Журба проти України

4 ЖОВТня 2005

Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути піддане редакційним правкам.

У справі “Журба проти України”,

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

П. Ж.-П. Коста, Голова,

П. І. Кабрал Баррето,

П. К. Юнгвірт,

П. В. Буткевич,

П. М. Угрехелідзе,

Пані А. Мулароні,

Пані Е. Фура-Сандстрьом, судді

та пані Доллє, Секретар секції,

Після обговорення у нарадчій кімнаті 13 вересня 2005 року виносить рішення, яке було прийнято того ж дня.

Справу порушено проти України за заявою (№ 7884/03), поданою проти України до Суду 8 лютого 2003 року громадянином України Журбою В’ячеславом Михайловичем (далі – заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція).

Уряд України (далі – Уряд) було представлено його Уповноваженою: пані В. Лутковською, Міністерство юстиції.

12 листопада 2003 року Суд вирішив направити скаргу заявника на комунікацію Уряду. Керуючись положеннями пункту 3 статті 29 Конвенції, він вирішив, що питання щодо прийнятності та суті справи мають розглядатися одночасно.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заявник народився 1966 року та проживає в м. Новогродівці, Україна.

Рішенням від 11 квітня 2002 року суд м. Новогродівки задовольнив скаргу заявника, подану проти його колишнього наймача – Шахти № 1/3 „Новогродівська” (державне акціонерне товариство), стосовно отримання заборгованості з заробітної плати. Суд зобов’язав шахту виплатити йому 2 046,50 грн.

У зв’язку з невиконанням рішення суду, у липні 2002 року заявник звернувся зі скаргою на бездіяльність Державної виконавчої служби (далі - ДВС) управління юстиції м. Новогродівки, до міського суду.

Рішенням від 25 липня 2002 року суд відмовив у задоволенні скарги заявника через відсутність для цього підстав. Суд повідомив, що банківські рахунки шахти були арештовані, що заявника було включено до списку кредиторів під номером 1788 та, що вимоги кредиторів будуть задовольнятися в порядку черговості в міру надходження коштів на рахунок товариства - боржника. Зокрема, суд послався на рішення арбітражного суду Донецької області від 30 серпня 2000 року та від 14 травня 2001 року, які зобов’язали ДВС реалізувати майно шахти, беручи до уваги процедуру банкрутства.

Заявник подав апеляційну скаргу на це рішення до Апеляційного суду Донецької області, який ухвалою від 2 вересня 2002 року, залишив без змін рішення, винесене у цій справі. Заявник подав потім касаційну скаргу на це рішення до Верховного Суду України, який рішенням від 22 січня 2003 року не прийняв скаргу на рішення та ухвалу, що оскаржуються, не знайшовши жодних ознак неправильності застосування національного законодавства.

Рішенням від 23 грудня 2002 року Господарський суд Донецької області зобов’язав ДВС м. Новогродівки накласти арешт на банківські рахунки шахти-боржника.

У лютому 2003 році шахта „Новогродівська” та кілька інших підприємств об’єдналися в одне державне підприємство „Селидіввугілля”. Рішенням від 18 грудня 2003 року суд м. Новогродівки вирішив передати їхні зобов’язання їхньому правонаступнику – державному підприємству „Селідвугілля”.

З лютого до травня 2004 року заявник отримав чистинами всю суму, присуджену йому рішенням суду від 11 квітня 2002 року. Постановою від 13 травня 2004 року відповідний державний виконавець закрив виконавче провадження вищезазначеного судового рішення.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

Відповідне внутрішнє законодавство зазначено у рішенні по справі „Ромашов проти України” (№ 67534/01, від 27 липня 2004 року).

І. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заявник скаржився на тривалість виконання рішення, винесеного на його користь. Аналізуючи перешкоди для реалізації його права на належний рівень життя, він вважав, що викладена у заяві ситуація порушила його право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку та право на мирне володіння власним майном. Він посилався на п. 1 статті 2 та п. 1 статті 6, а також статтю 1 Протоколу 1, які передбачають таке:

Пункт 1 статті 2 Конвенції

„Право кожного на життя охороняється законом (...)”

Пункт 1 статті 6 Конвенції

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків … має право на … розгляд упродовж розумного строку … судом …”

Стаття 1 Протоколу 1

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

А. Щодо прийнятності скарги за п. 1 статті 2 Конвенції

Суд нагадує, що він відхилив схожу скаргу, подану заявниками у відповідних справах щодо невиконання рішень (див. ухвалу від 26 листопада 2002 року у справі „Сокур проти України”, № 29432/02; рішення від 3 травня 2005 року у справі „Василенков проти України”, № 19872/02, пп. 18-20). Він не бачить жодних причин винести інше рішення у цій справі. Відповідно, ця частина заяви є необґрунтованою і має бути відхилена на підставі пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції.

У своїх зауваженнях від 16 лютого 2004 року Уряд не подав жодних попередніх заперечень. Листом, надісланим 19 травня 2004 року факсом, Уряд повідомив Суду, що рішення суду, винесене на користь заявника, було повністю виконано. Уряд зазначив, що заявник не має більше статусу жертви у сенсі статті 34 Конвенції та що ця частина скарги має бути відхилена як неприйнятна відповідно до правила ratione personae, що передбачено положеннями статті 5 Конвенції.

Суд нагадує свою позицію, викладену у кількох рішеннях, винесених проти України, відповідно до яких заявник може вважатися жертвою порушення його прав, гарантованих Конвенцією, з огляду на тривалість невиконання рішення, винесеного на його користь, ( див. наприклад рішення у справі „Ромашов проти України”, № 67534/01, від 27 липня 2004 року, п. 27; рішення у справі „Войтенко проти України”, № 18966/02, п. 35, від 29 червня 2004 року). Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду.

Суд констатує, що ця частина скарги не є необґрунтованою у сенсі п. 3 статті 35 Конвенції. .Крім того Суд зазначає, що жодної іншої причини для визнання скарги неприйнятною немає. Він визнає заяву прийнятною.

ІІ. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ 1

У своїх зауваженнях Уряд подав аргументи, схожі на ті, які мали місце у справах „Ромашов проти України”, „Войтенко проти України” та „Сокур проти України”, які містили заперечення порушення п. 1 статті 6 Конвенції або статті 1 протоколу 1 (див. рішення у вищевказаній справі „Ромашов проти України”, п. 37 та рішення у справі „Войтенко проти України”, № 18966/02, п. 37, від 29 червня 2004 року, рішення у справі „Сокур проти України”, № 29439/02, п. 28, від 26 квітня 2005 року, рішення у справі „Кацюк проти України”, № 58928/00, пп. 50 та 56, від 5 квітня 2005 року.).

Заявник не погоджується з цим твердженням Уряду.

Суд нагадує, передусім, що у жодному випадку державний орган не може посилатися на відсутність ресурсів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду та, що тривалі затримки стосовно виконання рішення є порушенням права, гарантованого статтею 1 Протоколу 1 (див. справу „Бурдов проти Росії”, № 59498/00, пп. 35 та 40, CEDH 2002-III). Отже, утримуючись понад три роки та три місяці від застосування заходів, необхідних для виконання кінцевого судового рішення, винесеного у справі, українські державні органи позбавили п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 їхнього корисного ефекту.

Розглянувши усі подані документи, Суд зробив висновок, що у цій справі було порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу 1.

ІІІ. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

Відповідно до статті 41 Конвенції:

Суд наголошує, що, відповідно до статті 60 його Регламенту усі вимоги стосовно справедливої сатисфакції мають бути викладені у цифрах та бути розподілені на частини, викладені у письмовій формі та супроводжені необхідним підтверджуючими документами, недотримання вищевикладених вимог може потягнути за собою відхилення Судом заяви повністю або частково.

У своїх зауваженнях заявник вимагає суму, що складає приблизно 409 ЄВРО, і яка є еквівалентною невиплаченій сумі, присудженій рішенням суду на його користь. Посилаючись на шкідливий вплив інфляції на суму, присуджену цим рішенням суду, він вимагає122 ЄВРО у якості відшкодування матеріальної шкоди, а також 6 000 ЄВРО у якості відшкодування моральної шкоди, котрої він зазнав.

Уряд зазначає, що заявник не обґрунтував свої вимоги. Він вважає, що вимоги стосовно відшкодування моральної шкоди завищені та, що можливе встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією.

Що стосується матеріальної шкоди, спричиненої тривалістю виконання рішення, винесеного у справі, Суд визнає, що заявник повинен був зазнати деякої шкоди з цього приводу через інфляцію. Суд вважає, що сума, яку вимагає заявник у якості відшкодування моральної шкоди є надмірною (див. рішення у справі „Ернестіно Зуло проти Італії”, № 64897/01, п. 26, від 10 листопада 2004 року). Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 конвенції, Суд присуджує заявнику 1500 ЄВРО.

Заявник не подав жодних вимог з цього приводу.

Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки (le taux d’intйrкt de la facilitй de prкt marginal) Європейського Центрального Банку, до якої мають бути додані три відсотки.

З ЦИХ МОТИВІВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Визнає прийнятною заяву заявника стосовно скарг на порушення п. 1 статті 6 та статті 1 Протоколу 1, а решту заяви визнає неприйнятною;

Вирішує, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

Вирішує, що було порушення статті 1 Протоколу 1;

Вирішує, що:

а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 1 000 ЄВРО (тисячу ЄВРО) для відшкодування матеріальної та моральної шкоди, плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника, конвертовані в українську гривню на день здійснення платежу;

б) на суму нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці (le taux йgal а celui de la facilitй de prкt marginal) Європейського Центрального Банку плюс три відсотки з часу, коли закінчиться вищезгадані три місяці, і до моменту повного розрахунку.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено французькою мовою, повідомлено письмово 4 жовтня 2005 року відповідно до пунктів 2 та 3 статті 77 Регламенту.