пошук  
версія для друку
07.08.2007

Права людини в Україні - 2006. VII. Право на доступ до інформації

   

[1]

У 2006 році правозахисні організації продовжували привчати органи державної влади та місцевого самоврядування до виконання чинного законодавства і надання відповідей на інформаційні запити і звернення в межах спільного проекту „Доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування”, розпочатого в 2005 році. Для проведення аналізу стану забезпечення права на доступ до інформації об’єдналися в мережу 19 правозахисних організацій: Альянс «Майдан», Подільський центр прав людини (Вінниця), Кіровоградська асоціація „Громадські ініціативи”, дитяча екологічна організація «Флора» (Кіровоград), Одеська, Херсонська, Луганська обласні організації ВГО „Комітет виборців України”, Екологічно-гуманітарне об’єднання «Зелений світ» (Чортків Тернопільської обл.), Українська екологічна асоціація «Зелений світ», Харківська правозахисна група, Херсонська обласна молодіжна організація „Молодіжний центр регіонального розвитку”, Донецький «Меморіал”, ГО „Центр правової просвіти” (м. Калуш, Івано-Фран­ківська обл.), Комітет з моніторингу свободи преси в Криму, Східноукраїнський Центр громадських ініціатив (Луганськ), Міжнародне товариство прав людини – Українська секція, НГО «За права кожного» (м. Кременчук Полтавської обл.), громадська правозахисна організацією М’АРТ (Чернігів), Чернігівський громадський комітет захисту прав людини. Вони протягом 2005, 2006, та січня-лютого 2007 років надсилали узгоджені інформаційні запити і звернення до регіональних органів влади та місцевого самоврядування з одними і тими ж заздалегідь підготовленими питаннями. Запити до центральних органів влади надсилалися Альянсом «Майдан» спільно з Харківською правозахисною групою.

Мета дослідження полягала не лише в констатації загальній ситуації з доступом до інформації в державі, даний проект надав можливість побачити стан забезпечення „права знати” в динаміці, встановити, чи намітилась за останні роки тенденція в бік більшої інформаційної відкритості органів державної влади та місцевого самоврядування, як це проголошено в численних державних програмах, доктринах та зобов’язаннях перед міжнародною спільнотою, а також виявити основні причини та фактори порушення права на доступ до інформації. Крім цього, аналіз відповідей на інформаційні запити є ефективним засобом виявлення недоліків, прогалин, колізій в інформаційному законодавстві України в сфері свободи інформації. За допомогою моніторингу вдалось з’ясувати вплив людського фактору (рівень культури відкритості посадових та службових осіб, рівень їх знань щодо правового регулювання доступу до інформації та вміння правильного тлумачення положень, що закріплюють процедуру доступу до інформації, підстави обмеження) на реалізацію права на доступ до інформації. Результатом узагальнення стало вироблення рекомендацій щодо вдосконалення механізму доступу до інформації. Проектом було охоплено всю систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, запити було спрямовано до Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Вищої ради юстиції, Президента та Секретаріату Президента, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, правоохоронних органів, судової гілки влади, органів місцевого самоврядування. Запити було направлено до всіх областей України та Автономної Республіки Крим.

При оцінці доступності інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування до уваги брались такі показники, як: 1) загальна кількість відповідей на інформаційні запити; 2) кількість задоволених інформаційних запитів; 3) кількість відмов у наданні інформації або документу; 4) кількість запитів залишених без відповіді; 5) ґрунтовність, повнота і точність відповіді; 6) своєчасність надання інформації або документу.

Також було проаналізовано причини з яких органи влади відмовлялись надати інформацію.

Отже, протягом 2005, 2006 та січня-лютого 2007 років до вищих органів влади, органів виконавчої влади, судової гілки влади та органів місцевого самоврядування було спрямовано 1528 інформаційних запитів, зокрема, 376 запитів було надіслано в 2005 році, 1041 запит в 2006 році та 111 інформаційних запита в січні-лютому 2007 року. Правозахисні організації спрямували 15 запитів до Верховної Ради України; 17 запитів до Президента та Секретаріату Президента України, 15 запитів до Кабінету Міністрів України, 2 запита до Конституційного Суду України, 2 запита до Рахункової палати України, 4 запита до Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, 596 запитів до Міністерств, Державних комітетів України, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, 382 запита до місцевих органів виконавчої влади територіальних органів міністерств, державних комітетів, 149 запитів було направлено в місцеві й апеляційні суди, 189 запитів було адресовано органам прокуратури, 149 запитів отримали органи місцевого самоврядування (у тому числі Верховна Рада та Рада Міністрів АРК), 7 запитів отримали народні обранці України, ще 1 запит було адресовано Київській міській дирекції „Укрпошти”.

Загалом за час проведення проекту органами державної влади та місцевого самоврядування було задоволено – 604 інформаційних запита, ще 242 запита було задоволено частково. У 2005 році від органів влади надійшло 178 відповідей, протягом 2006 – 612, а на початку 2007 р. – органами влади було задоволено 56 запитів. Отже, наведені вище результати немовби справляють добре враження, й починає навіть здаватися, що у 2007 році в порівнянні з 2005 ситуація із забезпеченням права на доступ до інформації значно покращилась.[2].

Діаграма № 1

 

Втім те, що в процентному співвідношенні найбільша кількість відповідей припала на початок 2007 року, нажаль, не свідчить про те, що діяльність влади в Україні стала більш прозорою й при детальному аналізі становища щодо доступу до інформації про діяльність органів державної влади починає вимальовуватися зовсім інша картина. Зокрема, в 2007 році жодного з 7 інформаційних запитів, що були спрямовані до Верховної Ради України, МВС та Центральних органів державної виконавчої влади, не було задоволено. Лише 9 відповідей замість 27, надійшло з місцевих та апеляційних судів, ігнорують своїх виборців народні депутати – 1 відповідь на 4 запита, а органи територіальної громади, зневажають власну громаду – з десяти надісланих інформаційних запитів в цьому році лише 4 запита було задоволено[3]. Отже, в січні-лютому 2007 року задовільні результати щодо надання інформації серед всіх органів виконавчої влади лише у місцевих органів виконавчої влади, зокрема, ними було задоволено 67 % запитів, але якщо цей показник порівняти з показником 2006 року, то стане очевидним, що останній скоротився на 2 %.

Підсумкова таблиця. Всі органи влади січень-лютий 2007 рік

 

 

 показники

 

 

  Адресат

   Запиту

кількість надісланих запитів

Загальна кількість відповідей (повідомлення

Про не можливість задоволення інформаційного запиту

 

 

 

 

 

кількість відповідей

на інформаційний запит

 

Кількість повідомлень запитувача щодо можливості надати запитувану інформацію чи документ

Кількість задоволених запитів

Кількість частково задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

кількість запитів залишених без відповіді

кількість своєчасно отриманих відповідей на інформаційні запити

кількість відповідей

на інформаційний запит з порушенням строку

у 10 денний термін

з порушенням терміну

Верховна Рада України

1

 

1

0

0

0

1

0

 

1

0

Державний департамент з питань виконання покарань

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

Прокуратура

3

3

2

0

0

1

1

1

1

0

МВС

3

2

0

0

0

2

0

0

2

1

СБУ

2

2

1

0

0

1

1

0

1

0

Суди

27

21

8

1

9

3

9

0

12

6

Центральні органи виконавчої влади [4]

3

0

0

0

0

0

0

0

0

3

Місцеві органи виконавчої влади територіальні органи міністерств, державних комітетів [5]

58

40

38

1

0

1

35

4

1

18

Органи Місцевого самоврядування

10

5

3

1

1

0

3

1

1

5

Інформаційні запити до народних депутатів

4

2

1

0

1

0

1

0

1

2

Загалом

111

76

53

3

11

9

50

6

20

35

 

В результаті узагальнення інформаційних запитів за весь період моніторингу (2005-січень-лютий 2007) було встановлено, що найчастіше право на доступ до інформації через інформаційний запит порушують: народні обранці – 71%; Верховна Рада України – 67%; органи прокуратури – 66%; Президент та його дорадчий орган – 65%; Служба безпеки України – 58 %; Кабінет Міністрів України – 54%; Державний департамент з питань виконання покарань – 51%.[6]

В 2005[7] році найбільш інформаційно закритими органами були: Служба безпеки України, апеляційні та місцеві суди, органи прокуратури та Державний департамент з питань виконання покарань. Так, жодного запиту не було задоволено Службою безпеки України, в задоволенні 68 % запитів відмовила судова гілка влади, а ще 8% – запитів органами правосуддя взагалі було проігноровано, прокуратура не надала відповіді на 74% запитів, 58% запитів не було задоволено Державним департаментом з питань виконання покарань. Хоча законами, які регламентують діяльність цих органів, проголошується, що їхня діяльність повинна ґрунтуватися на принципі гласності (інформаційної прозорості) (п. 5 ст. 6 Закону „Про прокуратуру”, п. 8 ст. 2 „Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, ст. 3 „Про Службу безпеки України”).

Втім, лише Міністерство внутрішніх справ (в порівнянні з іншими правоохоронними та судовими органами) добросовісно в 2005 році виконувало своє зобов’язання щодо надання громадськості інформації про свою діяльність, тобто дотримувалося положення, передбаченого ст. 3 Законом „Про міліцію”, згідно з яким „діяльність міліції є гласною. Вона інформує громадські організації, населення про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення”.

Найбільш інформаційно відкритими органами державної влади в 2005 році виявилися центральні органи виконавчої влади, крім того, запитувана інформація була надана Рахунковою Палатою України та Конституційним Судом України. Проте вже в 2006 році отримати інформацію про діяльність центральних органів виконавчої влади стало більш складно. А Рахункова палата України та єдиний орган Конституційної юрисдикції взагалі відмовились надавати запитувану інформацію.[8] Зокрема, єдиний орган Конституційної юрисдикції відмовився надати інформацію щодо кількості звернень громадян та юридичних осіб до Конституційного Суду, а також інформацію щодо кількості винесених ухвал про порушення справи та про відмову у порушенні справи. Саме, відповіді на інформаційні запити Конституційного Суду України є лакмусовим папірцем в перевірці транспарентності всього державного механізму, адже саме останній посідає головне місце в механізмі захисту прав особи, зокрема й права на інформацію. Отже, виникає закономірне запитання, якщо єдиний орган Конституційної юрисдикції України основним завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, відмовляється дотримуватися Конституції та забезпечувати передбачене Основним Законом держави право на доступ до інформації, чи можна вимагати від інших державних інститутів не порушувати це фундаментальне право?

Позитивною тенденцією 2006 року можна вважати кількість належних відповідей на інформаційні запити, що були адресовані правоохоронним та судовим органам. Отже, в рейтингу інформаційної відкритості 2006 року перше місце посіла судова гілка влади, друге місце по кількості задоволених запитів зайняли місцеві органи виконавчої влади, а третє місце в цьому рейтингу отримала Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення[9] .

Таблиця „Результати задоволення інформаційних запитів органами державної влади
та місцевого самоврядування в процентному співвідношенні”, 2005- 2007 (січень-лютий)

адресат запиту

Кількість

задоволених

запитів

Кількість частково

задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

кількість запитів

залишених без відповіді

Верховна Рада України

33%

0%

7%

60%

Народні депутати України

29%

 0%

29%

42%

Президент та Секретаріат Президента України

29%

 6%

6%

59%

Кабінет Міністрів України

33%

13%

47%

7%

Конституційний Суд України

50%

0%

50%

0%

Рахункова палата України

50%

0%

50%

0%

Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення

75%

0%

25%

0%

Центральні органи виконавчої влади

55%

9%

21%

15%

місцеві органи виконавчої влади, територіальні органи міністерств, державних комітетів

40%

21%

18%

21%

Суди

45%

12%

34%

9%

Прокуратура

22%

12%

57%

9%

СБУ

28%

14%

44%

14%

МВС

42%

19%

28%

11%

Державний департамент з питань виконання покарань

42%

7%

26%

25%

Органи місцевого самоврядування

32%

28%

21%

19%

 

Діаграма результатів задоволення інформаційних запитів 2005 рік

 

 

Кількість належних відповідей Вищих органів державної влади
та центральних органів виконавчої влади  у відсотках до кількості запитів (2006 рік)

 

Кількість належних відповідей органів державної влади та місцевого самоврядування
у відсотках до кількості запитів (2006 рік)

Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом (ст. 33 Закону „Про інформацію”)

Враховуючи, особливу природу інформації, а саме те, що інформація псується так швидко, як пряжене молоко, значення має не тільки факт задоволення запиту, а й оперативність надання необхідної інформації або документу. За весь період проекту в передбачений законом термін було надано 677 відповідей, тобто з порушенням терміну надійшло 169 відповідей. У середньому відповіді надавалися з запізненням на 2-3 тижня, хоча траплялись і випадки, коли термін запізнення становив 3 місяця. Наприклад, Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення надала відповідь на інформаційний запит від 11 серпня 2006 року лише під новий рік, а саме 14.12.2006. Хоча об’єктивних причин для відстрочки задоволення запиту не було. Зокрема, у Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення запитувалась інформація про кількість ліцензованих теле- і радіоорганізацій. До речі, „повідомлення про відстрочку задоволення запиту, коли термін надання інформації перевищував встановлений законом термін”, протягом всього моніторингу надходили лише декілька разів, отже, можна стверджувати, що норма, яка зобов’язує органи влади в разі відстрочки задоволення запиту доводити це рішення до відома запитувача у письмовій формі (ст. 34 Закону „Про інформацію”) є „мертвою”.

Загалом з кожним роком органи влади все частіше надають запитувану інформацію в строк.

Діаграма №2

Під час проведення моніторингу було встановлено, що посадови та службові особи систематично порушують ч. 1, 2 ст. 33 Закону „Про інформацію”, згідно з якою „термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів[10]. Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення”. У авторів проекту склалось враження, що органи державної влади та місцевого самоврядування відмовляють в задоволенні запиту саме в межах терміну, що передбачений законом для задоволення запиту, тобто протягом місяця, а про існування 10 денного строку передбаченого ст. 33 Закону „Про інформацію” протягом якого посадови та службові особи повинні надсилати повідомлення про відмову в задоволенні запиту вони не знають. Крім того, органами влади ігнорується вимога закону надсилати повідомлення „про те, що запит знаходиться на опрацюванні і запитувана інформація буде надана у встановлений законом термін”, протягом моніторингу правозахисні організації отримали не більше двох десятків таких повідомлень. Траплялись і курйозні випадки, коли повідомлення про те, що інформація буде надана, надходили, а відповіді на інформаційні запити – ні.

Діаграма № 3

Посадові та службові особи не знають, яким законом регулюється порядок надання інформації?!

В результаті опрацювання відповідей, що надійшли від органів державної влади та місцевого самоврядування, було встановлено, що посадові та службові особи не знають, який закон регламентує порядок надання інформації за інформаційними запитами. Так, управління СБУ у Кіровоградської області серед причин, з яких, воно не може надати інформацію, вказувалась й та, що, відповідно до ст. 5 Закону „Про звернення громадян”, письмове звернення повинно бути підписано заявником із зазначенням дати. Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові. Однак, по-перше, дане звернення було оформлено належним чином, а саме воно було підписано заявником із зазначенням дати, а по-друге, дія Закону „Про звернення громадян” спрямована не на реалізацію права на інформацію (ст. 34 Конституції України), а права на звернення (петицію) особи (ст. 40 Конституції України), а це інше за юридичною природою право. Закон „Про звернення громадян” регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. Відповідно до ст. 1 вище зазначеного закону під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.[11] А порядок отримання інформації через інформаційний запит регулюється Законом „Про інформацію”, зокрема ст. 32 – 37. Іншим доказом того, що державні службовці не бачать різниці між правом на доступ до інформації та правом на „петицію” є відповідь, що надійшла з виконавчого комітету Калуської міської ради Івано-Франківської області[12], замість інформації ”чи існує внутрішня інструкція щодо порядку роботи з інформаційними запитами”, виконком надав інформацію про порядок роботи зі зверненнями громадян.

Отже, той факт, що службові та посадові особи при розгляді інформаційного запиту державних органів та органів місцевого самоврядування, застосовують Закон „Про звернення громадян”, на жаль, є доказом низької фахової підготовки українських правників та відсутності в органах державної влади та місцевого самоврядування спеціалістів із роботи зі інформаційними запитами щодо доступу до офіційних документів і запитів щодо надання письмової або усної інформації.

 

Що спільного між м’ячиком для пінг-понгу та інформаційним запитом?

9 вересня 2006 році до Генеральної прокуратури України було направлено запит, в якому просили надати інформацію щодо кількості встановлених випадків перевищення терміну адміністративного затримання та про результати реагування на такі випадки. Проте замість очікуваної інформації з Генпрокуратури надійшло повідомлення про направлення даного запити Державному комітету статистики України, оскільки звітністю, яка формується органами прокуратури України, не передбачено зазначених показників. В свою чергу державний комітет статистики також відмовився надати інформацію через відсутність запитуваних даних. Зокрема, в відповіді Держкомстата, зазначалось: „Держкомстат не може погодитися з переадресуванням Генеральною прокуратурою України за належністю на його адресу Вашого запиту від 09.09.2006 й повідомляє наступне. Починаючи з 1995 року органами державної статистики впроваджено державне статистичне спостереження за ф. 1-АП „звіт про розгляд справ про адміністративні правопорушення та осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності” (наказ Держкомстату від 19.10.95 №266). Головна мета цього спостереження – збір інформації щодо встановлених випадків адміністративних правопорушень. Поряд з цим, у Вашому запиті порушене питання щодо забезпечення порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення, що відповідно до ст. 250 КУпАП належать до прокурорського нагляду, який здійснюється прокурорами або їх заступниками. Виявлені випадки таких порушень, зокрема, і в частині випадків перевищення терміну адміністративного затримання та результатів реагування на такі випадки можуть бути встановлені лише за документами прокурорських перевірок. Відповідно Держкомстат не володіє інформацією для підготовки відповіді на Ваш запит.”


З наведеного вище тексту можна зробити висновок, що коло замкнулось й отримати інформацію, щодо випадків перевищення терміну адміністративного затримання та реагування на такі випадки – не можливо. Оскільки, ані Генеральна прокуратура, ані Держкомстат не вважає за потрібне фіксувати випадки порушення фундаментального права людини і громадянина – права на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України). Це наштовхує на думку, що або Генеральна прокуратура не бажає надавати запитувану інформацію, або прокуратура взагалі не виконує належним чином функцію нагляду за додержанням вимог закону щодо адміністративного затримання особи.

 

Запитувана інформація є конфіденційною?!

Херсонська обласна молодіжна організація „Молодіжний центр регіонального розвитку” звернулася до обласної Херсонської ради та Генічеської районної ради Херсонської області зі запитом з вимогою надати поіменний склад депутатського корпусу (прізвища, ім’я, по батькові депутатів, дату народження, місце роботи на день обрання депутатом, від якої партії/блоку обраний, партійність, до складу якої фракції увійшов, дата причина дострокового складання повноважень). Втім в задоволенні запиту було відмовлено, оскільки, на переконання адресата, запитувані дані відноситься до конфіденційної інформації. Ці повідомлення про відмову в задоволенні запиту є не лише грубим порушенням права на доступ до інформації, це найбільш абсурдні відмови в наданні інформації. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад (ст. 10 Закону „Про місцеве самоврядування”), депутат місцевої ради – представник інтересів територіальної громади, а не власних інтересів. (ст. 2 Закон „Про статус народних депутатів”). Отже, не зрозуміло, як особи, що представляють інтереси територіальної громади можуть залишатися їй не відомими. Навіть не правознавцю зрозуміло, що інформація щодо поіменного складу депутатського корпусу (прізвища, ім’я, по батькові депутатів, дату народження, місце роботи на день обрання депутатом, від якої партії/блоку обраний, партійність, до складу якої фракції увійшов, дата причина дострокового складання повноважень) не може бути конфіденційною. Крім цього ця інформація не є конфіденційною, адже неодноразово публічно оголошувалась самими депутатами та засобами масової інформації під час та після виборчих кампаній. До того ж відповідно до положення передбаченого п. 8 ст. 36 Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” однією із умов реєстрації кандидатів у депутати у багатомандатному окрузі є заява про згоду на оприлюднення біографічних відомостей у зв’язку з участю у місцевих виборах.

 

Скільки коштує інформація?!

На два інформаційні запита направлених в жовтні, листопаді 2006 року до Каховської міської ради Херсонська обласна молодіжна організація „Молодіжний центр регіонального розвитку” замість очікуваної інформації одержала від Виконкому лист з пропозицією сплатити за інформацію 3 тис. грн. без будь яких обґрунтувань цієї суми. Не можна не погодитися з виконавчим директором МЦРР М.В. Гончаром, що відповідно до ст. 36 Закону „Про інформацію” лише „Кабінет Міністрів України або інші державні установи визначають порядок і розмір оплати робіт по збиранню, пошуку, підготовці, створенню і наданню запитуваної письмової інформації, який не повинен перевищувати реальних витрат, пов’язаних з виконанням запитів”, а крім того, відповідно до ст. 35, 36 Закону, до оплачуваних послуг відноситься лише копіювання документів. Отже, залишається таємницею, керуючись яким нормативно-правовим актом, Виконавчий комітет обрахував розмір даних послуг.

 

Чи можна вважати задоволеним запит, якщо замість надання інформації запитувачу повідомляється альтернативне джерело де можна знайти цю інформацію?!

Поширеною причиною відмови в задоволенні інформаційного запиту є посилання на можливість отримати інформацію з альтернативних джерел, однак, по-перше право на доступ до інформації може реалізовуватися у різний спосіб і обов’язок оприлюднювати органи місцевого самоврядування інформацію про свою діяльність через свої офіційні видання, на офіційному сайті та ін. (пасивний доступ) не позбавляє їх обов’язку надавати інформацію через інформаційний запит. По-друге, навіть, якщо припустити можливість задоволення інформаційного запиту у спосіб, коли замість запитуваної інформації, надається відомості про джерело, де можна знайти запитувану інформацію або офіційний документ, в відповіді на інформаційний запит повинно бути зазначено не тільки найменування джерела, а також, якщо це офіційне видання певного органу: номер, рік та сторінки розташування цієї інформації або документу, а в випадках, коли пропонують отримати інформацію з офіційного сайту: Інтернет-сторінка сайту, де міститься запитувана інформація. Оскільки в протилежному випадку отримати необхідну інформацію з альтернативного джерела буде дуже проблематично, або взагалі не можливо.

Наприклад, Одеська міська Рада у відповіді від 07.11.06 № 205/3 на запит від 25.09.06 „щодо надання річного бюджету та даних про його виконання” повідомила, що запитувані дані оприлюдненні у газеті Одеської міської ради „Одеський вісник” та на офіційному сайті Одеської міської ради (www.city.odessa.ua). Втім, в яких саме номерах газети розміщений річний бюджет та дані про його використання, у відповіді не вказано. Більше того, вищезазначеного сайту взагалі не існує, а є офіційний сайт міста Одеса, на якому в розділі «Міська рада» розміщена інформація про діяльність цього органу, в тому числі й річний бюджет. Але з огляду на те, що в відповіді не вказані номер та дата рішення, яким був затверджений бюджет, знайти його серед 164 розміщених на сайті рішень за 2006 р. є досить складною процедурою. Ще важче знайти дані про використання річного бюджету.

Іншим прикладом може слугувати відмова в наданні запитуваної інформації, що надійшла від міської ради м. Нова Каховка. Зокрема, міська рада відмовилась надавати інформацію, оскільки «запитувана інформація постійна друкується в газеті „Нова Каховка” та інших місцевих виданнях».

Отже, переконані, що не можна вважати запит на інформацію задоволеним, якщо замість надання інформації запитувачу повідомляється альтернативне джерело, де можна знайти ці відомості. Хоча законопроектом „Про інформацію” (розроблений Мінюстом) передбачено, що „запит на інформацію вважається задоволеним розпорядником інформації, який отримав запит, якщо: одержання інформації можливе безперешкодно з альтернативних джерел і в коротші строки, про що запитувача було повідомлено”. Вважаємо, що дане положення необхідно виключити з Законопроекту, адже ця норма дає формальну підставу органам влади ухилятися від надання інформації, що нівелює такий важливий спосіб доступу до інформації, як інформаційний запит. Крім того, враховуючи, що значна частина населення України проживає в сільській місцевості або невеличких містах й в багатьох з них відсутні бібліотеки, в яких можна знайти ці офіційні видання, в органах місцевої влади необладнані спеціальні приміщення (місця) для роботи запитувачів з документами, а доступу до Інтернету взагалі немає, поява такої норми в законі негативне вплине на стан забезпечення права на доступ до інформації в України.

 

Запитувана інформація не може бути Вам надана, оскільки…

З такої або приблизно такої фрази починалося більшість повідомлень про відмову надати запитувану інформацію. Зокрема, стосовно підстав не надання інформації, занепокоєння у авторів проекту викликає той факт, що адресати, котрим були спрямовані запити, відмовляли запитувачам у доступі до відкритої за режимом доступу інформації, а підстави, якими вони пояснювали це, не відповідають ст. 34 Конституції України та є порушенням конституційного права на доступ до інформації.

Серед причин не задоволення інформаційних запитів прокуратурою, особливе враження справляють такі:

·  надання інформації юридичним особам для реалізації програм, які підтримуються іноземними державами, не входить до компетенції Світловодської міжрайонної прокуратури (Кіровоградська область).

·  органи прокуратури України не відносяться до органів законодавчої, виконавчої або судової гілки влади і тому не зобов’язані надавати інформацію за такими інформаційними запитами, як того вимагає ст. 32 Закону України «Про інформацію»;


·  Відповідно до ст. 9 «…кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України». Між тим, із змісту Вашого запиту не вбачається, для реалізації яких саме прав, свобод і законних інтересів організації, яку Ви очолюєте, необхідна інформація, яка Вами запитується, або як вона стосується Вас особисто. Таким чином, Ваше право як громадянина і голови Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України» на отримання відповідної інформації не підтверджено, в зв’язку з чим законних підстав для її надання не має. Видача висновків громадян діючим законодавством не передбачено;

·  ця інформація надається лише вищестоящим органам прокуратури.

Отже, деякі пояснення прокуратури здатні не тільки засмутити, але й визвати сміх. Як було зазначено вище, прокуратура досить часто відмовляла в задоволенні запитів, в зв’язку з тим, що вона не відноситься до жодної гілки влади. Тобто, якщо продовжити цей ланцюжок умовиводів, можна прийти до висновку (власне, виходячи з логіки самих прокурорів), що прокуратура не є й органом державної влади, адже відповідно до ст. 6 Конституції України „державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Отже, дорогі громадяни, якщо Вас не дай боже викличуть до прокуратури ви можете на законних підставах відмовитись від цього „запрошення”, адже прокуратура не відноситься до жодної гілки влади.

Також Прокуратура відмовляла у наданні інформації або документів з таких підстав, як:

·  інформацію не надано в зв’язку з тим, що такі показники не передбачені статистичною звітністю;

·  інформації не надано в зв’язку з її відсутністю;

·  інформація є конфіденційною;

·  інформація відноситься до інформації з обмеженим доступом[13];

·  документи не надано на підставі п. 5 ст. 37 Закону «Про інформацію»;

·  відповідно до ст. 37 Закону «Про інформацію», запитувана Вами інформація не підлягає обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами;

·  Витребувані вами дані є інформацією про оперативну та слідчу роботу органів прокуратури і її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розвідуванню та дізнанню по кримінальним справам.

В деяких випадках не надання частини запитуваної інформації взагалі не обґрунтовувалася.

Цікавим є й те, що тотожна інформація в одних випадках надавалась, а в інших у її наданні було відмовлено з різних причин. Крім цього, правоохоронні органи не бажають надавати копії документів.

Найбільш розповсюдженою причиною не надання інформації управліннями СБУ було посилання на те, що запитувана інформація відноситься до інформації з обмеженим доступом, а саме: 1. Відповідно до наказу СБ України № 245/ДСК від 05.11.1999 р. статистичні дані, які Ви вимагаєте, являються конфіденційною інформацією; 2. Згідно статей 30, 37 Закону „Про інформацію”, інформація відноситься до інформації з обмеженим доступом; 3. Посилання на Постанову Кабінету Міністрів України вiд 27.11.1998 № 1893 „Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”; 4. Згідно зі ст. 20 Закону „Про інформацію” відомості та документи, що Ви просите надіслати, не відносяться до масової інформації, тому не можуть бути Вам надані.

МВС відмовляла в надані інформації з двох основних причин: а) відсутність запитуваної інформації; б) інформація відноситься до інформації з обмеженим доступом.


Управління Державного департаменту з питань виконання покарань пояснювали свою відмову надати інформацію тим, що:

1.  Інформація є внутрівідомчою службовою документацією (управління АР Крим, Донецької, Житомирської, Одеської області);


2.   Для отримання необхідної інформації запитувач повинен погодити дане питання з ДДПВП України (управління Івано-Франківської, Рівненської обл.);

3.  Регіональним характером діяльності організації (Державний департамент з питань виконання покарань);


4.  Надання інформації можливо лише з дозволу ДДПВП ( управління Житомирської обл.);

5.  Досить цікавим було пояснення чому інформаційний запит не може бути задоволений управління ДДПВП Донецької області. Наводимо повний текст відмови.

«На виконання ст. 40 Конституції України повідомляємо, що інформація, яку Ви просити надати щодо діяльності Управління Департаменту у Донецької області, відповідно до ст. 38 Закону "Про інформацію" є власністю Департаменту та держави. Підстави виникнення права власності на цю інформацію є створення даної інформації силами Управління та за кошти держави. Відповідно до чинного законодавства «конецформыначалоформыВласник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації». У результаті отриманої відповіді встановлено, що виконуючий вами проект є недержавним. У результаті чого копію цього проекту представлено не було. Таким чином у ознайомленні та вивченні даного проекту на предмет відповідності до чинного законодавства нам було відмовлено. Можна також припустити, що даний проект спрямований на збір інформації, яка відповідно до ст. 37 Закону "Про інформацію" є інформацією з обмеженим доступом.»

Отже, серед перелічених вище причин відсутня жодна правова підстава, відповідно до якої управління ДДПВП могли б відмовити в наданні запитуваної інформації.

Дуже просто свою відмову надати інформацію пояснювали центральні органами виконавчої влади – запитувані дані відсутні. А Державний комітет України у справах національностей та міграції та Державний департамент у справах релігій замість відповідей на інформаційні запити, надіслали повідомлення з порадою ознайомитися з інформацією, що цікавить запитувачів на офіційному веб-сайті цих органів.

Судді свою відмову надати інформацію пояснювали тим, що інформація відноситься до таємної інформації або конфіденційної інформації (19 відмов в задоволенні запиту), через відсутність статистичних даних (14 відмов в задоволенні запит), відсутність технічних можливостей (3 відмови в задоволенні запиту), необхідністю надати інформацію про підтвердження повноважень особи, котра звертається (1 відмова в задоволенні запиту). 13 % повідомлень про відмову в задоволенні запиту взагалі не містили пояснення чому запитувана інформація не може бути надана.

Відмову надати запитувану інформацію органи місцевого самоврядування пояснювали:

1. відсутністю даних;

2. відсутністю технічної можливості надати необхідний обсяг інформації;

3. тим, що виходячи із ст. 8 Закону „Про інформацію” витребувана інформація не відноситься до об’єктів інформаційних відносин, на які розповсюджуються вимоги Закону „Про інформацію” і відповідно права на отримання якої мається у громадян України (Херсонська міська рада);

4. інформація відноситься до інформації з обмеженим доступом;

5. необхідністю сплатити за інформацію 3 тис. грн.

Аналізуючи підстави, за якими органи державної влади та місцевого самоврядування відмовляються надавати запитувану інформацію, ми встановили, що однією з причин безпідставного обмеження (тобто порушення) права на доступ до інформації є недосконале законодавство в даній царині. Зокрема, відповідно до ст. 37 Закону «Про інформацію»: не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Але ч. 3 ст. 34 Конституції України встановлює, що право на інформацію може бути обмежене лише Законом. Таким чином, п. 7 ст. 37 Закону не відповідає Конституції.. Необхідно звернути увагу, що саме на підставі п. 7 ст. 37 досить часто відмовляють в задоволенні інформаційних запитів правоохоронні органи та Державна податкова служба.

Наприклад, Одеська ДПА обґрунтовуючи відмову в наданні інформації про кількість проведених перевірок суб’єктів підприємницької діяльності та інформації про те, чи існує внутрішня процедура притягнення до відповідальності працівників податкових органів, податкової міліції за порушення закону, посилалась саме на ч. 7 ст. 37 Закону „Про інформацію”. Вона на підставі цього положення Закону зробила посилання на Положення про податкову інформацію в Державній податковій службі, затвердженого наказом ДПА України від 02.04.1999 р. № 175 „Про затвердження Положення про податкову інформацію в державній податковій службі України”, згідно з яким дана інформація не може бути надана. Цікаво, що саме положення № 175 не було опубліковано, тобто згідно з ст. 57 Конституції, дане положення взагалі є не чинним. Державна податкова служба не має право на його підставі відмовляти в наданні інформації. Але навіть якщо припустити, що ДПА опублікує цей наказ він буде суперечити ст. 34 Конституції.

 

Підсумкова таблиця. Всі органи влади, 2005 рік

 

 

 показники Адресат

Запиту

кількість надісланих запитів

Загальна кількість відповідей (повідомлення

Про не можливість задоволення інформаційного запиту

 

 

 

 

кількість відповідей

на інформаційний запит

 

Кількість повідомлень запитувача щодо можливості надати запитувану інформацію чи документ

Кількість задоволених запитів

Кількість частково задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

кількість запитів залишених без відповіді

кількість своєчасно отриманих відповідей на інформаційні запити

кількість відповідей

на інформаційний запит з порушенням строку

у 10 денний термін

з порушенням терміну

Державний департамент з питань виконання покарань

 63

46

23

3

9

11

22

4

20

17

Прокуратура

27

22

6

1

5

10

1

6

15

5

МВС

64

48

21

14

2

11

23

12

13

16

СБУ

6

4

0

0

1

3

0

0

4

2

Суди

25

23

6

0

3

13

2

4

17

2

Конституційний Суд України

1

1

1

0

1

0

1

0

0

0

Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення

1

1

1

0

0

0

1

0

0

0

Центральні органи виконавчої влади [14]

19

19

11

7

0

1

14

4

1

0

місцеві органи виконавчої влади територіальні органи міністерств, державних комітетів[15]

 104

71

29

13

12

20

23

19

29

33

Органи Місцевого самоврядування

65

54

26

15

4

11

22

19

13

11

Рахункова палата

1

1

1

0

0

0

1

0

0

0

Загалом

376

290

125

53

37

80

110

68

112

86

 

Підсумкова таблиця. Всі органи влади, 2006 рік

 

Адресат

 Показники

Запиту

Кількість надісланих запитів

Загальна кількість відповідей (повідомлення

Про не можливість задоволення інформаційного запиту

 

 

кількість відповідей

на інформаційний запит

 

Кількість повідомлень запитувача щодо можливості надати запитувану інформацію чи документ

Кількість задоволених запитів

Кількість частково задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

Кількість запитів залишених без відповіді

Кількість своєчасно отриманих відповідей на інформаційні запити

 

Кількість відповідей

на інформаційний запит з порушенням строку

у 10 денний термін

з порушенням терміну

Державний департамент з питань виконання покарань

63

48

30

5

3

10

30

5

13

15

Прокуратура

159

147

47

9

41

50

40

16

91

12

МВС

179

168

86

28

13

45

80

34

54

11

СБУ

21

19

9

2

4

4

7

4

8

2

Суди

97

92

66

4

11

13

56

14

22

5

Центральні органи виконавчої влади[16]

173

146

86

21

17

22

94

13

39

27

Місцеві органи виконавчої влади територіальні органи міністерств, державних комітетів [17]

 220

192

128

25

23

23

96

57

39

28

Органи Місцевого самоврядування

74

62

29

15

11

14

22

22

18

12

Верховна Рада України

14

5

5

0

0

0

5

0

0

9

Президент та Секретаріат Президента України

17

7

5

1

1

0

5

1

1

10

Кабінет Міністрів України

15

14

7

0

0

7

5

2

7

1

Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення

3

3

0

2

0

1

2

0

1

0

Конституційний Суд України

1

1

0

0

0

1

0

0

1

0

Рахункова палата України

1

1

0

0

0

1

 

0

1

0

Інформаційні запити до народних депутатів

3

2

0

1

0

1

1

0

1

1

Київської міської дирекції „Укрпошти”

1

1

1

 

0

 

0

 

0

 

1

 

0

 

0

 

0

 

Загалом

1041

908

499

113

124

192

444

168

296

133

Підсумкова таблиця. Всі органи влади, січень-лютий 2007 рік

 

 

Адресат запиту

Показники

 

Кількість надісланих запитів

Загальна кількість відповідей (повідомлення

Про не можливість задоволення інформаційного запиту

 

 

 

 

 

кількість відповідей

на інформаційний запит

 

Кількість повідомлень запитувача щодо можливості надати запитувану інформацію чи документ

Кількість задоволених запитів

Кількість частково задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

Кількість запитів залишених без відповіді

Кількість своєчасно отриманих відповідей на інформаційні запити

 

Кількість відповідей

на інформаційний запит з порушенням строку

у 10 денний термін

з порушенням терміну

Верховна Рада України

1

1

0

0

0

1

0

 

1

0

Державний департамент з питань виконання покарань

0

0

0

0

0

0

0

0

0

0

Прокуратура

3

3

2

0

0

1

1

1

1

0

МВС

3

2

0

0

0

2

0

0

2

1

СБУ

2

2

1

0

0

1

1

0

1

0

Суди

27

21

8

1

9

3

9

0

12

6

Центральні органи виконавчої влади [18]

3

0

0

0

0

0

0

0

0

3

місцеві органи виконавчої влади територіальні органи міністерств, державних комітетів [19]

58

40

38

1

0

1

35

4

1

18

Органи Місцевого самоврядування

10

5

3

1

1

0

3

1

1

5

Інформаційні запити до народних депутатів

4

2

1

0

1

0

1

0

1

2

Загалом

111

76

53

3

11

9

50

6

20

35

 

Підсумкова таблиця. Всі органи влади

 

 

Адресат запиту

 показники

 

 

кількість надісланих запитів

Загальна кількість відповідей (повідомлення

Про не можливість задоволення інформаційного запиту

 

 

 

 

 

 

 

кількість відповідей

на інформаційний запит

 

Кількість повідомлень запитувача щодо можливості надати запитувану інформацію чи документ

Кількість задоволених запитів

Кількість частково задоволених запитів

Кількість відмов в задоволенні запиту

 

кількість запитів залишених без відповіді

кількість своєчасно отриманих відповідей на інформаційні запити

кількість відповідей

на інформаційний запит з порушенням строку

у 10 денний термін

з порушенням терміну

Державний департамент з питань виконання покарань

126

94

53

8

12

21

52

9

33

32

Прокуратура

189

172

55

10

46

61

42

23

107

17

МВС

246

218

107

42

15

58

103

46

69

28

СБУ

29

25

10

2

5

8

8

4

13

4

Суди

149

136

80

5

23

29

67

18

51

13

Центральні органи виконавчої влади [20]

195

165

97

28

17

23

108

17

40

30

місцеві органи виконавчої влади, територіальні органи міністерств, державних комітетів [21]

382

303

195

39

35

44

154

80

69

79

Органи Місцевого самоврядування

149

121

58

31

16

25

47

42

32

28

Верховна Рада України

15

6

5

0

0

1

5

0

1

9

Президент та Секретаріат Президента України

17

7

5

1

1

0

5

1

1

10

Кабінет Міністрів України

15

14

7

0

0

7

5

2

7

1

Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення

4

4

1

2

0

1

3

0

1

0

Конституційний Суд України

2

2

1

0

1

1

1

0

1

0

Рахункова палата України

2

2

1

0

0

1

1

0

1

0

Інформаційні запити до народних депутатів

7

 

4

 

1

 

1

 

1

 

1

 

2

 

0

 

2

 

3

 

Київської міської дирекції „Укрпошти”

1

1

1

0

0

0

1

0

0

0

Загалом

1528

1274

677

169

172

281

604

242

428

254

 

 

Судовий захист права на доступ до інформації

Протягом 2006 року, стикаючись з випадками ігнорування державними органами та посадовцями наших інформаційних запитів чи явно необґрунтованих (на нашу думку) відмов у наданні інформації, ми подавали судові позови до відповідних респондентів про визнання протиправними їхніх:

а) бездіяльності (у разі ігнорування запитів),

б) дій (у разі безпідставних відмов у задоволенні запитів),

в) в кількох випадках додатковою вимогою було визнання протиправним невиконання передбаченою Законом ”Про інформацію” вимоги щодо письмового повідомлення (протягом 10 днів) автора запиту про те, чи буде задоволено його запита.

Позови подавалися на підставі частини другої ст.55 Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України, керуючись ст.19 Кодексу – за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

Серед відповідачів, зокрема, були:

– Президент України,

– Секретаріат Президента України,

– Голова Верховної Ради України,

– Служба безпеки України,

– Державна податкова адміністрація України,

– Міністерство юстиції України,

– Конституційний Суд України,

– Міністерство охорони здоров’я України.

У всіх випадках у задоволенні позовів суди відмовляли, причому і ”лінія захисту” відповідачів, і підходи судів не відрізнялися різноманітністю:

– у вимогах щодо визнання протиправним ненадання відповіді на запит відмовлялося на тій підставі, що відповідачем відповідь нібито надавалася (наприклад – наприклад, у справі за позовом О.Северина до Президента України, №2-2589/2005). На ”доказ” цього відповідач надавав у суді ксерокопію нібито надісланого позивачеві листа і виписку з внутрішнього реєстру вихідної кореспонденції (при цьому аргументація відповідача про некоректність такого „доказу” до уваги не бралася, попри очевидне порушення принципу рівності сторін).

– у вимогах щодо визнання протиправними відмов у наданні інформації відмовлялося, по-перше, з посиланням на те, що „спеціальним законом” (наприклад, ”Про Конституційний Суд України”) надання відповідей на інформаційні запити (і звернення) не передбачено, а по-друге (найчастіше), з посиланням на те, що ”листом таким-то позивачеві було надано роз’яснення” (тобто відмову у наданні інформації – наприклад, у справі за позовом О.Северина до Секретаріату Президента України, №2-а-694/06).

– у вимогах щодо визнання протиправним не надсилання передбаченого частиною першою та другою ст.33 Закону України „Про інформацію” повідомлень про те, чи буде задоволено запита – або шляхом простого ігнорування такої вимоги (справа за позовом О.Северина до Секретаріату Президента України, №2-а-694/06) або

При цьому серед основних принаймні контроверсійних аргументів у сфері матеріального права, що їх висловили суди, були такі:

1. Застосування Закону “Про звернення громадян” до правовідносин, що регулюються спеціальним Законом України ”Про інформацію” та ст.34 Конституції України (наприклад, у справі за позовом О.Северина до Президента України, №2-2589/2005, у справі за позовом О.Северина до Секретаріату Президента України, №2-а-694/06, у справі за позовом О.Северина до Міністерства юстиції України №2-а-694/06);

2. Визнання правомірною відмови у наданні інформації органом, у спеціальному законі про який відсутня згадка про надання ним інформації на запити громадян, натомість є норма про оприлюднення ним інформації про свою діяльність в інший спосіб (ЗМІ тощо)  – таким чином де-факто визнається, що на такий орган законодавство про інформацію не поширюється як таке (наприклад – у справі за позовом О.Северина до Конституційного Суду України №2а-194/5, №22-1250а).

3. Нерозуміння (чи то небажання дотримуватися, попри вимоги Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та наявність роз’яснень Верховного суду України) ієрархії нормативно-правових актів (наприклад – у справі за позовом О.Северина до Голови Верховної Ради України №2-а-221, де розпорядження самого відповідача поставили вище за Конституцію, міжнародні конвенції, закони України).

Слід також відзначити постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 03.05.06 у справах №2а-346/6 за позовом О.Северина до Служби безпеки України та №2а-275/6 та за позовом О.Северина до Міністерства охорони здоров’я, де у двох аналогічних ситуаціях у першому випадку один і той самий суддя відхилив вимогу про визнання протиправним не надсилання письмового повідомлення про те, чи буде задоволено запит (“суд вважає, що порушення ст.33 Закону може мати місце у разі, коли державна установа має запитуваний документ у своєму розпорядженні, але відмовляється надати”), а у другому – задовольнив позов.

Водночас у другому випадку суд взагалі де-факто ухилився від вирішення питання по суті: ”питання про надання відповіді по суді направлених запитів не знайшло свого вирішення і зробити висновок про наявність чи відсутність запитуваної інформації у відповідача на даній стадії є неможливим”.

У багатьох випадках рішення судів оскаржувались в апеляційному порядку, але Київський апеляційний суд залишав відповідні скарги без задоволення.  На сьогодні справа №22-1250а за позовом до Конституційного Суду України перебуває на розгляді Вищого адміністративного суду України, а на недавню постанову Оболонського районного суду м. Києва від 17.04.07 у справі №2-а-221 за позовом до Голови ВРУ О.Мороза подано апеляційну скаргу до новоствореного Київського апеляційного адміністративного суду.

Підсумовуючи, слід наголосити на тому, що, на нашу думку:

1.Судовий захист права громадян на інформацію у правовідносинах з органами державної влади та їхніми посадовими особами є вельми проблематичним.

2. Певною мірою це пояснюється відсутністю у суддів належної практики.

3. У низці випадків суди демонстрували відверту упередженість та/або некомпетентність.

Відтак – напрацювання належної судової практики та посилення спроможності громадян та правозахисників до судових дій в контексті захисту права на інформацію про діяльність органів влади та владоможців є надзвичайно актуальним.

Висновки

Підсумовуючи все вищевикладене, можна зробити такі висновки.

1. Сьогодні в Україні право на доступ до інформації лише задеклароване, втім не гарантоване.

2. Посадові та службові особи відносяться до інформації, як до своєї власності (не зважаючи на те, що створена вона за кошти платників податків).

3. Посадові та службові особи постійно порушують термін розгляду інформаційного запиту, особливо це стосується строку надання повідомлення про неможливість задовольнити запит.

4. Положення статті 34 Закону „Про інформацію”, що покладає на органи влади в разі відстрочки задоволення запиту, обов’язок у письмовій формі повідомляти про це запитувача з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення, взагалі не виконується.

5. Порушення права на доступ до інформації має системний характер, а надання запитуваної інформації та офіційних документів в повному обсягу та в передбачений законом термін є винятком, а не правилом. Отже, зрушення в бік більшої інформаційної відкритості є незначними й казати про суттєві зміни ще зарано.

Основні причини інформаційної закритості влади, на нашу думку, є такими.

1. Низький рівень фахової підготовки посадових та службових осіб.

2. Незнання інформаційного законодавства.

3. Нездатність посадових і службових осіб тлумачити норми закону, що в кінцевому результаті призводить до хибного розуміння духу та букви Конституції та Законів України.

4. Відсутність культурі інформаційної відкритості влади внаслідок важкого спадку держави „великих ілюзій та гнилої моралі”.

5. Відсутність належного правового регулювання в сфері доступу до інформації; зокрема, має суттєві недоліки та не відповідає міжнародним стандартам свободи інформації Закон „Про інформацію” та інші нормативно-правові акти, що регламентують доступ до інформації в Україні.

6. Матеріально-технічні причини.

Необхідно зазначити, що проблема ненадання інформації з причини віднесення її до конфіденційної інформації на підставі ст.ст. 30 та 37 Закону „Про інформацію”, як вже неодноразово наголошувалось, є необґрунтованою, оскільки вище зазначені положення Закону не відповідають Конституції Україні й міжнародним стандартам в цій сфері. Крім того, треба звернути увагу на те, що переліки інформації з грифом ДСК, що не складає державної таємниці, якщо і складені, то не завжди оприлюднені. Тобто складається парадоксальна ситуація, коли ми не маємо доступу до офіційного документа, яким затверджується перелік інформації, що є конфіденційною інформацією, іншими словами – ми не можемо узнати, що ми не повинні знати.



[1] Підготовлено головною правління УГСПЛ і співголовою ХПГ Євгеном Захаровим, аспірантом кафедри конституційного права Національною юридичної академії імені Ярослава Мудрого Оксаною Нестеренко та правовим радником сайту «Майдан» Олександром Северином.

[2] Ди.: Діаграма № 1. – С. 12

[3] Див.: Підсумкова таблиця всі органи влади січень-лютий 2007 рік. – С. 13

[4]Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[5] Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[6] Див. Таблиця „Результати задоволення інформаційних запитів Органами державної влади та місцевого самоврядування в процентному співвідношенні”.

[7] Див.: Діаграма результати задоволення інформаційних запитів 2005 рік.

[8] Див.: Кількість належних відповідей Вищих органів державної влади та центральних органів виконавчої влади у відсотках до кількості запитів (2006 рік).

[9] Див.: „Кількість належних відповідей органів державної влади та місцевого самоврядування у відсотках до кількості запитів”.

[10] Див.: Діаграму №3.


[11] Ч. 2, 3, 4 ст. 3 закону „Про звернення громадян”: „Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств

[12]Відповідь від 26.10.06 на інформаційний запит від 29.09.06

[13] Хоча запитувана інформація за режимом доступу відноситься до відкритої інформації

[14] Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[15] Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[16] без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[17] без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[18] без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[19] без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[20] Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

[21] Без врахування правоохоронних органів та Департаменту з питань виконання покарань

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори