пошук  
версія для друку
07.08.2007

Права людини в Україні - 2006. IX. Свобода мирних зібрань

   

[1]

1.  Правове регулювання свободи мирних зібрань

1.1. Конституція України

Свобода мирних зібрань гарантується статтею 39 Конституції України:

“Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.

Конституційний Суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року зазначив, що право на мирні зібрання є “невідчужуваним і непорушним” правом громадян і дав офіційне тлумачення статті 39 Конституції, зокрема, щодо термінів сповіщення органів влади про проведення масового заходу. Також Конституційний Суд визначив, що конкретизувати окремі положення статті 39 Конституції повинен окремий закон, який до цього часу не прийнятий.

1.2. Особливості судового провадження в справах про обмеження свободи зібрань

Стаття 182 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ)[2] визначає “особливості провадження в справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання”, а стаття 183 КАСУ – “особливості провадження в справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання”. Ці статті встановлюють спеціальні терміни розгляду таких справ.

Стаття 182 встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування після одержання повідомлення про проведення зібрання мають право звернутися до адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону зібрання або те чи інше обмеження свободи зібрань. Згідно з КАСУ адміністративний суд повинен розглянути таку справу протягом трьох днів після відкриття провадження, а у випадку відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідного зібрання – невідкладно. Позовна заява, яка надійшла в день проведення зібрання або після проведення зібрання, залишається без розгляду. Постанови суду в таких справах виконуються негайно. У результаті, рішення про заборону зібрань, як правило, виносяться за декілька годин до початку мирного зібрання, що не дає можливості організаторам зібрання оскаржити це рішення й, таким чином, захистити своє право.

Стаття 183 встановлює, що організатори зібрань мають право звертатися до адміністративного суду за місцем проведення зібрань ”із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення цих зібрань”. Процедурні вимоги щодо терміну розгляду такі ж самі, як і в статті 182.

Слід відзначити, що, якщо протягом 2006-го року органи державної влади та органи місцевого самоврядування неодноразово зверталися до суду з позовами про заборону зібрань відповідно до статті 182 КАСУ, то організатори зібрань у 2006-му році жодного разу не звернулися до суду з позовами про усунення обмеження реалізації права на мирні зібрання відповідно до статті 183 Кодексу. Це пояснюється, по-перше, тим, що обмеження та перепони для реалізації свободи зібрань, як показав моніторинг дотримання права на мирні зібрання в Україні, який проводився громадською організацією Інститут “Республіка” протягом 2004–2006 років, у більшості випадків створювали не ті органи, які повідомлені організаторами (це – місцеві державні адміністрації або виконавчі органи місцевого самоврядування), а органи міністерства внутрішніх справ та місцеві суди. А по-друге, тим, що ці перешкоди виявлялися лише під час проведення зібрань, а не раніше. Окрім того, КАСУ не встановлює спеціальних термінів для апеляційного оскарження рішень окружних адміністративних судів про заборону зібрань або обмеження свободи зібрань.

Практика українського судочинства показує, що, хоча в більшості випадків апеляційні суди скасовують рішення судів першої інстанції про заборону зібрань, розгляд таких апеляційних скарг може тривати протягом місяців від моменту оскарження. Таким чином, навіть якщо апеляційний адміністративний суд визнає помилку окружного адміністративного суду і дозволить провести зібрання у визначений організаторами час і у визначеному ними ж місці, право організаторів і учасників зібрання провести це зібрання у визначений час і у визначеному місці не буде відновлено.

Установлення спеціальних термінів апеляційного оскарження заради того, щоб організатори або учасники зібрання могли відновити свої права, вимагають “Керівні принципи БДІПЛ ОБСЄ щодо підготовки законодавства про свободу зібрань”. Але поки що з вищеназваних причин (великі терміни розгляду апеляційних скарг) в Україні більшість організаторів зібрань у випадку заборони цих зібрань не звертаються з апеляційними скаргами до відповідних апеляційних судів.

 

1.3. Використання в Україні законодавства про мирні зібрання колишнього СРСР

В Україні відсутнє будь-яке законодавство, яке регулює реалізацію права на мирні збори, окрім указаних вище положень та обмежень загального характеру. Але органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди досі іноді використовують нормативні акти колишнього СРСР, такі, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року “Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій у СРСР”, що, на нашу думку, є незаконним.

Указ суперечить Конституції України, зокрема, статті 39, що встановлює для організації масових зібрань повідомчий, а не дозвільний порядок, і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень, а також іншим положенням Конституції.

Проте, наприклад, “Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові”, ухвалене Харківською міською радою 07 березня 2004 року (№ 221), яке діє й досі, прямо посилається на згаданий Указ: „Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій розроблено у відповідності до... Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР (діючого на території України відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.09.91 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР")”.

Таким чином, Харківська міськрада фактично взяла на себе повноваження Конституційного Суду України, вирішивши, що згаданий Указ відповідає діючій Конституції України.

 

1.4. Відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань

Правоохоронні органи використовують загальні правові норми щодо забезпечення громадського порядку, хоча майже усі затримані особи під час розгону масових зборів несуть відповідальність за статтями 185 та 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).

Стаття 185 КпАП – “злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції” передбачає покарання у вигляді штрафу від 8 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 30 доларів США до 85 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб.

Стаття 185-1 КпАП – “порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій” передбачає різні покарання для учасників та організаторів зібрань. Для учасників – у вигляді попередження або штрафу від 10 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 35 доларів США до 85 доларів США), а для організаторів – штрафу від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 70 доларів США до 350 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб. Таке ж покарання, як і для організаторів, передбачено й для тих учасників зібрань, які вчинили подібні дії повторно. Така різниця виникла внаслідок того, що Верховна Рада України 2 червня 2005 року запровадила зміни до КпАП, скасувавши адміністративний арешт для учасників зібрань, які порушили “порядок організації і проведення зборів” вперше.

Проте в більшості випадків до учасників та організаторів зібрань застосовують саме статтю 185 КпАП через те, що довести факт “злісної непокори” працівникам міліції в українських судах значно легше, ніж факт “порушення порядку організації і проведення зборів” – для цього в практиці українських судів достатньо лише свідчень самих працівників міліції.

Крім того, 2005 року правоохоронці застосовували правові норми статті 279 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за блокування транспортних комунікацій. Указана стаття передбачає покарання у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно 170 доларів США), виправних робіт на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років. Проте протягом 2005 року, за даними Державної судової адміністрації, жодна особа так і не була засуджена за цей злочин.

Також ККУ містить статтю 296 (“групове хуліганство”), яка застосовується до учасників зібрань, що вчиняють організовані сутички з правоохоронцями, учасниками контр-демонстрацій чи іншими громадянами. Ця стаття передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на термін до 10 років.

В українському законодавстві існує також покарання за “незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій” (стаття 340 Кримінального кодексу України) для службових осіб, або для всіх осіб, якщо це діяння було вчинено із застосуванням фізичного насильства – виправні роботи на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на той самий строк.

Протягом 2006-го року, за даними МВС України, 158 учасників зібрань було притягнуто до адміністративної відповідальності (ст. 185 та 185-1 КпАП), було порушено 28 кримінальних справ (ст. 296 Кримінального кодексу – “групове хуліганство”), але стаття 340 ККУ жодного разу не застосовувалась в Україні. В 2006 році не зафіксовано жодного випадку покарання службових осіб за перешкоджання реалізації права на мирні зібрання.

2006-го року організатори демонстрації під назвою “Марш Свободи” (такі марші відбуваються щороку першої суботи травня в майже 300 містах світу) звернулися до прокуратури центрального району міста Києва з повідомленням про незаконне перешкоджання проведенню демонстрації з боку керівників київської міліції (деталі дивіться нижче). Порушивши терміни розгляду заяви та процесуальні норми (не були опитані свідки події, організатори Маршу та представники міліції), прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за статтею 340 ККУ. У свою чергу 29 листопада 2006-го Шевченківський районний суд столиці за поданням організаторів Маршу скасував згадану постанову прокуратури і зобов’язав її провести додатковий розгляд заяви. На момент написання цього звіту розгляд заяви організаторів Маршу у прокуратурі триває.[3]

 

1.5. Правові акти органів місцевого самоврядування, що стосуються права на свободу мирних зібрань

Конституція визначає, що право на мирні збори може бути обмежено лише відповідно до закону. Незважаючи на це, місцеві органи влади часто приймають власні правові акти, які не є законами, і тим самим грубо порушують свободу мирних зібрань.

Такі рішення прийняті протягом 1990-х – 2000-х років міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові, Кіровограді, Полтаві, Херсоні, Запоріжжі та в деяких районних центрах (наприклад, Ізюм Харківської області, Охтирка Сумської області, Апостолове Дніпропетровської області та ін.).

Слід також додати, що відповідно до статті 92 Конституції права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України, а не рішеннями місцевих органів влади.

У свою чергу Закон України “Про місцеве самоврядування в України” відносить до повноважень виконавчих органів сільських, селищних та міських рад лише “вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку” (стаття 38 Закону). Але, як показав аналіз Інституту “Республіка”, всі рішення, ухвалені українськими органами місцевого самоврядування щодо свободи зібрань суперечать Конституції України – законові прямої дії – і обмежують права громадян.

Більшість з цих рішень місцевих рад ґрунтуються на згаданому Указі Президії ВР СРСР і встановлюють десятиденний термін для повідомлення про захід. Крім того, такі рішення встановлюють суттєві, антиконституційні обмеження права на мирні зібрання.

„Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові” встановлює, що “за результатами розгляду повідомлення (про проведення заходу – авт.) може бути прийняте рішення про неможливість проведення масового заходу”. Тобто цим положенням на території Харкова фактично запроваджено дозвільний порядок проведення зібрань. Згідно з “Положенням про організацію і проведення масових заходів у місті Дніпропетровську”, схваленим міськвиконкомом Дніпропетровська 2003-го року, у місті мітинги дозволялися лише в одному визначеному місцевою владою місці, а демонстрації – лише за одним маршрутом. Для того, щоби провести мітинг у цьому місті, його організатори згідно з “Положенням” мусили узгодити свої наміри з вісьмома (!!!) комунальними службами.

Слід відзначити, що у багатьох випадках ні організатори зібрань, ні місцева влада не дотримувалися норм подібних правових актів і проводили мітинги без “необхідного” погодження влади та у “невстановлених” місцях без жодних наслідків. Проте у кількох випадках місцева влада зверталася до суду з позовами про заборону зібрань саме на підставі згаданих “положень”, і суд забороняв ці зібрання.

