на чужині місто Косів стало першим дотиком до рідної багатостраждальної землі. У Косові Опанас наче пробудився від летаргійного сну. Після довгих років життя в російському середовищі він почув українську мову, побачив неповторні гуцульські краєвиди, чіткі, наче відчеканені з бронзи, профілі гуцулів, їхнє багате мистецтво: витончену різьбу, барвисті килими, гончарні вироби. Тіні забутих предків промовляли словами історичних пісень, мелодіями троїстих музик, звуками сопілки, дримби, флояри.

Після закінчення практики Опанас Заливаха повернувся в Ленінград іншою людиною -- гомо совєтікус став Українцем. Він усвідомив своє призначення, він знав, що повернеться в той край, який допоміг йому знайти себе. Після закінчення інституту довелося їхати за призначенням у Тюмень, але дух його ширяв Україною. І в грудні 1961 року він остаточно переїжджає в Галичину. То були радісні чотири роки, коли Опанас став видатною постаттю у русі шістдесятників. Велика загадка, що чимало талантів, народжених у степовому краї, вирощували свої творчі крила у Галичині. Роль Галичини в українській історії достойно оцінив Євген Маланюк — один з улюблених авторів Опанаса Заливахи.

Опанаса Господь нагородив великою силою притягання, він був магнітом, який притягував і до якого тягнулися. За короткий час він став улюбленцем серед друзів і знайомих не тільки в Івано-Франківську, але й Львові та Києві. Всього чотири роки 1962—1965 прожив Опанас в Івано-Франківську. То були роки радості творчості, роки боротьби, надій, сподівань. За чотири роки натхненної праці, душевного піднесення і віри у можливість бути самим собою довелося заплатити п’ятьма роками неволі в концтаборі №11, що розміщений був у поселенні Явас у Мордовії. Опанас був арештований 27 серпня 1965 року під час першої післяхрущовської хвилі арештів учасників руху шістдесятників.

Є дещо спільне між національним відродженням у Радянській Україні 20-х і 60-х років 20 століття. Національно-культурне відродження 20-х років було репресоване, тому й отримало назву «розстріляне відродження». Більшість активних учасників руху шістдесятників також пройшли крізь тюрми і концтабори. У концтаборі Опанас не тратив даром часу. Багато читав, робив ескізи для майбутніх творів, вітальні листівки, екслібріси, писав друзям у «велику зону» листи з роздумами на мистецькі і філософські теми.

З Опанасом я познайомився як працівник Львівського музею українського мистецтва ще до арешту, а пізніше зустрілися в Мордовії, де в’язні з України утворили так званий український кіш. У концтабірних умовах друзям Опанаса вдалося відсвяткувати день його народження. На цьому незвичному для концтабірних умов дійстві мені довелося виголосити доповідь, що стала продовження моєї праці над дослідженням життєвого й творчого шляху мистця, початої ще до арешту. Ця доповідь лягла в основу нарису «Опанас Заливаха. Вибір шляху», надрукованого майже через тридцять років (К., Урп, 1995).
А коли у 1970 році Опанас повернувся у велику зону, його чекало п’ятнадцять років кагебістського переслідування. У ті тяжкі роки, схилившись над аркушем паперу, над натягнутим на підрамник полотном, над книжками з історії, філософії, мистецтва, Опанас не переставав думати над філософськими питаннями буття, над долею України і долею українців. Шукав відповіді у працях філософів, читав і перечитував Кобзар, який був для нього національним євангелієм. Глибоко аналізував вірші Шевченка, часто задумувався над поставленим геніальним поетом питанням:

Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?

Одна з ліногравюр Опанаса має назву першого рядка цього вірша «Один у одного питаєм?» (1983 р.) Це тільки одне із сотень, тисяч питань над якими ламав собі голову філософ з палітрою і пензлями в руках.

У кінці 80-х появились проблиски нової надії, а з ними передчуття великих подій. Щоб наблизити їх, щоб прискорити ці події, мистець готовий був працювати день і ніч. На «Автопортреті» 1989 року груди і голова мистця палахкотять у вогні думок і почуттів, що стремлять в небеса. То символічний портрет, як і більшість його творів.

Минулого року я двічі був в Опанаса. Говорили про різне, а він, перериваючи плин розмови, час від часу ставив питання — знову Шевченківське, знову глобальне, яке заставляло задуматись над всією нашою історією, над долею української нації: «За що нас Господь кара?». Казав, що задавав це питання багатьом своїм друзям, чув різні відповіді, але продовжує думати.

Це кляте питання почало з особливою силою мучити його, коли почався отой безлад в державі, що триває й досі. Де першопричина, хто завинив, де схибили державні мужі, який вихід із ситуації? Ці питання мучили його вдень і вночі, спалювали його душу й тіло, прискорювали трагічну хвилину.
І ось у п’ятдесяті роковини, коли Опанас Заливаха вперше ступив на цю оповиту легендами, дорогу його душі прикарпатську землю, 24 квітня 2007 року о 0 год. 15 хв. серце видатного мистця-філософа зупинилося, його душа відійшла в далекий світ вічного спочинку.

Опанаса Заливахи дуже не вистачатиме рідним, друзям, широкому загалу його шанувальників. А найбільше його не вистачатиме Україні. Хай буде пухом для нього рідна земля. Царство йому небесне!
Квітень, 2007 р.

 
 
 
дивись також:
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори