пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200719
10.07.2007 | Ігор Перенесієнко

Деякі сторінки історії Соловецького табору

   

Перший

Перші концентраційні табори виникли ще в 1895 році, під час війни за незалежність Куби, коли іспанці створили табори в околицях міст «щоб ізолювати сільське населення». Їх жителі голодували, хворіли, піддавалися стратам, і до того ж армія оголошувала поза законом будь-кого, хто опинявся у підконтрольній зоні. В майбутньому ці риси стануть притаманні всім таборам. Тут же, за часів правління Мачало (1925-33р.р.) та Батісти (1933-1959) кількість політв’язнів досягла 5 тисяч 500 чоловік. Характерно, що спочатку їх не використовували на примусових роботах. Зате в 60-х, за режиму Кастро, коли кількість політв’язнів сягала 40 – тисяч, в таборах з метою «перевиховання» починають використовувати примусову працю. Найстрашнішими були табори на острові Пінос, через які пройшло майже десять тисяч чоловік. Потрапляючи сюди, всі вони проходили повз транспарант, яким було прикрашено головні ворота: «Праця зробить з вас людей».

Потім людство знатиме табори бурів у Південно-Західній Африці 1900-1902 р.р., гереро у Намібії, народ якої за 7 років до перепису 1911-го року втратив 80% своєї попередньої чисельності. Табори Франції та Італії 1914 – 1944 р.р. (Перша світова війна – табори діяли з 1914 року, аж до 1921 року; з 1933 року створюються так звані табори біженців з Європи). До честі Мусоліні, до 1939 року в країні не було жодного табору. Але політичний шлюб з Гітлером змусив їх заснувати, і за період 1940-1943 років їх було створено 51).

В СРСР однією з «перших ластівок» став СЛОН – Соловецький Лагерь Особого Назначения.

Передумови створення

Отримавши перемогу, більшовики спочатку мало думали про внутрішнє облаштування першої соціалістичної держави. Першочерговим завданням було розпочати світову війну пролетаріату. Розпочинається активний процес експорту революції: На нараді в Москві 4-го листопада 1918 року з угорських емігрантів заснували Угорську комуністичну партію, яка відправила приблизно двісті своїх агітаторів до Угорщини. 16-го листопада 1918 року сюди повертається Бела Кун й розпочинає війну за активної підтримки «країни рад».Остання направила сюди навіть збройні формування, але вони по дорозі загрузли в боях з Петлюрою. Пізніше 1920 року 28 квітня у Азербайджані було піднято повстання. На «прохання» повсталих їм на допомогу прийшла Червона армія і Каспійська флотилія. Уряд незалежної Азербайджанської республіки емігрував, в країні проголошено радянську владу. З двох наведених прикладів найбільш результативним виявився той, що пов’язаний з безпосереднім вторгненням. Мабуть усвідомивши, що успіх прийде лише за підтримки власних багнетів, було розпочато війну з Польщею. Ця війна значною мірою й принесла поворот чи тимчасовий відступ, який відбувся після створеного поляками «Чуда на Віслі». Їх контрудар призвів до оточення радянських частин, з`явилася загроза для всієї армії, а отже і для беззахисної країни. Ідея експорту революції була остаточно відкладена 18-го березня 1921 року. Уряд країни припинив зовнішню експансію, бо його дії у цій царині були не такими вже й успішними. У вирі революції країна втратила, (якщо, звісно, можна втратити попередньо загарбане) - Польщу, Фінляндію, Латвію, Естонію, Литву, Західну Україну, Білорусь, Карську область (у Вірменії) і Бессарабію. Їх населення становило 31-32 мільйони чоловік. Стан справ по внутрішній бік кордонів був не кращим. Економічна програма, наріжним каменем якої була політика «воєнного комунізму», викликала активне незадоволення. Лише на Україні, здавалось знекровленій громадянською війною, яка велася кілька років поспіль, на кінець 1920 – початку 1921 близько 40 тисяч людей діяло у партизанських формуваннях. ЦК КП(б)У фіксував 118 значних повстань проти політики «воєнного комунізму». Якщо ж додати до цього події 28-го лютого – 18-го березня 1921, коли повстали матроси Кронштадту стан країни видавався зовсім критичним. Більшовицький уряд пішов на деякі поступки, щоб навести лад в середині, ну а вже потім вже взятися за справи світові. Було впроваджено НЕП. І паралельно створено концентраційні табори.

Подарунок природи

Місцем для одного з них обрали Соловецькі острови. На користь цього варіанту існувало декілька факторів. Разом вони видавалися справжнім подарунком природи, що створила це місце для утримання неугодних. (Нацисти теж влаштовували табори на островах. Принаймні один з них на Узедомі, який прославився через втікача, який мало того, що втік, та ще й літак викрав. На Соловках такі номери не проходили).

По-перше, острови вже мали за собою репутацію краю, куди запроторювали неугодних, де була наявна пенітенціарна «інфраструктура». Так з 1520-го, коли тут було ув’язнено прихильника руху «не стяжателів» (виступали з вимогами відмови церкви від «стяжання», тобто придбання нею землі і матеріальних цінностей) Сільвана і до осені 1903 року тут було всього 350 осіб.

В усі часи тут перебувало чимало українців, серед них, на початку, недоброзичливці гетьмана Мазепи (полтавський священик І. Святайло з сином і чернець Никанор – креатури донощика Кочубея), після полтавської битви – мазепинські прихильники (генеральний осавул Д.Максимович, сердюцький полковник Я.Покотило). Ще пізніше тут побували архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей І.Рогачевський, нарешті останній кошовий отаман Запорізької Січі П.Калнишевський, який пробув тут з 1776 до смерті у 1803 (перші 16 років – у камінному мішку), проживши 112 років.

По-друге, соловецький монастир надалі лишався уламком тієї дожовтневої Росії, з християнськими звичаями і вірою. Саме релігія була другим чинником протесту проти більшовиків (першим, звісно, виступав прапор збройної боротьби). По-третє, це географічна ізольованість від материка і суворі природні умови Арктики. Звідси лиш півтори сотні кілометрів до Полярного кола. Як результат – весна приходить на Соловки не раніше середини травня, а сніг лежить у ярах майже до половини літа. Значною мірою це зумовлено наявністю моря, що утримує холодні температури, і його відкрите плесо звісно ніяким чином не затримує не менш холодні північні вітри. Те саме ж море й унеможливлювало втечу. Якщо й можна було утекти то лише морем, для чого необхідно дістати човен.

Однак тут не все було так просто. СОП – Соловецький особий полк, що охороняв табір (скоріше мабуть в`язнів), мав катери і єдиний тоді на островах літак. Це робило втечу практично неможливою. Допомагала цьому й природа. Взимку море суцільно не замерзало, лишаючи місцями доволі великі простори відкритої води. Тому човен необхідно місцями тягти кригою. Це в свою чергу вимагало чималих зусиль кількох людей. Найбільш вдалою порою для втечі була пізня осінь, коли море вкривають густі тумани. Однак море замерзає не відразу. Спочатку по нім йдуть окремі дрібні крижини. Потім вони скупчуються густими масами і повзуть, гнані вітром чи течією. Це - шуга. Не тільки човни, а й промислові шхуни, потрапивши до неї, не можуть звільнитися. Соловецький літопис зберіг розповідь про кількох монахів-рибалок, яких шуга занесла аж на Нову землю, де вони прожили десять років, поки їх не врятував норвезький китобій. Хоча не дивлячись на це, на перших порах втечі траплялися: у 1926-27 зареєстровано 188 втеч із Кемі й 12 із Соловків. Свідчення втікачів-українців зібрав і вже 1931 року видав у Варшаві Левко Чикаленко. Селянин з Київщини Ц. 1887 року народження розповів, що потрапив на Соловки 28 травня 1926 року: «нашу бідну контрреволюцію призначають на тяжкі праці, на лісозаготівлю, на вантаження пароплавів та на виробництво цегли».. Призначають на 10 чоловік чекіста з рушницею, і той веде на працю у ліс чи в другі місця. Увечері чекіст всіх не приводить: Двох або трьох чоловік розстріляє, а решту приводить до чергового здавати. Черговий питає: «А де ж ще люди, що тільки цих привів?» Чекіст відповідає: «Втікали, то я постріляв». Черговий каже: «Жаль, що цих ще привів, і цим туди дорога, бо їх скоро не буде де дівати; їх стільки наплодилось на Україні, що стріляй кожний день по тисячі, то не вигубиш таких гадюк!».

Однак, як говорить в’язень таборів Б.Ширяєв у своїй книзі «Неугасимая лампада», за весь період таборового існування з островів не було жодного випадку втечі. Тобто. спроби втекти з самих островів обов’язково закінчувалися невдачею. Лише з кемського пересильного пункту вони були інколи успішними, бо той знаходився на материку. Тут формували партії в’язнів для пересилки їх на острови. (Достеменно відомо, що на вході до нього певний час висів знущальний транспарант «Добро пожаловать!») Три чи чотири офіцери вийшовши на роботу в ліс, роззброїли й зв’язали конвоїра, потім направилися до фінського кордону. Пройшовши 300 кілометрів болотистою тундрою, втікачі таки дійшли до Фінляндії й навіть були прийняті генералом Маннергеймом. Потім вони переїхали до Риги, де один з них – Мальгасов в 1925-1926 роках видав свої нариси «Острів крові та смерті».

Постанова СНК РСФСР від 5-го вересня 1918 року «Про червоний терор» проголошувала початок організації концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів. Але на початок 1919 року, як на амбіційний тоталітарний режим, було створено непомірно мало таборів – лише два. На перше січня 1920 ситуація дещо «покращилася» – 300 місць загального ув`язнення та 21 табір примусових робіт. Всього в таборах на той момент знаходилося 16447 ув`язнених. В жовтні 1922 року всі місця позбавлення волі були передані під управління НКВД.

В віданні ДПУ (а з створенням СРСР – ОДПУ) лишили лиш по одній тюрмі в Москві та Петрограді і північні табори в Архангельську і Петромінську. Та вмістити вони могли тільки 1200 чоловік, що для продукуючої машини репресій видавалося надзвичайно малою кількістю.

Пошуки місця для організації табору здатного вмістити значний контингент в’язнів і розташованого ізольовано (бо значну кількість треба й охороняти значним числом вартових) привели на Соловки. Тут саджали ще при царях, тож продовжили це робити при наркомах, комісарах і т.д.

«СЛОН»

Радянська влада прийшла сюди 29 квітня 1920 року в особі Особливої комісії губернського воєнного комітету під керівництвом М.С.Кедрова. Чи не найпершим управлінським актом нової влади став звичайнісінький грабіж монастиря. Вивезли 158 пудів коштовного каміння, золото срібло, частину архіву й бібліотеки які збиралися 400 років. Зайвим свідченням багатства Соловецької обителі, і відповідно того, що грабіжники мали тут чим поживитися, був і той факт, що під час Першої світової війни у Санкт-Петербурзі її коштом було відкрито лазарет на 600 ліжок.

Про безцеремонність нових господарів говорить в’язень Клінкер: «Адміністрація крала, що хотіла і скільки хотіла … й монастир підпалили самі, щоб приховати сліди посадових злочинів, підтасувань в книгах і безконтрольного грабежу».

Так щоб замести сліди, монастир підпалили. Потім, щоб виправдатися, вигадають історію, що монахи самі вчинили підпал, щоб не віддавати обитель безбожникам. Але ченці самі благали дати їм взяти участь у гасінні пожежі – їх силою розігнали.

Сам монастир, звісно, закрили, а на його базі звісно заснували радгосп. Названо його було на честь островів – «Соловки». Директор радгоспу паралельно отримав повноваження зберігати історичні пам’ятки. Ясна річ тих, що ще лишилося. Щоб забезпечити існування радгоспу, архангельський партійний діяч Іван Богів запропонував створити тут концентраційний табір. Перші в’язні – 350 чоловік, були привезені сюди вже 25 травня 1920 року. Це були в більшості офіцери білих армій, що вільно чи невільно лишилися на теренах РРФСР. Але пробули вони тут не довго. Через місяць їх посадили у дві гнилі баржі, вивели на буксирі в море і потопили разом з баржами.

В травні 1923 року ідея створення табору знайшла своє продовження. Замісник голови ДПУ І.С. Уншліхт звернувся до ВЦВК з проектом організації табору на островах. В ньому планувалося розмістити 8000 політичних і кримінальних в’язнів засуджених у в несудовому порядку. Ідея знайшла відгук у найвищих кабінетах.

2-го листопада 1923 року за підписом замісника голови РНК Рикова вийшла інструкція про створення «…соловецкого лагеря принудительных работ особого назначения». В його юрисдикцію передавалися всі угіддя, приміщення й все начиння, що раніше належало монастирю й радгосп «Соловецький». Справа лишалася лише за доставлянням в’язнів. Ріст їх кількості після цього став відчутним і цілеспрямованим на збільшення. Як зазначає Б. Ширяєв, каторжне населення островів у перші роки існування табору коливалося від 15 до 25 тисяч. За зиму до восьми тисяч обов’язково помирало від цинги, туберкульозу чи виснаження. Наприклад час епідемії тифу 1926-27 років померла більша половина в’язнів. Але з відкриттям навігації, до листопаду попередня кількість людей була відновлена .

На перше грудня 1923 року в’язнів нараховувалося близько трьох тисяч, в 1927 році їх було 15 тисяч, а на кінець 1928-го року 38 тисяч.

До створення вищезгаданого документу – інструкції, ДПУ не використовувало таку кількість повністю підпорядкованих собі людей на якихось економічно вигідних для себе роботах. В’язні носили взимку воду з однієї ополонки в морі до іншої. Влітку ж перекладали величезні валуни з однієї купи на іншу і навпаки, до повного виснаження. Майбутня система виробничих концтаборів зародилася пізніше, але все ж таки тут, на Соловках. База для цього була. В майбутньому, один з начальників табору Ейхманс говорив, що в нього знайдеться будь-який спеціаліст. І він був правий, бо табір бачив усіх: від головнокомандуючого армією до кишенькового злодія.

Інструкція РНК вже завбачливо запроваджувала експлуатацію. Пункт 5 чітко встановлював: «Обязать ОГПУ немедленно приступить к организации труда заключенных для использования сельскохозяйственных, рыбных, лесных и пр.. промыслов и предприятий». Реінкарнація рабовласництва відбулася.

Стосовно ж виникнення власне форм експлуатації, то вони не забарилися. Одними з найперших її видів були торфорозробки і лісозаготівля. Кожен щодня мав зрубати, очистити і витягти на дорогу десять дерев. Цю норму могли виконати далеко не всі. За невиконання залишали на морозі в лісі на кілька годин. Влітку ставили на «комарики»: прив’язували голим у лісі, де хмарами літають комарі. Інколи діяли менш оригінально –розстрілювали на місці. За непослух використовували широкий спектр покарань. Їх наводить Б.Гривачевський у книзі «Листи з Соловків» відправка зовсім голих в’язнів до лазні при 20-тиградусному морозі на відстань до 1-2 км від бараків; – постачання продпайка (картоплі) з відходами до 60% і таким чином скорочення й без того недостатнього пайка, від чого люди перебували в стані повного виснаження; – видача гнилого м’яса; – відмова у медичній допомозі хворим;- залишання відкритими, на видному місці, ям, в які скидалися трупи сотень ув’язнених…

В’язнів залучали також до будівництва нових бараків і тюрем, обробки продуктів морських промислів. Їхніми зусиллями діяв механічний, шкіряний, гончарний заводи, смолокурня, у листопаді 1923 створено вузькоколійку від цегельні до кремля. За відмову ж працювати тут, або за порушення трудової дисципліни відправляли до штрафного ізолятора: на Секірну гору, звідки поверталися дуже рідко, частіше не поверталися взагалі.

В колишній літній резиденції архімандрита, створено соловецький біосад. Для задоволення забаганок партійного керівництва найвищих щаблів тут вирощували ньюфаундлендську ондатру і чорно-бурих лисиць. Ця вперше втілена у життя ідея згодом знайде відгук навіть під самою Москвою.

Окремою сторінкою стоїть приїзд на острови Максима Горького . Партійне керівництво хотіло, щоб письменник описав, як праця перевиховує вчорашніх «ворогів народу «. Дізнавшись про його приїзд в’язні теж сподівалися, що письменник напише про них, але правду. Однак революційний «буревісник»сподівань ув`язнених не виправдав.

В’язень соловецького табору, академік Д.С.Ліхачов згадує, що 20 червня 1929 року письменник відвідав один з дитячих бараків. Хлопці читали газети. Один з них тримав газету текстом догори. Горький перевернув йому її і сказав, що хоче поговорити з ним наодинці. Після розмови письменник вийшов зі сльозами на очах. Хлопця розстріляли, а Горький надалі дивився, лиш у напрямку, на який вказували.

Після повернення до Москви з під його пера вийшов нарис «Соловки», опублікований у журналі «Наші досягнення «в цьому ж році. В нарисі письменник вводить репліки в’язнів, що описували своє табірне життя: «Все-таки не тюрма», «Працюємо по закону – вісім годин».

Скаржився на табірне життя мабуть лише один:«Грамоті вчать, – каже зітхаючи – Хочеш не хочеш, а вчись. Тепер дурням відставка». Вершиною цієї облуди є авторські слова «Мані здається – висновок ясний: необхідні такі табори, як Соловки».

На захист Горького виступає сам Д.С.Ліхачов: «Горькому дали зрозуміти, що якщо він відведе всі звинувачення від табору, режим буде пом’якшено...Можливо все так і було ….Горький дотримав слова, кати – ні».

У 1937 році СЛОН офіційно став СТОНом – табір особливого призначення перейменували у в’язницю.

Роти

З метою ефективнішої експлуатації, табір мав кількарівневу структуру . Він складався з 6 табірних відділень на островах і пересильного пункту в Кемі. Перше відділення, концентрувало основну масу в’язнів і знаходилося в стінах монастиря (кремля). Інше базувалося в різних пунктах Великого соловецького острова (Соснівка, Валдай та інші), де проводилися лісозаготівлі та торфорозробці роботи. Третє відділення розташовувалося на острові Велика Муксалма і в ньому жили в’язні, які втратили працездатність.

Чи не найстрашнішим було четверте відділення в Вознесенському скиті на Секірній горі, що являло собою чоловічий штрафний ізолятор. На Секірку ув’язнювали на час від місяця до року. В основному за спробу втечі, за відмову від роботи і, звичайно ж за контрреволюційну агітацію. Б. Гривачевський говорить: «У ченців на Секірній горі був колодязь 2х2 м. Кинувши камінь, не чули його падіння…Є припущення, що цей колодязь став могилою для тисяч розстріляних»

Наступне відділення було на Кондострові в якому жили хворі на заразні хвороби. Шосте відділення знаходилося на острові Анзер .

В середині першого відділення в’язнів було поділено на роти. Між ними, як і на материку, влаштовували різні виробничі соцзмагання. Рот всього було 15 (16-а рота цвинтар, як сумно жартували в’язні). Вони були різні за соціальним складом і відповідно за обов’язками. Перші три складали «трудовий пролетаріат»і знаходилися в привілейованому становищі. В’язні цих рот жили по 5-6 чоловік в келіях монахів і були задіяні на виробництві, що лишилося з часу монастиря: канатному, гончарному, цегляному заводах, ливарно-слюсарській майстерні. Четверта і п’яті роти були господарськими. Шосту складало духовенство. До речі, створили її не за директивою з Москви, а через внутрішню необхідність.

До цього на кухню та продовольчі склади з продовольством чи посилками (на початку 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, для противників більшовизму нетривалий час але фактично існував «статус політв`язня». Сприяннями Катерини Пєшкової, дружини Горького, яка очолювала товариство допомоги політв’язням, вони через Міжнародний Червоний Хрест одержували посилки.) йшли переважно представники з кримінальними статтями. Але всі як правило попадалися на крадіжках. Зрештою тодішньому начальнику табору це набридло і він сформував роту виключно з духовенства. Крадіжки припинилися. Одну роту було відведено для привілейованих спеціалістів і службовців управління, й ще одна була чимось на зразок карцеру.

Останні роти були найважчими. Вони розміщувалися в нашвидкуруч пристосованих руїнах Преображенського собору. Вони працювали на найважчих роботах в лісі, торфозаготівля, в’язали плоти в морі. Через них в обов’язковому порядку проходили всі новоприбулі і багато тут так і залишалося. Хоч не на довго. Недостатнє харчування, поганий одяг і взуття разом з величезними фізичними навантаженнями робили свою справу. Смертність тут перевищувала 50 відсотків.

Окремо стояли тут так звані командировки. Це були віддалені від Соловецького кремля корпуси, в’язні котрих жили за внутрішнім розпорядком. Так в Савватієвському скиті була головна стоянка риболовів , на Муксольмському острові тваринницьке і городницьке господарство .Були й інші командировки але набагато менші.

В 1927-1937 роках діяв жіночий щтрафізолятор на Заяцьких островах. Мабуть, продовжуючи середньовічну традицію – жінкам було заборонено ступати на Великий Соловецький, тому вони молилися святиням з Заяцького. В каторжні часи тут жив лише один чоловік – семидесятилітній єврей Моргуліс, вік і немічність ставили його як і дружину Цезаря поза підозрою.

Кохання було суворо заборонене на Соловках, і тому злочини спрямовані проти цієї заборони суворо каралися; Ромео йшов на Секирку (ізолятор для чоловіків на Великому Соловецькому острові), Джульєтта – на Зайчики. Оскільки на острові ніхто ніколи постійно не жив (зрештою, як і зараз: туристи під керівництвом гіда, і охоронець і літні місяці – єдині хто тут буває) , тому і відповідних будівель не було. Тому використали те що було… церкву Андрія Первозданного. Саме життя в приміщенні без опалення , в умовах арктичної півночі видається не вельми легким (плюс до специфіки погоди з усіх сторін оточує Біле море – не саме тепле з морів землі. І на відміну від інших островів тут немає великих дерев типу сосен, тут лише невеликі карликові берези ). Каторжанки до того ж мусили працювати. Під конвоєм їх возили на Великий Соловецький, на роботи в пральню, канатну майстерню, на торфорозробки і на цегельний завод. Пральня і «веревочки» вважались легкими роботами , а «кирпичиками» лякали. Чи варто говорити, що не кожна могла витримати 2-3 місяці цієї, не жіночої праці.

«1111»

26-го вересня 1936 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення про звільнення Г. Ягоди від обов’язків наркома внутрішніх справ СРСР і призначило на цю посаду М. Єжова, який залишався за сумісництвом секретарем ЦК ВКП (б) і Головою Комісії партійного контролю , з тим, щоб він «дев`ять десятих свого часу віддавав НКВД». Обрана особа не була випадковою. Американський дослідник Роберт Такер зауважує: «У період максимального підйому хвилі терору справжнім керівником каральних органів міг бути лише сам Сталін. Однак у ролі формального голови НКВД він потребував людину, яка без зайвих запитань, автоматично могла виконувати його замовлення і бажання. Ідеально така людина виглядала б подекуди кмітливою, досвідченою і цілком готовою до послуг, політичним нулем без претензії на реальний вплив, але однак такою, яка створювала б враження впливової постаті. Такою особою був Микола Єжов». Й дійсно його фанатична відданість, яку не зупиняли будь які команди, що давалися з гори. Навіть коли мова йшла про тисячі людських життів. Більш того, коли для самого Єжова вже все практично закінчилося, коли він сам постав перед судом (шансів на порятунок чи помилування практично не було, він це знав як ніхто) той говорить наступне: «Я почистив 14000 чекістів. Але величезна моя провина в тому, що я мало їх почистив» Та до того суду було ще далеко. Наближалося 20-річчя Жовтня, і дату вирішено було «відзначити». 02. 07. 1937 року Політбюро прийняло постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи, в котрій йшлося про те, щоб «…раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян». Так починалася репресивна кампанія. Чи не головну роль відіграв у її проведенні вищезгаданий М.Єжов – один з німих, слухняних гвинтиків репресивної системи, який прагне перетворити всіх на собі подібних, а як не вийде, то розстріляти.

Сама операція розпочалася 5-го серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 і мала тривати чотири місяці. Насправді ж «єжовська чистка» була припинена аж 15-го листопада 1938 року. За 15 місяців цієї кампанії було знищено, і це тільки за винесеними радянською Фемідою (деякі з огляду на заклопотаність виконавців не виносилися) смертними вироками 681.692 чоловік.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресії за І-ою та ІІ-ою категоріями (І-а – розстріл, ІІ-а - ув’язнення. співвідношення мало відповідати три до одного). На виконання даної постанови чистка розпочалася і в таборах. Так, наприклад, для Карелії спочатку визначили ліміт в 1000 чоловік плюс окремий ліміт мав Бєлбалт – 800 чоловік. Разом 1800. Однак в процесі «роботи»ця цифра виросла майже до 15 тисяч (127000 розстріл, 2200 позбавлення волі).

Директива особливої трійки Управління НКВД Ленінградської області приписувала начальнику СТОНу Івану Апетеру «п.3 вам затверджується для репресування 1825 осіб…».

Одну групу з 509 в’язнів (протоколи трійки від 10-го й 25-го листопада) вивезено до Ленінграда й, правдоподібно, розстріляно там (документи підписав старший лейтенант А.Полікарпов). Другу групу із 198 душ (протокол від 14-го лютого 1938) розстріляно 17-го лютого 1938 року на Соловках близько командировки Ісаково (документи про розстріл підписав майор Антонов). Існує стійкий переказ, що велику партію в’язнів затоплено з баржею в Білому морі.

Доля 1116, так званого «Соловецького етапу», стала відомою лише в 1997 році.

Відкривачами Сандармоху – місця розстрілів, стали Веніамін Іоффе і Юрій Дмитрієв. Як говорить останній, пошуки велися згідно інструктажу робітників НКВД, які розстріли і проводили. Так відстань від місця утримання і виконання вироку не мала перебільшувати 10 - 15 кілометрів (так економили бензин). До найближчого населеного пункту мало бути 506 кілометрів (щоб посторонні не чули пострілів). Грунт бажано повинен був бути піщаним (легше копати). З дороги повинно було бути не видно світла полум’я чи фар (розстріли проводилися вночі).

Керуючись цим документом, 1-го липня 1997 року на 19-му кілометрі шляху Медвежа Гора – Повенець було таки знайдено розстрільні ями – урочище Сандармох. Місцева прокуратура спочатку відреагувала доволі специфічно : «Ой не жартуйте ми там весь час гриби збираємо». З того часу 3-є липня День пам`яті жертв Сандармоху.

Соловецьких в’язнів етапували по морю до Кемі, звідти залізницею перевозили до Медвежогорська, й поміщали в СІЗО Белбалта (він здатен був вмістити не менше 300 осіб). Звідси засудженні зв’язаними доставлялися до в Сандармох. Тут капітан М. Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера ) розстрілював їх з револьвера. Щодня тут, в «обачном месте разстрелов» (так названо Сандармох в кримінальній справі М.Матвєєва згідно якої його самого засудять пізніше) він вбивав 200 – 250 чоловік за добу, у відповідності до протоколу трійки з 27 жовтня по 4 листопада. (Перерву було зроблено з 27 жовтня по 1 листопада, через спробу втечі, тому процедуру перевезення в’язнів змінювали ). Серед них відомий адвокат росіянин О.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець М.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, голова московського циганського табору Гого Стамеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), лідер баптистів СРСР Василь Колесников, отець Петер Вейгель – посланий Ватиканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР…

Перелік можна продовжувати й далі. Всього, разом з Соловецьким етапом, за даними Ю. Дмітрієва в Сандармосі покоїться від 7 до 9 тисяч людей 60 національностей й 9 релігійних конфесій. Серед них 2749 росіян, 800 фінів, 739 карел, 677 українців, 253 поляка, 219 німців, 194 єврея, 130 білорусів, 53 татарина, 43 естонці, 34 латиші…

Українці були об’єднані радянським правосуддям під справою: «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССРП на 134 человека украинских буржуазних националистов.» Вирок був один – розстріл, який виконали в урочищі Сандармох.

Тут поруч з десятками безневинних, або як свідчить історія небажаючих віддавати тяжко зароблене, робітників та селян поховано творця театру «Березіль» режисера Леся Курбаса, поета-неокласика Миколу Зерова, міністра освіти УНР Антона Крушельницького та його синів Остапа (24 роки) та Богдана (34 роки), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер`яна Підмогильного, Павла Пилиповича, Валер`яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Науковців Михайла Павлушкова, Василя Волкова, Петра Бовсунівського, Миколу Трофименка.

Ці люди були тим генофондом нації, що формувавсь століттями, ніс в собі колосальний потенціал творчості, працелюбності і наснаги. Наснаги працювати на благо чи то УНР чи УРСР, мабуть, то не було суттєво, головне для них було процвітання своєї землі. Цей генофонд тисячами, за допомогою офіцерських револьверів перетворювався в «галочки», єдина роль котрих зводилася до сумарної математичної точності. Україна пам’ятає свої героїв. На Соловки й у Сандармох щороку приїжджають українці. Останні 7 років ці делегації організовував Василь Овсієнко – дисидент, філолог, публіцист. 2005 рік був особливо знаковим. Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі українського мовознавця Миколи Трофименка, всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.Бойчука та редакції вісника «Ант»організовано відкритий конкурс проекту пам’ятника. Силами українців всього світу було зібрано кошти. Його спорудили скульптори Микола Малишко і Назар Білик, вирізавши з карельського граніту козацького хреста. Ця справа робилася за активної допомоги карельського республіканського Товариства української культури «Калина» і особисто Лариси Скрипникової, що наявно показала – метод народної дипломатії є найбільш дієвим. Як результат, у Сандармосі українською делегацією 5 серпня 2005 року відкрито гранітного хреста – першого професійного пам’ятника українським політв’язням поза Україною.

Після масових розстрілів 1937-1938 років Радянський союз розпочав війну з Фінляндією. І хоча бойові дії були відносно далеко, і вести їх звісно ж планувалося на ворожій території, вище керівництво вирішило не ризикувати. В’язнів, що пережили «чистку «вивезли на материк. Табір було ліквідовано. Епоха СЛОН-СТОНу скінчилася. Тільки на Соловках, на материку все ще тільки починалося …

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори