пошук  
версія для друку
19.06.2007 | Євген Захаров

Конфлікт пам’ятей

   

Події з переносом «Бронзового солдата» в Таллінні яскраво висвітлили основу настільки різного ставлення людей до Другої світової війни загалом і цього факту зокрема: розбіжність історичної пам’яті. Можна навіть стверджувати, що конфлікт історичних пам’ятей є глибинною причиною усіх політичних, соціальних, культурних конфліктів в нових державах, які виникли на руїнах колишнього СРСР, і поміж цими державами.

Для росіян (і, зауважимо, левової частки населення Центральної, Східної, Південної України та Криму) війна 1941-1945 – це війна проти чужоземного нашестя, проти нацизму, проти жорстокого тоталітарного режиму, який намагався захопити весь світ і встановити новий порядок, в якому одні народи підлягали повному знищенню, а інші – мали обслуговувати вищу расу. Наші батьки винесли на своїх плечах ту війну, перемогли в ній і назавжди залишаться в нашій пам’яті, як визволителі нас від нацизму. Для нас 15 загиблих в 1944, похованих на Тинісмягі, – це солдати Великої вітчизняної та Другої світової, які воювали проти нацистів, а «Бронзовий солдат» уособлює пам’ять про бійців, які перемогли Гітлера. Вважати їх завойовниками Естонії ми не можемо.  

Проте саме загарбниками їх вважає більшість естонців, для яких Друга світова війна має зовсім інше значення: вона привела до знищення їхньої незалежності і втрати статусу суверенної держави, що супроводжувалося національним приниженням і великими жертвами. Під час першої окупації 1940-1941 були заарештовані близько 7 тисяч чоловік і знищені, за різними даними, від 1850 до 2200 чоловік за обвинуваченнями у антирадянській пропаганді. Були заарештовані 800 кадрових офіцерів половина офіцерського складу армії. 14 червня 1941 року були депортовані до північних районів Росії близько 14 тис. естонців. Президент Естонії Костянтин Пятс був заарештований і кинутий до Казанської тюремної психіатричної лікарні. Друга окупація 1944-1991 років. також принесла численні жертви. 25 березня 1948 року були депортовані на Північ та до Сибіру  29 тис. естонців – самі по собі ці страшні цифри для мільйонної Естонії стають просто катастрофічними. І тому «Бронзовий солдат» для більшості естонців – символ окупації. Ще в 1947 році перший варіант цього пам’ятника підірвали декілька школярок, за що вони отримали величезні терміни ув’язнення. В офіційних документах сучасної Естонії події вересня 1944 року іменуються як «захоплення Таллінна Червоною армією». Десятки тисяч естонців емігрували, не чекаючи приходу Червоної армії. Цікаво, що період 1941-1944 естонці окупацією не вважають: це для них, скоріше, було звільнення від комуністів, а німці – скоріше визволителі, ніж окупанти. Нагадаємо: Естонія – єдина захоплена Німеччиною європейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору.

Загалом за 15 років з 995 тис. естонців, які мешкали в Естонії в 1939 році, кожен п’ятий або загинув, або покинув батьківщину. У 1982 році в Естонії мешкало 948 тисяч естонців, тобто на 4.7% менше, ніж у 1939 р.

Для російськомовної спільноти Естонії «Бронзовий солдат» насамперед символізує вигнання німців з Естонії, що було необхідною умовою переселення сюди їхніх дідів та бабусь. Це вигнання було легітимацією Естонії як їхньої  батьківщини. Друга світова має для цієї частини мешканців Естонії (третина населення!) ще один важливий сенс – це історія створення їхньої громади.

Саме цю легітимацію постійно руйнують радикальні естонські політики, які наполягали  на перенесенні «Бронзового солдата» на військове кладовище. На мою думку, бажання естонців прибрати з центра міста символ окупації є цілком законним. Проте, це можна було б зробити, не ображаючи почуття тих, хто ставиться до пам’ятника інакше, для кого пам’ять про загиблих радянських солдат є святою. Просто необхідно було почати з вибачення, віддати шану солдатам, які загинули у війні проти нацизму, а вже потім говорити про перенесення пам’ятника. Але естонські політики налаштовані скоріше на конфлікт, а не на порозуміння, деякі з них дозволили собі образливі висловлювання на адресу загиблих солдат[1]. Для деяких із них це тільки привід нацькувати корінних естонців на російськомовних, які сприймаються виключно як п’ята колонна Росії.

Російській офіціоз замість визнання радянської окупації, масових політичних репресій, депортацій тощо у відповідь стверджує, що знищували не невинуватих естонців, а пособниківнімецьких окупантів. Для російського політбомонду перенос пам’ятника – це привід позмагатися в патріотизмі, згуртувати народ проти вигаданого зовнішнього ворога. Насправді захищати пам’ять загиблих солдат російські політики не збираються. Інакше не дали би знищити в Хімках поховання загиблих під Москвою в 1941 році військових льотчиків, заборонивши мітинг протесту з цього приводу.  Не кажу вже про сотні тисяч невпізнаних солдат, похованих в братських могилах в європейській частині Росії – відомості про них розшукують добровольці без будь-якої державної підтримки. Результатом політичного протистояння стали зіткнення в Таллінні, які шокували Європу.

Схоже ставлення до Другої світової війни в Латвії. Але тут, на відміну від Естонії, вже був національний опір німцям. У Литві опір німцям був сильним, сильним був і збройний опір комуністичній окупаційній владі. І пізніше, в 60-80-ті, литовський дисидентський рух був значно сильнішим, ніж в Латвії і в Естонії, а литовське комуністичне керівництво суттєво відрізнялося своєю неконформністю від номенклатур інших радянських республік. Саме тому радянській владі не вдалося так змінити структуру населення в Литві, як в Латвії та Естонії: етнічні литовці значно переважають за чисельністю російськомовне населення, яке було просто змушене добре знати литовську мову і влитися в литовське суспільство. В результаті перші роки незалежності в Литві були значно спокійнішими і більш демократичними, ніж в Латвії та Естонії. У Білорусі національно-визвольний рух в 60-80-ті практично відсутній, не сформувалися традиції національно-визвольної боротьби – наслідком чого була деградація національної свідомості і відродження специфічного білоруського соціалізму у вигляді режиму Лукашенка. В Україні  ситуація значно складніша: у порівнянні з північно-західними сусідами країна дуже велика і містить частини із зовсім різним історичним шляхом, а відтак, і різною історичною пам’яттю щодо подій Другої світової.  

Пам’ять тієї частини України, яка пережила в 1939 році окупацію радянськими військами, приблизно така сама, як і в країнах Балтії. Звірства комуністичного режиму 1939-1940 роках тут були страшними. Відповідно, прихід німецької армії тут сприйняли як визволення. Але німці не визнали Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 року, заарештували авторів акту і посадили їх у концтабір. Нацистам не була потрібна незалежна Українська держава. Ще раніше режим Хорті з благословення Гітлера знищив Карпатську Україну. З 1942 року велика частина ОУН і створена нею УПА стала на шлях партизанської боротьби з німцями, а потім – з радянською владою. Як і литовці, латиші та естонці, українці Галичини і Волині не могли вважати солдат Червоної армії своїми визволителями. За солдатами прийшов знову радянський окупаційний режим, пам’ятний своїми кривавими злочинами 1939-1940 років. І українцям судилося з ним воювати, іншого виходу просто не було. Так пам’ятають сьогодні діти і онуки бійців УПА. І тому ідея переносу пам’ятника радянському воїну-визволителю знайшла відгук у значної кількості львів’ян. Тільки одного голосу не вистачило для затвердження такого рішення на сесії міськради. 

Для переважної частини населення Східної, Південної та Центральної України пам’ять про солдат Великої вітчизняної священна: вони врятували Україну від нацистів. Але у мешканців цих частин України вже зовсім не таке одностайне, як у майже всіх росіян, ставлення до подій на Тинісмягі, і це прямо пов’язане з ідентифікацією себе як громадян незалежної України чи громадян неіснуючої держави СРСР. Перші здатні сприйняти пам’ять естонців, другі, як і майже усі росіяни – ні. Перші в принципі здатні погодитися з визнанням воїнів УПА учасниками Другої світової, другі – як і майже усі росіяни, заражені бандерофобією[2].

В Криму ситуація ще складніша. Кримські татари завжди будуть пам’ятати, що Велика вітчизняна закінчилася для них депортацією всього народу. Вони справедливо вважають Крим єдиним місцем у світі, де вони можуть реалізувати своє право на самовизначення, і ніколи не відмовляться від цього права. Для російськомовної спільноти Криму, навпаки, депортація кримськотатарського народу легітимізувала їхній переїзд до Криму. Антагонізм цих двох спільнот важко подолати.

Для переважної частини населення Донбасу, яке заселило цю територію в 30-ті роки, історична пам’ять є нетривалою і вся припадає на радянські часи. Тому воно не може не відстоювати радянські пам’ятники і має проблеми з ідентифікацією себе як громадян України. Для них бандерівці чужі і ніколи не стануть своїми. Чи стануть для їхніх дітей і онуків?

Слід зауважити, що існує конфлікт не лише справжніх історичних пам’ятей, які передаються й накопичуються навіть на генетичному рівні, а і квазіісторичних пам’ятей, що є продуктами радянської тоталітарної пропаганди. Радянська освіта, що буквально з пелюшок виховувала дітей у вигаданому світі зі спотвореною історією і породжувала фобії, яких більшість людей не може позбавитися все життя (до речі до таких фобій відносяться й «американський імперіалізм», і «НАТО»). Таким чином, іноді, навіть в однієї людини виникає амбівалентний конфлікт його справжньої історичної пам’яті і нав’язаної неправди. Особливо яскраво ця амбівалентність висвітлюється у спогадах селян Східної України, які поєднують, наприклад, справжні жахи голодомору і вигадані «страшилки» про бандерівців. 

Дуже важливим наразі є якомога більш публічне викриття і знищення історичної кривди. Українська держава поки що не досягла особливих успіхів на цьому фронті. Наша історична освіта, подекуди, замість руйнування старих міфів створює нові, а українські ЗМІ програють інформаційні війни російській державі, яка успадкувала від Радянського Союзу традицію замовчувати правду з одного боку, а з другого – створювати і впроваджувати історичну брехню.  

Примирення історичних пам’ятей необхідне для Україні, без нього неможливе створення єдиної політичної нації. Неможливий суспільний поступ. Різні частини України мають зруйнувати міфи, зрозуміти одна іншу і визнати право інших частин шанувати свої святині і своїх героїв. У цьому контексті принципова позиція Президента Ющенка щодо примирення воїнів УПА і солдат Червоної армії, і, ширше, щодо досягнення єдності всіх українців навколо декількох спільних цінностей викликає тільки повагу. Але те, що припустимо для масової свідомості, яку не можна і не треба змінювати примусово, є неможливим для інтелектуальної еліти. Остання  мусить називати речі своїми іменами,  розрізнити  правду і брехню, хибні міфи і святині від справжніх.

Повернемося до естонського сюжету. Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті? Якщо пристати до цієї точки зору, то, безперечно, Друга світова війна була насамперед війною з нацизмом незалежно від того, що в антигітлерівській коаліції був інший страшний тиран ХХ сторіччя – Йосиф Сталін. Проте це не означає, що російська історична пам’ять, яка ближче до загальнолюдської, ніж естонська, більш пріоритетна для оцінки переносу «Бронзового солдата». Бо загальнолюдська пам’ять якраз і передбачає згоду одних народів припускати можливість і законність протилежної трактовки подій іншими народами.

 



[1] Слід зауважити, що естонська політична еліта на відміну від російської не була одностайною: Президент Естонії Ільвес та мер Таллінна Савісаар виступили категорично проти переносу пам’ятника. 

[2] Термін належить Ігорю Лосєву: див. http://www.obkom.net.ua/articles/2007-04/13.1641.shtml

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори