Ганенко проти України

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заява № 27184/03

Ганенко Володимир Володимирович

проти України

  11 січня 2005 р. Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, у складі суддів:

п.Ж.-П.Коста, Голова, (J.-P. Costa)

п. А. Бака, (A.B. Baka)

п. І. Кабрал Баррето, (I. Cabral Baretto)

п. К.Юнгверт, (K. Jungwiert)

п.В.Буткевич, (V. Butkevych)

пані А. Мулароні, (A. Mularoni)

пані Д. Йочєнє, судді, (D. Jociene)

а також пані С.Доллє, секретар секції, (S. Dolle)

розглянувши вищезазначену заяву, подану 29 липня 2003 р.,

беручи до уваги рішення про застосування у цій справі п. 3 ст. 29 Конвенції про розгляд питання щодо прийнятності та суті справи одночасно,

беручи до уваги рішення  про першочерговість розгляду вищезазначеної заяви відповідно до правила 41 Регламенту Суду,

врахувавши зауваження, надані Урядом-відповідачем, та коментарі заявника щодо цих зауважень,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

  Заявник – Ганенко Володимир Володимирович, 1941 року народження, громадянин України, що проживає у місті Севастополь. В Суді його представляв Р. Ю. Мартиновський, юрист, що практикує у  м. Севастополі. Уряд держави-відповідача був представлений його Уповноваженим пані Зоряною Бортновською.

А. Обставини справи

  Обставини справи, надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

Заявник є інвалідом, який не може пересуватись без допомоги іншої особи.

26 червня 2001 року заявник звернувся до Гагаринського районного суду міста Севастополя з позовом до Управління праці та соціального захисту населення (далі Управління) про забезпечення його новим автомобілем для інвалідів замість старого, який він використовував з 1989 року. Заявник також просив суд зобов’язати відповідача забезпечити його новим автомобілем протягом шести місяців.

27 грудня 2001 року суд задовольним позовні вимоги заявника  частково зобов’язавши Управління забезпечити його автомобілем. В той же час суд відмовив у встановленні будь-якого строку для виконання цього рішення відповідачем. Це рішення не було оскаржене жодною стороною і набуло статусу остаточного 28 січня 2002 року.

9 квітня 2002 року було відкрито виконавче провадження.

Виконавче провадження закінчувалось декілька раз. Виявилось, що рішення суду від 27 грудня 2001 року не може бути виконано в зв’язку з відсутністю коштів у державному бюджеті.

18 липня 2003 року відділ державної виконавчої служби  ініціював судове провадження в Гагаринському районному суді міста Севастополь з проханням про відстрочку виконання рішення суду від 27 грудня 2001 року та призупинення виконавчого провадження.

14 серпня 2003 року Гагаринський районний суд міста Севастополя у позові відділу державної виконавчої служби відмовив.

17 березня 2004 року заявник одержав транспортний засіб, який вимагав та виконавче провадження було закінчено.

 В.  Відповідне національне законодавство

Постанова Кабінету Міністрів від 8 вересня 1997 року “Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями”.

Пункт  4 передбачає, що інваліди забезпечуються  автомобілями безоплатно або за 30 %  від вартість автомобіля на десятирічний  період без права продажу, дарування і передачі третій особі. Після закінчення зазначеного терміну інвалід може користуватися цим автомобілем до одержання нового.

СКАРГИ

   Заявник скаржився на порушення статті 6 Конвенції і статті 1 Протоколу № 1 у зв’язку з невиконанням остаточного рішення суду від 27 грудня 2001 року.

ЩОДО ПРАВА

  1. Заявник скаржився, що в зв’язку з невиконанням рішення суду, винесеного на його користь його право доступу до суду було порушено.  При цьому він посилався на п. 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якої передбачається таке:

„Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків ... має право на справедливий і відкритий розгляд ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. ”

   Уряд України стверджував, що дане рішення суду було виконане, в зв’язку з цим заявник більше не може посилатися на статус жертви, стверджуваного порушення. Уряд також зазначив, що тривалість виконання рішення суду була виправдена та розумна з огляду на велику кількість інвалідів, які мають право на цей вид соціальних пільг. 

Заявник стверджував, що він все ще може посилатись на статус жертви, оскільки виконання рішення суду тривало нерозумно довго.

Суд повторює, що право доступ до суду включає право на виконання рішення суду без необгрунтованої затримки (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі” проти Італії”, заява № 22774/93, п. 66, ЄСПЛ 1999-V). Однак,  затримка виконання судового рішення на такий період, який є необхідний для забезпечення задовільного розв’язання проблем публічного порядку, може бути виправданий у виняткових випадках (див. там же п. 69).

В цій справі затримка у виконанні рішення суду складала більше двох років і одного місяця. Необхідно зауважити, що національний суд, який зобов’язав орган державної влади забезпечити заявника атомобілем, відмовив у його проханні встановити  визначений строк для його виконання. Заявник не оскаржив цю відмову, ні в апеляційному ні в касаційному порядоку. Суд далі зазначає, що виконання рішення суду, що містить вимогу негрошової природи, може зайняти більше часу, ніж у справі щодо виплати грошових коштів, присуджених рішенням суду.  В кінці кінців Суд зауважує, що заявник не подав жодної доводу ні в національному суді, ні під час Конвенційного провадження про те, що виконання рішення потребувало особливої сумлінності. В зв’язку з цим Суд зазначає, що заявник не заперечував, що увесь час він  міг використовувати раніше виданий автомобіль під час очікування видачі нового.

З огляду на ці міркування, Суд вважає, що умовах цієї справи тривалість виконавчого провадження  не може бути визнана надмірною. Відповідно, Суд вважає, що у цій справі немає жодних ознак порушення п. 1 статті 6 Конвенції. Таким чином, ця скарга є повністю необгрунтованою і має бути відхилена на підставі п.п. 3, 4 статті 35 Конвенції.

2. Заявник додатково скаржився, що невиконання рішення суду від 27 грудня 2001 року порушує статтю 1 Протоколу № 1, яка проголошує:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів”.

Уряд стрерджував, що рішення суду, винесене на користь заявника, не становить “майно” в сенсі статті 1 Протоколу № 1. Уряд зазначив, що автомобіль було надано заявнику виключно для власного користування і він не може вважатись його власністю ні за національним законодавством, ні відповідно до  статті 1 Протоколу № 1. В будь-якому випадку, було дотримано справедливого балансу між інтересами заявника і інтересами всіх інших осіб, які мали право на таке ж забезпечення.

Заявник стверджував, що рішення суду від 27 грудня 2001 року дало йому право отримати і використовувати транспортний засіб протягом 10 років, що становить “майно” в сенсі статті 1 Протоколу № 1.

Суд вважає, що в умовах цієї справи він не повинен вирішувати питання, чи становить право соціального забезпечення, присуджене заявнику рішенням суду від 27 грудня 2001 року, “майно” в сенсі статті 1 Протоколу № 1 (див. рішення у справі  “Кою Поирез проти Франції”, заява №40892/98, п. 37, ЄСПЛ 2003-X). На думку Суду, навіть припускаючи прийнятність статті 1 Протоколу № 1 щодо фактів справи, підстави, які призвели до відхилення скарг заявника згідно статті 6, мають відношення і до його скарги відповідно до вказаного положення. 

Таким чином, ця скарга є повністю необгрунтованою і має бути відхилена відповідно п.п. 3, 4  статті 35 Конвенції.

3. Приймаючи до уваги вищезазначені висновки, розгляд справи припиняється згідно п. 3 статті 29 Конвенції.

   З цих підстав, Суд одноголосно

  Оголошує заяву неприйнятною.

С. Доллє  Ж-П. Коста

Секретар   Президент