MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. VI. Свобода релігій та віросповідання

06.08.2007   

[1]

1. Загальний огляд

У 2006 році ситуація в сфері свободи релігій та віросповідання принципово не змінилася: законодавче регулювання та адміністративна практика практично залишилися такими ж. Тому фактично уся доповідь правозахисних організацій за 2004-2005 роки,[2] включно із висновками, описаними проблемами та рекомендаціями залишається актуальною й зараз.

Кількість релігійних організацій в Україні[3]

 

1992

1995

1998

2000

2001

2002

2003

2005

2007

Зареєстровані релігійні організації

12 962

15 787

19 631

22 518

24 311

25 942

27 286

29 699

31 227

Незареєстровані релігійні організації, що повідомляли про свою діяльність

1 197

775

1 025

1 094

1 130

1 101

1 106

1 836

 

Разом

12 962

16 984

20 406

23 543

25 405

27 072

28 387

30 805

33 063

 

Залишилися без змін найбільш контроверсійні норми закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, що викликали й викликають численні нарікання, а також часто є причиною багатьох конфліктів, наприклад: нав’язування релігійним групам єдиної структури, примусове почергове використання культових приміщень двома чи більше релігійними організаціями, обмеження прав іноземців, дозвільний характер проведення релігійних зборів, обмеження певних видів діяльності релігійних організацій тощо.

Українське законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати релігійні організації, вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні.

Протягом 2006 року місцеві органи влади в супереч статті 39 Конституції України продовжували незаконно обмежувати право релігійних зібрань, вимагаючи дозвіл для їх проведення.

Проблеми залишаються з реалізацією права на альтернативну службу через релігійні та інші переконання.

Серед перешкод, які найчастіше виникають перед релігійними організаціями та окремими особами в здійсненні їхніх прав на свободу совісті, можна виділити декілька:

1) перешкоди з реєстрацією юридичної особи;

2) перешкоди в отриманні земельних ділянок під будівництво культових споруд або поверненні майна релігійним організаціям, що було конфісковано за часів СРСР;

3) перешкоди в релігійній діяльності: проведенні публічних заходів, здійсненні соціального служіння, запрошенні іноземних місіонерів тощо.

 

2. Державна політика щодо забезпечення свободи совісті та релігії

Задекларувавши відокремлення Церкви від держави і держави від Церкви, Україна все ж не стала класичною світською державою. Це насамперед пояснюється традиційно значним впливом релігійних інституцій в українському суспільстві, особливістю національного менталітету, історичною роллю релігії в житті українського народу. У той час, як вище державне керівництво за різними соціологічними дослідженнями не користується довірою населення, Церква стало посідає перше місце в цьому рейтингу. Ця відмінність не раз ставала причиною намагань державних чиновників узяти релігійне життя під свій контроль. При цьому не можливо не згадати, що залишилися ще доволі міцними традиції існування державної Православної Церкви із царських та, у певному розумінні, радянських часів. Це подекуди відчувається у фаворитизуванні однієї Церкви на шкоду іншим, політичному підході до Церкви як частини державної ідеології.

У 2005, постпомаранчевому році, нова влада здійснила ряд заходів, які мали змінити стан державно-конфесійних відносин, зробити їх більш демократичними та прозорими. Серед них, насамперед ідеться про інший формат відносин — більш партнерський, не зверхній, та про зменшення контролю держави за релігійними організаціями через ліквідацію Державного комітету в справах релігій та утворення менш значимого Держдепартаменту.

За закликом Президента України фактично у всіх областях було створені міжконфесійні ради при головах ОДА. Багато з них стали засобом більш відкритого спілкування духовних провідників з обласним керівництвом.

З іншого боку, у руслі своєї політики єднання країни, Президент неодноразово наголошував і наголошує до нині на необхідності об’єднання православних в одну незалежну помісну Православну Церкву, що неоднозначно сприймається віруючими різних Церков та світськими експертами.

Протягом 2006 року державно-конфесійні відносини зазнавали певних змін. У першому кварталі 2006 року розвиток подій багато в чому визначався парламентськими виборами. А вже результати самих виборів викликали зміни в державній релігійній політиці. Це в першу чергу стало відчутно в певних регіонах (східні та південні області, де впевнену перемогу на місцевих виборах здобула Партія регіонів), де розпочався процес реанімації державно-конфесійних відносин у тому вигляді, у якому він існував до 2005 року. Релігійні організації в поодиноких випадках намагалися також впливати на кадрову політику на місцях.

Незважаючи на певні політичні кризові процеси, політика вищої влади України в 2005 році була одностайною. Натомість, у 2006 році, ми могли спостерігати певні відмінності між поглядами в цій сфері Президента Віктор Ющенка та представників антикризової коаліції.

Політика В. Ющенка зводилася до двох засад: 1) дійсна рівність у ставленні до різних Церков і релігійних організацій, зацікавлення в співпраці з ними, намагання вирішувати їх проблеми тощо; і 2) особлива увага до питання утворення єдиної помісної Української Православної Церкви як засобу єднання українського суспільства, враховуючи особливості впливу саме Православних Церков в Україні. При цьому Президент не поділяв релігійні організації на свої й не свої, не фаворитизував жодну з конфесій. Хоча останнім часом його частіше можна було бачити на релігійних заходах за участю керівництва УПЦ КП. Голова Секретаріату Президента В. Балога повідомив, що одним з пріоритетів діяльності В. Ющенка є дотримання свободи віросповідання. «Ми можемо ходити до різних церков, дивитися на різні ікони, поділяти різні політичні погляди, однак національні цінності та інтереси мають єднати всіх українців», – зазначив він.

У центрі уваги президентської «релігійної» політики опинилося питання об’єднання православних віруючих в єдину помісну незалежну Православну Церкву. Його глава держави відніс до справ національної безпеки — як засіб єднання українського суспільства та захист перед зовнішніми ідеологічними впливами:

„Хотів би наголосити, що коли ми говоримо про політичні порозуміння, мова йде й про помісну Церкву, — зауважив В. Ющенко, виступаючи на відкритті Всесвітнього форуму українців у серпні 2006 року. — Мені важко збагнути, як можна говорити про духовну незалежність нації, не маючи помісної Церкви. Але я хочу давати дуже тонку відповідь, щоб вибрані з контексту мої фрази ввечері не йшли на шпальтах опозиційних видань, що Президент когось веде до котроїсь Церкви. Я хочу сказати, що я поважатиму вибір кожної людини, її духовну дорогу. Але говорячи з національних позицій, з позицій Української держави, мені, як православному, боляче дивитися на той розбрат, який панує в православних християнських Церквах України. Тому коли ночами вели довгі дискусії над Універсалом, я наполіг, щоб це питання залишилося в положеннях Універсалу. Тому що це питання потребує відповіді. І вона не політична, а скоріше за все відповідь тебе, як громадянина, як віруючого, як прихожанина, що ти не можеш спокійно дивитися на такі складні процеси в українській Церкві. І це є предмет українського порозуміння”[4].

На святкуванні Дня незалежності у своїй офіційній доповіді він також зазначив:

„Без втручання в церковні справи, втім з вірою в історичну справедливість, я знаю, що наш народ вітатиме утворення єдиної помісної Української Православної Церкви, яка займе своє місце за круглим столом інших Церков і релігій”.

Наприкінці 2006 — на початку 2007 рр. Президент зустрівся з єпископатом УПЦ (МП) і УПЦ КП, і знову заявив про готовність сприяти створенню спеціальної комісії з числа представників обох Церков для поєднання. На зустрічі з архієреями УПЦ КП В. Ющенко розповів, що в Секретаріаті Президента сьогодні працює група людей, діяльність яких направлена на сприяння початку діалогу двох Церков щодо створення єдиної помісної Церкви. Президент також підкреслив, що сьогодні актуальне вироблення нової культури відносин між Церквою і державою. На його думку, необхідно на законодавчому рівні визначити державно-церковні відносини, а тому необхідно почати роботу над концепцією державно-церковних відносин.

Така особлива увага В. Ющенка до православної тематики викликала неоднозначну оцінку в різних релігійних організаціях. Однозначно її схвалюють лише в УПЦ КП, частково в УАПЦ, негативно в УПЦ (МП), натомість більшість або не висловилися публічно, або заявили про прохолодне ставлення, критику чи не сприйняття. Неодноразово в секулярному середовищі звучала думка, що Україна є світською державою, тому Президент не може займатися таким питанням, як об’єднувати православних в одну Церкву[5]. До того ж, висловлювалися припущення, що існує небезпека перетворення Православної Церкви в державну.

Наполегливість Президента у відстоюванні такої своєї позиції викликала обурливі публікації в російських ЗМІ, у яких прозвучав заклик до Предстоятеля УПЦ (МП) уникати молитовних акцій, які організовує Секретаріат Президента за участю керівників інших Церков[6].

Якщо говорити про «релігійну» політику представників правлячої антикризової коаліції, то варто зауважити, що перед виборами всі її представники асоціювали себе виключно з УПЦ (МП), особливо члени Компартії та Партії регіонів. Обрання прем’єр-міністром В. Януковича викликало неприховане схвалення керівництва цієї Церкви як у Києві[7], так і в Москві[8].

Подібно як і Президент, прем’єр-міністр і голова Верховної Ради провели зустрічі з представниками Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, В. Янукович доручив віце-прем’єр міністру з гуманітарних питань Дмитру Табачнику відновити роботу Комісії з повернення майна та нерухомості релігійних організацій та релігійних громад при Кабінеті Міністрів. Також він доручив Міністерству юстиції при розробці законопроекту «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики» передбачити в ньому правові норми, які зробили б неможливим поширення і пропаганду ксенофобії, расизму та антисемітизму.

У своїй церковній політиці В. Янукович також не оминав православну тематику. На всіх виборах він оголошував себе захисником «канонічного православ’я». У часі свого прем’єрства він також надає перевагу спілкуванню з представниками УПЦ (МП), яка з ним пов’язує вирішення багатьох питань, насамперед з отриманням статусу юридичної особи, поверненням майна, зміцнення позицій Церкви на місцях. Частиною його візитів у регіони стали зустрічі з духовенством УПЦ (МП), відвідини храмів Церкви. Він завжди бере участь у молитовних заходах на державному рівні за участю Предстоятеля УПЦ (МП) та намагається уникати тих заходів, де не має офіційного представника УПЦ (МП). До речі, від нього також у деяких російських ЗМІ вимагалось не брати участь у релігійних заходах у рамках відзначення Дня незалежності, на яких будуть присутні представники Православних Церков, які не мають канонічно визнаного статусу у Світовому Православ’ї[9].

Щодо президентської ідеї державної підтримки об’єднавчих рухів в українському православ’ї, прем’єр-міністр заявив, що „держава повинна створювати умови, але ніколи не втручатися у внутрішні справи Церкви”, і підкреслив, що буде „здійснювати таку державну політику, якої від нас чекають люди, у тому числі віруючі”. За його словами, держава повинна „створювати умови для розвитку всіх конфесій, але насамперед для традиційних, до яких відноситься наша Українська Православна Церква”[10]. Така заява не могла не викликати схвалення з боку УПЦ (МП).

Серед інших членів уряду проти президентського бачення міжправославних відносин виступив згаданий Д. Табачник, який засудив будь-яке втручання політиків та державних осіб у внутрішньоцерковні справи. Серед єпископату УПЦ (МП) не приховують, що віце-прем’єр прихильно і зі зрозумінням ставиться до їхніх потреб, а намісник Києво-Печерської лаври архієпископ Павел має надію, що Д. Табачник допоможе їм з передачею всіх лаврських об’єктів, якими нині користується заповідник та інші структури.

Доволі дивну позицію у захисті релігійної свободи зайняла Верховна Рада та урядова коаліція. Незважаючи на запевнення духовних провідників у підтримці, у парламенті було провалено ряд надто важливих для релігійних організацій законопроектів. Також голова уряду відмовив у проханні народних депутатів від опозиції зменшити для Церков оплату за комунальні послуги до рівня населення (зараз вони сплачують як комерційні організації)[11].

Загалом, треба зауважити, що результати виборів до парламенту та місцевих органів самоврядування, а потім і сформування антикризової коаліції й обрання прем’єром В. Януковича, сприяли поширенню в певних колах УПЦ (МП) реваншистських настроїв. У мас-медіа, які висловлюють позицію цих кіл, не раз звучали думки, що УПЦ (МП) має повернути домінантне становище в суспільстві. Навіть завданням новоствореної урядової комісії щодо повернення екс-культового майна вони оголосили відбирання майна в УПЦ КП та інших релігійних організацій, на які може претендувати УПЦ (МП).

Однією з ключових змін у структурі державно-релігійних відносин стало відродження Державного комітету України у справах національностей та релігій[12].

У структурі центральних органів державної влади Державний комітет займає місце після Міністерства, тоді як Державний департамент є структурним підрозділом останнього. Постанова передбачає підвищення рангу органу в справах релігій (хоч об’єднання релігійних питань з національними викликає багато слушних нарікань). Найважливішим аргументом у дискусіях за збільшення повноважень та підвищення статусу цієї державної структури було те, що це повинно запобігти неузгодженому трактуванню законодавства на місцевому рівні. Видається, однак, що спочатку потрібно змінити відверто застаріле законодавство, а вже потім слідкувати за його правильним виконанням. Саме тому найбільше дивує те, що рішення про повернення Держкомрелігії прийшлося на час активного розроблення нової редакції Закону „Про свободу совісті та релігійні організації”.

Потрібно зазначити, що саме по собі існування окремого органу державної влади в справах релігії не суперечить принципам демократичного суспільства, хоча практика свідчить, що чим демократичніше суспільство, тим менші повноваження органів державної влади. Найбільше питань викликає те, що це відбулося без жодного публічного обговорення та розголосу. Очевидно, що побудова системи цих органів безпосередньо впливає на ефективність реалізації права на релігійну свободу. З досвіду можна припустити, що теперішня їхня реорганізація як мінімум не спростить проблем.

Антикризова коаліція від початку намагалася просувати ідею про необхідність відновлення Державного комітету в справах релігій. На рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій її намагався лобіювати голова Верховної Ради Олександр Мороз. Але на відміну від нового базового законопроекту про свободу совісті, ідея Держкому-2 не виносилася на публічне обговорення[13]. На думку експертів, «новина про створення Державного комітету України у справах національностей та релігії нікого особливо не здивувала»[14].

Різко засудили відновлення Держкомрелігій в середовищі УАПЦ, а особливо призначення на його чолі члена Компартії, яка є атеїстичною за ідеологією і не приховує своїх симпатій виключно до УПЦ (МП)[15]. Більшість інших конфесій не висловилися публічно з оцінкою нового органу, зважаючи, що це може відбитися на ставленні з боку керівництва Комітету до них самих.

Прикладами “закритості” влади в релігійній сфері є функціонування при Секретаріаті Президента України групи “людей, діяльність яких направлена на сприяння початку діалогу двох Церков щодо створення єдиної помісної Церкви” або відділу гуманітарної політики при Кабінеті Міністрів, який також займається питаннями релігії[16].

Відбулися зміни в державно-конфесійних відносинах на місцевому рівні. Як уже зазначалося, однією з ініціатив Президента України була ідея створення міжконфесійних рад як дорадчих органів при головах обласних адміністрацій. Фактично, у всіх областях до кінця 2005 року такі ради були створені, часто вони почали відігравати позитивну роль у нормалізації державно-конфесійних відносин у регіонах. У той же час, загострилися деякі старі конфлікти та з’явилися нові, у першу чергу, майнові. Не всюди головам ОДА та місцевих рад вдавалося зберігати нейтральну позицію. Найвідомішим конфліктотворцем став голова Рівненської ОДА В. Червоній, релігійна діяльність якого навіть опинилася в центрі уваги спеціальної парламентської комісії.

У 2006 році, особливо після парламентських виборів, ситуація в частині областей почала змінюватися. Найяскравішою ознакою стало повернення до фаворитизації певних конфесій та створення перешкод у діяльності інших.

У більшості регіонів збереглася практика зустрічей керівництва облдержадміністрацій з керівництвом релігійних об’єднань і організацій, які діють в областях. У центрі уваги вже також традиційні проблеми повернення майна, виділення ділянок під будівництво храмів, соціальне служіння Церков, питання запровадження християнської етики тощо.

 

3. Законодавче забезпечення свободи релігії та віросповідання

Говорячи про тенденції діяльності Верховної Ради України в цій сфері перш за все варто згадати Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки”, ухвалений Верховною Радою 11 січня 2007 року з пропозиціями Президента України. Хоча вказаний закон формально не стосується релігійних питань, проте він реально спрямований проти представників кримськотатарської мусульманської спільноти, які вимушені вдаватися до самозахоплення земельних ділянок для вирішення своїх соціальних проблем, і може у випадку своєї послідовної реалізації викликати серйозне загострення як міжконфесійної, так і загальносуспільної ситуації в Автономній Республіці Крим.

Істотних змін в українському законодавстві в сфері релігійної свободи та державно-церковних стосунків не відбулося, хоча на початку 2006 року наміри щодо цього декларувалися. Так, 20 січня 2006 року Президент видав указ „Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” № 39/2006, яким дав розпорядження Міністерству юстиції підготувати нову редакцію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", а також проекту закону про вдосконалення правил повернення колишнього церковного майна.

Приведення у відповідність чинного законодавства до стандартів Ради Європи та узгодження норм чинного закону „Про свободу совісті та релігійні організації” з Конституцією України та Цивільним кодексом стало основним завданням робочої групи, створеної Міністерством юстиції на виконання вимог Президента. На жаль, до цієї групи не були запрошені правозахисники. Важливим досягненням учасників робочої групи стало зняття невідповідностей, які роками були очевидними хибами чинного закону. Позитивом, зокрема, є розширення кола суб’єктів права на свободу совісті та релігії, поширення на релігійні організації загальної правоздатності, відмова від „квазірелігійної” класифікації, передача реєстраційних функцій Міністерству юстиції.

В основу класифікації замість релігійного критерію, який вів до обмеженого переліку можливих форм релігійних організацій (релігійна громада, монастир, місія, братство, духовний навчальний заклад, релігійне об’єднання та релігійний центр), було покладено організаційно-правовий критерій, за яким усе розмаїття релігійних організацій, незалежно від їх назв, було розділено на три форми: релігійне товариство, тобто релігійна організація, що створюються безпосередньо фізичними особами, так би мовити, “знизу”, релігійна установа, або релігійна організація, що створюються іншою релігійною організацією — юридичною особою, незалежно від організаційно-правової форми останньої, та релігійне об’єднання, що складається з релігійних товариств і установ та утворюється релігійними товариствами. Передбачено, що релігійні об’єднання можуть бути місцевого та всеукраїнського рівня, щоправда, такий поділ не узгоджується з міжнародними стандартами. В останньому випадку вони повинні мати свої структури в більшості адміністративно-територіальних одиниць України. Таке розділення, на думку робочої групи, видається необхідним для подальшого вирішення питання щодо введення інституту капеланства в збройних формуваннях України, критеріїв включення релігійних інституцій до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій тощо.

Визначальною новацією є надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням, а не лише їх центрам, як це передбачено чинним Законом. Саме надання Церквам і релігійним об’єднанням такого статусу дозволяє вирішити питання реституції церковного майна, будувати справді партнерські відносини між державою і Церквою.[17] Надзвичайно важливим було оприлюднення проекту законопроекту для публічного обговорення.

З іншого боку, у проекті зберігаються виразні рудименти “радянськості”. Два основні “рудименти” проекту: попри декларацію зміщення акценту на права особи – у структурі проекту вона губиться, а попри намагання створити нову чітку класифікацію та відмовитися від детальної регламентації прав релігійних організацій, – у проекті багато норм, що залишаються втручанням у їхню внутрішню структуру та діяльність. Крім того, проектом не врегульовано права організацій, що існують без реєстрації.

У висновку Венеціанської Комісії[18] стверджується, що “загалом проект закону має розглядатися як ліберальне та сприятливе поле для реалізації свободи релігії. Однак, декілька надзвичайно важливих питань залишаються спірними та мають призвести до подальшого розгляду і внесення покращень до Закону з метою дотримання всіх вимог міжнародних стандартів”. Зокрема, положення, які регулюють систему реєстрації релігійних організацій та їх статус юридичної особи, мають бути прояснені для уникнення обмежень автономії Церкви і свободи релігії. Система реєстрації має бути спрощена, а також рекомендується звернути увагу на ясність формулювань і понять у проекті закону.

У 2006 році за завданням Міністерства юстиції було розроблено законопроект під назвою „Про засади повернення культових будівель та майна релігійним організаціям”[19] (оприлюднений у середині червня 2006 року). У ньому пропонується на законодавчому рівні визначити «принципи повернення культових будівель та майна релігійним організаціям та їх правонаступникам у власність». Його метою визначається: «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви та відновлення прав релігійних організацій, яким належали ці будівлі та майно до моменту їх переходу у власність держави». В українському законодавстві вже були спроби врегулювати питання повернення майна релігійним організаціям[20]. Підзаконний та, здебільшого, декларативний характер цих актів суттєво гальмував процес реституції. Чинний Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також численні проекти змін і доповнень до нього, пропонують тільки часткове вирішення проблем[21]. Запропонований законопроект у новому варіанті також має ряд поважних недоліків. Зокрема, він не визначає те, якими засадами керуватиметься процес повернення майна, у ньому відсутнє визначення ключових термінів даного Закону, не зрозуміло, як історичні спадкоємці майна мають доводити таке своє право, не має згадки про право оскарження рішень уповноваженого органу, який займатиметься реституцією тощо[22]. Тому експерти говорять про декларативність цього законопроекту, який так і залишився проектом «задля галочки» і не розглядався надалі.

Потрібно зазначити, що основним завданням законодавця в цьому питанні повинно бути визначення чітких засад, критеріїв та механізмів передачі майна релігійним організаціям. Без цього положення законопроекту можуть стати чисто декларативними намірами та будуть відкритими для маніпуляцій як з боку державних чиновників, так і лідерів релігійних організацій. Викликає тривогу те, що такий важливий документ продовжує творитися без публічного обговорення з представниками релігійних організацій, правниками, економістами та міжнародними експертами.

У 2006 році до Верховної Ради було подано та розглянуто кілька законопроектів, що стосуються земельних питань релігійних організацій[23]. Ними передбачалося відновити право релігійних організацій на постійне користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності, яке ними було втрачено в 2001 році в зв’язку з набуттям чинності нової редакції Земельного кодексу України. Прийняття зазначених законодавчих змін мало би дозволити релігійним організаціям на практиці скористатись пільгою щодо сплати податку на землю, передбаченою п. 5 частини першої статті 12 Закону України “Про плату за землю”, та більш ефективно здійснювати свою діяльність по задоволенню духовних і соціальних потреб віруючих. Проте 17 жовтня 2006 року Верховна Рада України відхилила обидва законопроекти. Тому вже 30 жовтня в парламенті був зареєстрований інший уже восьмий з 2003 року аналогічний проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою (реєстраційний № 2426, авторами законопроекту є народні депутати України від фракцій БЮТ – Р.Лук’янчук, О.Турчинов та Партії регіонів – Сухий Я.М.)

Також у парламенті був на розгляді законопроект народних депутатів О.Боднар та О.Турчинова щодо заборони приватизації колишніх культових споруд (реєстр № 2758 від 15.12.06), але він був відхилений парламентом 11 травня 2007 року[24].

25 квітня 2006 року Міністр оборони А. Гриценко видав розпорядження щодо задоволення релігійних потреб військовослужбовців та гарантування їхнього конституційного права на свободу совісті. Попри позитивні реакції, насторожує те, що цей документ так і не був оприлюднений. Якщо це означатиме змушування до релігійних практик, які до вподоби керівнику військової частити, то це однозначно не сприятиме утвердженню релігійної свободи.

 

4. Проблеми реєстрації релігійних організацій та скасування такої реєстрації

Необхідність правових гарантій безперешкодної можливості для релігійних організацій набувати статус юридичної особи визначена в багатьох міжнародних документах. Право релігійної організації на отримання статусу юридичної особи з усіма правами, які при цьому виникають, є елементом свободи об’єднань.

Найважливішою засадою радянського права щодо релігійної свободи було позбавлення релігійних груп статусу юридичної особи та можливостей його отримання[25]. У 1990 році з прийняттям закону СРСР „Про свободу совісті та релігійні організації”, останні отримали можливість отримувати статус юридичної особи[26]. А з 1991 року питання юридичного статусу релігійних організацій в Україні врегульоване законом „Про свободу совісті та релігійні організації”.

В Україні отримання статусу юридичної особи необхідне для практично для будь-якої «культової діяльності»: винайму приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури, а для заміни військового обов’язку на проходження альтернативної служби особа повинна належати до зареєстрованої організації, котра включена в перелік „організацій, вчення яких не допускає застосування зброї”.

Таким чином, хоча законодавець передбачає, що релігійні громади можуть існувати легально без реєстрації та без статусу юридичної особи відповідно, на практиці, реєстрація є необхідним етапом для групи віруючих, що бажають у будь-який спосіб публічно сповідувати свою віру. Незареєстровані громади зустрічаються з проблемами в організації релігійних акцій, запрошенні священнослужителів з-закордону, заміні військової служби на альтернативну, тощо. Очевидно, такі обмеження обмежують релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися й учити релігії чи переконань, поширювати власні переконання та багато інших випливають безпосередньо з права на релігійну свободу людини й не повинні залежати від правового статусу організації. Важливо підкреслити, що для деяких релігійних груп можливість існувати без реєстрації є надзвичайно важливою, оскільки відсутність будь-яких контактів з державною владою вважається частиною їх віровчення. Такою, зокрема, є ситуація Свідків Єгови (станом на початок 2005 року існувало 626 зареєстрованих і 345 незареєстрованих релігійних громад), деяких груп, що практикують східні релігії, язичницьких вірувань та деяких протестантських спільнот. Крім того, це можливість легального існування для релігійних груп, чисельність яких з тих чи інших причин менша 10 осіб.

Потрібно зазначити, що оскільки в законі немає чітких норм щодо діяльності незареєстрованих релігійних громад (навіть повідомлення про існування не є необхідне), зафіксовано зловживання таким статусом. Зокрема, відомі випадки, коли незареєстровані релігійні спільноти орендують приміщення для релігійних практик у державних установах чи навчальних закладах, що в Україні заборонено законами. Крім того, діяльність таких груп майже не піддається моніторингу.

У місті Києві звичною вже стала незаконна й необґрунтована практика вимоги Управлінням у справах релігій Київської міської державної адміністрації від релігійних громад, що подають статут на державну реєстрацію, у своїй назві зазначати приналежність до певного району в місті Києві, фактично обмежуючи територіальну діяльність останніх визначеним районом. Такі вимоги посадовців можна розцінити як втручання у внутрішню діяльність релігійних організацій, оскільки Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» не передбачено державну реєстрацію статутів релігійних організацій на рівні районів у місті. При цьому кричущими правопорушеннями є наявні факти відмови в реєстрації статутів кількох релігійних громад, які відмовлялись вносити зазначені зміни у свою назву (як приклад, реєстрація статуту релігійної громади «Церква євангельських християн “Місто на пагорбі”»)[27].

З питанням реєстрації чи перереєстрації виникають певні проблеми у випадках, якщо існують внутрішні конфлікти у громадах чи у єпархіях. Частою причиною конфліктів у таких випадках є майно, а момент реєстрації використовується для його збереження за певною конфесією. Так було з однією громадою УПЦ (МП) в Одеській області, яка вступила в конфлікт через свій храм з місцевим єпархіальним управлінням, а тому вирішила перейти в УПЦ КП. Проте в обласному відділі в справах релігій (не без впливу єпархіального управління УПЦ), її статут не перереєстрували, а зареєстрували як новий, не знявши з обліку статут громади УПЦ (МП). Таким чином, було створено прецедент, що громада, яка будувала храм, могла його втратити, що і сталося у 2006 році.

Як стало відомо від Житомирської ОДА, байдуже ставлення керівництва Овруцько-Коростенської єпархії і митрополії УПЦ до набуття статусу юридичної особи релігійними спільнотами двох православних монастирів, жіночого і чоловічого, у смт. Чоповичі Малинського району призводить до численних непорозумінь у діяльності цих релігійних організацій. Обидва монастирі не мають права юридичної особи, а жіночий монастир представив працівникам райдержадміністрації статут релігійної громади Української Православної Церкви Святого Митрополита Київського Михаїла, діяльність якого поширюється на м. Київ, що не зовсім відповідає чернечому способу життя й місцю його розташування. У майбутньому ця ситуація може ускладнити фінансово-господарську діяльність, можуть виникнути проблеми з оформленням права на збудовані культові споруди. З цього приводу селищна рада смт. Чоповичі, Малинська райдержадміністрація неодноразово зверталися з проханням до віруючих отримати юридичний статус обом монастирям. Ураховуючи, що монастирі знаходяться на території Овруцько-Коростенської єпархії УПЦ, райдержадміністрація зверталася з проханням до архієпископа Овруцького й Коростенського Віссаріона сприяти реєстрації монастирів. Але відповіді з єпархії не отримала.

Як повідомили в Донецько-Харківському екзархаті УГКЦ, проблеми з реєстрацією релігійної організації виникли в громади УГКЦ у м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.

Депутати Львівської обласної ради поставили питання про зняття з реєстрації релігійні організації Свідків Єгови на тій підставі, що своєю діяльністю вони принижують почуття віруючих-християн. Відповідне звернення було надіслано до Верховної Ради України. Хоча слід зазначити, що це рішення не мало правових підстав і не має правових наслідків.

Протягом кількох років не може юридично зареєструватися релігійна організації т.зв. Церкви Єднання, світовим лідером якої є кореєць Мун.

Подібну проблему має релігійна організація мормонів, котрій у деяких областях чиняться перешкоди з реєстрацією.

Хоче отримати офіційний юридичний статус й інша відома у світі організація — саєнтологи. Наразі вони здійснюють широку неофіційну діяльність в Україні, частково представляючи її як нібито правозахисну. Проти їхньої офіційної реєстрації виступають багато з діючих в Україні Церков і релігійних організацій (напевно, що не всі офіційно), які вважають діяльність саєнтологів особливо небезпечною для народу.

Греко-католицька громада Христа Царя м. Луганська зазнає утисків з боку місцевої влади. Їй відмовляють у виділенні ділянки під будівництво храму, не дозволяють проводити публічних заходів. А останнім часом фінансовим станом громади зацікавилися в Управлінні боротьби з організованою злочинністю. Віруючі греко-католики переконані, що на Луганщині проти їх Церкви організовуються гоніння, переслідування інакомислячих. А в січні 2005 року громада довідалася, що її позбавили юридичної реєстрації в судовому порядку на тій підставі, що вона не перебуває на обліку в податковій інспекції. При чому громаду про судове засідання не повідомили і про саме рішення вона довідалася випадково. Через суд громаді УГКЦ удалося відновити свій юридичний статус. Передбачаючи, що це не кінець „зацікавлення” місцевої влади греко-католицькою громадою м. Луганська, вони звернулися до правозахисних організацій та мас-медіа із проханням стати на захист свободи совісті, Конституції, рівності всіх перед законом.

 

5. Майнові та земельні питання

У цій сфері можна виділити наступні проблемні питання:

—  перешкоджання у будівництві храмів — зустрічається переважно в тих випадках, коли громада якимось чином все-таки отримала землю, але не може її освоювати чи не може довершувати розпочате будівництво;

—   перешкоди в оренді приміщень — зустрічаються насамперед у протестантських громад, які не можуть чи не хочуть будувати власного приміщення, а тому орендують його для своїх релігійних цілей у державних чи комунальних органів влади; переважно у них виникають проблеми з укладенням договорів оренди або їх продовженням;

—  затримка чи небажання повертати релігійним організаціям екс-культове майно, конфлікти з установами, які зараз ним володіють — це стосується в багатьох випадках римо-католиків, православних чи деяких протестантів;

—  міжконфесійні конфлікти через храми виникають через неузгодженість почергового використання або передачу державою певного майна одній Церкві в той час, коли на нього претендує також інша — мають переважно міжправославний характер або існують у західних областях між греко-католиками і православними;

—  намагання відібрати (повернути в державну чи комунальну власність) у релігійних організацій майно (або земельну ділянку), яке вже їм належить — таких випадків є мало, це майно може становити інтерес у бізнес-структур через вигідне розташування та високу комерційну вартість.

Аналіз звернень до Уповноваженого парламенту з прав людини свідчить, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60% звернень віруючих. Частково це питання вирішується передачею двом або більше релігійним громадам у почергове користування культової будівлі і майна відповідно до ст. 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. На жаль, це в багатьох випадках спровокувало виникнення конфліктних ситуацій між релігійними громадами різних конфесій. Суперечки за право володіння або користування культовими спорудами і майном найбільш гострими є в Закарпатській, Чернівецькій, Рівненській та Львівській областях.

Оскільки майнові та земельні питання здебільшого знаходяться в компетенції місцевих органів влади, виникає сприятливий ґрунт для зловживань і дискримінації, що є виявом нетолерантності. Щоби частково розв’язати цю проблему, на порядку денному постає питання законодавчого врегулювання питання повернення релігійним організаціям культових споруд та майна.

Факти порушень земельно-майнових прав релігійних організацій

У багатьох випадках виконавча служба не змогла забезпечити виконання рішень судів у справах щодо вирішення майнових конфліктів. Лише у Львівській області не виконано декілька десятків таких рішень. Тому часто релігійні громади надають перевагу захопленню храмів.

Депутати Луцької міської ради проголосували за віддання в оренду ТОВ „Феміда-Інтер” земельної ділянки по вул. Карпенка-Карого, 5 для облаштування тут комплексу автомийки. Одночасно вказана адреса є юридичним та фактичним місцем розташування каплиці св. Василія Великого УГКЦ та монастиря отців Василіан, що споруджується тут більше десяти років. Унаслідок рішення міськради, ТОВ „Феміда-Інтер” юридично отримала право на земельну ділянку з розміщеними на ній монастирськими будівлями.

Невирішеною залишається тривала проблема з виділенням ділянки під будівництво єпархіального собору УПЦ у Львові. На міську владу жаліється єпархія УПЦ КП, яка не має собору і будинку для єпархіального управління. Ділянку в центрі міста, на яку претендувала УПЦ КП, їм не передали. Натомість, через деякий час тут постав храм мормонів. Не менш гострою є ситуація з єпархіальним управлінням та семінарією УАПЦ, які вимагають від міста повернути їм братський комплекс, де зараз діє училище. Зі свого боку, міські депутати зауважують, що в місті відбувається захоплення релігійними громадами земельних ділянок, переважно у парковій території і на них здійснюється незаконне культове будівництво. Ці зауваження були висловлені фактично на адресу всіх основних у місті конфесій.

Понад десяток років не може отримати земельну ділянку під будівництво мечеті мусульманська громада Львова. Ділянки, які їм пропонувала міська влада, не підходять з геологічних та інших причин.

Ситуація із земельними та майновими проблемами є загрозливою в Криму. На початку жовтня 2006 року прокуратура Криму надіслала листа керівництву республіки, в якому визнала, що «дестабілізуючим елементом відносин держави і релігійних організацій, ґрунтом для міжконфесійних конфліктів, залишається невирішення питань про передачу культових споруд релігійним спільнотам і надання їм земельних ділянок для будівництва культових споруд».

Прокуратура виявила багаточисельні порушення зі сторони органів місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування АРК, котрі навіть не мають системи обліку релігійних організацій і культових споруд, що знаходяться в їхній власності або використанні. Зокрема, до цього часу органами місцевого самоврядування не вжиті заходи, передбаченні Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії і відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» в частині повернення релігійним організаціям колишніх культових споруд. На даний час в автономії нараховується 26 таких будівель, з яких до державної власності відноситься 9 об’єктів, інші — об’єкти комунальної власності.

Кричущі факти зневажання прав релігійних громад на повернення культових споруд оприлюднила прокуратура Криму.

-  Рішенням Алуштинської міської ради будівля колишньої синагоги була незаконно передана в оренду товариству з обмеженою діяльністю терміном на 10 років, тоді як на зазначену споруду обґрунтовано претендує релігійна спільнота «Менора».

-  Невдоволення і напруга в міжконфесійних відносинах викликає невирішення питання передачі мусульманській громаді мечеті «Хан-Джамі». Територія цього комплексу знаходиться у використанні військової частини, яка здає її в оренду суб’єктам комерційної діяльності.

-  Установлені факти прийняття місцевими органами виконавчої влади рішення про відібрання культової споруди в релігійних організацій і громад. У серпні цього року рішенням виконавчого комітету Ялтинської міської ради приміщення кірхи передано комунальному підприємству «Ялтажитлоексплуатація». Чиновників навіть не зупинила чотирнадцятилітньої давності постанова Ради міністрів Кримської автономії про передачу цієї споруди в безкоштовне користування лютеранській громаді м. Ялти!

-  Рішеннями Земляничної сільської ради Білогорського району в 2005 році 8-ом громадянам дозволено здійснити приватизацію земельних ділянок у с. Учебному – у межах території, наданої у відповідності з державним актом на право постійного використання землею Топловському Свято-Параскевіївському жіночому монастирю.

-  Відсутність у громади культової споруди та небажання місцевої влади вирішувати питання надання земельної ділянки УПЦ Київського патріархату спровокували конфлікт на міжконфесійному ґрунті в Євпаторії. Його наслідком стало проведення публічного богослужіння на перехресті вулиць, у якому взяли участь більше 80 людей.

-  При відсутності належного контролю з боку місцевих рад Феодосійського, Ялтинського регіонів, Красноперекопського, Кіровського, Ленінського, Первомайського, Джанкойського, Червоногвардійського районів і м. Керчі окремими релігійними організаціями порушуються вимоги земельного і містобудівельного законодавства України — лише половина з них має право установчі документи на землю.

-  Установлені випадки, коли будівництво велося без проектів, документів на землю й при відсутності дозволів на будівництво. Як з’ясувалося, лише у Феодосійському регіоні не вбачали необхідності в оформленні документів 10 релігійних громад. З 9 релігійних організацій Кіровського району, які здійснюють будівництво культових споруд, ні одна не зверталась в Кіровську інспекцію архітектурно-будівельного контролю з метою отримання дозволів на будівництво.

Усього за результатами перевірки Прокуратури в АРК. на незаконні рішення місцевих рад внесено 10 протестів, 17 подань і приписів про усунення порушень закону, винесено 12 постанов про порушення адміністративного провадження й 4 постанови про притягнення до дисциплінарної відповідальності[28].

Сімферопольська міська рада відмовляється повертати у власність лютеранській громаді будівлю колишньої лютеранської кірхи, незважаючи на вагомі юридичні підстави. Колишню кірху, закриту радянською владою в 1926 році, сімферопольська мерія віддала в оренду під будівництво комерційного спортивного клубу.

У 2006 році було доволі багато конфліктів між релігійними громадами різних конфесій через храми. Серед найбільш резонансних — конфлікти на Рівненщині, у Чернігові, на Буковині.

У Чернігові склався дуже гострий міжправославний конфлікт через храм св. великомучениці Катерини, візитну картку міста. Його можна вважати найбільш резонансним у 2006 році. Ще в 2005 році Голова облдержадміністрації пообіцяв цей козацький храм, який належить до історико-архітектурного заповідника, передати у використання т.зв. козацькій громаді УПЦ КП. Коли працівники музею фактично приготували приміщення для передачі, 5 травня 2006 р. голова Чернігівської ОДА Микола Лаврик на підставі Указу Президента про передачу культових споруд віруючим видав розпорядження «Про передачу в користування релігійній громаді УПЦ КП міста Чернігова Свято-Катерининської церкви».

У відповідь з протестами виступили віруючі УПЦ (МП), на підтримку яких виступили їх одновірці з інших областей. Особливо конфлікт загострили і політизували члени Союзу православних громадян, організації «Прорив», Прогресивно-соціалістичної партії України (у т.ч. приїжджі з інших міст), які організували блокаду храму, не допускаючи до нього працівників музею. У цій ситуації міліція не виконала свого обов’язку щодо захисту державного майна та виконання рішень голови ОДА, а почала фактично здійснювати охорону пікетувальників.

Господарський суд міста Чернігова рішенням від 12 липня 2006 р. призупинив дію постанови Голови ОДА М. Лаврика про передання храму вірним УПЦ КП. У липні-серпні 2006 р. тривали судові розгляди вже тепер кількох справ довкола храму. 2 серпня 2006 р. відбулося засідання Господарського суду Чернігова за позовом Чернігівської єпархії УПЦ (МП) і Партії зелених до міської ради Чернігова в зв’язку з рішенням міськради не передавати храм Св. Катерини УПЦ (МП). Це вже було друге засідання – перше відбулося 26 липня, однак суд вирішив перенести розгляд справи, оскільки представник відповідача відмовився визнати позов законним, а представники УПЦ КП вимагали ввести в процес православну громаду, якій повинні були передати храм. Суд вирішив знову перенести слухання. Цього разу через зустрічний позов народного депутата Миколи Рудьковського – він подав у суд на рішення голови Чернігівської обласної держадміністрації Миколи Лаврика передати храм УПЦ КП. Стало відомо, що суд має намір об’єднати обидва позови. Тим часом у скандалі довкола храму Св. Катерини з’явився ще один судовий позов. Дирекція Музею декоративно-прикладного мистецтва, що розташований у храмі, подала до суду на дії пікетувальників – як сказано в позові, „вони заважають працювати працівникам музею”. Суд відмовив у позові М. Рудьковському, але так і не виніс остаточного рішення щодо долі храму до кінця року.

5 вересня біля стін храму сталася сутичка між членами Молодіжного національного конгресу, які мали намір розблокувати храм і прихильниками УПЦ (МП), переважно членами ПСПУ й СПГУ, які за підтримки спецпідрозділів «Беркут» і «Грифон» не допустили до церкви прибулих молодих людей. Їх усіх доправили до міського відділку міліції, а потім випустили за кілька годин.

Станом на початок 2007 року пікет представників Чернігівської єпархії УПЦ (МП), СПГУ, ПСПУ біля церкви св. Катерини продовжується. Вони незаконно підключилися до електромережі, розгорнули біля пам’ятки архітектури наметове містечко. Їх охорону здійснюють представники міліції. Єпархія УПЦ КП також вирішила поставити свої намети, але це бажання наразилося на брутальну поведінку протилежної сторони.

Будь-яке рішення чи то суду, чи то влади не призведе до мирного вирішення проблеми, оскільки представники УПЦ (МП) не бажають поступитися УПЦ КП жодним храмом, а навіть вимагають для себе ще наступні приміщення. Голова Чернігівської ОДА вже не настоює на втіленні свого рішення. Ситуація виглядає патовою, якщо влада не буде виконувати своїх же рішень, а міліція не виконуватиме свої прямі обов’язки.

Після понад річного протистояння Вищий адміністративний суд повернув громаді УПЦ (МП) Свято-Троїцький храм у селі Рохманів на Тернопільщині. У 2005 році громада розкололася і її частина перейшла в юрисдикцію УПЦ КП. Вони також поставили питання про почергове використання храму, у чому їх підтримали в Тернопільській ОДА й місцевому суді. Він скасував давнє рішення про передачу єдиного в селі храму у власність громади УПЦ (МП). Через те, що вірні УПЦ (МП) відмовилися від почерговості, їх взагалі було усунуто від використання храму. Понад рік тривав конфлікт. 31 серпня 2006 року відбулося засідання Вищого адміністративного суду, який скасував розпорядження голови Тернопільської ОДА про почергове використання храму та відновив громаду УПЦ (МП) села в їхніх правах на храм. У відповідь на це рішення спільнота УПЦ КП подала скаргу до Верховного суду, чим було зупинено виконання цього рішення.

Львівська архиєпархія РКЦ жаліється на владу м. Хирова на Львівщині, яка всупереч рішенню суду не повертає римо-католикам приміщення костелу.

Мусульманська громада Дніпропетровська вже не перше десятиліття вимагає повернути їй приміщення мечеті, збудоване їх попередниками ще до Першої світової війни. У радянські часи воно використовувалося не за призначенням. Сьогодні тут діє дитяча спортивна школа та цілий ряд комерційних установ. Міська влада відмовляє на тій підставі, що приміщення мечеті було зруйноване під час війни і нова будова зведена вже за кошти міста. Мусульмани мають документи, які твердять, що насправді мечеть не була повністю зруйнована, а до неї лише добудовані інші приміщення (площею понад 1000 кв. м.), на які мусульмани не претендують і пропонують їх залишити спортивній школі. Натомість мусульмани міста змушені використовувати для релігійних цілей непристосоване приміщення.

У 2006 р. виникло кілька ситуацій, коли проти будівництва храмів виступили мешканців мікрорайонів, у яких вони планувалися будувати. Показовим у цьому плані є випадок у центрі Києва, коли доля храму вирішувалася на громадських слуханнях. 19 жовтня, у Шевченківському районі міста Києва на перетині вулиць О.Гончара й Б.Хмельницького (у сквері імені Зої Космодем’янської) відбулися громадські слухання щодо дозволу будівництва в цьому місці православного храму на честь св. рівноап. князя Володимира. Тут зібралися мешканці мікрорайону, депутати райради та парафіяни храму св. Володимира, розташованого в приміщенні лікарні №18. Прихильники і противники зведення церкви зібралися окремими громадами неподалік один від одного. Атмосфера ставала дедалі гострішою, між представниками двох таборів час від часу розгорталися пристрасні суперечки. Незадовго до офіційного початку громадських слухань з’явився священик Андрій Миткалик (УПЦ), який, власне, і є ініціатором будівництва храму. Він звернувся через гучномовець до присутніх і повідомив інформацію щодо правомірності й необхідності зведення церкви. «Православна громада має як моральне, так і юридичне право звести храм у сквері імені Зої Космодем’янської. Згідно з рішенням Київради №373/2948 від 21 квітня 2005 року було виділено земельну ділянку для забудови. 21 січня 2006 року управління державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва дало дозвіл на виконання будівельних робіт №1812-Шв/С. Остаточне місце для будівництва храму визначено на перетині вулиць О.Гончара й Б.Хмельницького, яке було надане замість відведеної раніше земельної ділянки в сквері на розі вулиць О.Гончара та М.Коцюбинського», — розповів о. Андрій. Для проведення громадських слухань прибув заступник голови Шевченківської райдержадміністрації м. Києва М.П.Недашківський, який закликав розпочати діалог. Проте дана ініціатива фактично провалилася, оскільки сторони не були готові до компромісу.

 

6. Право на релігійні мирні зібрання

Закон про свободу совісті та релігійні організації в супереч статті 39 Конституції України встановлює дозвільний порядок проведення релігійних масових заходів.

На практиці проведення публічних релігійних мирних заходів стикається із ще більшою кількістю проблем, що базуються на дискримінації, нетолерантності або свавільному тлумаченні законодавства.

12 січня 2006 р. консисторія Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ довідалася, що Харківський міськвиконком відхилив її заяву (подану ще 28 грудня 2006 року) про намір освячувати священиками УАПЦ воду 19 січня, у день Богоявлення (Хрещення Господнього), в одному з джерел у Саржиному Яру. Після того, як даний конфлікт набув широкого розголосу, ця заборона була знята.

Баптистській релігійній громаді „Біблійна Церква” м. Ірпінь Київської області міський голова заборонила проводити літній табір для дітей. „Проведення заходів з дітьми в релігійних громадах забороняю”, — таким був вердикт Мирослави Свистович, голови м. Ірпінь на прохання дозволити використовувати місцевий Будинок культури для проведення кількох одноденних дитячих таборів. Згідно з програмою заходу, діти мали займатися в гуртках з рукоділля, співу, ставити театральні вистави, проводити розважальні заходи, вивчати біблійні історії, проводити спортивні змагання. Перед тим їм відмовив заступник міського голови з гуманітарних питань Петро Лясковський. Він аргументував це тим, що: 1) такі церкви, як „Біблійна Церква”, роз’єднують Україну і що до цього часу ми через це не змогли побудувати свою державу; 2) звинуватив громаду у тому, що вони агітують людей та дітей до своєї Церкви і примушують їх сплачувати „десятину”; 3) заявив, що громада не є Церквою, а сектою, займається зомбуванням. На його думку, у державі повинна існувати лише Українська Православна Церква, а навертання до інших конфесій є антипатріотичним. Він також пригрозив громаді, що якщо вони спробують все ж працювати з дітьми (мається на увазі вивчати біблійні історії та співати християнські пісні), то понесуть відповідальність перед законом. У громаді вважають, що чиновники діяли під впливом емоцій та що їх заяви не були осмисленими. Як стало відомо, конфліктна ситуація була розв’язана.

У селищі Іванівка Антрацитівського району Луганської області на повідомлення місцевої протестантської громади про проведення концерту християнської пісні біля селищного клубу місцева влада відреагувала негативно, заборонивши «всяку діяльність тоталітарних сект на території Іванівської селищної ради». Таке формулювання міститься в офіційному рішенні п’ятої сесії п’ятого скликання Іванівської селищної ради “Про заборону тоталітарної діяльності на території Іванівської селищної ради” № 5/12 від 22.08.2006 року. Незважаючи на підтримку мешканців селища в проведенні концерту християнської пісні, представникам місцевої влади та окремим особам удалось двічі зірвати проведення зазначеного заходу, виводячи з ладу апаратуру та викрикуючи образи на адресу віруючих. Свої дії вони ґрунтували на згаданому рішенні сільради. При цьому представники правоохоронних органів, які на прохання організаторів концерту прибули для забезпечення охорони громадського порядку, не вживали жодних заходів до осіб, які намагалися зірвати концерт і провокували бійку. За фактом порушення їх конституційних прав вірні протестантської громади звернулись до прокурора Луганської області Ударцова Ю.В. з вимогою захистити їх законні інтереси та внести протест на рішення Іванівської селищної ради Луганської області № 5/12 від 22.08.2006 року. Реакція прокуратури на це звернення невідома.

 

7. Право на релігійне виховання та освіту

Міністерство освіти 9 березня 2006 року відійшло від своєї традиційної позиції та на засіданні Державної акредитаційної комісії офіційно визнало богослов’я академічною дисципліною. Це зрівняло студентів-богословів у правах з іншими студентами, зокрема, щодо відстрочки від призову, пільг у громадському транспорті тощо.

У контексті цього рішення 4 квітня 2006 року Верховна Рада прийняла поправки до Закону про військовий обов’язок і військову службу, якими передбачила відстрочку від призову в армію та звільнення від військових зборів для студентів денних відділень теологічних навчальних закладів, а також їхніх випускників, які мають духовний сан. Однак включення до реєстру є тільки першим кроком до реалізації задекларованих прав. Перед навчальними закладами постає питання ліцензування та акредитації, а перед випускниками попередніх років – нострифікації отриманих дипломів.

З іншого боку, непослідовність влади щодо гарантії релігійних прав у освітній сфері, проявилася в ставленні до законопроекту щодо надання релігійним організаціям права засновувати загальноосвітні навчальні заклади різного рівня (проект В. Стретовича, реєстр. № 2020 від 30.08.06). Попри слушність і обґрунтованість пропозицій та підтримку Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, на сесії в листопаді 2006 р. цей законопроект було відхилено як профільним комітетом, так і Верховною Радою. Одним із концептуальних недоліків поданого законопроекту було визнано те, “що він не дає чіткої відповіді на питання, який характер (світський чи релігійний) матимуть навчальні заклади, засновані релігійними організаціями”.

Питання запровадження предмету „Основи християнської етики” (або „Релігійна етика”) більш активно обговорювалося у першій половині 2006 року. У 2005 р. ініціатори запровадження викладання цього предмету заручилися підтримкою Президента Віктора Ющенка і справа була винесена на загальнодержавний рівень й активно обговорювалася в ЗМІ. Проти впровадження цього предмету виступило Міністерство освіти і науки.

У червні 2006 року Міністерство освіти і науки України запропонувало чергову нову концепцію викладання морально-етичних предметів у школі[29]. Але ця концепція викликала хвилю обурення в представників кількох провідних християнських Церков і вони звернулися з цього приводу до Президента України і Міністра освіти, проте це не дало результату.

Певний досвід впровадження предметів духовно-морального спрямування в системі загальної середньої освіти апробовано у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Рівненській та інших областях. Предмети духовно-морального спрямування такі як "Християнська етика", "Християнська культура", "Етика: духовні засади", "Основи православної культури Криму", "Основи мусульманської культури Криму" тощо вивчаються у чверті загальноосвітніх навчальних закладів. У цілому в країні в різних регіонах відбувається впровадження християнської етики та інших предметів духовно-морального спрямування з різною мірою зацікавлення з боку батьків, учнів та громадськості, глибини та якості викладання предметів і підготовки кадрів.

Відповідно до затверджених Міністерством освіти і науки Типових навчальних планів для 12-річної школи та відповідних листів МОН України передбачено вивчення в 5 - 6-х класах загальноосвітніх навчальних закладів, починаючи з 1 вересня 2005 р., за вибором батьків учнів предмета "Етика", або ж (а також) предметів духовно-морального спрямування в обсязі годин, передбачених для вивчення в 5 - 6-х класах предмета "Етики". Концептуальними засадами передбачено з 2006 навчального року в 5 - 6 класах вивчати такі курси: "Етика", "Основи християнської етики", "Основи релігійної етики". У рамках вивчення цих предметів вибір одного з них здійснюється на підставі письмових заяв батьків або осіб, що їх заміняють, з урахуванням думки учнів.

Проте експерти констатують певне зменшення кількості учнів, які вивчають християнську етику.

Така ситуація, зокрема, складається на Чернігівщині. «Кількість учнів, які вивчають християнську та релігійну етику в загальноосвітніх школах Чернігова, порівняно з минулим роком скоротилася майже вдвічі», – повідомив начальник відділу освіти Чернігівської міської ради Михайло Рубан. Зокрема, у 2005 році нові курси «Основи християнської етики» та «Основи релігійної етики» викладалися в 23 школах цього обласного центру, а в 2006 – лише в 11. Минулого року ці курси вивчали 738 дітей, нинішнього – лише 400, проте інтерес є і в учнів, і в батьків. Михайло Рубан пояснює тенденцію до скорочення кількості охочих вивчати етику нестачею відповідних фахівців. За його словами, право викладати ці позаконфесійні курси мають лише педагоги, які пройшли відповідну перепідготовку. Цим має займатися інститут післядипломної освіти, проте він не встигає задовольнити попит. Окрім того, вимоги до викладачів курсів християнської та релігійної етики досить високі. Крім базової гуманітарної освіти та загальної ерудованості, їм треба мати високі моральні якості. Адже мова під час уроків буде йти про такі загальнолюдські цінності, як благочестя, совість, добро, краса, любов, честь, милосердя, обов’язок. «Обидва курси не пов’язані з релігійною обрядовістю, – говорить Михайло Рубан. – Матеріалом для вивчення в ході уроків з християнської етики є найкращі надбання християнської культури та філософії України та світу. А «Основи релігійної етики» базуються на моральних засадах світових релігій. Мета цього курсу – виховання толерантності та здатності до співіснування в поліконфесійному середовищі». Учні починають відвідувати ці курси за письмової згоди батьків. Священнослужителі до викладання цих курсів у школах Чернігівщини не допускають. Тож на даному етапі управління освіти Чернігівської міської ради пропонує запровадити підготовку фахівців на дистанційній основі, а школярам спілкуватися зі священиками в храмах.

 

8. Політична діяльність релігійних організацій

Залучення релігійних організацій (примусове чи добровільне) до політичної діяльності є однією з форм використання їхнього суспільного впливу в політичних цілях. Фактично, жодна з виборчих кампаній в Україні від років незалежності не проходила без участі релігійних діячів. Це могло відбуватися у формі використання церковних амвонів для політичної агітації, участі духовенства у виборчих списках, а найчастіше в цих двох формах.

Вибори Президента 2004 року показали найгірші форми залучення Церкви до брудної агітації, які також стали прикладом можливостей спільної участі різних Церков і релігійних організацій у захисті цінностей громадянського суспільства.

На парламентських та місцевих виборах 2006 року активність духовенства була меншою в порівнянні з 2004 роком. Вибори відбувалися за іншою, ніж попередні вибори, системою — пропорційною. У списки до Верховної Ради від різних партій та політичних блоків увійшли 10 духовних осіб (згідно з даними Центральної виборчої комісії[30]), що, зрештою, не забороняється законодавством. Натомість у списки до різного рівня місцевих рад балотувався не один десяток духовних осіб. У результаті багато з них змогли потрапити до залів рад. Чи не рекорд встановили священнослужителі Хмельницької єпархії УПЦ КП, які на чолі зі своїм єпископом посіли 15 місць у різних радах. Найбільшу реакцію в мас-медіа виклав факт, що виборчий список Партії регіонів до Одеської облради очолив місцевий митрополит УПЦ (МП) Агафангел (як відомо, він завжди цікавився політикою, був задіяний у виборах 2004 року, а починав свою депутатську діяльність ще в радянські часи).

Звичайно, важко уявити, що участь представників різних Церков та релігійних організацій у виборах (це їх законне право як громадян) могла проходити без порушень чинного законодавства, яке забороняє Церкві займатися політичною діяльністю. Розуміючи складність проблеми, багато Церков виступили із заявами про заборону участі їх духовенства у виборах до Верховної Ради, а УГКЦ строго заборонила участь її священнослужителів у виборах до будь-якого рівня представницьких органів влади взагалі[31].

З метою недопущення політизації релігійного життя, за ініціативи Президента В. Ющенка, 3 березня 2006 року на зустрічі з ним члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій підписали декларацію про заборону використання авторитету Церков і релігійних організацій у передвиборчій агітації[32].

З виборами пов’язана ще одна релігійно-політична тема, яка періодично масово обговорювалася 2006 року в мас-медіа: перемога на виборах міського голови Києва Леоніда Черновецького, члена харизматичної релігійної організації «Посольство Боже», лідером якої є відомий проповідник Сандей Аделаджа і з допомогою якої він зумів перемогти. Наступні критичні зауваження щодо його діяльності майже завжди носили також релігійний характер і межували із засадами релігійної терпимості.

Серед релігійних організацій найбільшу політичну активність виявляють деякі нові протестантські організації. Серед них виділяються громади, які входять до об’єднання „Нове покоління” (створене на початку 2007 р.), лідером якого є пастор з Латвії Олексій Лєдяєв, автор вчення про «Новий світовий порядок».

Перед виборами вже стало звично, що політичні партії та блоки вводять релігійний елемент у свої програмні документи, використовують релігійну термінологію задля впливу на виборців, серед яких більшість - це віруючі люди. Проте після виборів уже також традиційно забувають про обіцяний захист чи відстоювання інтересів Церкви. Це, зокрема, відстежується в голосуванні законопроектів, які стосуються релігійного життя, виділенні землі під будівництво храмів (особливо це відчутно на рівні місцевих рад) чи поверненні екс-культового майна, та навіть у підтримці тих законопроектів, які вигідні їх «улюбленим» конфесіям.

У нинішній Верховній Раді, як й у попередніх скликаннях, існує лобі певних Церков. Цього разу найбільш яскраво виражене лобі УПЦ (МП) — як уже зазначалося, всі три партії урядової коаліції ідентифікують себе з підтримкою цієї Церкви. У той же час, у профільному комітеті з питань духовності переважають представники опозиції, які схильні до підтримки т.зв. пронаціональних Церков[33]. Це може призвести до спекуляції релігійним чинником у політичній боротьбі на рівні ВРУ та інших органів влади.

У 2006 році можна було й надалі спостерігати процес політизації релігійного життя, який відображається у втручанні певних політичних сил (наприклад, ПСПУ) у міжконфесійні протистояння, участь прицерковних громадських організацій (які себе ідентифікують як такі, що виступають від певної церковної групи) у політичних акціях (протести проти НАТО, прозахідної політики, за зближення з Росією, на підтримку російської мови як другої державної — одна з головних сфер діяльності Союзу православних громадян України).

Для прикладу можна назвати конфлікти за храми на Рівненщині та Чернігові. В обох випадках на боці УПЦ (МП) активно стала Прогресивно-соціалістична партія України, яка також на виборах себе представляла як захисник цієї Церкви та йшла в блоці з громадськими організаціями, які ідентифікують себе з УПЦ (МП) (наприклад, СПГУ). Дії представників ПСПУ носили відверто нетолерантний і провокаційний щодо протилежної сторони (УПЦ КП) характер.

Загалом, можна ствердити, що відбувається процес зменшення політичної активності релігійних організацій, якщо порівнювати з 2004 і 2005 роками. Це пояснюється в т.ч. й неефективністю політичної пропаганди в храмах, а також тим, що доволі багато часу до наступних виборів, а тому, можливо, політичні партії втратили інтерес до релігії. Зрештою, чергова політична криза в Україні може знову зробити актуальними питання виборів, а за ним і втягнення релігійних організацій у вир політичних технологій.

 

9. Проблема відмови від ідентифікаційного номеру через релігійні переконання

Державна податкова адміністрація (ДПА) урегулювала отримання ідентифікаційного номера платниками податків, які раніше відмовлялися від цього через релігійні переконання. Про це йшлося у наказі ДПА від 6 липня 2006 р., зареєстрованому в Міністерстві юстиції 3 серпня. Документ передбачає, що особа, яка з релігійних чи інших переконань відмовлялася від отримання ідентифікаційного номера, а через якийсь час змінила своє рішення, може звернутися в органи ДПА за місцем реєстрації із проханням про отримання такого номера (повторне присвоєння номеру). Крім того, передбачена процедура внесення запису в паспорт про можливість здійснення операцій без ідентифікаційного номеру при обміні паспортів[34].

 

10.  Релігійна нетерпимість і розпалювання міжрелігійної ворожнечі

Загальний стан релігійної толерантності

Найбільш адекватним правовим механізмом, що забезпечує толерантну атмосферу в суспільстві, є негативне правове регулювання, тобто заборона дискримінації, а саме: «будь-якого розрізнення, винятку, обмеження чи надання переваг за ознакою світогляду чи віросповідання, так само як і розпалювання пов’язаних із цим ворожнечі, ненависті чи образа почуттів»[35]. Проте принцип толерантності та заборона дискримінації за релігійною ознакою не достатньо чітко регулюються законодавством, тому правові засоби є недостатньо ефективними.

Хоч законодавець виразно забороняє релігійним організаціям втручатися в діяльність інших організацій, у будь-якій формі пропагувати ворожість і нетолерантність до віруючих інших віровизнань чи до невіруючих, а вчителі та вихователі релігії, а також проповідники повинні виховувати своїх слухачів у дусі толерантності і поваги, бракує механізмів для реалізації цих заборон і вимог.

У законодавстві передбачена кримінальна відповідальність за „умисні дії, спрямовані на розпалення національної, расової чи релігійної ворожнечі…” (стаття 161 Кримінального кодексу України), „за пошкодження релігійних будівель та культових споруд” (стаття 178 ККУ), „за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь” (стаття 179 ККУ) та „за перешкоджання у здійсненні релігійних обрядів” (стаття 180 ККУ), проте за ними практично не засуджуються особи значною мірою через їхню недосконалість.

Яскравим прикладом релігійної нетолерантності в 2006 році стали деякі депутати Верховної Ради України. Під час виступів з проектів, які стосуються релігійної сфери, ряд народних обранців відверто проголошували промови з елементами нетерпимості. Найвідомішим у такій діяльності можна вважати народного депутата від Партії регіонів Юрія Болдирєва, який не раз з трибуни парламенту ділив релігійні організації на „свої” (до яких він відносить насамперед УПЦ (МП) і рідко ще когось) та „чужі” або „не традиційні”, з якими він має намір боротися на законодавчому рівні[36]. Задля справедливості необхідно зауважити, що вже в наступних виступах він був більш стриманим.

Не сприяють толерантності й окремі рішення судів. Підтримка в суперечці домінуючої для регіону конфесії — це один з прикладів дискримінації. Так, відомий факт виправдання судом Черкаської області священика УПЦ (МП), звинуваченого в розпалі міжконфесійної ворожнечі та нападі на шістьох свідків Єгови, яких він побив ціпком. Це при тому, що священик прилюдно визнав факт побиття і заявив, що "вчинив би так само ще раз", бо ті шестеро вторглися на його територію і штовхнули його.

Можна виділити декілька «точок напруги» і рівні їх вияву. Загально характеризуючи «точки напруги» (нетолерантності) на релігійному ґрунті, їх можна класифікувати в кілька груп:

1. Поділ на т.зв. «традиційні» — «нетрадиційні» — не існує законодавчої чи іншої внормованої класифікації (визначення) цього поділу. Умовно кажучи, його можна зробити таким чином: до традиційних віднести ті релігійні течії, які існують на території України сто і більше років або хоча би існували у тій чи іншій формі до кінця 80-х рр. ХХ ст., а до нетрадиційних — релігійні течії, які з’явилися у нас з кінця 80-х або існували й до того, але були надто слабо представлені; винятком тут можуть бути свідки Єгови, які відомі на території України з початку ХХ ст., але традиційно вважаються «нетрадиційними».

2. Міжрелігійні відносини — насамперед, між християнами і мусульманами, християнами та юдеями.

3. Міжцерковні відносини — відносини між різними християнськими Церквами, наприклад, між православними та католиками, між старими та новини протестантськими течіями, між ортодоксійними християнами і протестантами.

4. Міжправославні відносини — їх необхідно виділити в окрему групу, оскільки вони становлять окрему тему до уваги.

5. Нетерпимість до релігії — негативне ставлення до релігійності як такої та її вираження.

Нетолерантність може виражатися на таких рівнях:

—  на побутовому рівні — неприйняття можливості співіснування з представниками інших конфесій та вірувань, небажання їх толерувати;

—  на соціальному рівні — невизнання права на існування громад з іншими релігійними поглядами, право на їхню місійну та іншу діяльність; нетолерантність в соціальних інституціях, наприклад, освітніх закладах, закладах культури;

—  на державному рівні — чинення державними посадовцями перешкод у діяльності певним релігійним організаціям з позиції власних релігійно-конфесійних поглядів, поділ конфесій на „свої” та „чужі”, „національні” та „не національні”, фаворитизація перших і упередженість щодо других.

Можна стверджувати, що найбільш поширеними проблемами з нетолерантністю та дискримінацією на ґрунті релігії та переконань в Україні залишаються:

-  ігнорування права людини вільно сповідувати якусь релігію чи не сповідувати жодної, належати до певної Церкви чи до жодної;

-  зволікання з передачею і використанням майна, дозволами на будівництво тощо;

-  чинення перешкод у релігійній діяльності;

-  превентивні засоби щодо нових релігійних рухів;

-  релігійна нетерпимість в освітньому процесі, навчальній літературі;

-  затягування реєстрації та вимоги додаткової документації;

-  відсутність визнання ієрархічної структури деяких релігійних організацій.

Проблема толерантності в міжконфесійних відносинах

Напруга в міжконфесійних відносинах продовжує існувати. Зокрема, в умовах української поліконфесійності найбільш некомфортно почуваються Православні Церкви.

Основні розбіжності, і як наслідок, причини для нетолерантності в міжправославних стосунках з’являються в, умовно кажучи, світоглядно-ідеологічній, політично-правовій та економічній площинах. Множинність українських Церков спільного (візантійського) кореня сприймається не як конфесійний плюралізм, зумовлений реальними гарантіями вільного вибору (якого не було за імперського та радянського тоталітаризму), який належить толерувати, а як розкол, аномалію, яка потребує виправлення. Саме цією логікою керуються спроби, так чи інакше, примусового об’єднання існуючих православних Церков в одне православ’я. Толерантність у цій ситуації часто сприймається як шкідлива перешкода до такої єдності, оскільки вона легітимізує ситуацію, що склалася.

З іншого боку, вважаючи релігійну свободу побічним наслідком секуляризації, для православ’я діалог і повага можливі за умови згоди у головних доктринальних справах[37]. Примат істини над свободою вибору її пошуку є незаперечним. Саме тому, розуміння толерантності, як «активного відношення, сформованого на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини, як […] відмова від догматизму, від абсолютизації істини»[38], є чужим для православного світосприйняття. Важливо також те, що православне моральне вчення заперечує можливість толерування зла, яким, зокрема, є відступництво від істини (схизма) чи її викривлення (єресь). Саме тому, завдання «[...] щоб невластивою нетолерантністю не створювати в об’єднанні зайвих перешкод» не застосовується до всіх Церков (принципи відношення до інославних, Ювілейний Собор РПЦ, 2000). До ідеологічних можна віднести: різницю в легітимізації власного існування (канонічна Церква, українська Церква, автокефальна Церква тощо), ставлення до інших релігійних організацій, політичні уподобання.

Попри більш-менш спільне ставлення до державної влади як такої й загальної моделі державно-церковних стосунків, у православному середовищі не існує згоди щодо ключових питань віросповідного законодавства: надання Церквам та релігійним організаціям статусу юридичної особи та реституції. Найбільш проблемною сферою вираження нетолерантності у міжправославних відносинах і міжконфесійних загалом залишаються майнові стосунки.

Серед інших гарячих точок нетолерантності в міжконфесійних відносинах є відносини між православними та греко-католиками, зокрема, у західних областях України та в деяких населених пунктах на Сході та Півдні України (Ялта, Харків, Луганськ тощо).

Гострими залишаються відносини між т.зв. „традиційними” і „нетрадиційними” релігійними організаціями. Доволі часто з боку перших чуються заклики заборонити діяльність т.зв. сект. Відповідні законопроекти час від часу з’являються в парламенті. Значну кількість нетолерантності в цій сфері поширюють ЗМІ.

У Криму, а подекуди й у інших регіонах, трапляються випадки нетолерантності в міжрелігійних відносинах між православними та мусульманами.

Симбіозом посткомуністичних часів і сучасного світового секуляризаційного руху є нетолерантність до релігії у будь-яких її виявах. Зокрема, це виражається в протестах проти суспільної активності Церков, її намаганнях впливати на виховання молоді, насадженні виключно атеїстичного світогляду в навчальному процесі тощо. Найчастіше носіями такої нетерпимості щодо релігії є діячі з представницьких і державних органів, наукових кіл.

Потрібно зазначити, що дуже часто влада – як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівні – маніпулює Церквами, використовуючи напругу в міжправославних стосунках. З іншого боку, саме держава дуже часто стає останнім арбітром у глухому куті нетерпимості.

Приклади нетолерантності в міжконфесійних відносинах

Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет звернувся до Президента України зі звинуваченням УПЦ (МП) у розпалюванні релігійної ворожнечі. Першоієрарх УПЦ КП звернув увагу, що „українське законодавство забороняє розпалювання релігійної ворожнечі, але винні залишаються безкарними, і тому їхня незаконна діяльність набирає все більшого розмаху”.

Патріарх Філарет також розкритикував Генеральну прокуратуру за відмову в порушенні кримінальної справи щодо дій, які перешкоджають богослужінням у храмах УПЦ КП. Про це він заявив 3 вересня 2006 р. на прес-конференції в Полтаві. 5 липня глава УПЦ КП Патріарх Філарет направив до Генпрокурора О. Медведька скаргу на дії Прогресивної соціалістичної партії, громадських організацій «Союз православних громадян», «Прорив» і місцевих єпархій УПЦ (МП) у Криму, у Донецькій, Одеській, Рівненській, Харківській і Чернігівській областях. «Відповідь була в «радянському» стилі. У підсумку – відмова. На його думку, ці організації навмисно розпалюють релігійну ворожнечу й перешкоджають передачі УПЦ КП храмів.»

Конфліктні ситуації між віруючими різних православних деномінацій, факти нетолерантності в стосунках між ними, можна спостерігати в багатьох областях.

Зокрема, складна ситуація виникла на Житомирщині у відносинах між УПЦ (МП) і УПЦ КП[39]. Як повідомили в Управлінні зі зв’язків з громадськістю Житомирської ОДА, конфесійна заангажованість керівників підприємств, органів місцевої виконавчої влади служить причиною виникнення міжконфесійної напруги. Так, у смт. Іршанськ Володимир-Волинського району місцева харизматична громада не знаходить порозуміння із селищною радою, що проявляється у відмові надати їм в оренду приміщення та розгляді їх заяв на сесії селищної ради, дискредитації їх діяльності з боку місцевої громади УПЦ. Представники харизматичної громади планують організовувати протестні акції, метою яких є визнання їх права на проведення релігійної діяльності.

Релігійний вандалізм

2006 рік став рекордним за останні роки щодо кількості пожеж у культових приміщеннях. І хоча у більшості з них мали місце необережна поведінка з вогнем, трапилося й кілька випадків навмисних підпалів храмів.

Як повідомив ігумен київського василіанського монастиря УГКЦ о. Василь Тучапець, 27 грудня вранці зловмисники підпалили греко-католицьку церкву в с. Нові Безрадичі Обухівського району Київської області. Те, що це умисний підпал недоброзичливців, сумніву в ігумена немає, оскільки церква була недавно встановлена, і електрику, замикання в якій могло б спричинити пожежу, ще не встигли провести.

Вандали зруйнували каплицю РКЦ у с. Дніпровому поблизу Дніпропетровська. Місцева громада римо-католиків уже понад три роки намагається зберегти й повернути залишки давнього храму й територію, на якій він був розташований до 1985 року, коли він був по-варварськи зруйнований. В останні місяці церковна територія стала предметом зацікавленості з боку приватних осіб і організацій, які зазіхають на забудову священного для громади РКЦ місця. На місці церкви був поставлений хрест і обкопаний фундамент. Поруч із колишнім храмом знайдені стародавні поховання. Наприкінці листопада 2006 р. біля хреста відбулося Богослужіння за участю єпископа Харківсько-Запорізького РКЦ Станіслава Падевського. Наступної ночі невідомі люди загородили половину території храму. Місцеві католики на численні протести одержували від місцевої влади пусті відповіді, а захоплення тривало. Католицька громада вирішила побудувати на фундаменті зруйнованого храму невелику каплицю. На зібрані кошти розпочали будівництво, і 12 грудня храм був споруджений, однак невідомі люди зруйнували стіну й дах нової каплиці.

У 2006 році було багато фактів пограбування храмів, викрадення богослужбового посуду та ікон. Більшість із них були призначені для перепродажу колекціонерам в Україні та за кордоном. У Хмельницькій області зловили злочинців, на совісті яких кілька десятків пограбувань храмів у цій та сусідніх областях.

Протягом 2006 року було зафіксовано менше, у порівнянні з минулим роком, фактів вандалізму чи іншої злочинної діяльності на ґрунті антисемітизму. Зафіксовано кілька випадків пошкодження фарбою пам’ятних знаків (меморіальних пам’ятників, каменів) у Києві, Львові, пошкоджень пам’ятників на єврейських кладовищах тощо. Не зафіксовано жодного випадку публічного нагнітання антиюдейських настроїв з боку представників інших конфесій. Загалом, треба сказати, що вияви антисемітизму носять швидше національний, ніж релігійний характер.

Релігійна толерантність у ЗМІ

Нерідко журналісти легковажно ставляться до релігійної тематики. Своїми публікаціями вони неосмислено можуть образити релігійні почуття віруючих. Нетолерантне ставлення до окремих релігійних організацій проявляється також у нерозумінні специфіки їхньої релігійної діяльності.

Наприклад, журналіст Р. Костріца, назвавши свою статтю «Хасиди втопили щастя в горілці»[40] наголосив на тому, що представники цього напрямку юдаїзму зловживають алкоголем, хоча йшлося про святкування Нового року за єврейським календарем у м. Умані Черкаської області.

Проте, більшість фактів нетолерантності в ЗМІ можна вважати усвідомленими.[41] Для прикладу наведемо декілька таких: телепрограма “Цілком таємно. Секти”, що транслювалась 6 лютого 2006 року телекомпанією “СТБ”; круглий стіл на тему «Віра. Суспільство. Політика»”, який транслювався на Столичному телеканалі “Київ” 4 квітня 2006 року з повторами в рамках авторської програми «5 хвилин з Володимиром Заманським»; спеціальні репортажі про харизматичні Церкви на каналі ICTV у програмі „Факти з Оксаною Соколовою” (10 вересня 2006 року та інші); окремі випуски програми "Чистосердечное признание" на ТРК «Україна»; трансляція в ефірі Державної Телерадіокомпанії «Крим» 2 листопада 2006 року телевізійного фільму під назвою «Невесты Аллаха» з циклу «Совершенно секретно» російської телекомпанії НТВ, в якому містились численні кадри з війни в Чечні, супроводжуваних суб’єктивними і не завжди адекватними оцінками авторів, та інші телепрограми.

Продовжують з’являтися в ефірі регіональних телеканалів фільми, що мають наслідком нетолерантне та вороже ставлення до протестантських Церков, зокрема, фільм «Замах на свободу», що був створений громадською організацією «Спілка захисту сім’ї та особистості» (м. Київ), фільми «Релігія. Політика. Екстремізм» та «Золоте теля», створені Дніпропетровським Центром допомоги жертвам деструктивних культів «Діалог» тощо.

Зазначені та інші подібні програми й фільми призвели до появи багатьох відкритих листів і звернень з боку віруючих та керівників євангельських протестантських Церков з вимогою до органів влади припинити трансляцію телепередач про так звані “тоталітарні секти”, в яких викривлено та недостовірно подається інформація про діяльність євангельських Церков, перекручуються факти та робиться монтаж відеосупроводу для підсилення враження від необ’єктивно висвітленої інформації.

Не рідкістю в 2006 році також були публікації в пресі, які за змістом фактично загострювали конфлікт між православними Церквами, а також розпалювали релігійну ворожнечу по відношенню до харизматичних протестантських Церков, називаючи останніх «сектами» або «тоталітарними культами» (наприклад, стаття «Приглашение в секту» в Київському виданні «Українська газета. Русский вариант» № 5 (54) від 1-7 лютого 2006 року; публікація «Православная церковь предупреждает: Осторожно! Сектанты!» в газеті «Ровеньковские вести» Луганської обл.). Характерним є також, що подібні програми та публікації частіше не мають під собою переконливих і підтверджених фактів щодо деструктивності релігійних громад, яких зображують у сюжеті, а відсутність чіткої визначеності щодо назви такої релігійної громади чи течії призводить до того, що під ярлик «секта» підпадають навіть протестантські Церкви з багаторічною історією існування на теренах України (баптистські, п’ятидесятницькі, лютеранські та інші).

Серед найбільш, на нашу думку, нетолерантних та таких, що роздмухують релігійну нетерпимість, назвемо матеріали авторів, близьких до організації „Союз православних громадян України”, веб-сайти „Єдіноє Отєчєство”, „УРА-інформ”, газета „2000”, веб-сайти „Украина криминальная”, „From-UA.com”, “Fraza.com.ua”, „Обозреватель”. У центрі їхньої уваги є міжправославні відносини і протистояння, оцінка діяльності т.зв. „неканонічних” і „не традиційних” Церков і релігійних організацій (наприклад, діяльність релігійної організації „Посольство Боже”). Також нетолерантні публікації трапляються на багатьох інших веб-сайтах та в друкованих виданнях, у т.ч. таких державних, як „Голос України”[42].

Не можна оминути такого роду публікації в конфесійних виданнях, зокрема, на офіційному веб-сайті прес-служби УПЦ (МП) — тут кількість критичних статей щодо „розкольників” (особливо Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета) та „уніатів” наближається до кількості публікацій про саму УПЦ. Також нетерпимість щодо інших конфесій трапляється в деяких регіональних (єпархіальних) церковних виданнях.

 

11. Висновки та рекомендації

Серед основних фактів порушень свободи совісті варто виділити:

1)  зростання (у порівнянні з 2005 роком) нетолерантності в міжконфесійних, насамперед, у міжправославних відносинах. Загальновідомі приклади агресивної діяльності проросійських організацій Союз православних громадян України, «Єдиноє Отєчєство», «Прорив» проти УПЦ КП, УГКЦ (Чернігів, Харків, Одеса, Рівне, Київ), та пасивне потурання їхній діяльності зі сторони органів правопорядку;

2)  у зв’язку зі зміною влади, особливо в східних та південних областях, зафіксовано приклади фаворитизації представниками нової влади одних конфесій на шкоду іншим. Один з яскравих прикладів: мер Харкова, який відверто протегує УПЦ (МП) та відмовляється визнавати інші конфесії, зокрема, УПЦ КП і УАПЦ;

3)  знайдено немало випадків фактів вандалізму (написи на стінах синагог, церков, руйнування сакральних споруд, пам’ятних знаків тощо);

4)  окремої уваги заслуговують випадки нетолерантних публікацій у мас-медіа (газети „2000” «Голос України», численні інтернет-видання та конфесійні видання). Особливо небезпечними є «антисектантські» програми на телебаченні (ICTV, „5 канал”), які мають характер замовлень проти певних політичних діячів;

5)  надалі існують проблеми з поверненням культових приміщень, експропрійованих у релігійних організацій у радянські часи, та з виділенням земельних ділянок під будівництво нового. Якщо у 2005 році процес виділення землі активізувався, то у 2006 році іде процес згортання чи навіть чиняться спроби відібрати назад виділену землю. Зокрема, у ялтинської громади УГКЦ деякі політичні діячі та місцеві депутати намагаються відібрати ділянку, яку їй у 2005 р. виділила Ялтинська міськрада;

6)  через недосконале законодавство й надалі порушується право на релігійні мирні зібрання, оскільки вимагається дозвіл на їхнє проведення;

7)  надалі існують неконституційні та невиправдані обмеження права на свободу совісті та віросповідання для іноземців;

8)  не покращилася ситуація з процедурою реєстрації релігійних організацій, що й надалі відбувається з порушенням права на об’єднання.

Небезпечні тенденції:

—  згортання діяльності міжконфесійних рад у деяких областях, які створювалися в областях за розпорядженням Президента В.Ющенка в 2005 році, що зменшує демократичність та виваженість у прийнятті рішень місцевих органів державної влади;

—  відродження Державного комітету у справах національностей і релігій, що, на думку експертів, може призвести до згортання демократичних форм відносин між державою та релігійними організаціями, зростання контролю за релігійним життям в державі, з можливим втручанням у внутрішньоцерковні справи;

—  відсутність реакції органів правопорядку на публічні факти розпалювання релігійної ворожнечі (заява Предстоятеля УПЦ КП до Генпрокуратури щодо погроз зі сторони певних організацій), пасивно розслідуються факти вандалізму.

Позитивні тенденції:

—  підготовлено нову редакцію законопроекту «Про свободу совісті та релігійні організації», котру винесено на публічне обговорення (вперше в історії України). Проект, зокрема, передбачає більші можливості для захисту релігійними організаціями свободи своєї діяльності, зменшує контроль держави за релігійним життям. Проте, на думку експертів, існує небезпека, що народні депутати під час його обговорення та прийняття можуть внести до нього такі зміни, які зведуть нанівець його позитиви та, цілком можливо, фаворизуватимуть одну з конфесій;

—  майже до кінця літа зростала активність самих релігійних організацій щодо захисту своїх прав, у т.ч. з використанням ЗМІ. Тема захисту релігійної свободи частіше звучить на науково-практичних конференціях. Проте з утворенням нової урядової коаліції відчутним стало зменшення активності правозахисної діяльності релігійних організацій.

Пропозиції щодо покращення ситуації:

1)  Слід привести українське законодавство у відповідність до вимог статті 9 та 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод у світлі судової практики Європейського суду з прав людини, зокрема, щодо забезпечення нейтралітету держави, можливості релігійній громаді отримати статус юридичної особи та вільно відправляти релігійні культи. При цьому доцільно використовувати Керівні принципи для аналізу законодавства стосовно релігії чи віри, схвалені Парламентською асамблеєю ОБСЄ та Венеціанською комісією у 2004 році.[43]

2)  При розробці нової редакції закону про релігійні організації перенести акцент з перевірки організації при реєстрації на моніторинг їхньої діяльності: відповідно скоротити та спростити реєстрацію релігійних організацій, прирівнявши їх процедуру принаймні до реєстрації об’єднань громадян.

3)  Усунути дискримінацію при реєстрації статутів релігійних громад та чітко визначити підстави відмови в реєстрації або скасування реєстрації статутів релігійних громад.

4)  Державні органи не повинні втручатися у внутрішньоцерковні справи, зокрема, щодо створення єдиної помісної православної церкви, нав’язуванні певної єдиної організаційної структури, захищати одну зі сторін у внутрішньо церковному конфлікті тощо.

5)  Слід запровадити дієві механізми запобігання дискримінації за релігійною ознакою, особливо в пенітенціарній системі, соціальній сфері та сфері трудових відносин. Також необхідно доопрацювати законодавство щодо оподаткування релігійних організацій з метою усунення дискримінації організацій, що не належать до християнського віровчення.

6)  Правоохоронні органи повинні належно реагувати на випадки розпалювання релігійної ворожнечі, вандалізму особливо з боку домінуючих релігійних організацій, та суб’єктів, що здійснюють боротьбу з організаціями, що на їхню думку є сектами.

7)  З метою усунення дискримінаційної адміністративної практики та конфліктів між церквами прийняти чіткі правові норми щодо підстав, порядку та термінів повернення культового майна церков. Також доцільно розробити детальний план повернення культового майна з визначенням цих процедур у часі щодо кожного об’єкту. У разі неможливості повернення такого майна можливо передбачити надання певної компенсації, зокрема, на будівлю нових культових споруд.

8)  Місцевим органам влади слід переглянути прийняті ними правові акти, що встановлюють дискримінаційні положення, а також додаткові, непередбачені законом обмеження права на свободу віросповідання при проведенні мирних зібрань, оренди приміщень, виділення земельних ділянок та поверненні культових споруд. Слід чітко законодавчо визначити загальні принципи виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд.

9)  Здійснювати громадський контроль над процесом прийняття законодавства, яке повинно регулювати здійснення права на свободу совісті, релігії та переконань, зокрема, шляхом проведення моніторингу; у т.ч. питань, що стосуються реституції майна, експропрійованого в радянський період, внесення змін до законів, що регулюють здійснення права на освіту, внесення змін до законів, що регулюють земельні питання.

10)  Створити постійно діючі спільні Комісії з представників релігійних організацій та представників уряду для вирішення питань спільного зацікавлення (майно, пам’ятки культури, сім‘я, освіта тощо).

11)  Запровадити курси з релігійної толерантності для журналістів та курси про право на релігійну свободу для працівників державних органів.



[1] Підготовлено Володимиром Яворським (УГСПЛ) на основі Доповіді Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), зробленої в рамках проекту «Моніторинг релігійної свободи в Україні з особливою увагою до стану релігійної толерантності». Повний текст доповіді доступний в Інтернеті на сайті РІСУ: http://risu.org.ua/text/freedom2006.doc.

[2] „Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій”. Харків: Фоліо, 2005, стор. 102-121. „Права людини в Україні – 2005. Доповідь правозахисних організацій”. Харків: Фоліо, 2006. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

[3] Релігійна мережа України (таблиця змін з даними на 1 січня відповідного року) // Релігійна панорама. №2, 2007. Стор. 66-74.

[4] Релігійне питання в «Універсалі національної єдності» у гарячій темі РІСУ «Нова єдність чи новий розкол?» // http://risu.org.ua/ukr/news/hot_theme/2006/newunion/

[5] Див.: http://risu.org.ua/forum/viewtopic.php?t=9&sid=a8ee4ff6779ba647c4eff24474dbac2c

[6] УПЦ (МП) відмовляється від участі у спільному молебні в День Незалежності // http://risu.org.ua/ukr/news/article;11472/

[7] Предстоятель УПЦ (МП) привітав новообраного прем’єра і розповів про радість своїх вірних // http://risu.org.ua/ukr/news/article;11319/

[8] Алексій ІІ сподівається, що новий прем’єр України прагнутиме добрих стосунків з Росією і підтримає УПЦ (МП) // http://risu.org.ua/ukr/news/article;11312/

[9] Російський православний публіцист і місіонер проти участі представника УПЦ (МП) в святкуваннях Дня Незалежності України в Софійському соборі // http://risu.org.ua/ukr/news/article;11513/

[10] «В. Янукович вважає УПЦ (МП) „рівнішою” від інших Церков, за що її журналісти перші привітали його з „канцлерством”» // http://risu.org.ua/freedom/news/article;13702/

[11] Віктор Янукович не підтримав ініціативу щодо зниження тарифів на газ для релігійних організацій // http://risu.org.ua/ukr/news/article;13784/

[12] Постанова Кабінету Міністрів України N 1575 від 8 листопада 2006 року.

[13] Леся Коваленко. Думка експерта: Держкомрелігій відродили підпільно. // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/comments/article;12791/

[14] Людмила Филипович. Думка експерта: Кабмін знову хоче вести пряме керування релігійними процесами в країні. // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/comments/article;12818/

[15] Львівське крайове братство УАПЦ обурене відновленням Держкомрелігій та призначенням його головою члена КПУ // http://risu.org.ua/freedom/news/article;13337/

[16] Див.: http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;10725/

[17] Геннадій Друзенко. Між традицією та свободою // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;10725/

[18] Доступно англійською мовою на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/en/index.php?id=1161870929.

[19] Див.: http://risu.org.ua/text/proekt060616_majno.rtf

[20] Постанова Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"» від 23 квітня 1991 р.; указ Президента України „Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” № 125 від 4 березня 1992 р.; розпорядження Президента України „Про повернення релігійним організаціям культового майна” № 53 від 22 червня 1994 р. та указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” від 21 березня 2002 р. Їх детально проаналізував Геннадій Друзенко у статті „Реституція по-українськи: відновлення історичної справедливості чи пастка для Церкви?” // http://risu.org.ua/freedom/analytics/article;8708/

[21] Леся Коваленко. Аналітична оцінка законопроекту „Про засади повернення культових будівель та майна релігійним організаціям” // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;10493/

[22] Там же.

[23] Проект Закону про внесення змін до статті 92 Земельного кодексу України (щодо права релігійних організацій на постійне користування землею) н.д. В.Стретовича від 04.07.2006 №1101 та проект закону н.д. О.Турчинова від 04.10.2006 №2260.

[24] Дивіться більше на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1178888780.

[25] Текст декрету РНК УРСР: Відокремлення церкви від держави і школи від церкви, упор. Х. Черлюнчакевич, Харків 1926, с. 5-6

[26] Також потрібно підкреслити, що відповідні зміни було внесено до цивільного законодавства Союзу та Республік: ст. 11 Основи гражданского законодательства СССР и Союзних Республік с 31 мая 1991 г. // № 2211-1, Ведомости СССР (1991), т. 26, cт. 733.

[27] Максим Васін. Реалії релігійної свободи в Україні: факти 2006 року // http://risu.org.ua/freedom/analytics/article;14052/

[28] Прокуратура Криму: влада в Криму створює ґрунт для конфліктів, відмовляючись вирішувати земельні проблеми релігійних спільнот // http://risu.org.ua/freedom/news/article;12387/

[29] Про концептуальні засади вивчення в загальноосвітніх навчальних закладах предметів духовно-морального спрямування // Рішення Колегії Міністерства освіти і науки України від 28 червня 2006 року, протокол № 8/1-2.

[30] Офіційний сайт ЦВК. // http://cvk.gov.ua/pls/vnd2006/W6P001

[31] Священики УГКЦ не мають права брати участь у виборах і займатися фінансовими операціями // http://risu.org.ua/ukr/news/article;8775/

[32] Президент провів зустріч з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій // http://risu.org.ua/ukr/news/article;9354/; Юрій Решетніков. 2006 рік: релігійний вимір. // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;13957/

[33] Детальніше про це: Ю.Решетніков. Дивіться, хто прийшов! Релігійно-конфесійні симпатії депутатів Верховної Ради 2006. // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;11233/

[34] Наказ ДПА та МВС України "Про затвердження Змін до Порядку унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів" (6 липня 2006 року №386-663) // http://risu.org.ua/ukr/resourses/govermentsdoc/order_sta_060706/

[35] Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації через релігію та переконання (Резолюція № 36/55 від 25 листопада 1981 року).

[36] Ю. Решетніков. Невігластво окремих народних депутатів вже не дивує… На жаль // http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/comments/article;12677/

[37] С. Гаракас, Права людини з перспективи східного православ‘я, у: Релігійна свобода і права людини. Богословські аспекти, Львів 2000, с. 235.

[38] Декларація терпимості ЮНЕСКО.

[39] Діяльність православних Церков Житомирщини в контексті суспільно-політичного життя регіону // http://risu.org.ua/freedom/news/article;12624/

[40] Газета «Коммерсант-Україна», 25 вересня 2006 року. Див.: http://kommersant.ua/doc.html?DocID=707094&IssueId=35738

[41] Максим Васін. Реалії релігійної свободи в Україні: факти 2006 року // http://risu.org.ua/freedom/analytics/article;14052/

[42] Ірпеніада: Газета Верховної Ради проявляє релігійну упередженість // http://risu.org.ua/freedom/monitoring/article;12379/

[43] Свобода релігії та віросповідання в Україні в контексті дотримання європейських стандартів / За ред. Володимира Яворського/ Українська Гельсінська спілка з прав людини, МГО Центр правових та політичних досліджень „СІМ”. Харків: Фоліо, 2005. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

 Поділитися