пошук  
версія для друку
03.08.2007

ГРОМАДСЬКА ОЦІНКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ. Деякі методологічні аспекти

   

Деякі методологічні аспекти[1]

Річні доповіді „Права людини в Україні – 2004” і „Права людини в Україні – 2005” ґрунтувалися на аналізі стану дотримання окремих прав і свобод – громадянських і політичних (право на життя; на свободу від катувань та жорстокого поводження; на свободу та особисту недоторканність; на справедливий суд; на приватність; свобода думки, совісті і віросповідання; право на доступ до інформації; свобода вираження поглядів; мирних зібрань; об’єднань; обирати і бути обраним; пересування та вільного вибору місця проживання; право на участь в управлінні державними справами; на звернення до органів влади та місцевого самоврядування; на шлюб і створення сім’ї; право на захист від дискримінації; право власності), соціальних, економічних і культурних (право на достатній рівень життя; право на охорону здоров’я; право на соціальне забезпечення; право на працю; право на підприємницьку діяльність; право на освіту), а також права певних груп (права дитини; жінок; боротьба з торгівлею людьми; боротьба з домашнім насильством; права етнічних та мовних меншин; права деяких соціальних меншин: інвалідів, пенсіонерів, багатодітних родин; права іноземців, біженців та шукачів притулку; права вразливих груп – наркоманів, ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД) і екологічні права. Кожній категорії прав і свобод був присвячений окремий розділ доповіді, який закінчувався висновками і рекомендаціями органам державної влади і управління щодо покращення реалізації цього права (свободи).

Декілька слів щодо розуміння прав людини, на якому ґрунтуються автори цих доповідей. Для прав першого покоління (громадянських і політичних) використовується так звана ліберальна концепція прав людини, що йде від Джона Локка. В основі цієї концепції міститься три положення: 1. будь-яка влада в державі має бути обмеженою; 2. кожна людина має свою область свободи, в яку держава може втручатися тільки за певних умов: це втручання повинне мати легітимну мету, ґрунтуватися на законі і бути необхідним в демократичному суспільстві; 3. якщо держава порушила ці умови, людина повинна мати можливість оскаржити це порушення в суді, який примусить державу перервати порушення і компенсувати збитки, які були нанесені порушенням. Таким чином, права людини – це зони свободи, які мають бути або вільні від регулювання державою, або втручання держави має бути строго регульованим виключенням. При такому підході зручно використовувати поняття негативних прав, тобто заборон державі свавільно порушувати зони свободи. Одночасно до держави висуваються вимоги щодо дій, спрямованих на утвердження і захист цих прав і свобод. Отже, кожне з негативних прав першого покоління є водночас і позитивним, оскільки його реалізація вимагає певних дій держави. Що ж до правозахисних організацій, то можна чітко визначити їхню місію – по-перше, охороняти ці зони свободи від експансії держави, захищати людину від організованого насильства, яке здійснює держава, і по-друге, допомагати державі в утвердженні і захисту цих прав: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо дотримання прав людини. Очевидно, що для прав людини другого покоління (соціальних, економічних та культурних) ліберальна концепція вже не спрацьовує. Ці права мають вже зовсім іншу природу. Їх називають позитивними, оскільки вони накладають на державу позитивний обов’язок їх забезпечити. Ці права вже не універсальні, не всезагальні, не невідчужувані, і, найголовніше, вони мають бути реалізовані державою, а не людиною, це фактично обіцянки держави зробити людям «хороше життя» – забезпечити їх робочими місцями, достатнім рівнем  харчування, житла та одежі, якісною освітою, кваліфікованою медичною допомогою, достатнім соціальним забезпеченням в старості тощо. Ці права закріплені в Конституції України, Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права, Європейській соціальній хартії та інших міжнародних угодах, учасником яких є Україна  Проте говорити про реалізацію цих прав можна, якщо тільки декларативні норми (сформульовані як наміри, побажання) цих документів підкріплені нормативними актами, які, наприклад, визначають, що в цій країні є достатній рівень харчування. Інакше незрозуміло, що є порушенням цих прав, і ці порушення не можна оскаржити в суді. Таким чином, для правозахисних організацій є великий простір для утвердження мінімальних норм, які держава має визнати і забезпечити, для захисту від дискримінації в реалізації цих прав, для боротьби з порушеннями законодавства, яке певною мірою реалізує ці права (нарахування пенсій по старості або інвалідності, допомога багатодітним родинам тощо).

Методологія оцінки дотримання окремого права або свободи складається з трьох частин.

1. Проводиться порівняння законодавства, яке регулює реалізацію права (свободи), і практики, судової і адміністративної, з міжнародними стандартами. Зокрема, законодавство і практика, що стосуються громадянських і політичних прав, які захищаються Європейською конвенцією захисту прав людини і основних свобод, порівнюються з рішеннями Європейського суду з прав людини за відповідною статтею Конвенції. Необхідно з’ясувати, по-перше, чи виконала держава свої позитивні зобов’язання щодо реалізації цього права (свободи), і перевірити, по-друге, тест Європейського суду щодо обґрунтованості втручання держави в здійснення права (свободи): це втручання повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену законом мету і бути «необхідним у демократичному суспільстві», зокрема, відповідати «гострій суспільній необхідності». При цьому закон, на підставі якого обмежується реалізація того чи іншого права (свободи), повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять визначається Європейським судом з прав людини в своїх рішеннях. Отже, для громадянських і політичних прав окремо аналізуються дії держави, спрямовані на реалізацію прав і свобод (при цьому особлива увага приділяється питанню, чи інформує держава мешканців країни про свої обов’язки у цій сфері) та її бездіяльність у випадку невиконання своїх обов’язків, і дії держави, які порушують права і свободи або необґрунтовано обмежують їх реалізацію. Для соціальних, економічних і культурних прав розглядаються тільки позитивні зобов’язання держави щодо їх реалізації.

2. Проводиться аналіз конкретних випадків порушень права (свободи). Якщо має місце систематичне і масове порушення права (свободи), то аналізується типове і характерне порушення. З’ясовується, чи мала держава в даному випадку позитивне зобов’язання щодо реалізації права (свободи). Потім, якщо йдеться про громадянські та політичні права, то аналізується, чи ґрунтувалося  порушення (обмеження) на законі, чи переслідувало воно законну мету і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну потребу, що не потребує зволікань).

3. Проводиться збір інформації на регіональному і національному рівнях, яка характеризує в цілому стан реалізації і дотримання права (свободи), зокрема, дані отримуються шляхом надсилання інформаційних запитів до відповідних органів влади і місцевого самоврядування. Попередньо для кожного права (свободи) була розроблена система показників, щорічний аналіз яких дає можливість зробити висновки щодо покращення чи погіршення ситуації з дотриманням цього права. При цьому особлива увага приділяється фінансовим показникам: як фінансуються з бюджету заходи, спрямовані на реалізацію кожного права (свободи), чи в повному обсязі профінансовані ці заходи, як витрачені виділені кошти. Наприклад, для права на свободу та особисту недоторканність перелік показників виглядає таким чином:

Кількість осіб, що тримаються під вартою в очікуванні вироку.

Кількість осіб, що тримаються під вартою від 12 до 24 місяців.

Кількість осіб, що тримаються під вартою понад 24 місяців.

Кількість осіб, до яких застосовані запобіжні заходи, не пов’язані з позбавленням волі (у тому числі, під заставу).

Кількість осіб, позбавлених свободи за вироком суду.

Кількість осіб, звільнених у за вироком суду з-під варти.

Кількість осіб, затриманих правоохоронними органами за підозрою у вчиненні злочину.

Кількість осіб, затриманих правоохоронними органами за непокору законним вимогам міліції.

Кількість осіб, затриманих правоохоронними органами за статтею 263 КУпАП

Кількість осіб, які утримуються під вартою як бродяги за статтею 11 Закону „Про міліцію”.

Кількість осіб, звинувачених у злочині під час відбування адміністративного арешту.

Кількість осіб, які затримувались у адміністративному порядку на строк понад 3 години.

Кількість звернень правоохоронних органів до судів за рішенням щодо затримання особи.

Кількість рішень про задоволення таких звернень.

Кількість рішень про відмову у задоволенні таких звернень.

Кількість рішень про задоволення таких звернень, скасованих вищими судовими інстанціями.

Ті самі чотири питання щодо арешту

Кількість випадків утримання під вартою як тимчасового запобіжного заходу.

Кількість випадків неотримання рішення суду про утримання під вартою.

Кількість встановлених випадків перевищення терміну утримання під вартою без рішення суду.

Середня тривалість перевищення терміну утримання під вартою без рішення суду.

Кількість осіб, хворих на туберкульоз, які утримувалися в установах міліції.

Кількість розглянутих судами скарг на дії слідчих органів.

Кількість рішень про задоволення таких скарг.

Кількість порушень терміну оформлення протоколу затримання, результати реагування на такі випадки.

Кількість встановлених випадків перевищення терміну адміністративного затримання, результати реагування на такі випадки.

Кількість справ, порушених за ст.371 КК України – завідомо незаконний арешт, затримання або привід.

Кількість вироків за статтею 371 КК України

Суми матеріальних і моральних збитків, відшкодовані жертвам незаконного затримання, арешту або приводу.

Суми, заплановані бюджетом на харчування затриманих, і реально отримані суми;

Суми, заплановані бюджетом на харчування і лікування осіб, які перебувають в приймальниках-розподільниках, і реально отримані суми.

Суми, заплановані бюджетом на будівництво, реконструкцію і ремонт установ МВС для утримання осіб, позбавлених волі, і реально отримані суми

Ті самі три питання для психіатричних лікарень, пунктів утримання незаконних мігрантів прикордонних військ.

Друга і третя складові методології мають виразний регіональний вимір. Отже, враховуючи великі регіональні відмінності, необхідно готувати регіональні доповіді, які оцінюють стан з правами людини в конкретному регіоні, враховуючи регіональні особливості, і національну доповідь, яка, з одного боку, є узагальненням усіх регіональних доповідей, а з другого – подає аналіз стану законодавства і практики його застосування, їхньої відповідності міжнародним зобов’язанням України та впливу на права людини та основні свободи. При цьому кожна з правозахисних організацій-учасників цього проекту складає доповідь про дотримання прав людини та основних свобод у своєму регіоні та/або доповідь про дотримання одного з перерахованих вище прав або основних свобод в Україні в цілому на основі постійного моніторингу. Так, інститут „Республіка” веде із року в рік моніторинг свободи мирних зібрань і готує відповідний розділ доповіді, донецький „Меморіал” – моніторинг прав позбавлених волі, Вінницька правозахисна група – прав біженців і мігрантів, Одеська правозахисна група „Верітас” – моніторинг прав вразливих груп населення (наркомани, ВІЛ-інфіковані), релігійно-інформаційна службу України (Львів) – моніторинг свободи совісті і релігії, чернігівська громадська організація М’АРТ – моніторинг прав дитини в закритих установах, Комітет виборців України – моніторинг права вільно обирати і бути обраним, Харківська правозахисна група – моніторинг прав на захист від катувань і жорстокого поводження, на свободу і особисту недоторканність, на доступ до інформації, на приватність, на захист від дискримінації тощо.

Регіональні доповіді мають таку ж структуру, як і національна: вони складаються з розділів, кожен з яких подає інформацію про стан з певним правом чи свободою (окремі розділи можуть бути відсутні, зокрема, розділи, присвячені правам певних груп населення). Але якщо в регіональній доповіді міститься тільки аналіз реалізації прав людини та основних свобод і огляд відповідної практики в регіоні, судової та адміністративної, то в національній доповіді узагальнення регіональних доповідей доповнюється аналізом чинного законодавства та існуючих законопроектів на відповідність їх міжнародним зобов’язанням України. Регіональні доповіді мають бути результатом регіонального моніторингу і захисту прав людини та основних свобод. Для його проведення регіональні організації використовують відомі та апробовані засоби:

аналіз повідомлень інформагенцій;

аналіз регіональних друкованих видань;

аналіз новинних програм телебачення та радіомовлення;

аналіз повідомлень на сайтах регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування;

аналіз звернень до громадських приймалень про порушення прав людини та основних свобод;

аналіз заяв місцевих осередків політичних партій;

аналіз регіональної судової практики;

проведення опитування фахівців через фокус-групи;

проведення соціологічних опитувань;

аналіз причин порушення прав людини;

запити і звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування;

посередництво у залагодженні конфліктів між жертвами порушень прав людини та органами державної влади й місцевого самоврядування, які припустилися порушень, з метою усунення порушення чи пом’якшення його наслідків;

оприлюднення інформації про порушення прав людини;

представництво прав та інтересів жертви порушення в суді.

Для захисту жертв порушень прав людини та основних свобод правозахисні організації можуть використовувати кошти Фонду правового захисту жертв порушень прав людини та Фонду професійної допомоги жертвам катувань та жорстокого поводження у випадку відповідності конкретних випадків порушення критеріям надання допомоги цими фондами.

Саме таким чином у 2005-2006 і поточному році була здійснена підготовка річних доповідей „Права людини в Україні – 2004”, „Права людини в Україні – 2005” і „Права людини в Україні – 2006”. При цьому поступово ставало зрозумілим, що, хоча аналіз дотримання окремих прав і свобод є необхідною умовою адекватної оцінки загального становища, але він не є достатнім. Складність суспільних процесів потребує загальних засобів, загальних критеріїв, за допомогою яких можна було б оцінити стан з правами людини і основними свободами в цілому. Саме тому в доповіді „Права людини в Україні – 2005” з’явився розділ „Громадська оцінка державної політики у сфері прав людини”, а в доповіді „Права людини в Україні – 2006” його обсяг значно збільшився. Постає проблема створення таких засобів і критеріїв.

Але загальноприйнятої методології оцінки стану дотримання прав людини і основних свобод не існує. Усі кількісні методики, за якими визначають, покращився чи погіршився стан з правами людини в певній країні, або порівнюють між собою стан з правами людини в різних країнах (методика створення мапи свободи, запропонована Freedom House, індекс свободи преси, запропонований „Репортерами без кордонів”, або різні кількісні критерії, якими користуються в ООН, наприклад, індекс людського розвитку тощо), на нашу думку, є надто загальними, мають обмежену сферу застосовування і можуть задовольнити потреби дослідника тільки в першому наближенні. Якісні методики ґрунтуються на опитуванні експертів і так само, на нашу думку, є недостатніми. Отже, бажано запропонувати більш розвинену методику.

Цікавий підхід запропонував активіст екологічного руху Сергій Федоринчик: аналізувати не стан реалізації і дотримання прав і свобод, а державну політику в сфері прав людини, і використати для аналізу політики соціокультурну модель суспільства, створену американським соціологом російського походження Пітірімом Сорокіним[2]. За цією моделлю культура всякої спільноти має чотири компоненти:

1) Знання та інформація.

2) Вартості, норми та правила. Вони виробляються на основі конкретного історичного досвіду кожної спільноти, який найбільше концентрується в низках прецедентів. До цієї компоненти відносяться також такі поняття, як цілі, завдання, пріоритети, програми, плани дій – всі вони також відображають уявлення про належні дії.

3) Структури комунікації та прийняття рішень.

4) Ресурси.

Цей підхід був використаний С. Федоринчиком для аналізу державної екологічної політики як частини аналізу дотримання екологічних прав[3]. На нашу думку, ця методологія заслуговує на увагу, але для сучасного стану забезпечення прав людини державою вона не є плідною. З одного боку, можна апріорі стверджувати, що державної політики в сфері прав людини фактично не існує, бо вона є хаотичною, безсистемною і неефективною. Не можна аналізувати те, чого фактично немає! Використовувати таку модель доречно, коли вже побудовані певні інституції і процедури, і вони працюють. З другого боку, оскільки права людини і основні свободи охоплюють усі сфери суспільного життя, то аналізу тільки політики в сфері власне прав людини явно недостатньо. Необхідно також аналізувати економічну політику, соціальну політику, культурну політику (останньої так само фактично не існує, як і політики в сфері прав людини), освітню політику, кримінально-правову політику тощо. Отже, поки що застосувати цю методологію не видається можливим, хоча її елементи фактично були нами використані.

Викладемо наш підхід, який був застосований для підготовки доповіді „Права людини в Україні – 2006”.

Зауважимо, що недостатність розгляду окремих прав і свобод має дві причини. По-перше, права і свободи, як правило, конфліктують, і окремий розгляд права чи свободи не завжди добре висвітлює колізію між ними. Наприклад, право власності часто вступає в конфлікт з правом на чисте довкілля, а право громадськості знати подробиці життя публічних осіб – з правом цих осіб на приватність. Можна навести і багато інших прикладів. По-друге, багато які суспільні явища і процеси торкаються одночасно декількох прав, і їх розгляд не можна звести к окремому розгляду цих прав. Наприклад, процес кримінального переслідування особи за скоєний злочин проходить такі стадії, кожна з яких має свої часові межі і торкається кількох прав людини:

оперативно-розшукова діяльність;

затримання особи як підозрюваного;

дізнання, перебування під вартою міліції;

пред’явлення обвинувачення і обрання запобіжного заходу судом – підписка про невиїзд чи утримання під вартою;

слідство, протягом якого обвинувачений знаходиться на підписці про невиїзд або перебуває в СІЗО;

судовий процес;

виконання покарання.

Очевидно, що в процесі кримінального переслідування можуть бути порушені право на захист від катувань та жорстокого поводження, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, право на приватність, право на повагу до сімейного життя, право на захист від дискримінації, право на достатній рівень життя, право на охорону здоров’я та інші, а стадії перебування в СІЗО і установі виконання покарань взагалі стосуються всіх кодифікованих прав. Отже, для визначення того, чи стала кримінально-правова політика жорстокішою або м’якішою, було б бажано ввести показники, які характеризують її в цілому. Такими показниками можуть слугувати:

кількість санкцій, наданих апеляційними судами, для зняття інформації з каналів зв’язку;

кількість санкцій, наданих апеляційними судами, для негласного обшуку житла;

кількість санкцій, наданих судами для затримання підозрюваних в скоєнні злочину;

кількість осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину;

кількість осіб, яким пред’явлено обвинувачення;

кількість осіб, щодо яких обрано запобіжний захід – підписка про невиїзд;

кількість осіб, щодо яких обрано запобіжний захід – утримання під вартою;

кількість осіб, засуджених судами за вчинені злочини;

кількість осіб, позбавлених свободи за вироком суду;

кількість осіб, звільнених у за вироком суду з-під варти;

кількість виправданих осіб;

кількість виправданих осіб за вироками, що набрали законної сили;

кількість справ кримінального судочинства, термін розгляду яких склав від 6 місяців до 1 року;

кількість справ кримінального судочинства, термін розгляду яких склав від 1 до 2 років;

кількість справ кримінального судочинства, термін розгляду яких склав понад 2 роки;

кількість осіб, засуджених на термін до 1 року позбавлення волі;

кількість осіб, засуджених на термін від 1 до 3 років позбавлення волі;

кількість осіб, засуджених на термін від 3 до 5 років позбавлення волі;

кількість осіб, засуджених на термін від 5 до 10 років позбавлення волі;

кількість осіб, засуджених на термін більше ніж 10 років позбавлення волі;

кількість осіб, засуджених довічно;

кількість осіб, які перебувають в установах виконання покарань;

чисельність працівників слідчих ізоляторів;

чисельність працівників кримінально-виконавчої системи;

кошти на функціонування установ тримання під вартою міліції (передбачені бюджетом і отримані суми);

кошти на функціонування СІЗО (передбачені бюджетом і отримані суми);

обсяг фінансування установ виконання покарань (передбачені бюджетом і отримані суми).

Отже, можна запропонувати такий підхід до загальної оцінки стану з правами людини і основними свободами в країні, який є фактично узагальненням методики аналізу дотримання окремих прав і свобод. Обираються суспільні явища, процеси і тенденції, які найбільше впливають на реалізацію і дотримання прав людини та основних свобод. Для кожного з них визначається система показників (критеріїв), які характеризують це явище (процес, тенденцію). Аналіз і співставлення цих критеріїв з року в рік надасть можливість оцінити, покращилась чи погіршилась ситуація. Крім того, для аналізу цих явищ, процесів і тенденцій можна застосувати підхід Європейського суду з прав людини. Точніше, йдеться про його узагальнення, оскільки предметом розгляду є вже не окремі громадські і політичні права і свободи, а більш складні об’єкти.

Тим не менше, аналіз визначених явищ, процесів і тенденцій можна вести таким чином. Спочатку розглядається питання, чи виконує держава свої позитивні зобов’язання щодо об’єкту розгляду, визначені законодавством. Якщо ні, то треба розглядати причини бездіяльності держави. Якщо так, то зусилля держави треба оцінювати в контексті аналізу державної політики в відповідній сфері, що виходить за межі нашого розгляду. Далі ставиться питання, чи є втручання держави в соціальний процес обґрунтованим? Тобто чи ґрунтується воно на законі? Якщо так, то чи переслідує воно обумовлену законом мету? І якщо так, то чи є воно необхідним у демократичному суспільстві, зокрема, чи було воно адекватною реакцією на гостру суспільну необхідність? Зрозуміло, що деякі з відповідей на ці запитання будуть суб’єктивними, але вони можуть слугувати орієнтиром для попередньої оцінки, яка потім уточнюється через аналіз показників (критеріїв), визначених для об’єкту, що розглядається.

Наведемо приклад. Вже досить давно група підприємців, які об’єдналися в приватній компанії „Корпорація „ЄДАПС”, намагаються ввести нову форму закордонного паспорту з ідентифікаційним податковим номером особи і вшитим чіпом для вміщення біометричних даних. Указом Президента України №500 від 30 квітня 2004 року „Про створення Державного реєстру фізичних осіб” функції створення та ведення такого реєстру покладалися на МВС на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи, а МВС для виконання цих робіт визначило вказану приватну компанію. І, хоча Указом №457 від 10 березня 2005 року Указ №500 був скасований, „Корпорація „ЄДАПС” отримала базу даних з податковими номерами усіх мешканців України і видає паспорти нового зразка, правда, паралельно із паспортами старого зразка. Чи є ці дії держави законними? Ні, оскільки закон про державний реєстр фізичних осіб так і не був прийнятий. Відсутній також закон про захист персональних даних. Може, існувала гостра нагальна потреба цих дій, і вони тому ставали необхідними? Ні, оскільки діяла система видачі паспортів старого зразка, і жодних причин терміново вводити нову систему не було. Ці дії держави, вочевидь, порушують низку прав людини і насамперед право на приватність. 

Ідея розповсюдження підходу Європейської конвенції і Європейського суду виросла з уявлення про об’єктивно обумовлений антагонізм між суспільством та державою. Будь-яка держава (в тому числі й у країнах розвиненої демократії), виходячи із пріоритетів стабільності й порядку, прагне розширити сферу свого впливу, збільшити зони регулювання та регламентування життя людей, зменшуючи свободу вибору. Така природа держави. Державний чиновник завжди вважає, що він апріорі мудріший, ніж проста людина, і краще знає, як тому треба жити. І тому право людини „вільно чинити власною долею”[4] завжди вступає у суперечність з діями держави. Підхід Європейського суду дає можливість оцінювати необхідність і законність втручання держави в життя людей і суспільства.

У доповіді „Права людини в Україні – 2005” були розглянуті такі суспільні явища, процеси і тенденції, які визначали серйозні порушення прав людини і основних свобод в Україні у 1994-2005 рр.:

незалежність і належне функціонування судової системи і повага до верховенства права;

адміністративний тиск держави;

зростання бідності і соціальної нерівності;

придушення політичних опонентів, використання правоохоронних органів як інструментів політичної боротьби;

жорстокість кримінально-правової політики;

стеження силових служб держави за її громадянами та інші втручання в приватне життя;

порушення свободи слова і прав журналістів;

необґрунтоване засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації.

У наступному підрозділі розглядається їх розвиток у 2006 – початку 2007 року.



[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та головою правління УГСПЛ

[2] Социология социальных изменений. Петр Штомпка Москва, Аспект-пресс, 1996 http://vuzlib.net/3812/, http://soc.lib.ru/su/567.rar, http://philos.omsk.edu/libery/soziolog/shtompka.rar

[3] Екологічні права в Україні – 2006, розділ 4.1. – Харків: Права людини, 2007. – с.105-136.

[4] Олександр Вінніков. Проект Конституції України. /Права людини в Україні, №4, 1994, с. 3-9.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори