пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200713
02.06.2007 | Олексій Свєтіков , м.Луганськ
джерело: maidan.org.ua

«Не було б щастя...»

   

Наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих у київських «коридорах влади» легко було зустріти високопоставлених колишніх луганчан. Наприклад, у Раді Міністрів, яку до 1988 року очолював уродженець селища Родакове Олександр Ляшко, а з 2000 по 2002 роки – Вітольд Фокін, котрий до того багато років керував вуглевидобувними підприємствами Луганщини. На жаль, сьогодні прізвища подібного рівня популярності залишилися ... тільки в складі громадської організації «Луганське земляцтво» (http://www.lz.org.ua/).

Причини такої метаморфози відомі, хоча про ний і рідко говорять. Перші десять років незалежності України в регіоні домінували радикальні комуністи. Як наслідок, регіональна еліта значну частину своїх сил витрачала на боротьбу з «буржуазною» центральною владою України. Особливо цим переймалися народні депутати, обрані від Луганської області. Особисто мені досі пам’ятається перший виступ на сесії ВР в 1994 році сьогоднішнього киянина (а тоді лисичанина) Єгора Аннєнкова. З рукою в гіпсі та з революційним запалом.

Зрозуміло, що подібний радикалізм не сприяв просуванню вихідців з Луганщини в кабінети на Печерському та інших київських пагорбах.

Домінуючі політичні кольори істотно вплинули й на економіку регіону: місцева влада боролася з буржуазією, що зароджувалася, активною протидією реформам, що проводилися в ті роки в Україні. І з людьми, які накопичували в ті часи первісний капітал. Це (плюс деякі суб’єктивні фактори) привело до того, що в регіоні так і не сформувалися власні фінансово-промислові групи. На відміну від сусідніх Донецької, Дніпропетровської й Харківської областей. Звернули увагу, що в рейтингу цього року «100 самих багатих людей України» немає жодного луганчанина? І це в області, що посідає третє місце в Україні за обсягом промислового виробництва.

Природно, що при відсутності в регіоні власного великого капіталу він зазнавав перманентної економічної експансії з боку сусідніх областей.

За таких обставин управлінська еліта регіону, що не мала реальної підтримки в Києві, і до того ж не опиралася на великий капітал, змушена була гуртуватися для захисту своїх інтересів від погроз із зовні. Це стосувалося перш за все тієї частини еліти, що обиралася під час місцевих виборів, а не призначалася з Києва.

Подібні об’єктивні для формування на Луганщині впливового самоврядування фактори наприкінці 90-х доповнилися суб’єктивним фактором в особі Віктора Тихонова. Не відомо, як розвивалися б події в регіоні, якби в 1998 році той погодився із пропозицією очолити облдержадміністрацію. Але Віктор Миколайович обрав не посаду формального «хазяїна» області, а досить сумнівні в реаліях України повноваження голови обласної ради. І... став центром консолідації регіональної еліти. Насамперед – міських, селищних і сільських голів. І тих голів райдержадміністрацій, які були обрані головами райрад на виборах 1994 року й перейшли в кабінети голів РДА згідно Конституційному договору. Тому була причина: завдяки особливим відносинам з колишнім Президентом України Леонідом Кучмою голова облради Віктор Тихонов дійсно мав можливість забезпечувати (і забезпечував) інтереси територіальних громад Луганщини. І не тільки територіальних громад.

У результаті сам він став визнаним неформальним лідером області, а органи місцевого самоврядування регіону (і обласна рада – насамперед) відчули себе досить впливовими у відносинах з регіональними й місцевими органами виконавчої влади. На нашу думку, це було великим успіхом, що виділив Луганщину в ряді інших областей у цій сфері.

Проте, зовсім не це (або не тільки це) дозволило Вікторові Тихонову стати у 2003 році формальним лідером комунального руху всієї України. А, знову ж таки, особливі його відносини з Леонідом Кучмою. Плюс, інтереси останнього. Пов’язані з бажанням контролювати бурхливе співтовариство лідерів місцевого самоврядування.

16 липня 1999 року відбувся установчий з’їзд Союзу лідерів місцевої й регіональної влади України (http://www.spilkalideriv.kiev.ua/), головою Ради якого було обрано Віктора Тихонова. На той момент в Україні існували три провідні асоціації органів місцевого самоврядування: асоціація міст України, Асоціація сільських, селищних і міських рад і Українська асоціація місцевої та регіональної влади. Однак нова структура явно була в привілейованому положенні: на її з’їзді був присутній Президент, а в числі делегатів крім голів облрад і міських голів були й народні депутати. Включаючи голову профільного комітету ВР. Саме з новою структурою, очолюваною Віктором Тихоновим, 27 вересня 1999 року Президент Кучма підписав двосторонню декларацію про стратегічні принципи нового підходу держави до регіонів.

Після виборів 2002 року Віктор Миколайович перебрав на себе лідерство ще у двох об’єднаннях органів місцевого самоврядування національного рівня.

15 квітня 2002 року було створено Конгрес місцевої й регіональної влади України (http://www.alau.org.ua/congress.php/), співголовою якого (і головою палати регіонів) став Віктор Тихонов. А потім настала черга Української асоціації місцевої й регіональної влади, що існувала з 1991 року, але після виборів 2002 року «осиротіла» (колишній її президент і колишній голова Харківської облради Володимир Тягло перейшов на дипломатичну роботу). 14 червня 2002 року Президентом цієї асоціації став Віктор Миколайович.

Після обрання Тихонова президентом Української асоціації місцевої й регіональної влади й утворення Конгресу потреба в Союзі лідерів перестала бути явною, і він перестав з’являтися в новинах. Але, скоріш за усе, таки існує. І очолює його, ймовірно, все той же Віктор Тихонов (хоча устав об’єднання вимагає переобрання Ради кожні два роки).

А ось Асоціація дійсно одержала серйозний імпульс розвитку. Зросла кількісно, перетворившись у найбільше в Україні об’єднання місцевих рад – в Асоціації налічується більше 1,5 тисяч членів. І тільки Луганщина на 11.07.2003 делегувала в цю структуру 346 членів з 353 існуючих в області рад (майже усі вони набули членства на протязі одного року). Крім того, асоціація набула регіональну структуру й працездатний секретаріат, інформаційний сайт (http://www.alau.org.ua) і газету «Воля-Регіон» (видавалася з 2003 по осінь 2006 року).

У такий спосіб на протязы трьох років Віктор Тихонов став не тільки визнаним вождем керівників місцевого самоврядування Луганської області, але й формальним лідером комунального руху України. Багато років він є членом Конгресу місцевої й регіональної влади Ради Європи. А структури, які він очолює, безпосередньо займаються імплементацією Україною зобов’язань, прийнятих при ратифікації Хартії місцевого самоврядування. Більше того, Конгрес місцевої й регіональної влади України має мандат Ради Європи щодо моніторингу цього процесу. І один такий звіт навіть було підготовлено (Розвиток місцевого самоврядування в Україні: правовий моніторинг і правова політика. 2002-2003 рр. /Доповідь Моніторингової і Правової комісій Конгресу місцевих та регіональних влад України на пленарному засіданні третьої сесії Конгресу місцевих та регіональних влад України 5-го грудня 2003 р./ Наукова ідея В.М. Кампо / За заг. ред. В.М. Тихонова. – К., 2003. – 70 с.).

Підкреслимо, що особисті погляди Віктора Тихонова щодо розвитку місцевого самоврядування в Україні, які він регулярно озвучував, на нашу думку, відповідають духу Хартії. Принаймні такі тези, як скасування повноважень держадміністрацій по формування бюджетів і планів соціально-економічного розвитку регіонів і районів, створення виконавчих органів районних і обласних рад, проведення адміністративно-територіальної реформи для забезпечення достатнього рівня життєздатності територіальних громад, здійснення бюджетної реформи для більшої незалежності місцевих бюджетів від державного тощо.

На жаль, це не стосується ряду ідей, прихильником яких Віктор Тихонов став уже після 2004 року (див. напр., «Маніфест федералізму»). Не можна погодитися, що ідеї «федералізації» нібито виникають із Хартії місцевого самоврядування. Та й сам Тихонов зовсім недавно (але при Кучмі) говорив (Доповідь Голови Національної Ради Спілки лідерів, голови Луганської обласної ради В. М. Тихонова, на Раді Регіонів при Президенті України 24 грудня 1999 року) про «значне збільшення унітарності державного устрою» у випадку розумної регіональної політики. Та й принцип «посилення регіонів» не має нічого спільного із принципами субсидіарності та вимогою щодо збільшення територіальних громад заради забезпечення їхньої життєздатності. На нашу думку, всі ці нові ідеї більше спрямовані на те, що б де-юре забезпечити те, що в часи Кучми в регіональної еліти було де-факто. Тобто необмежену владу в регіоні.

Зазначимо, що крім Тихонова значну роль у поширені права самоврядування на Луганщині відіграв колишніх мер Алчевська Микола Кириченко. Саме він очолював Луганське регіональне відділення Асоціації міст України до 2006 року. І саме Алчевськ у ті часи був добре відомий у муніципальному русі Україні великою кількістю досягнень у сфері розвитку місцевого самоврядування. Насамперед – застосування різноманітних форм безпосереднього самоврядування.

Сьогодні, на наш погляд, значну роль у розвитку самоврядування на Луганщині відіграє міський голова Луганська (і, одночасно, новий голова правління Луганського регіонального відділення Асоціації міст України) Сергій Кравченко. За рік роботи його команда чимало зробила для вдосконалювання системи місцевого самоврядування в обласному центрі. Наприклад, з міськвиконкому в районні ради міста була передана частина повноважень у наданні послуг населенню (ЖКГ, освіта тощо). Було зроблено і те, про що багато говорили попередні адміністрації обласного центра: укладені угоди із приватними фірмами про надання житлово-комунальних послуг, прийнятий устав територіальної громади, розроблена стратегія розвитку міста, сформована громадська рада (яку тут назвали громадською комісією). Істотно більше, ніж раніше, проводиться громадських слухань та інших акцій безпосереднього самоврядування громади.

Один з висновків нашого моніторингу: ситуація із впровадженням європейських стандартів місцевого самоврядування в Луганській області краща, ніж у середньому по Україні. Це не означає, що тут немає проблем. Вони є. Їх багато. Але більша частина їх – це не специфічні проблеми регіону, а похідні загальнонаціональних проблем.

Але про це – у наступному узагальненні нашого моніторингу. 
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори