MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. II. Право на захист від катувань та жорстокого поводження

03.08.2007   

[1]

1. Загальний огляд

Україна, будучи учасником Міжнародного пакту про громадські та політичні права, Конвенції ООН проти катувань і Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, зобов’язана гарантувати право не бути підданим катуванням та поганому поводженню з боку  державних службовців. Це право є абсолютним: ніякі обставини не можуть виправдати застосування катувань. Воно захищається Конституцією України, стаття 28 якої гарантує: „ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. У той же час скарги на катування і жорстоке поводження залишаються доволі частими в практиці правозахисних організацій. Проблема катувань – одна з найбільш важких. Корені її – у формулі Вишинського «визнання – цариця доказів», у ставленні до правопорушника як до ворога, з яким можна не церемонитися, і в загальній жорстокості суспільства, нерозумінні цінності кожного людського життя. У суспільній думці існує стійке уявлення, що заради викорінювання злочинності припустимі будь-які, іноді жорстокі, методи. На визнанні підозрюваного базується розслідування значної частини злочинів. Тому, незважаючи на декларації про прихильність ідеям прав людини, і законодавець, і суди неохоче йдуть на зміну сформованої практики і законодавства. Це, з одного боку, недостатньо ефективно запобігає застосуванню катувань, а з іншої – створює сприятливі умови для високого ступеня латентності цього злочину. Остання обставина дає можливість подавати проблему і в очах українського суспільства, і в очах міжнародної громадськості та міжнародних інститутів як незначну. На жаль, часто жорстоке поводження і застосування катувань залишаються безкарними чи, що ще гірше, сприймаються як норма.

Такими випадками застосування катувань та жорстокого поводження, що мають систематичний, масовий характер, залишаються:

катування і жорстоке, нелюдське поводження з особами, підозрюваними у здійсненні злочину, в період проведення дізнання і попереднього слідства;

умови утримання і погане поводження в слідчих ізоляторах (СІЗО), ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) і деяких установах виконання покарань (УВП) ;

так звані нестатутні відносини в армії («дідівщина»), коли старослужбовці знущаються із молодих солдат і принижують їх.

Проте ставлення керівництва деяких державних органів, причетних до застосування катувань, до цієї проблеми за останні роки змінилося.

Завдяки принциповій позиції Міністерства оборони, що пильно розслідує усі скарги, активно і доброзичливо співпрацює з правозахисними організаціями, чиї представники можуть відвідувати військові частини, зустрічатися із солдатами і офіцерами, проводити опитування тощо, впродовж 2002 – 2006 рр. кількість випадків дідівщини, за нашими спостереженнями, зменшилась порівняно з періодом 1998 – 2001 рр. Водночас випадки дідівщини все ж таки трапляються. Але випадків вбивств і доведення до самогубства внаслідок нестатутних відносин в останні роки майже не було.

Прийняття 4 квітня 2006 року нової редакції Закону «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» суттєво змінило основу, з якої виростали нестатутні відносини: строк служби у ЗС скоротився з 2-х років до 1-го року, а в Військово-Морських Збройних Силах – до 18 місяців. Тим самим зник розподіл солдат – першого і другого року служби, і дідівщину можна іноді спостерігати у більш легкій формі: коли військовослужбовці, що прослужили 6 місяців, третирують молодих солдат, які тільки-но прийшли на службу. Кількість кримінальних справ за фактом нестатутних відносин різко зменшилась. Тим не менш, викорінити це явище до кінця надзвичайно важко. Ось опис одного характерного випадку.

Як сказано у вироку військового місцевого суду Севастопольського гарнізону, військовослужбовець ВЧ А0428 матрос Прохуренко з метою показати свою вигадану зверхність над військовослужбовцем більш пізнього строку призова, побив ногами військовослужбовців Юдіна і Дубину, причому завдав Дубині тяжких тілесних ушкоджень, в результаті яких у того була видалена селезінка. Суд призначив Прохуренку покарання у вигляді утримання в дисциплінарному батальйоні терміном у два роки, однак відмовив у задоволенні позову Дубини про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 5000 грн., частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди. Суд постановив стягнути з підсудного на користь потерпілого 20 тис. грн. При цьому командування військової частини не приймало в суді участі в будь-якій якості.

Як відзначається у відповідях уряду України на запитання Комітету ООН проти катувань щодо п’ятої періодичної доповіді уряду, в 2005 році порівняльно з 2004 роком у всіх військових формуваннях України зареєстровано в 1.6 раз менше фактів застосування насильства військовими посадовими особами до підлеглих (83 випадки відносно 140 військовослужбовців проти 123 відносно 154 осіб в 2004 році). У 2006 році військовим керівним складом скоєно 73 злочини, що пов’язані з насильством щодо підлеглих, що менше на 58%, ніж у 2004 році і на 12:, ніж в 2005 році. Загалом у 2006 році від злочинів загинуло 9 військовослужбовців, однак у більшості випадків це не пов’язане із нестатутними відносинами. За даними Міністерства оборони, жодного випадку самогубства внаслідок дідівщини не зареєстровано. У 2004 році за цієї причини загинув один військовослужбовець, у 2005 році  таких фактів не зафіксовано, а в 2006 році сталися два таких випадки. Слід також зауважити, що з метою. запобігання дідівщині у Збройних Силах прийнята нова система обліку правопорушень та надання звітів про скоєні злочини, відповідно до якої командири військових частин, які самостійно знайшли злочин, пов’язаний з дідівщиною, не притягуються до дисциплінарної відповідальності, а також підвищена відповідальність начальницького складу усіх рівнів за несвоєчасне інформування та приховування злочинів. За даними Міністерства оборони, протягом 2006 року за порушення статутних відносин між військовослужбовцями і перебільшення сили із застосуванням насильства засуджено 150 військовослужбовців. Порівняльно з 2002 роком кількість кримінальних справ зменшилося на 20% ( у 2002 – 142, у 2006 – 119), а кількість кримінальних справ відносно застосування сили з використанням насильства зменшилося на 23% (у 2002 – 85, у 2006 – 66).[2]

Міністерство внутрішніх справ, яке протягом багатьох років не визнавало існування такої проблеми, або намагалося створити враження, що випадки катування та жорстокого поводження є поодинокими ексцесами певних працівників міліції, у 2005-2006 рр. визнало системний характер цієї проблеми. Ознакою позитивних змін у ставленні МВС до захисту прав людини й, зокрема, до проблеми катувань у міліції є створення наприкінці 2005 року Громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ та в 2006 році громадських рад при обласних управліннях Міністерства з питань забезпечення прав людини. У Раді створено 10 робочих груп — за заявами про незаконні дії працівників органів внутрішніх справ; забезпечення права на захист від катувань і права на свободу та особисту недоторканність у роботі МВС; МВС і права людини під час виборів; МВС і свобода мирних зібрань; право на приватність у роботі МВС; права дитини і МВС; права біженців і мігрантів; запобігання домашньому насильству, жорстокому поводженню з дітьми, торгівлі людьми і гендерна рівність в органах внутрішніх справ; освіта в галузі прав людини; нормативно-правове і науково-методичне забезпечення діяльності ради. Документи, які регулюють діяльність Ради, її склад доступні на сторінці Громадської Ради при МВС на сайті Української Гельсінкської спілки з прав людини www.helsinki.org.ua. Рубрика Громадської Ради створена також на сайті МВС України.

Ще одним кроком у запровадженні громадського контролю за роботою міліції став розвиток діяльності мобільних груп, які включають спеціально підготовлених працівників МВС та представників правозахисних організацій. Мобільні групи здійснюють візити до райвідділів МВС з метою моніторингу дотримання прав людини, насамперед в ІТТ. Діяльність мобільних груп розпочиналась в 2004 році в трьох областях – Харківській, Полтавській та Сумській, а в 2005 році була розповсюджена на всю територію країни (детальніше про мобільні групи МВС див. в наступному розділі).

Слід також зауважити, що МВС стало за останні два роки найбільш відкритою інституцією серед правоохоронних органів. Воно найкраще за усіх відповідає на інформаційні запити, зокрема на [A1] запитання щодо незаконних дій самих працівників міліції. Раніше ця інформація зберігалася під грифом ДСК і була недоступною для громадськості, а зараз МВС відкрило внутрішньовідомчу статистику щодо незаконних дій працівників міліції.

За даними міністерства, у 2006 році до МВС надійшло 5128 скарг на незаконні дії, з яких було задоволено 435 скарг (8.5%). Серед них  23 скарги  на катування, 164 скарги на побиття, спричинення тілесних ушкоджень, 21 випадок незаконного затримання за підозрою у скоєнні злочину, 48 випадків незаконного адміністративного затримання та притягнення до адміністративної відповідальності. До кримінальної відповідальності притягнено 14 працівників до дисциплінарної – 225 працівників органів внутрішніх справ. Такий відсоток задоволених скарг – 7-8% від загальної кількості – є характерним для поліції країн Європейського Союзу.

Проте застосування катувань і жорстокого поводження в міліції продовжує мати системний і масовий характер. Потік повідомлень про такі випадки не вщухає. Для кардинальних змін на краще необхідно домогтися зміни ставлення до катувань на ментальному рівні, що є дуже важким завданням. Необхідно також змінити і законодавство, і практику.

Державний департамент з питань виконання покарань залишається зовсім закритою системою, що можна, зокрема, побачити, порівнявши аналогічні дані МВС і Департаменту. За 2005 рік і перші шість місяців 2006 року до Департаменту з питань виконання покарань за листом цього відомства надійшло 489 скарг на незаконні дії персоналу Департаменту, і жодна (!) скарга не підтвердилася. А на інформаційний запит щодо кількості скарг на незаконні дії персоналу Департаменту, кількості задоволених скарг, кількості працівників, притягнутих до дисциплінарної та кримінальної відповідальності у 2006 році надійшла відписка: „Враховуючи, що згідно із статтею 19 Закону України „Про інформацію” державна статистика систематично відкрито публікується і до неї забезпечений відкритий доступ, Ви маєте можливість у встановленому чинним законодавством порядку знайомитись із статистичною інформацією. Інформація, яка Вас цікавить, висвітлюється на веб-сторінці Державного департаменту України з питань виконання покарань, яка має інтернет-адресу www.kvs.gov.ua”. Звичайно, запитуваних даних веб-сторінка Департаменту не містить.

Вражаюча різниця у відповідях на інформаційні запити є окремим випадком різниці в ставленні керівництва установ до проблеми катувань. Якщо керівництво МВС публічно визнає її наявність і шукає засоби і механізми для її вирішення, то слова керівництва Департаменту мають на меті пропагування успіхів Департаменту та утвердження прогресивності усіх його кроків, які, мовляв, скеровані на захист прав людини, а дії Департаменту спрямовані на збереження існуючого становища: закритості, відсутності будь-якого громадського контролю, залякування засуджених з метою підтримання порядку.

Експертне дослідження ХПГ щодо відповідності кримінально-виконавчого законодавства і практики міжнародним стандартам дозволило дійти таких висновків.[3] Основною ідеєю концепції (парадигми) вітчизняної системи покарання фактично є ідея виховання комплексу вини у особи, яка засуджена. Всі умови, порядок, механізми реалізації правообмежень (щодо взяття під варту) та каральних елементів (щодо покарання) спрямовані на те, щоб відрізнити ув’язнену особу від інших членів суспільства, занурити її в негативні наслідки вчиненого не з метою самокорекції, а з метою “усвідомлення” вчиненого. А це тягне за собою те, що особа відчуває відчуження від суспільства, відокремлення від нього та неможливість “повернутися” в нього. Тобто держава не “прощає”, і це вбачається у всіх інститутах, які спрямовані на так звану ресоціалізацію (адміністративний нагляд, соціальне та побутове забезпечення таких осіб, існуючі проблеми при працевлаштуванні та навіть «соціальний патронаж»). Ці інститути не носять характеру підтримки, а скоріше характер тотального контролю та недовіри. Невідповідність норм вітчизняного законодавства міжнародному породжується тим, що в Україні немає культури та традицій ставлення до особи як до людини та особистості, поважання її як такої. У свідомості сучасного громадянина (а якщо існує, то не має змісту) такі поняття, як “гідність”, “честь” та “людське ставлення”. Така ситуація призводить до того, що ставлення до взятих під варту та засуджених складається суто в негативному сенсі. Ці люди є “бандитами”, і до них необхідно ставитися жорстко. Таке становище підтверджується й тим, що у часи недавньої помаранчевої революції одним із революційних гасел було: “бандити повинні сидіти в тюрмах!” Саме в цій фразі сконцентроване ставлення суспільства до засудженого. Вони повинні випасти із суспільства, не мати до нього доступу та сидіти в тюрмах. І саме таке ставлення зафіксоване в чинному кримінально-виконавчому законодавстві. Проблема приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів не буде вирішена доти, доки не буде змінено ставлення суспільства до особи, яка потрапила до місць позбавлення волі. І лише потім суспільство сформулює ці положення в законодавстві не лише на папері, а й за допомогою реальних правових механізмів, буде розуміти ці положення та виконувати їх не із страху перед відповідальністю, а саме із поваги до людини та особистості.

Органи прокуратури, як і раніше, значною мірою гальмують прогрес в запобіганні катуванням внаслідок недбалого виконання свого зобов’язання проводити розслідування заяв та іншої інформації щодо фактів катувань і жорстокого поводження. Фактична відсутність ефективного розслідування заяв щодо катувань і жорстокого поводження є системною проблемою для правової системи України. Це створює відчуття безкарності в правоохоронців, які вдаються до катувань, та значно сприяє тому, що катування та жорстоке поводження сприймаються багатьма з них не як злочин, а як рутинний елемент практики боротьби зі злочинністю.

Правозахисні організації, що об’єднали зусилля в «Кампанії проти катувань і жорстокого поводження в Україні», протягом більш ніж трьох років (липень 2003 - липень 2006) стежили за розслідуваннями заяв про катування. За цей час партнерами були зроблені спроби порушення розслідування в більш ніж 60 випадках. Хоча кримінальну справу все ж таки вдається порушити, але це потребує значних зусиль та призводить до спізнілого розслідування.

Ми цілком приєднуємося до думки Міжнародної амністії про те, що «в Україні ті, хто застосовує катування і погане поводження, діють практично безкарно. При проведенні розслідувань не дотримуються міжнародні стандарти швидкості, повноти, незалежності й об’єктивності, головним чином, унаслідок двоїстої ролі прокуратури. У результаті неякісного розслідування судовому переслідуванню піддається невелике число працівників правоохоронних органів; а в тих рідких випадках, коли посадова особа засуджується, їй нерідко призначається мінімальне покарання. Прокурор відіграє ведучу роль не тільки при розгляді справи, але і при розслідуванні заяв про катування, і по самій своїй природі цей інститут не є незалежним чи об’єктивним».[4]

Ми вважаємо, що відсутність незалежного, об’єктивного й ефективного розслідування і судового переслідування працівників правоохоронних органів у зв’язку з заявами про катування і погане поводження почасти корениться в ролі прокуратури в Україні. Будучи органом, відповідальним за проведення розслідування і розгляд звичайних кримінальних справ, саме прокуратура вирішує, чи відкривати справу проти працівників міліції. Відсутність незалежного органа розслідування означає, що справи проти працівників правоохоронних органів розслідуються неадекватно, затягуються, чи припиняються, або не порушуються зовсім.

Домогтися отримання змістовних відповідей на інформаційні запити щодо результатів  нагляду прокуратури за діяльністю правоохоронних органів неможливо. На всі численні запити Генеральна прокуратура надіслала відписки. Недарма вона отримала антипремію Української Гельсінкської спілки з прав людини „Будяк року” як найбільш закритий орган державної влади в Україні. Усі відомості, які наведені нижче, взяті із  документів, які були надіслані урядом до Комітету ООН проти катувань.

У 2006 році прокуратурою розглянуто 506 скарг про застосування заборонених засобів відносно ув’язнених і засуджених, 6 з яких визнані обґрунтованими. За результатами їх розгляду 3 посадових особи притягнуті до кримінальної відповідальності.[5]

Слід зазначити, що у 2006 році виросла кількість порушених справ за статтею 127 Кримінального кодексу, яка карає за катування та жорстоке поводження. У 2005 році до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 127 було притягнуто 9 осіб, а за частиною другою – 24 особи. За різними фактами застосування катувань  та інших насильницьких дій з боку працівників правоохоронної системи органами прокуратури в 2006 році було порушено 127 кримінальних справ, з яких 62 вже спрямовані до суду для розгляду по суті.[6] Проте згідно з відповіддю на наш інформаційний запит до Державної судової адміністрації, жодну особу не було засуджено за вчинення  злочину, передбаченого частинами 3,4 статті 127 Кримінального кодексу.[7] Отже, або судові процеси ще не закінчилися, або була використана стаття 365, яка карає за зловживання службовим становищем.

Прокуратура, крім того, не прикладає жодних зусиль для забезпечення безпеки тих, хто скаржиться на застосування катувань. Особливо це актуально стосовно осіб, що позбавлені волі. Прокуратура, як правило, бездіяльна і не дбає про безпеку ув’язнених, які подали скарги на катування. Однак є приклади і більш віроломної поведінки прокуратури.

В одному випадку після масового побиття ув’язнених спецпідрозділами Генеральна прокуратура отримала лист із заявами, переправлений з колонії нелегальними шляхами. У заявах послідовно викладались події, що сталися 31 травня 2001 року, і – пізніше – 29 січня 2002 року в  колонії № 58 в Ізяславі Хмельницької. області.

Цей послідовний і погоджений виклад подій у поєднанні з тим, яким шляхом були ці відомості передані, мали б переконати органи влади не тільки у вірогідності того, що події дійсно відбувались, а і у тому, що, можливо, посадові особи місцевої прокуратури намагаються перешкодити поширенню інформації про ці події.

Генеральна прокуратура України повинна була подбати хоча б про мінімальні гарантії безпеки заявників, а саме конфіденційність отриманої інформації. Згідно із принципом  33 (3) «Основних принципів ООН із захисту всіх осіб, що знаходяться в ув’язненні будь-якої форми» «повинна забезпечуватися конфіденційність прохання чи скарги, якщо про це просить заявник».

Однак Генеральна прокуратура України переслала лист до місцевої прокуратури, а та в листі від 26 червня 2001 року порекомендувала адміністрації вжити дисциплінарне покарання стосовно Давидова за нелегальне відправлення скарги до Генеральної прокуратури.

Замість розслідування причин, за якими ув’язнений вимушений нелегально відправляти скарги до Генеральної прокуратури, – хоча в законі передбачена можливість конфіденційної скарги до прокурора, – прокуратура пропонує покарати Давидова за те, що він повідомив інформацію, яка може свідчити про злочин й інші порушення закону.

Наслідки дій Генеральної прокуратури України і місцевої прокуратури згубні для будь-якого розслідування. Генеральна прокуратура України у цілях розслідування повинна була припустити, що події, які викладені у скаргах, мали місце, і місцева прокуратура непричетна до них, вона тим не менш не вжила будь-яких заходів реагування, хоча повинна була знати про події, маючи в якості спостерігача свого представника.

Вже сама відсутність реакції місцевої прокуратури на події складає посадовий злочин.

Таким чином, якщо припустити в інтересах розслідування, що заявники говорять правду, то в будь-якому випадку у місцевої прокуратури і адміністрації колонії буде спільний інтерес – приховати будь-які докази подій.

15 січня 2007 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення про прийнятність заяв 13 засуджених, жертв жахливого побиття 31 травня 2001 року та 29 січня 2002 року, проти України. Суд визнав, що скарги заявників на порушення статей 3, 8, 13 та 34 Конвенції мають бути визнані прийнятними. 

Суди продовжують використовувати як докази визнання у скоєнні злочину, отримані під катуваннями, хоча і Конституція, і Кримінально-процесуальний кодекс України забороняють використання визнань, що отримані «з порушенням кримінально-процесуального закону». Це частково пояснюється тим, що окрім загального положення щодо неприпустимості доказів, отриманих з порушенням закону, будь-які спеціальні правила або критерії щодо визначення допустимості, зокрема, добровільності зізнання не існують. Доволі слабкий розвиток доказового права має причиною зневагу до процедурних питань. Тривалий час оцінка доказів ґрунтувалася на нічим не стриманому внутрішньому переконанні судді, яке, у свою чергу, базувалося на «соціалістичній правосвідомості». Як наслідок, у кримінальному процесі до цього часу відсутні більш або менш опрацьовані критерії для визначення добровільності зізнань, а також будь-які процедури для їх виключення з процесу доказування.

Суди дотримуються доволі примітивних тестів для визначення добровільності, зазвичай, не беручи до уваги специфічні обставини, у яких обвинувачені примушуються, у тому числі за допомогою катувань, до зізнання у скоєнні злочину. Суди, зокрема, виходять з хибного міркування, що застосування катувань або інше примушування до зізнання має бути встановлено вироком суду для визнання його неприпустимим. Судова практика свідчить, що обґрунтованого сумніву відносно добровільності зізнання недостатньо для виключення його зі складу доказів.

У випадку, коли суд визнає, що в справі є вагомі докази застосування до підсудного «незаконних методів слідства», суд доручає прокуратурі здійснити перевірку відповідних заяв підсудного. Зазвичай перевірку здійснює той же підрозділ прокуратури, який підтримує обвинувачення в суді. У переважній кількості випадків така перевірка закінчується відмовою в порушенні кримінальної справи. Отримавши постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи або, у відповідному випадку, про припинення кримінальної справи, суди, зазвичай, більше не досліджують заяви підсудного щодо катувань та тлумачать ці заяви як намагання уникнути відповідальності.

Такий підхід судів до дослідження та оцінки заяв підсудних про застосування до них катувань, не враховує міжнародних зобов’язань України та існуючу в Україні систему розслідування заяв про застосування катувань. За міжнародними зобов’язаннями, зокрема, за статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, на правила щодо виключення зізнань із числа доказів має впливати принцип переміщення тягаря доведення добровільності зізнання на обвинувача. Тільки та обставина, що, відповідно до міжнародних стандартів, заява про застосування катувань вимагає здійснити офіційне розслідування, свідчить, що особа, яка зазнала катувань, неспроможна самотужки довести свої заяви, тим більше довести їх «поза розумним сумнівом». Але доказові стандарти, які фактично застосовуються судами, не враховують цієї обставини.

Тобто, на цей час саме на підсудного фактично перекладений обов’язок довести «поза розумним сумнівом» недобровільність свого зізнання. Таке переміщення тягаря доведення недобровільності зізнання призводить до того, що значна частка недобровільних зізнань не виключається зі складу доказів, а це, у свою чергу, заохочує подальшу практику застосування катувань та інших засобів незаконного впливу на обвинувачених.

Крім того, становище з визначенням припустимості зізнання погіршується тим, що цей підхід не відрізняє доказування самого факту застосування катувань від доказування персональної винуватості тих, хто причетний до катувань. Тому підсудний, який намагається довести, що його зізнання було отримано через застосування катувань, має можливість досягти цього лише після закінчення кримінального переслідування щодо певних винуватців.

Під час одного з моніторингових досліджень 594 із 732 ув’язнених стверджували, що до них застосовувалось насилля робітниками правоохоронних органів. 254 особи сказали, що вони заявили в суді про застосування до них насилля. Однак, за твердженням респондентів, тільки в 20 випадках суд звернув увагу на ці заяви.[8]

Результати дослідження демонструють ставлення суддів до заяв про застосування катувань взагалі. Але оскільки із звіту трудно встановити, що мали на увазі респонденти, коли говорили, що «суд звернув увагу на ці заяви», трудно судити, чи були виключені зізнання, отримані в результаті застосування насилля із числа доказів.

З іншого боку, суди підтримують 46-47% скарг на дії органів розслідування (в 2003 р. судами було розглянуто 5991 таких скарг, в 2004 – 7494, в 2005 – 10020, при цьому у 2003 році було задоволено 2805 скарг, у 2004 – 3495 и 2005 – 4616 скарг). Суди в 2003 р. винесли 2473 ухвал відносно порушень закону при проведенні оперативно-розшукових заходів або досудового карного розслідування; в 2004 г. було 3495 таких ухвал, а в перші 6 місяців 2005 – 1515. У 2006 році судами було розглянуто 11629 скарг на дії слідчих органів, з них задоволено 5554 скарги. Однак неможливо встановити, скільки ухвал було винесено в результаті перегляду справ з катувань або поганого поводження.

 

2. Кваліфікація катування як кримінального злочину

 

У світлі статті 4 § 1 Конвенції стаття 127 може розглядатися лише в редакції Закону від 12 січня 2005 року, який набув чинності з 16 лютого 2005 року. Було змінено склад злочину, передбаченого частиною 1 цієї статті, який зараз сформульовано так:

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...

Крім того, стаття була доповнена частиною 3, яка визначає в якості спеціального суб’єкта «працівника правоохоронного органу», та частиною 4, яка в якості обтяжуючої обставини (кваліфікуючої ознаки) передбачає завдання смерті внаслідок застосування катувань.

Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, частина 4 – від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення.

Хоча Закон від 12 січня 2005 року в цій частині був явно спрямований на імплементацію в українське законодавство вимог статті 4 Конвенції, однак ця задача виконана не до кінця.

По-перше, положення частин 3 і 4 розповсюджуються тільки на «робітника правоохоронного органу». Це формулювання ясно виключає з-під дії цих положень інших агентів держави. Таким чином, інші агенти держави, – наприклад, військовослужбовці, – можуть бути залучені до кримінальної відповідальності тільки за статтею 127 §§ 1 або 2 УК, які передбачають покарання, що не відповідають вимогам статті 4 § 2 Конвенції.

По-друге, у запропонованій редакції ознакою «катування» залишається «насильницька дія». Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням статті 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням «будь-яку дію», «що завдає сильний біль або страждання». Хоча звуження визначення катування за ознакою «насильницької дії» може здатися неважливим з погляду завдання болю, але воно має важливе значення щодо страждань, які можуть викликатися не тільки насильницькими діями, але й створенням певних обставин. Такі обставини в певних випадках можуть створюватися діями, що самі собою не є насильницькими. Наприклад, формулювання статті 127 § 3 УК не охоплює цілеспрямовану бездіяльність, коли посадова особа усвідомлювала або повинна була усвідомлювати, що наслідками такої бездіяльності буде спричинення сильного болю або страждань.

По-третє, визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань розраховано лише на представників держави. Але Закон викладає визначення катування в частині 1 статті 127, яка стосується загального суб’єкту злочину. Це створює певну нелогічність, яку можна побачити на прикладі такої ознаки, як «отримання визнання». Лише представнику держави може бути необхідним «визнання» у тому технічному значенні, у якому воно використане Конвенцією. Якщо застосувати мету «отримати визнання» до загального суб’єкту, це розширить значення «визнання» далеко за межі його звичного значення. Певною мірою це стосується й мети «покарати за дії».

По-четверте, до числа елементів злочину «катування» не входять відповідні дії в зв’язку з «расовою, національною, релігійною, соціальною, мовною, статевою, віковою чи іншою приналежністю особи», а також у зв’язку з її діяльністю чи позицією у визначеному питанні. Такий мотив злочину, очевидно, не охоплюється цілями «одержати інформацію» або «покарати», передбаченими статтею 127 § 1, тому особи, які вчинили  описані в статті 1 Конвенції дії за мотивами дискримінації якого-небудь характеру, не можуть бути притягнуті до відповідальності за статтею 127 §§ 3 чи 4 КК.

По-п’яте, залишається також неясним, яке саме положення статті 127 буде застосовуватися до осіб, які не є державними агентами, але які діють «з відома чи мовчазної згоди» державних агентів. У відповідності зі статтею 29 КК

«1. Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин.

2. Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.

Однак, оскільки текст статті 127 §§ 3 і 4 виключає їхнє застосування до осіб, інших, ніж «працівники правоохоронних органів», то можливо, що працівники правоохоронного органу, які були співучасниками «катування», що вчинене особою, яка не є «працівником правоохоронного органу», будуть притягнуті до відповідальності за статтею 127 §§ 2, а не за статтею 127 §§ 3 КК. Також це положення може унеможливити засудження особи за статтею 127 §§ 3 чи 4 Кримінального кодексу України, що не є «працівником правоохоронного органа», але брала участь разом з останнім у застосуванні катування, оскільки у випадку засудження буде порушений nullum crimen sine lege.

Проте попри ці недоліки, зміни до статті 127 Кримінального кодексу становлять значний крок у імплементації положень Конвенції ООН проти катувань. Виокремлення катувань, застосованих працівниками правоохоронних органів у окрему частину статті 127, дає надію на отримання в подальшому статистичних даних щодо застосування цього положення. Такі дані були надані Міністерством внутрішніх справ Харківській правозахисній групі у відповідь на інформаційний запит[9]. У 2005-2006 році виявлено 139 злочинів, за якими кримінальні справи порушені за статтею 127 ( у 2005 році – 61, у 2006 – 78). Протягом 2006 року за 63 злочинами закінчено розслідування.

Практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів, як і раніше, ґрунтувалась на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади і службових повноважень (стаття 365 КК). Однак зазначена стаття містить склад злочину, що може охоплювати широкий спектр правопорушень. Розчинення поняття «катування» у більш широкому понятті «перевищення влади», дозволяє приховувати дійсну поширеність катувань і перешкоджає ефективному контролю за виконанням зобов’язань за Конвенцією ООН проти катувань щодо суворості покарання і застосування амністії. Це також заважає ефективному застосуванню положень кримінального законодавства до співучасників осіб, що застосовують катування.

Низка дій, що кваліфікуються Конвенцією ООН проти катувань як катування чи жорстоке поводження, можуть підпасти під дію статті 373 КК України «примушування давати показання». Частина друга в якості кваліфікуючої ознаки вказує «застосування насильства чи знущання над особою» і передбачає в якості покарання позбавлення волі від 3 до 8 років.

Слід зазначити, що загалом у 2006 році було засуджено 43 працівника органів внутрішніх справ за статтею 365 КК, а за статтею 373 – жодного[10].

Засудження державних агентів, що застосували катування, залишається рідким явищем. Покарання, що призначаються судами у випадку засудження, також не відповідають важкості злочину. Засуджені агенти держави часто одержують умовне покарання. Але були винесені й достатньо суворі вироки:

Наприклад, двох колишніх працівників міліції в Херсонській області засудили до 7, а третього – до 5,5 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна й позбавленням права займати будь-які посади в правоохоронних органах. Вони визнані винними в застосуванні катувань до підозрюваного з метою одержання визнання. Як відзначає автор повідомлення, «за всі роки української незалежності на Херсонщині це перший випадок, коли офіцерів УМВС області засудили до реальних термінів позбавлення волі саме за застосування катувань».[11]

У іншому випадку, до чотирнадцяти років позбавлення волі засудив Чернігівський обласний суд капітана міліції Валерія Сташка. Його подільник, старшина міліції Микола Решотко, засуджений до п’яти років ув’язнення з 3-літнім іспитовим терміном. Верховний суд України залишив вирок у силі. В обвинувальній промові прокурор Анатолій Лавриненко сказав: «Сташко наніс Івашову відкриту черепно-мозкову травму, перелом під’язичної кістки, закриту травму шиї, що привело до смерті потерпілого». [12]

3 липня 2006 року Київський районний суд м. Харкова визнав винним працівника міліції Ходорковського А.В. у здійсненні злочину, передбаченого статтею 101 КК України (у редакції 1960 р.) «Навмисне тяжке тілесне ушкодження» і статтею 365 § 3 КК Україна (у редакції 2001р.) «Перевищення влади чи службових повноважень, що заподіяли тяжкі наслідки». 14 квітня 1998 року Ходорковський заподіяв Сергію Алексахину ряд тілесних ушкоджень, у тому числі струс головного мозку, руйнування дисків між 2 шийним і 1 грудними хребцями, закритий перелом дужки 2-го шийного хребця. Суд призначив покарання у виді 5 років позбавлення волі (що нижче мінімального терміну позбавлення волі, передбаченого законом за сукупністю даних злочинів) і звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком.

На початку 2007 року в Харкові розпочався судовий процес проти трьох працівників міліції, які катували Олега Дунича в ніч з 7 на 8 грудня 2005 року. Від нанесених травм, несумісних з життям, Дунич 9 грудня помер в лікарні.[13] Підсудні перебувають під вартою в СІЗО, судовий процес ще не закінчився.

Кваліфікація «жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання» в кримінальному законодавстві України відсутня. Суди можуть спиратися тільки на рішення Європейського суду з прав людини за статтею 3 Європейської конвенції. Але нам невідомий жодний випадок таких дій.

Слід зауважити, що в липні 2006 року парламент ратифікував Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо катувань, який, крім іншого, передбачає запровадження національних превентивних механізмів (НПМ), спрямованого на запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Проте протягом року жодних кроків влади щодо створення НПМ зроблено не було. Уповноважений з прав людини, якому Верховна Рада рекомендувала забезпечити створення НПМ спочатку заявляв, що його Секретаріат і є той самий НПМ, потім було заявлено, що це справа Міністерства юстиції, а потім – що необхідно створити спеціальний орган виконавчої влади, який здійснював би функції НПМ. Проте є очевидним, що вимога незалежності в цьому випадку не дотримується. Проблема функціонування НПМ є надзвичайно актуальною, про що свідчать наведені нижче приклади.

 

3. Факти катувань та жорстокого поводження

 

Справа Валерія Новіка

 

Валерій Новік мешкав у Мінську, був підприємцем. У серпні 2004 року він виїхав з Бєларусі до Києва у зв’язку з серйозним тиском влади внаслідок причетності його до опозиції. У грудні 2004 року до нього переїхала його родина. 30 листопада 2006 року близько 19 годин Новік був зупинений співробітниками міліції, які запропонували йому проїхати з ними до Печерського райвідділу міліції з-за якихось проблем з автомобілем. Вже в райвідділі йому повідомили, що он затриманий на прохання правоохоронних органів Бєларусі до МВС України у зв’язку з обвинуваченням у «веденні господарчої діяльності без реєстрації юридичної особи». Йому дали ознайомитися з постановою про визнання його підозрюваним. Яких-небудь інших документів йому не пред’явили. У той же день пан Новік був вміщений в ізолятор тимчасового тримання.

1 грудня 2006 року Новік був доставлений до судді Печерського районного суду для вирішення питання щодо утримання його під вартою протягом 40 діб до отримання клопотання про видачу. Суддя постановив утримувати Новіка під вартою. Як випливає з постанови Печерського районного суду, 27 жовтня 2005 року слідчі органи Республіки Бєларусь прийняли рішення про взяття Новіка під варту. За два дня до цього, тобто 25 жовтня 2005 року Новік був об’явлений в розшук.

4 грудня 2006 року адвокат Новіка оскаржив постанову про взяття під варту до апеляційного суду. 8 грудня апеляційний суд підтримав рішення Печерського суду. 4 грудня 2006 року адвокати Фонду правової допомоги жертвам катувань подали клопотання до Європейського суду про застосування термінових заходів. 8 грудня Європейський суд прийняв рішення про термінові заходи і надіслав відповідний лист уряду України. 11 грудня 2006 року була подана заява до Європейського суду, в якій Новік стверджує, що Україна порушить статті 3 та 6 Європейської Конвенції, якщо видасть його Республіці Бєларусь. Він також стверджував, що його кримінальна справа політично вмотивована і посилався на розповсюджену практику отримання зізнань за допомогою катувань та інших форм нелюдяного поводження. Він також стверджував, що правова система і практика Республіки Бєларусь не дають йому можливості розраховувати на справедливий судовий процес. Новік також заявляв про порушення статті 5 Конвенції під час його затримання.

25 грудня  2006 року Генеральна прокуратура України відмовила Генеральній прокуратурі Республіки Бєларусь у видачі пана Новіка до Бєларусі через те, що злочини, у яких він звинувачується, не дають підстав для його екстрадиції згідно з Мінською Конвенцією 1993 року. 25 грудня  2006 року він був звільнений з-під варти.

Європейський суд передав справу Новіка на комунікацію уряду України за статтею 5 Европейської Конвенції.

 

Справа Святослава Бабенка

 

28-річного Святослава Бабенка, який працює начальником охорони в одному з великих спорткомплексів Харкова, викликали 12 грудня 2006 року в міліцію, щоб «порозмовляти про колишніх знайомих та старих зв’язках». Виявилось, що йдеться про пограбування фірми «Зигзаг удачи», з сейфа якої вкрали сто тисяч доларів США. Пан Бабенко визнав, що він знайомий з підозрюваним, проте заявив, що не має ніякого стосунку до злочину. Тоді йому запропонували зустрітися ще раз – для проходження обстеження на поліграфі. Бабенко погодився. Наступного ранку його привезли  на якусь «сумнівну приватну квартиру» в центрі міста, де знаходився поліграф. Підключили датчики, поставили питання і, нічого не кажучи про результати, знову привезли в міліцію. Там, за словами Бабенка, йому сказали таке: «У тебе дві можливості: або ти визнаєш, що вкрав гроші і віддаєш їх, або живим звідти не вийдеш. Зараз ми підкинемо тобі наркотики, і ти одразу поїдеш до СІЗО. Там тебе будуть тримати, доки ти не віддаси свою квартиру і машину». Бабенко повторював, що він невинуватий і просив розібратися у справі. Тоді його повезли «на очну ставку» з підозрюваним.

Святослав розповідає: «В машине меня заковали в наручники, надвинули на глаза шапку и сверху еще надели два целлофановых кулька.  Привезли в какое-то здание, в помещение с кирпичными стенами без штукатурки и с бетонным полом, посреди стол и два стула. Меня посадили на бетонный пол, перестегнули наручники за спину, туго затянули. Сотрудников милиции было пятеро, двое из них – в масках. Один сел мне на ноги, а другой надел на голову противогаз, в который мне стали запускать сигаретный дым. Наступало удушье – и я терял сознание, а меня били в живот и в грудь, чтобы я заглатывал дыма как можно больше... Иногда с меня снимали противогаз и продолжали угрожать, что если я не напишу признание о краже денег, то не выйду из этого помещения живым, и что они сейчас привезут сюда мою жену, которую будут насиловать на моих глазах... У меня начало очень сильно болеть сердце, показалось, что оно вот-вот остановится. Тогда, не выдержав больше таких жестоких издевательств со стороны «правоохранительных», если их так можно назвать, органов, я оклеветал себя: сказал, что это я украл деньги и передал их супруге».

За словами Бабенка, катування тривало близько семи годин. Лише після того, як він письмово визнав свою вину і за вимогою міліціонерів написав розписку, що не має до них жодних претензій, його відпустили додому. Кримінальну справу проти нього не порушили.

Лікарі діагностували у Бабенка численні крововиливи на шиї, травми шийних хрящів та променевих кісток на руках. Внаслідок опіку легенів і гортані йому було важко розмовляти декілька місяців.

Наступного дня Бабенко написав заяву до обласного управління Департаменту внутрішньої безпеки МВС і прокуратури Ленінського району міста Харкова. Проте рішення про порушення кримінальної справи так і не було прийняте за місяць після подій, хоча за статтею 97 КПК воно мало би бути протягом трьох діб після отримання заяви.

А міліціонери кажуть, що заява Бабенка – це тільки спроба уникнути відповідальності. У міліції є всі підстави вважати його причетним до справи про пограбування фірми «Зигзаг удачи».

 

Справа Юрія Мосєєнкова

 

7 травня 2005 року 22-річного киянина Юрія Мосєєнкова було затримано за підозрою у вбивстві громадянина Л. і доставлено до прокуратури Дніпровського району. За тиждень до того Юрій був ввечері у барі, до нього підійшов незнайомий чоловік, і вони трохи поспілкувалися. Того чоловіка зранку знайшли вбитим з чотирма ножовими пораненнями.  Офіціантка бару показала, що Юрій був останнім, хто спілкувався із загиблим.

Незадовго перед тим Юрій переніс важку операцію на голові з трепанацією черепа, тому він одразу попередив слідчих, що він після операції. Проте троє працівників під безпосереднім керівництвом  слідчого прокуратури Дмитра Титора почали методично завдавати ударів гумовими кийками саме по голові. Коли Юрій непритомнів , його кидали до підвалу прокуратури, а тоді продовжували «допит». НА третю добу Юрій втратив почуття реальності і підписав не лише надиктовану йому «явку з повинною», де цілком і повністю визнав себе винним у вбивстві, а й пачку чистих листів.

Слідство тривало без малого два роки. Весь цей час Мосєєнков був позбавлений адвоката, спочатку, начебто, на його же прохання. Коли ж адвоката було призначено, то з’ясувалося, що більше 10 місяців Мосєєнков перебував в СІЗО без санкції суду: з жовтня 2005 року «жодних клопотань органами досудового слідства перед судом щодо продовження утримання обвинуваченого Мосєєнкова Ю.В. під вартою не порушувалося». Генеральна прокуратура порушила за цим фактом кримінальну справу, але одночасно продовжує наполягати на обвинуваченні у вбивстві. 1 лютого 2007 року Юрій вийшов на підписку про невиїзд. Судовий процес, де його обвинувачують у вбивстві, триває.  А справа щодо незаконного перебування під вартою не розслідується.

 

Справа Сергія Базіка та Олексія Повідайчика

 

23-річні Сергій Базік та Олексій Повідайчик відбували покарання у Вінницькій установі виконання покарань №1. На початку квітня 2007 року матері засуджених одночасно написали скарги народному депутату України Катерині Левченко – про те, що їхніх синів жорстоко побили співробітники установи. Мати Базика також написала, що на особистій зустрічі начальник установи Володимир Маципура підтвердив, що Базіка побили – за те, що він проспав на роботу. Маципура сказав, що вони били і будуть бити, що це їхній метод перевиховання засуджених, і що він не радить скаржитися на нього, бо її сину буде ще гірше.

Катерина Левченко виїхала в Вінницю для з’ясування усіх обставин. Вона зустрілася із начальником УВП Маципурою, який не заперечував фактів застосування фізичного впливу. Потім вона зустрілася з Базіком, Повідайчиком та іншими засудженими УВП №1 в присутності заступника Державного департаменту з питань виконання покарань Ільтяя М.П., керівників УВП № 1 та управління ДДВП у Вінницькій області, а також представників громадськості. Засуджені свідчили про побиття, один з них, Олексій Повідайчик, продемонстрував багрові синці розміром в півметра – від талії до колін. Було прийняте рішення про проведення службової перевірки.

Проте за три тижні генерал Ільтяй вже стверджував, що слідів побиття він не бачив, про них немає жодного спогаду у матеріалах службової перевірки. У ході перевірки засуджені УВП № 1, які раніше усно скаржилися на побиття, написали письмові заяви щодо відсутності скарг на керівництво, в тому числі наявності інформації про фізичний вплив як на них особисто, так і на когось інших  з  засуджених. Крім того, вони написали, що їм не подобається коли хтось пише листи депутатам та іншим людям на волі.

За результатами службової перевірки начальнику УВП № 1 Маципурі було винесене дисциплінарне стягнення, але не за побиття, а за «несвоєчасне інформування керівництва про ситуацію в УВП». Водночас прокуратура Вінницької області відмовила у відкритті кримінальної справи проти посадових осіб УВП № 1 за відсутністю складу злочину. Факти побиття та перевищення повноважень у застосуванні спеціальних засобів заперечувалися.

Обох засуджених перевели для подальшого відбуття покарання подалі від столиці: Базіка під Рівне, Повідайчика – в Львівську область (але через Житомир, Київ та Донецьк), мотивуючи перевод турботою про їхню безпеку і запобіганням скоєння проти них злочину з боку інших засуджених, які хочуть помститися за написання скарг. Голова Департаменту Василь Кощинець під час зустрічі з головою парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимиром Стретовичем переклав відповідальність за ситуацію на  матерів та депутатів, які «своїм втручанням та скаргами  погіршили ситуацію навколо засуджених. Пан Кощинець наголосив, що він знімає з себе відповідальність за їх безпеку, якщо матері будуть  продовжувати скаржитися.

 

Справа засуджених Ізяславської колонії № 31[14]

 

14 січня 2007 року всі засуджені Ізяславській колонії № 31 (більше 1200 чоловіків, вперше позбавлених волі, переважно молоді хлопці від 18 до 22 років) оголосили голодування на знак протесту проти побиття і принизливого поводження з боку персоналу, свавільного накладення дисциплінарних стягнень (кожен засуджений, що написав письмові свідчення, наводив яскраві приклади), порушення умов праці (тільки невеличкій частині працюючих, не більше 10%, нараховували зарплатню, решта не отримували нічого), поганих побутових умов і медичного обслуговування (один телефон на всіх, і право на дзвінок ще треба заслужити, прострочені продукти і ліки – були навіть консерви в скляних банках 1979 року випуску), і повної неможливості надіслати скаргу на дії адміністрації. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від посади керівництва колонії.

У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань на чолі з першим заступником голови Департаменту генералом Ільтяєм. Генерал вислухав претензії засуджених і пообіцяв виправити ситуацію. Вже ввечері засуджені вийшли на вечерю.

Департамент події в колонії №31 пояснює інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а „неформальне керівництво колонії” знахабніло і бажало само вирішувати, хто буде керувати установою, і які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки жоден засуджений не написав особисту заяву про відмову приймати їжу. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Покарання не забарилося.

22 січня 2007 року в колонію був уведений антитерорістичний спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів і вивезли їх, напіводягнених, багато хто навіть без капців (усі їхні речі лишилися в колонії), побитих, скривавлених – поламані носи, ребра, кістки, вибиті зуби – до Рівненського та Хмельницького СІЗО, де їх ще жорстокіше били оперативники-режимники СІЗО. Там у в’язнів катуваннями вибили підписи під паперами, що вони не мають претензій до адміністрації колонії №31, СІЗО, конвою, і заяву заднім числом – з датою 21 січня – з проханням перевести в іншу колонію для подальшого відбуття покарання. Засуджені свідчать, що вони ще довго мотичилися кров’ю і більше місяці не могли рухати кистями рук внаслідок застосування наручників.

Як не намагалися працівники Департаменту втаємничити інформацію, публічно стверджуючи, що не було ані голодовки, ані спецназу, ані побиття, – ЗМІ повідомляли про ці події і 14, і 22 січня, і пізніше. Батьки засуджених звернулися до правозахисних організацій, до журналістів 5-го каналу, «Студії 1+1» та інших ЗМІ. Правозахисники і батьки написали заяви в різні інстанції з вимогою порушити кримінальну справу у зв’язку з незаконними діями Департаменту.

Департамент з питань виконання покарань так і не визнав, що засуджених били і що пропали їхні речі. Секретаріат парламентського Уповноваженого з прав людини переслав скарги батьків і засуджених до органів прокуратури і до того ж Департаменту (!), хоча працівники Секретаріату особисто були у колонії №31. Усі органи прокуратури різного рівня відмовили в порушенні кримінальної справи і стверджували, що дії працівників Департаменту були правомірними. Щодо втрати речей прокуратура Хмельницької області стверджувала, що речі перевезені разом з засудженими, кошти на їхніх особових рахунках були передані і використані на потреби Ізяславської ВК №31 за письмовими заявами самих засуджених. Генеральна прокуратура відміну від Департаменту визнала, що 22 січня до засуджених застосовувалися заходи фізичного впливу – внаслідок опору засуджених обшуку. А оскільки жоден із засуджених не скаржився на незаконні дії, то порушувати справу не було підстав.

Події 22 січня стали предметом уваги Комітету ООН проти катувань, який 8-9 травня на своїй 38-й сесії розглядав 5-ту періодичну доповідь уряду України. На питання експертів Комітету, що трапилось в Ізяславі, урядова делегація відповіла, що підрозділ спеціального призначення був уведений для придушення бунту. Тим не менше, в своїх „Висновках і рекомендаціях” 18 травня Комітет прямо вказав, що „держава-учасник повинна забезпечити, щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими і їхньому залякуванню”.

Голова Департаменту Василь Кощинець часто повторює, що Департамент – це правоохоронний орган, який знаходиться  на передньому краю боротьби із злочинністю. Але в усьому світі система виконання покарань є  цивільною службою. І в Україні ця система потребує докорінного реформування. Необхідно справді створити такі умови утримання, які б забезпечили повагу до гідності засуджених, мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та ліквідувати величезну різницю між життям в установі виконання покарань і на волі, підтримувати та посилювати ті зв’язки з рідними та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин.

На нашу думку, був скоєний жахливий злочин. Але він поки що залишився непокараним, оскільки фактично відсутня система розслідування скарг на катування. Адже прокуратура, з одного боку, погоджується порушити кримінальну справу тільки за наявності заяв жертв катувань, а з другого – не докладає жодних зусиль для забезпечення їхньої безпеки. А вони знаходяться під повним контролем своїх катів, які просто не залишають можливості для скарг. Отже, необхідні інші механізми запобігання катуванням та розслідування цих злочинів.

 

4. Діяльність громадських організацій щодо запобігання катуванням та жорстокому поводженню

 

Харківська правозахисна група почала систематичну працю, спрямовану на зменшення катувань та жорстокого поводження в Україні в 1996 році. Результати праці в перші шість років довели, що змін на краще можна досягти тільки тоді, коли успішно працювати одночасно в усіх напрямках:

проводити збір та оприлюднення повідомлень про застосування катувань та жорстокого поводження;

проаналізувати кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство у контексті відповідності міжнародним стандартам і потім змінити його;

вивчити застосування катувань як соціальний та психологічний феномен;

домогтися проведення розслідування скарг на застосування катувань і покарання винних, для чого підтримувати тісні робочі зв’язки з адвокатурою;

змінити ставлення правоохоронних органів та суспільства в цілому до застосування катувань;

проводити широку просвітницьку кампанію, спрямовану насамперед на „групи ризику” – міліцію, прокуратуру, суди – ознайомлюючи їх з міжнародними механізмами захисту від катувань, зокрема, практикою Європейського суду з прав людини по статтям 3 та 5 Конвенції, стандартами та рекомендаціями КЗК; 

працювати в союзі з правоохоронними органами щодо викорінювання катувань та жорстокого поводження;

побудувати міцну мережу правозахисних неурядових організацій, яка б охопила усю країну, щоб жоден випадок катувань не залишався непоміченим;

встановити усталені робочі зв’язки з Омбудсманом, Міністерством юстиції, парламентськими комітетами  з питань прав людини, правової політики та законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, без яких важко просувати зміни в законодавстві і практиці.

У 2002 році ХПГ підготувала великий проект у розвиток кампанії проти катувань, який охоплював усі перелічені напрямки, і звернулася до спонсорів для підтримки цього проекту. Проект „Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні” був підтриманий Європейською Комісією, Національним фондом підтримки демократії (США), міжнародним фондом „Відродження”, інститутом „Відкрите суспільство” (Будапешт) та іншими інституціями.

Цілі та завдання проекту були сформульовані таким чином:

1. Збір інформації і проведення громадських розслідувань фактів катувань і жорстокого поводження, надання цієї інформації зацікавленим особам, ЗМІ та організаціям, зокрема, через Інтернет.

2. Створення механізму для надання юридичної, експертної і медичної допомоги жертвам катувань, що включає і судовий захист.

3. Розвиток мережі організацій і приватних осіб, що займаються проблемою катувань і жорстокого поводження.

4. Організація спільних акцій членів мережі з метою запобігання катувань і захисту від них.

5. Організація публічної кампанії, зокрема через електронні медіа, з метою підвищення поінформованості і зміни ставлення суспільства до проблеми катувань і жорстокого поводження.

6. Аналіз адміністративного, кримінально-процесуального і кримінального законодавства і правозастосовчої практики у сферах, де катування і жорстоке поводження можливі.

7. Порівняння національного законодавства і практики з:

а) Конвенцією ООН проти катувань і статтями 7,9,10 Міжнародного пакту про громадські і політичні права;

б) рішеннями Європейського суду з прав людини за статтями 3, 5 і 6 Європейської конвенції з прав людини;

в) стандартами КЗК утримання в’язнів у місцях позбавлення волі;

г) рекомендаціями КЗК уряду України щодо зміни законодавства і практики.

8. Підготовка дайджестів рішень Європейського суду з прав людини за статтями 2, 3 і 5 Європейської конвенції з прав людини в контексті проблеми запобігання катувань і жорстокого поводження.

9. Аналіз і покращення законодавства і практики, що стосуються неповнолітніх, у сферах, де катування і жорстоке поводження можливі.

10. Покращення законодавства і практики у сфері затримання, арешту й утримання під вартою поліції, а також створення законодавства, що стосується розслідування катувань.

11. Підготовка, публікація і поширення результатів моніторингу і досліджень у формі сімох  книг накладом 1000 прим. кожна.

12. Систематична робота з цільовими групами (працівники органів міліції і прокуратури; судді; адвокати; фахівці – юристи, судово-медичні експерти, лікарі, журналісти; активісти громадських організацій; громадськість в цілому) для підвищення їх знань і навичок у сфері міжнародних і європейських стандартів прав людини:

а) проведення соціологічних досліджень з метою з’ясувати ставлення цільових груп до застосування катувань і знання законодавства щодо запобігання катувань;

б) проведення семінарів і тренінгів для різних цільових груп;

в) підготовка публікація і поширення матеріалів до курсу “Права людини  і поліція” у вищих навчальних закладах системи МВС.

Протягом п’яти років (2002 - 2006) ці завдання певною мірою були виконані і заклали фундамент під подальшу працю.

До кінця 2006 року спеціалізована мережа правозахисних організацій охопила 22 області країни і включала такі організації, як Харківська, Севастопольська та Вінницька правозахисні групи, Міжнародне товариство прав людини – Українська секція (Київ) та його відділення в Житомирі та Дніпропетровську, Луганський та Чернігівський громадські комітети захисту прав людини, Херсонський обласний фонд милосердя та здоров’я, Львівський центр політичних та правових досліджень СІМ, Всеукраїнська асоціація „Зелений світ” та її відділення в Києві, Кривому Розі, Северодонецьку, Чорткові, Артемівську, Луганське та Херсонське відділення Комітету виборців України, Комітет «Гельсінкі-90», регіональні відділення Союзу солдатських матерів України, Сумське бюро „Правозахист”, Запорізький „Молодий Рух”, Кіровоградська асоціація „Громадські ініціативи” та інші. Загалом ХПГ співпрацює з 38 організаціями України в межах цієї кампанії, з яких 9 - спеціальні партнери, що виконують автономні міні-проекти, 29 - регіональні партнери й члени інформаційної мережі, що займаються збором інформації про факти катувань та жорстокого поводження, надають допомогу постраждалим, беруть участь у спільних акціях та іншій діяльності в рамках мережі. Зокрема, регіональні партнери відкрили 15 нових громадських приймалень для допомоги жертвам катувань та жорстокого поводження.

Серед спільних акцій членів мережі - акції проти прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу в запропонованій редакції, акція спрямована на забезпечення права на свободу від катувань в Україні, акція щодо захисту прав людини під час виборів Президента України у 2004 році, а також кілька акцій на захист громадян, жертв катувань та жорстокого поводження.

ХПГ провела три робочих зустрічі з регіональними партнерами в вересні  2003 року,  січні 2005 року та червні 2006 року. Усі регіональні партнери повідомили про виконання проекту регіональні управління правоохоронних органів та суди, провели прес-конференції для журналістів. Партнери постійно збирають та оприлюднюють наявну інформацію про факти застосування катувань, запрошують адвокатів для підготовки скарг до прокуратури, звертаються до правоохоронних органів з інформаційними запитами для отримання офіційної інформації щодо неправомірних дій працівників правоохоронних органів. Для спілкування учасників мережі була створена електронна розсилка UWGAT@yahoogroups.com, внутрішня електронна конференція, де члени мережі можуть ознайомитися з роботою усіх учасників проекту і  висловити свої зауваження та ідеї, пов’язані з виконанням проекту, отримати консультацію від більш досвідчених колег. Ця форма комунікації швидко довела свою ефективність, зокрема для розповсюдження відомостей про випадки застосування катувань та інших порушень, а також надання допомоги постраждалим, для обміну досвідом вирішення тих чи інших проблем та пошуку необхідних контактів. Розширення кількості учасників кампанії по запобіганню катуванням, узгоджені дії професійної мережі мало наслідком певне зменшення латентності катувань: до публічної сфери потрапило значно більше випадків протизаконного насильства з боку правоохоронних органів. Якщо обсяг видання 2001 року із оглядом випадків катувань та жорстокого поводження, яке охоплювало період 1 червня 1997 – 31 травня 2001 року, був 272 сторінки, а огляд повідомлень про жорстоке поводження та застосування катувань за період 1 червня 2001 р. – 30 грудня 2002 р. склав книгу обсягом 224 сторінки, то огляд цих повідомлень тільки за  2003 рік вже склав 366 сторінок. Іншим наслідком роботи мережі стало суттєве розширення географії кримінальних справ, які були порушені у зв’язку з катуваннями та жорстоким поводженням

На початку 2004 року учасники кампанії вирішили не оприлюднювати одразу інформацію про випадки  катувань та поганого поводження, а зосередитися на правовому захисті жертв катувань та поганого поводження і створенні механізмів запобігання поганому поводженню. 7 липня 2003 року ХПГ заснувала Фонд професійної допомоги жертвам катувань та жорстокого поводження. Фондом підтримувалися більшість справ, у яких жертви катувань намагалися покарати посадовців за незаконне насильство. Він передбачає надання таких видів допомоги:

1) правова допомога у випадках арешту і затримання органами внутрішніх справ, у тому числі в будь-якому випадку арешту неповнолітнього;

2) правова допомога у випадках утримання під вартою міліції, що продовжується довше за установлений законом термін;

3) правова допомога при підготовці і представництві справи в ході розгляду питання про арешт/звільнення;

4) правове представництво жертв катувань у прокуратурі і суді в ході кримінального розслідування проти осіб, що причетні до катувань, і в ході судового розгляду цивільної справи проти держави про відшкодування завданої шкоди, у тому числі в Європейському суді з прав людини;

5) невідкладний медичний огляд незалежним лікарем затриманого, що заявляє про застосування катувань;

6) відшкодування витрат на експертне дослідження можливих жертв катувань компетентними медиками, психологами та іншими фахівцями з метою встановлення факту застосування катувань.

Протягом трьох років (2004-2006) учасники кампанії зібрали 1536 повідомлень про факти катувань і поганого поводження, у тому числі ХПГ – 738 повідомлень (з яких 398 – заяви або візити в громадську приймальню і 340 повідомлень, зібраних у ЗМІ); регіональні партнери – 798 повідомлень.

За три з половиною роки Фонд підтримав більше 140 справ в різних регіонах країни. Можна сподіватися, що справи, підтримані Фондом значно вплинуть на судову і адміністративну практику. Як вже неодноразово зазначалося, однією з найбільш важких проблем в цій сфері є відсутність реакції на скарги про застосування катувань. У той же час Європейський суд з прав людини кваліфікує відсутність швидкого та ефективного розслідування скарг на застосування катувань як порушення статті 3 Конвенції. Тому адвокати Фонду подали більше 60 заяв до Європейського суду від імені своїх клієнтів, жертв катувань. Одна з них, заява Афанасьєва, 8 червня 2004 року була визнана Судом прийнятною, а 8 квітня 2005 року Суд, розглянувши заяву по суті, виніс рішення про порушення статей 3 та 13 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод. Це дуже важливе рішення повинне змусити проводити розслідування скарг про катування. На комунікації з урядом України перебуває 14 заяв, решта чекають розгляду щодо визнання  їхньої прийнятності. Жодна заява ще не була визнана неприйнятною.

ХПГ та її спеціальні партнери виконали одне соціологічне й вісім моніторингових досліджень. У тому числі соціологічне дослідження на тему «Жорстоке поводження, катування в Україні” /правоохоронна система/» (Харківський інститут соціальних досліджень) та кілька моніторингових досліджень про дотримання прав людини у Збройних Силах (Харківська обласна спілка солдатських матерів України). У ході кампанії проаналізовано низку інститутів національного законодавства та  юридичну практику з погляду їхньої відповідності міжнародним стандартам. Детально аналізувалися:

законодавство і практика розслідування заяв про катування: терміни розслідування; ретельність розслідування; забезпечення незалежності органа розслідування; права потерпілого в ході розслідування;

арешт без ордера: попередні умови отримання повноваження на арешт, процедура арешту, умови законності;

утримання під вартою поліції і забезпечення прав затриманого: право на інформування про права; право на доступ до адвоката; право зберігати мовчання; право на повідомлення про підстави затримання; право на повідомлення рідних і близьких про затримання;

перша явка до судді: термін доставляння; умови незалежності судового органа; процедура розгляду; підстави для утримання під вартою; забезпечення можливості ефективного захисту; повідомлення про доводи процесуального супротивника; повноваження суду у відношенні заяв про катування;

оскарження затримання і періодичний перегляд затримання: доступ до суду, правові наслідки визнання затримання незаконним;

доступ до адвоката під час утримання під вартою і можливість конфіденційного листування з адвокатом.

Особлива увага приділялася виявленню в законодавстві можливостей для «схованих» форм позбавлення волі. У даному випадку маються на увазі норми, що створюють можливість для фактичного позбавлення волі, що, однак, не ідентифікується законодавцем і практикою як «затримання» (наприклад, так зване доставлення у відділення міліції і наступне утримання під вартою «для розгляду» до складання протоколу про затримання; право заставника затримати особу, звільнену під заставу). Використання ряду невизначених термінів, таких як, наприклад, «доставлення», створює можливість досить легко маніпулювати законом з метою або продовжити затримання понад установлену межу, або позбавити людини волі без достатніх підстав.

Результатом аналізу стали розроблені проекти законів та змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексу, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інші нормативні акти.

За результатами соціологічного дослідження, проведеного в 2004 році в межах кампанії,[15] в абсолютних цифрах протягом року, що передував дослідженню, від побоїв та завдання тілесних ушкоджень під час розслідування потерпіли 355 293 осіб, за тих же обставин зазнали тортур із застосуванням спеціальних засобів 93 498 особи, а були побиті співкамерниками за вказівкою працівників міліції 56 099 осіб.[16]

Імовірність стати жертвою незаконного насильства з боку працівників міліції, як показало дослідження, досить велика: для тих, що перебувають у СІЗО – 65 %, у ІВС – 57 %, для осіб, доставлених у відділення міліції в якості підозрюваного – 36 %, для осіб, затриманих на вулиці і підданих обшуку – 31 %, для свідків, викликаних у відділення міліції – 8 %. Навіть, якщо в людини не було в житті подібних ситуацій, у неї все одно є 1 % вірогідності стати жертвою незаконного насильства з боку працівників міліції. Найбільш розповсюджені форми фізичного насильства при затриманні – жорстоке поводження, катування, заподіяння побоїв; у ході розслідування – заподіяння побоїв, тілесних ушкоджень, трохи меншою мірою – катування, застосування катувань з використанням спеціальних засобів чи прийомів. Найбільш розповсюджені форми психічного насильства – поводження, що принижує людську гідність; залякування, погрози, у тому числі у відношенні близьких людей; шантаж.

Одне з важливих завдань кампанії – це публікація і поширення серед фахівців, задіяних у кримінальному процесі, повної і докладної інформації про юриспруденцію Європейського суду з прав людини. Необхідність цього видання викликана явною нестачею інформації про практику Європейського суду, зокрема, недостатньою кількістю повнотекстових публікацій рішень українською і російською мовами.

Хоча нещодавно були опубліковані переклади окремих рішень, така фрагментарна інформація не задовольняє ані потреби дослідників, ані практичні потреби. Юристи мають украй неясне уявлення про засоби, надані Конвенцією, і, в результаті, рідко вдаються до її положень у своїй практиці. Національні суди, що покликані відігравати головну роль в ефективній імплементації Конвенції, займають стриману позицію стосовно застосування Конвенції. Одна з причин цього – відсутність повної і точної інформації про цілісну систему юриспруденції Європейського Суду. Тому ХПГ підготувала дайджести рішень Суду за статтями 2, 3 та 5 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод і опублікувала дайджести накладом 1000 примірників кожен.  Вони є дуже корисними у світлі змін у системі національного кримінального правосуддя, що відбулися влітку 2001 року, з огляду на, зокрема, уведення судового перегляду арешту і затримання обвинувачуваних. Відсутність стійкої практики і превалювання безлічі застарілих теорій перетворюють практику Європейського Суду в неоціненне керівництво для практиків.

Але окрім дайджестів рішень практикам необхідно мати загальні уявлення про міжнародні, зокрема європейські, механізми запобігання катуванням. Тому ХПГ підготувала та опублікувала  дві книги, які заповнюють цю прогалину. Перша, „Міжнародні механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню”, представляє механізми ООН і включає текст Конвенції ООН проти катувань, пояснення щодо роботи Комітету ООН проти катувань, третю та четверту періодичну доповіді України, коментарі правозахисних організацій до них та матеріали обговорення цих доповідей на сесіях Комітету ООН проти катувань. Друга, „Європейські механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню”,  представляє механізми Ради Європи. Вона містить тексти Конвенції про захист прав людини та основних свобод та Протоколів до неї, рекомендації щодо підготовки заяви до Європейського суду з прав людини, текст Європейської конвенції про запобігання катуванням та жорстокому поводженню, відомості про роботу КЗК, стандарти КЗК, а також аналітичні статті, де поданий огляд практики Суду по статті 3 та статті 5 і аналіз відповідності цій практиці українського законодавства.

Загалом ХПГ опублікувала в межах другого етапу кампанії 60 наукових і довідкових видань, у т.ч. 9 книг з серії «Проти катувань», три томи «Рішень Європейського Суду щодо України», 30 брошур серії ООН «Права людини. Виклад фактів»

Вищеназвані книжки, видані ХПГ, передавалися учасникам під час семінарів, які проводилися ХПГ й іншими учасниками мережі для представників цільових груп – правоохоронців, суддів, адвокатів, активістів громадських організацій. На семінарах у якості лекторів виступали заступник міністра юстиції Валерія Лутковська, судді Верховного Суду України Василь Філатов та Святослав Міщенко, співробітники Національного Бюро з питань дотримання Конвенції (підрозділу Міністерства юстиції), адвокати. Загалом протягом 2003 – 2006 років було проведено 41 семінарів і тренінгів для різних цільових груп у багатьох містах України, у т.ч. 10 семінарів для (включаючи 1 семінар для суддів Верховного Суду й Апеляційних судів), 12 семінарів для співробітників правоохоронних органів, 12 тренінгів для адвокатів, 3 тренінги  по доступу до інформації, і 4 семінари для правозахисників. У цих заходах прийняло участь понад 1,5 тисячі осіб. Усі ці просвітницькі заходи мали наслідком підвищення кваліфікації адвокатів, які стали більше застосовувати в своїй аргументації рішення Європейського суду і більш охоче брати участь в цій категорії справ. Можна сподіватися, що судді і правоохоронці також візьмуть до уваги отриману інформацію і почнуть застосовувати в своїй практиці європейські стандарти.

Не менш важливим було розповсюдження інформації про факти катувань і боротьбу з ними серед широкої громадськості. ХПГ підготувала разом з загальнонаціональною телекомпанією Студією «1+1» декілька програм в популярних щотижневих ток-шоу «Подвійний доказ» і «Без табу».  Судячи по публікаціям в пресі, вони мали високий рейтинг.

Отже, можна зробити висновок, що ХПГ і її партнери досягли значних успіхів в ці роки. Однак нашу стурбованість, як і раніше, викликають такі проблеми, як безкарність у випадках застосування катувань, конфлікт функцій прокуратури, що утруднює ефективне розслідування випадків катувань, рутинна практика порушення права на свободу і прав затриманих, практика масового застосування насильства в установах виконання покарань. Відсутність цілісної системи попередження катувань і поганого поводження підриває значення конституційних гарантій. Крім того, ряд рис національної правової системи побічно сприяють практиці застосування катувань і поганому поводженню. Ці недоліки правової системи допускають і/чи заохочують катування. Тому кампанію необхідно продовжувати для створення ефективної системи запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження. В ході проведення наступного етапу кампанії необхідно буде досягти таких результатів:

має стати більш ефективною практика розслідування вірогідного застосування катувань і зменшиться імовірність безкарного застосування катувань;

будуть опрацьовані більш ясні умови законного затримання, а тримання під вартою правоохоронного органу перед доставленням до судді стане менш тривалим і більш контрольованим з боку судової влади;

стане більш ефективним судовий контроль за діяльністю правоохоронних органів, як у ході головного судового розгляду, так і в ході інших судових процедур;

суди у своїй практиці стануть більше спиратися на міжнародні та європейські стандарти захисту від катувань і захисту права на свободу;

законодавство набуде більшої визначеності і заповнить прогалини, що створюють можливість для застосування катувань і безкарності посадових осіб, що причетні до цього.

 

5. Рекомендації

 

З рекомендацій минулорічної доповіді була виконана тільки пропозиція невідкладно ратифікувати Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Тому усі інші рекомендації залишаються актуальними:

– прийняти на законодавчому рівні концепцію створення системи попередження та захисту від катувань та жорстокого поводження, а також план дій, заснований на цій концепції, із чітким визначенням напрямків та етапів діяльності;

– узгодити елементи складу злочину «катування» з визначенням у статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– запровадити збір статистичних даних у судах та правоохоронних органах щодо злочинів, які містять елементи « катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– унеможливити застосування амністії та дострокове звільнення до осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань;

– сприяти створенню ефективних механізмів громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження;

– законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро;

– забезпечити доступ потерпілих до медичних документів, що мають значення для

доказування катувань та жорстокого поводження;

– надати висновкам незалежних експертів, які здійснюють дослідження за зверненням особи, що заявляє про катування, чи її юридичного представника, доказове значення не менше, ніж мають висновки експертів, запрошених слідчим або судом;

– забезпечити особам, які ініціюють розслідування та інші юридичні процедури стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги у разі неспроможності оплатити послуги адвоката;

– передбачити в законодавстві України положення про неприпустимість будь-яких свідчень обвинуваченого (підозрюваного), отриманих на досудових стадіях кримінального судочинства без участі адвоката;

– надати відповідні вказівки прокурорам та суддям уживати заходів для забезпечення безпеки осіб, які заявляють про застосування до них катувань, зокрема, якщо така особа знаходиться під вартою, забезпечувати переведення її до іншого місця тримання під вартою;

– виключити практику «продовження затримання» підозрюваних під вартою міліції, чи, щонайменше, внести відповідні зміни до законодавства з тією метою, щоб особи, затримання яких продовжено суддею, переводилися до слідчого ізолятора, а не залишалися під вартою міліції;

– передбачити в законі право та процедуру доступу до незалежного лікаря та незалежного експерта за власним вибором, особливо для осіб, що тримаються під вартою;

– переглянути положення чинного законодавства, щоб надати право на юридичне представництво особам, які звертаються із заявами про застосування катувань, незалежно від самого факту порушення кримінальної справи;

– надати чіткі вказівки прокурорам та суддям щодо невідкладного розгляду заяв та скарг, що стосуються розслідування катувань;

– забезпечити особам, яким загрожує передача до іншої держави, право на звернення до суду для оскарження відповідного рішення виконавчої влади та відповідну судову процедуру, здатну дослідити обставини, що мають суттєве значення для вирішення питання про видачу (висилку) особи до іншої держави.

 

 

 



[1] Розділ підготовлений Аркадієм Бущенком, адвокатом, експертом ХПГ з питань кримінального процесу та Європейської конвенції та Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та головою правління УГСПЛ.

[2] CAT/C/UKR/Q/5/Rev.1/Add/1. Written replies by the Government of Ukraine to the list of issues (CAT/C/UKR/Q/5/Rev.1) to be taken up in connection with the consideration of the fifth periodic report of Ukraine (CAT/C/81/Add.1), pp. 32,33,34,39,109.

[3] Михайло Романов. Аналіз відповідності Кримінально-виконавчого кодексу України європейським стандартам та рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та жорстокому поводженню.Див.: www.khpg.org

[4] Amnesty International. Briefing to the Human Rights Committee. June 2006

[5] CAT/C/UKR/Q/5/Rev.1/Add/1. Written replies by the Government of Ukraine to the list of issues (CAT/C/UKR/Q/5/Rev.1) to be taken up in connection with the consideration of the fifth periodic report of Ukraine (CAT/C/81/Add.1), p. 23.

[6] Там само, р.198.

[7] Лист Державної судової адміністрації України №14-2930/07 від 16.05.2007.

[8] «Стан дотримання прав ув’язнених і засуджених осіб в Україні», проведений Україно-Американським бюро захисту прав людини в 2006 році.

[9] Лист МВС № 16/1К-С-169 від 20 червня.2007 р.

[10] Лист МВС №6/2-С-1192-1192/2 від 18.06.2007 р.

[11] Газета «Новий день», м. Херсон, 22 квітня 2004 р.

[12] Газета «Вечірні вісті» від 22 червня 2004 р.

[13] Детальніше див. «Права людини в Україні – 2005. Доповідь правозахисних організацій». – Харків: Права людини, 2006 . – с.115.

[14] Детальніше про цю справу див. www.khpg.org

[15] Автори дослідження – професор, д.с.н. Соболєв В.А., професор, д.с.н. Рущенко І.П., доцент, к.с.н. Свєженцева Ю.А., к.с.н. Білоусов Ю.Л.

[16] Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-право­вий аналіз. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, Харківська правозахисна група, 2005. – 212 с.


 [A1]Це від drastic?

 Поділитися