Те, що такі “положення” суперечать як Конституції України, так і міжнародним актам з прав людини, до яких приєдналася Україна, зокрема, Конвенції із захисту прав людини та основоположних свобод, свідчить той факт, що у всіх випадках, коли громадяни звертаються до суду з позовами про скасування “положень”, суди задовольнять такі позови.

Так, ще 2005-го року були скасовані відповідні акти Львівської та Київської міськрад, 2006-го Сумська міськрада сама скасувала своє “положення” ухвалене 2003-го року, а в березні 2007-го року за поданням представника Інституту “Республіка” у Дніпропетровську Андрія Шуляка Бабушкінський суд міста скасував згаданий документ Дніпропетровського міськвиконкому[4]. Сьогодні в Україні правозахисні організації розпочали кампанію позовів до суду з вимогами скасування подібних актів у всіх містах країни, де вони (акти) існують.

 

1.6. Застосування норм, що регулюють встановлення “малих архітектурних форм” при реалізації громадянами права на мирні зібрання

Деякі органи місцевої влади для регулювання і проведення масових заходів використовують ще одне положення, яке формально не стосується права на мирні зібрання, – про встановлення на території міст “малих архітектурних форм”. Такі положення ухвалені міськими радами багатьох українських міст, зокрема, Києва і Донецька.

„Малі архітектурні форми” – кіоски, ларьки, намети та інші невеликі за розміром споруди, які встановлюють підприємства різних форм власності для того, щоб вести комерційну діяльність. Окрім того, такі “форми” мають функціонувати доволі довгий час. Установлення таких “форм”, безсумнівно, має підлягати регулюванню з боку органів місцевої влади.

Але в Україні є традицією проведення акцій протесту у формі наметових містечок. Правове регулювання встановлення наметових містечок – тобто, наметів, установлених не з метою проведення комерційної діяльності, а з метою проведення мирних зібрань – має здійснюватись в межах положень про право на мирні зібрання, а не в межах положень про “малі архітектурні форми”.

Протягом 2006-го року в Україні, особливо в столиці, широкого розповсюдження набула практика, коли представники комунальних служб (управління благоустрою міста або району) видають “приписи”, які визначають, що “малі архітектурні форми”, тобто намети, встановлені учасниками мирних зібрань, порушують благоустрій міста, і тому мусять бути демонтовані. Така практика – зручний спосіб для місцевої влади без рішення суду, тобто в порушення Конституції, припиняти акції протесту. У разі відмови учасників зібрань добровільно демонтувати намети, “малі архітектурні форми” демонтувалися комунальниками.

Так, 21 березня 2006-го року представники управління благоустрою міста Києва принесли мешканцям наметового містечка на Майдані Незалежності припис, згідно з яким ті мусили прибрати із центральної площі столиці “незаконно встановлені малі архітектурні форми”. Намети були встановлені мешканцями Наддністрянщини та громадянами України – членами партії “Братство” – на знак протесту проти політики українського уряду щодо Наддністрянщини (сепаратистські налаштований регіон Республіки Молдова). Після цього представники комунальних служб знесли намети, не маючи рішення суду про заборону акції. Міліція під час демонтажу наметів не втручалася, але затримала трьох учасників протесту, яких, втім, за деякий час звільнила, не висунувши жодних звинувачень.

21 жовтня 2006-го року аналогічно вчинили представники управління благоустрою Голосіївського району міста Києва щодо наметів мешканців села Троєщина, встановлених навколо дачі президента Ющенка поблизу села Конча-Заспа. Пікетувальники – близько 30 жінок похилого віку – вимагали від президента взяти особисту участь у вирішенні земельних питань свого села. Представники міліції – спецпідрозділи “Беркут” та “Сокіл”, яких було в кілька разів більше, ніж пікетувальників – не лише не перешкоджали руйнувати намети, а й затримали п’ятьох учасників пікету. Двох було звільнено одразу, троє отримали попередження.

Проте, починаючи з грудня 2006-го, після зміни керівництва МВС України, ситуація змінилася. Тобто, комунальники продовжували застосовувати для припинення мітингів та пікетів тактику “приписів” щодо “малих архітектурних форм”, але міліціонери відмовились співробітничати з ними в незаконних діях щодо розгону мирних зібрань.

Так, 27 грудня представники комунальних служб міста Києва на підставі “припису”, без рішення суду, демонтували наметове містечко громадської організації “Громадська рада України”, встановлене на Майдані Незалежності. Міліція відмовилась брати участь у демонтажі наметів, посилаючись на відсутність відповідного рішення суду, а також відмовилась складати протоколи про адміністративні порушення мешканців наметового містечка, посилаючись на відсутність таких порушень. Нікого не було затримано. Наступного дня “Громадська рада України” відновила своє наметове містечко у тому ж місці і перед святкуванням Нового Року демонтувала його добровільно.

Також міліціонери відмовились співпрацювати з комунальниками в демонтажі наметового містечка поблизу Конча-Заспі, відновленого на початку 2007-го року. На лист міського голови Києва Леоніда Чернівецького, у якому мер скаржився на “бездіяльність” київської міліції в справі ліквідації наметових містечок протягом грудня 2006-го, Міністр внутрішніх справ України Василь Цушко відповів, що міліціонери діяли відповідно до закону.

 

1.7. Законопроекти щодо реалізації права на свободу мирних зібрань

До 2005 року жоден законопроект щодо свободи зібрань не був ухвалений парламентом України. 2005 року Інститут “Республіка” у співпраці з експертами Української Гельсінської спілки з прав людини розробив проект закону “Про свободу мирних зібрань” і 15 липня народний депутат України Віктор Мусіяка вніс його до Верховної Ради (реєстраційний номер проекту – 7819)[5]. Проте Верховна Рада України 4-го скликання так його й не розглянула. Тому автори законопроекту досягли домовленості про підтримку цього проекту закону з представниками усіх п’яти фракцій парламенту 5-го скликання (обраний 2006-го року) – Партії Регіонів (Тарас Чорновіл), Блоку Юлії Тимошенко (Андрій Шевченко), “Наша Україна” (Катерина Левченко), Соціалістичної партії України (Євген Філіндаш) та Олександр Голуб (Комуністична партія України (КПУ)).

Цей проект розроблено у відповідності до „Керівних принципів БДІПЛ ОБСЄ щодо підготовки законодавства про свободу зібрань” та практики Європейського суду з прав людини, й основні його параметри такі. Поруч з поняттями „збори”, „мітинг”, „похід”, “демонстрація” відповідно до європейської практики запроваджено поняття “спонтанна демонстрація” (зібрання, не організоване жодною фізичною або юридичною особою), „контр-демонстрація” (зібрання, яке відбувається в той же час і в тому ж місці, що й інше зібрання, з метою висловити інші або протилежні погляди), а також, відповідно до української практики, поняття “наметове містечко”.

Проект гарантує право мирних зібрань громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, особам, молодшим за 18 років, особам, цивільна дієздатність яких обмежена судом та тим, хто перебуває в установах виконання покарань за вироком суду. Проект відповідно до Конституції України не містить обмежень свободи зібрань ні в часі, ні в просторі, через тривалість зібрання, його форму або кількість його учасників.

Проект установлює перелік обставин, які не можуть бути підставою для обмеження свободи зібрань, зокрема: відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання; відсутність організатора (організаторів) мирного зібрання у випадку спонтанної демонстрації; проведення контр-демонстрації; проведення одночасно із мирним зібранням заходів святкового та спортивного характеру, концертів, фестивалів, народних свят тощо; обговорення під час мирного зібрання питань відставки будь-яких посадових осіб, зміни влади, конституційного порядку, адміністративного та політичного устрою чи територіальної цілісності, заклики до проведення всеукраїнського або місцевих референдумів, дострокових виборів будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування або до бойкоту референдумів чи виборів; блокування учасниками мирного зібрання вулиць, доріг, будівель чи споруд; рівень шуму у місці, де відбувається мирне зібрання; нездатність органу міністерства внутрішніх справ забезпечити охорону громадського порядку під час проведення мирного зібрання. Всі ці обставини були визначені в ході моніторингу дотримання свободи зібрань в Україні як такі, через які право на мирні зібрання всупереч Конституції порушується найчастіше.

Проект установлює спеціальні терміни розгляду апеляційних скарг на рішення судів першої інстанції про обмеження свободи зібрань: “Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга, подана суб’єктом оскарження на рішення суду щодо обмеження права на мирні зібрання, розглядається позачергово у дводенний строк з дня її отримання, проте в будь-якому випадку до дати проведення мирного зібрання, а у випадку, якщо рішення суду щодо обмеження права на мирні зібрання було прийняте до початку мирного зібрання – невідкладно”.

Проектом також установлено відповідальність посадових та інших осіб за порушення права на мирні зібрання.

Протягом 2006-го року свій законопроект щодо права на мирні зібрання розробляло також Міністерство юстиції України. У результаті співпраці між громадськими організаціями та Мін’юстом України урядовий законопроект значно змінився порівняно із своїм початковим варіантом і наблизився до проекту громадських організацій. Проте цей законопроект усе ще перебуває на стадії розробки.

Обидва ці законопроекти отримали загалом позитивну оцінку експертів ОБСЄ та Венеціанської комісії (висновок № 3852006)[6].

Разом з тим до Верховної Ради України внесено два законопроекти, які стосуються реалізації свободи зібрань в Україні. Один з них проект народного депутата України Г. Удовенка (фракція “Наша Україна”), подібний як до відхиленого ще 2004-го року проекту того ж автора, так і до закону, який діє в Російській Федерації і значно обмежує свободу зібрань та є підставою для численних розгонів мітингів російських опозиціонерів. Інший – депутата А. Фельдмана (фракція Блоку Юлії Тимошенко) – також є предметом критики громадських організацій України за те, що встановлює значні обмеження свободи зібрань (завеликі терміни для сповіщення про зібрання, обмежує свободу зібрань у часі і просторі, надає широкі повноваження міліції для припинення зібрань тощо).

Втім, через політичну кризу, яка виникла в Україні на початку 2007-го року, навряд чи жоден із згаданих законопроектів буде розглянуто найближчим часом.

 

2.  Огляд порушень права на свободу мирних зібрань за 2006 рік

 

2.1. Загальна оцінка порушень

Протягом 2006 року в Україні відбулися масові порушення права на мирні зібрання з боку місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ та судів першої інстанції.

Низка пікетів, мітингів та демонстрацій (у більшості випадків – заходи опозиції) були безпідставно заборонені в судовому порядку. Деякі мітинги та наметові містечка були розігнані без жодного рішення суду. Для розгону мітингів та походів міліція застосовувала силу, у результаті чого учасники мітингів отримали фізичні травми.

У кількох випадках учасники мирних зібрань були атаковані людьми, які не мали відношення до міліції (працівники комунальних служб, приватних охоронних структур, політичні опоненти). У більшості таких випадків правоохоронці залишалися бездіяльними.

Низка організаторів та учасників мирних заходів зазнали адміністративних переслідувань.

Протягом 2006-го року в Україні відбулося 170,7 тис. масових заходів за участю 85,3 млн. осіб, для порівняння – протягом 2005-го в Україні відбулося 124,4 тис. масових заходів за участю 63 млн. громадян (за даними Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ). За тими ж даними, за останні десять років в Україні кількість масових акцій збільшилась в 16 разів. Міліція визначила, що 109 заходів (за участю 54 тис. осіб) відбулися із “порушенням порядку проведення масових заходів”, за цими фактами було порушено 28 кримінальних справ (ст. 296 Кримінального кодексу – “групове хуліганство”), 158 учасників зібрань було притягнуто до адміністративної відповідальності (ст. 185, 185-1 КпАП).

Якщо врахувати, що протягом 2005-го року до адміністративної відповідальності було притягнуто лише 40 організаторів та активних учасників заходів, то можна стверджувати, що 2006-го порівняно з попереднім роком більше громадян України користувалися своїм правом на мирні зібрання (на 35%), але було більше конфліктів у зв’язку з реалізацією цього права.

Найбільш масові зібрання – різноманітні святкування, організовані органами влади, щодо яких порушень не зафіксовано. Найбільше порушень стосувалося зібрань, організованих опозиційними до чинної адміністрації силами (Прогресивна соціалістична партія (ПСПУ), “Братство”, “Прорив” та ін.). У той же час порівняно з 2005-м роком збільшилась кількість порушень щодо зібрань не політичного, а соціального характеру.

На відміну від 2005 року, у 2006-му звузилася географія порушень свободи зібрань. У багатьох регіонах порушень не зафіксовано взагалі, проте збільшилась кількість порушень у містах Києві (де відбувалась більшість масових заходів), Харкові (де 2005 року порушень не зафіксовано), Севастополі та Автономній Республіці Крим.

 

2.2. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань з вимогами політичного характеру

2006-го року, як і попереднього, наймасовішими зібраннями були різноманітні святкування, організовані органами влади, спортивні, концертні та подібні заходи. Всі вони відбувалися без порушень свободи зібрань за виключенням святкування Дня Незалежності 24 серпня, коли київська міліція заблокувала представників Блоку Юлії Тимошенко біля метро “Золоті ворота” та Громадської ради України на Майдані Незалежності в той час, коли ті хотіли пройти до Софійської площі, де, власне, відбувалися святкові заходи на чолі з лідерами держави, та продемонструвати президентові Ющенку гасла із засудженням його рішення про призначення лідера Партії Регіонів Віктора Януковича прем’єр-міністром.

Іншу категорію масових заходів являли собою політичні зібрання – ті, які проводились політичними організаціями або під політичними гаслами. Наймасовішими з них були мітинг Меджлісу кримськотатарського народу, присвячений річниці депортації татар з Криму (Сімферополь, 18 травня), протести проти заходу до порту міста Феодосія військового судна НАТО (Крим, червень), протести проти призначення Віктора Януковича прем’єр-міністром України та контракція прихильників Януковича (Київ, липень-серпень), демонстрація прихильників визнання Української повстанської армії (УПА) воюючою стороною в Другій світовій війні та контр-демонстрація їх противників (Київ, 15 жовтня).

У кількох випадках такі зібрання були за поданням органів місцевої влади заборонені судом, як, наприклад, демонстрація кримських татар та контр-демонстрація слов’ян біля Партеніту (Крим, 11 травня), демонстрація прихильників та контр-демонстрація противників УПА (Київ, 14 жовтня), демонстрація лівих та контр-демонстрація правих сил, присвячені річниці Жовтневої революції 1917-го року (Київ, 6 листопада). Слід зазначити, що всі ці заборони стосуються як демонстрацій, так і контр-демонстрацій (докладніше про це дивіться в розділі 2.4. “Судові обмеження права на свободу мирних зібрань”).

Під час зібрань опозиційних організацій мали місце безпідставні затримання.

Так, 21 січня, після мітингу, організованого у Севастополі Народним фронтом “Севастополь-Крим-Росія”, один із членів фронту, керівник кримської молодіжної організації “Прорив” Олексій Добичін та інший керівник “Прориву” Олександр Дубровський були затримані представниками спецзагонів міліції і відвезені ними до міста Сімферополь – до Головного управління МВС у Криму. Після кількагодинного допиту, який, зокрема, стосувався деталей проведеного “Проривом” мітингу в місті Перекоп, затриманих відпустили. Затриманим не надали можливості повідомити батьків та друзів про місце їх перебування. Звинувачень Добичіну й Дубровському пред’явлено не було, тому активісти “Прориву” розцінили затримання як акт залякування.

Протягом тривалих акцій у Феодосії було затримано, за інформацією Департаменту громадської безпеки МВС України, загалом 24 особи. За неофіційною інформацією представників міліції, якою володіє Інститут “Республіка”, феодосійські правоохоронці загалом співчували учасникам протестів і почали затримувати учасників акції лише після наполегливих вимог керівництва МВС України та Секретаріату Президента. Саме цим, очевидно, пояснюється той факт, що серед згаданих 24 осіб 16 були затримані за порушення правил дорожнього руху (учасники мотопробігу на підтримку протестів) та 4 громадянина Російської Федерації, затримані за те, що (як свідчить міліцейський протокол) “перебували на території України…, брали активну участь у мітингу та викрикували антиукраїнські, антидержавні гасла”. Про безпідставність затримання цих останніх свідчить те, що місцевий суд Феодосії не знайшов причин для їх покарання, оскільки ні перебування російських громадян на території України (між Україною та Росією існує безвізовий режим), ні їх участь у мітингу (в тому числі, активна), ні проголошення гасел (гасла проти Президента або проти вступу України до НАТО не є заборонені в Україні) не є жодним правопорушенням. За інформацією опозиції, керівника феодосійської міліції в червні 2006-го року було звільнено фактично за те, що він відмовився виконувати вказівку керівництва МВС про розгін протестних пікетів без рішення суду.

Втім, слід зазначити, що самі учасники феодосійських протестів, застосовуючи силу, перешкодили членам партії “Пора” провести контрзахід, і ті під охороною міліції повернулися до автобусу, яким прибули до Криму з Києва.

Безпідставно були затримані і учасники згаданих вище зібрань 21 березня у Києві та 21 жовтня у Кончі-Заспі.

За даними міліції,56 осіб було затримано під час подій 15 жовтня в Києві. Вони стали найбільш резонансними в плані порушень свободи зібрань в Україні 2006-го року. Перед тим, 14 жовтня, Шевченківський райсуд Києва заборонив трьом політичним силам проводити будь-які акції в центрі столиці: Всеукраїнському об’єднанню “Свобода” (прихильники УПА), КПУ (противники УПА) та Чорнобильській партії (не має жодного відношення до УПА, ця партія намітила провести захід з неполітичними, соціальними вимогами). Підставою для такого рішення суду про заборону демонстрацій був лише факт проведення контр-демонстрацій, що не відповідає не лише Конституції України, а й практиці Європейського суду з прав людини.

Увечері того ж дня міліція в присутності тодішнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка без рішення суду (оскільки рішення від 14 жовтня стосувалося лише зібрань, які планувалися 15 жовтня) знесла наметове містечко прихильників УПА, які заздалегідь розмістилися на центральній площі Києва.

Уранці ж 15 жовтня міліція за допомогою спеціальних брустверів перекрила всю центральну частину Києва: Хрещатик, Майдан Незалежності та прилеглі вулиці – за словами чиновників МВС, на виконання рішення суду. Київ нагадував місто в облозі. Громадяни, які не мали жодного відношення до акцій на підтримку чи проти УПА, не могли добратися до метро, Головпоштамту, зупинки тролейбусу чи інших об’єктів. Таким чином, було обмежено їх свободу пересування. Провести свої заходи на Хрещатику та Майдані не змогли не лише ВО “Свобода” та КПУ, а й Блок Наталії Вітренко та низка правих організацій, яким суд не заборонив збиратися на Майдані. Всі вони мітингували вздовж міліцейської огорожі.

Попри міліцейські заходи “безпеки”, які швидше провокували зіткнення, сутичок уникнути не вдалося. За даними учасників заходів різних політичних сил, затриманих було більше, ніж 56. Деякі з учасників акцій, наприклад, Олег Бурячок, член УНСО, отримали тяжкі ушкодження. Наступного дня, після втручання правозахисних організацій, затриманих було звільнено.

Тодішній Міністр МВС Ю.Луценко, коментуючи такі безпрецедентні в новітній історії України засоби перешкоджання мітингам, заявив, що після таких заходів, які застосувала міліція 15 жовтня, різні політичні сили збиратимуться у різних місцях і таким чином уникнуть сутичок.

На думку ж Інституту “Республіка”, подібні заходи міліції можуть призвести до того, що у випадку запланованих різними силами контр-демонстрацій центр столиці завжди буде заблокований для пересування громадян і, навіть до того, що у центрі Києва взагалі не зможуть проходити жодні мітинги чи демонстрації.[7]

Втім, після того, як 1 грудня 2006-го року змінилося керівництво МВС України, міліція жодним чином не перешкоджала проведенню контр-демонстрацій, навіть у тому випадку, коли існувала судова заборона. У найгостріші моменти міліція вишиковувала ланцюг між контр-демонстраціями. Зіткнень поки що вдалося уникнути.

 

2.3. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань з вимогами соціального характеру

Ще одна категорія зібрань – зібрання із вимогами соціального характеру. Організаторами таких зібрань є, як правило, громадські неполітичні організації. На відміну від 2005-го року, коли найбільше таких вимог стосувалися припинення незаконної, на думку їх учасників, забудови міст, 2006-го гасла і вимоги соціальних акцій мали найрізноманітніший характер. Приклади подібних зібрань – згадані вище пікет біля дачі Президента в Кончі-Заспі та Марш Свободи.

Загалом протягом 2006-го року порушень свободи зібрань щодо акцій соціального характеру стало більше порівняно з 2005-м. Це пояснюється тим, що вимоги таких акцій стали більшою мірою зачіпати інтереси керівників держави та місцевої влади.

Марш Свободи – міжнародна акція, метою якої є привернути увагу громадськості до проблеми дискримінації людей, які вживають наркотики, та декриміналізації вживання легких наркотиків. Ураховуючи дражливість теми заходу, запланованого на 6 травня, його організатор, громадська організація “Об’єктивна реальність”, повідомила Київську міську державну адміністрацію (КМДА) заздалегідь – 13 квітня – саме для того, аби узгодити з КМДА та київською міліцією всі питання, які можуть виникати під час його проведення. Під час тристоронніх переговорів (КМДА, міліція, організатори), останні погодилися з пропозиціями щодо зміни часу проведення і маршруту Маршу. Проте 4 травня тодішній керівник київської міліції Віталій Ярема звернувся до КМДА з проханням подати позов до суду з вимогою заборонити Марш, оскільки, одночасно свої акції збираються проводити інші організації, і на його думку, “існує реальна загроза виникнення заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення, правам та свободам інших людей”. На той час повідомила про свій намір провести захід з гаслами проти легалізації наркотиків релігійна організація “Посольство Боже”, до якої має причетність київський мер Леонід Черновецький.

Уже 5-го травня, у переддень заходу, очевидно, для того, щоб не дати можливості організаторам Маршу оскаржити рішення суду, такий позов було подано. А вранці 6-го травня, у день проведення заходу, Шевченківський районний суд, розглянувши позовну заяву КМДА, відхилив прохання про заборону Маршу Свободи, обмеживши лише право організаторів Маршу – Тараса Ратушного та Анастасії Безверхої – використовувати звукопідсилюючу апаратуру та рухатись проїжджою частиною вулиць. Таке рішення українського суду загалом відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка не вважає факт проведення контр-демонстрації причиною заборони самої демонстрації (рішення Платформа “Лікарі за життя ” проти Австрії).

Проте київська міліція не змогла запобігти порушенням громадського порядку на початку акції, коли контр-демонстранти – представники крайньо-правих націоналістичних організацій (УНА-УНСО, Українська консервативна партія, Українська націонал-трудова партія, які повідомили про свій захід лише уранці 6-го травня) – накинулись на учасників Маршу. Далі міліція перешкодила проведенню Маршу Свободи, оточивши близько 100 його учасників, які не виявляли жодної агресії, кільцем своїх співробітників. У той же час контр-демонстранти безперешкодно рухались Михайлівською площею й навіть закидували демонстрантів, які тепер стали зручною мішенню, димовими шашками. Міліція не пропускала учасників Маршу (близько 50 осіб), які залишились поза оточеним колом, до їхніх колег. І так само міліція не надала можливості провести Марш навіть тоді, коли опоненти Маршу залишили Михайлівську площу і загроза зіткнень зникла.

Загалом, спостерігачі відзначають певну координованість дій міліції та контр-демонстрантів того дня. Тоді ж тогочасний Міністр внутрішніх справ України Луценко заявив, що якби він не був міністром, то приєднався б до опонентів Маршу.

Заступник начальника київської міліції полковник Віталій Ошовський на питання представника Інституту “Республіка” про те, чому всупереч рішенню суду міліція перешкодила проведенню мирного зібрання, заявив, що він одноосібно прийняв рішення про те, що “Маршу не буде”.

Справа про перешкоджання представниками влади мирному зібранню набула широкого резонансу і низка правозахисних, громадських організацій та громадських діячів виступила із заявою, де, зокрема, зазначено, що подібні дії та заяви представників міліції можуть свідчити про встановлення в Україні поліцейської держави[8].

2.4. Судові обмеження права на свободу мирних зібрань

У всіх випадках, які були проаналізовані Інститутом “Республіка”, рішення українських судів про обмеження права на мирні зібрання, ухвалені 2006 року, були безпідставними або ґрунтувалися на неконституційних підставах. Зокрема, вони ґрунтувалися:

1. На рішеннях органів місцевого самоврядування, які суперечать Конституції України (дивіться вище).

2. Абсолютна більшість рішень про заборону демонстрацій у 2006-му році ґрунтувалася лише на факті проведення контр-демонстрацій. А це, на думку як позивачів – представників місцевої влади, так і суду, несе “загрозу виникнення заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення, правам та свободам інших людей”. Відповідно до проведеного Інститутом “Республіка” моніторингу ми мусимо заявити, що всі судові рішення, ухвалені таким чином, не мали тих підстав, на які посилалися судді у своїх рішеннях. Окрім того, такі рішення суперечать як Конституції України, так і практиці Європейського суду з прав людини.

Єдиним виключенням із цієї негативної практики стало згадане рішення Шевченківського райсуду Києва від 6-го травня 2006-го року, де не лише було відхилено прохання влади заборонити демонстрацію на підставі контр-демонстрації, але й враховано, напевне, вперше в Україні, положення Закону України “Про застосування в Україні Конвенції про захист прав людини та основних свобод і рішень Європейського суду з прав людини”, де вказано, що такі рішення “є джерелом права” в Україні (ст.17).

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший захід, який супроводжується контр-демонстрацією, може призвести до зіткнень і спричиняє масу проблем правоохоронним органам. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує свободу зібрань, розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема, від контр-демонстрації (справа організація „Платформа „Лікарі за життя” проти Австрії, 1985, п. 65-72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно. Європейський суд у цьому рішенні зазначив:

„Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11”.

З огляду на це широко поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному і тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін, не може бути підставою для обмеження права на мирні збори. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам.

У багатьох випадках суд знехтував презумпцією невинуватості: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за “ймовірність” (на думку позивачів і суду) порушень, інакше кажучи, за порушення, які громадяни не здійснили. Саме на цих підставах ґрунтувалися усі подібні рішення про заборону зібрань.

Якщо 2005 року ми відзначали позитивні тенденції, які з’явилися в ставленні судів до свободи зібрань, коли суди, навіть ті, які раніше безпідставно обмежували свободу зібрань, почали виносити рішення у відповідності до Конституції (той же Шевченківський райсуд Києва), то 2006-го ми мусимо констатувати зворотну тенденцію. Наприклад, якщо в жовтні 2005-го року Шевченківський райсуд Києва не задовольнив заяву КМДА, яка просила заборонити мітинги як прихильників, так і противників визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні на тій підставі, що ці мітинги мали відбутися одночасно в одному й тому ж місці, то в аналогічній ситуації в жовтні 2006-го той же суд прийняв рішення про заборону обох мітингів. Цей же суд приймав подібні рішення про заборону мітингів протягом 2006-го року неодноразово (наприклад, 6-го листопада).

Рішення про обмеження права на мирні зібрання, як правило, приймаються в переддень проведення масових зібрань, що не залишає організаторам можливості оскаржити рішення районних судів у апеляційному порядку до початку заходу, тобто, фактично, позбавляє їх можливості поновити своє конституційне право на мирні зібрання.

Проте, 2006-го року в рішеннях українських судів щодо свободи зібрань виявилась й позитивна тенденція. Не зафіксовано жодного рішення про заборону “малих архітектурних форм”. Втім, як ми відзначали раніше, за відсутності таких рішень, органи місцевої влади використовували адміністративні позасудові заборони.

 

3. Висновки та рекомендації

Незважаючи на відсутність національного законодавства, суди переважно не застосовують практику Європейського суду з прав людини, а використовують норми, встановлені неконституційними рішеннями органів місцевої влади. Унаслідок чого більшість рішень національних судів, особливо першої інстанції, суперечать статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Мусимо констатувати негативну тенденцію щодо рішень судів, що стосуються свободи зібрань, порівняно з 2005 роком. Суди першої інстанції (наприклад, Шевченківський райсуд Києва), навіть ті, які раніше відмовляли місцевій владі в задоволенні позовів про заборону мітингів, якщо ці позови ґрунтувалися на неконституційних підставах (наприклад, на факті проведення контр-демонстрації), 2006-го року почали забороняти мітинги на подібних підставах.

Також 2006-го року набула розвитку практика позасудових заборон “малих архітектурних форм” (тобто заборони мирних зібрань, які проводяться у формі наметових містечок) за допомогою “приписів” комунальних служб.

Суди першої інстанції в більшості випадків задовольняють подання органів влади щодо заборони проведення мирних зборів. Апеляційне ж оскарження “автоматичних” рішень судів першої інстанції розглядається декілька місяців, що унеможливлює ефективний захист порушеного права та його відновлення. При цьому неможливо вимагати відшкодування шкоди за винесення судами таких рішень, оскільки неправомірні рішення судів першої інстанції переважно скасовуються апеляційними судами.

Констатуємо наявність великої кількості судових рішень про заборону мирних зборів напередодні їхнього проведення, що унеможливлює оскарження такого рішення, а також перенесення такої акції, що створює додаткові конфлікти.

Держава в особі правоохоронних органів (міліції) не виконує позитивні зобов’язання країни у відповідності до статті 11 Європейської конвенції, зокрема, щодо створення умов для проведення мирних зборів і забезпечення правопорядку. При найменшій, навіть умовній, загрозі порядку, суди забороняють такі заходи, особливо коли це стосується демонстрації чи інших масових акцій опозиції.

Слід також зазначити, що правоохоронні органи часто безпідставно затримують активістів і учасників мирних зібрань (кількість таких затримань та адміністративних покарань учасників зібрань збільшилась майже учетверо порівняно з 2005-м роком) і застосовують до мирних людей непропорційні до наявної загрози громадському порядку силові заходи.

Загалом влада не може встановлювати загальну заборону проведення мирних зібрань у тих чи інших місцях. Адміністративна практика в Україні показує, що органи місцевого самоврядування приймають окремі нормативні акти (що, до речі, не належить до їхньої компетенції та суперечить Конституції України), якими забороняють проведення будь-яких публічних масових мирних акцій у центрі населеного пункту. При цьому вони відводять місця для проведення мітингів і демонстрацій на околицях міста чи стадіонах, що суперечить самій сутності права на мирні збори. Втім, як позитивний момент слід відзначити появу в Україні практики скасування судами подібних актів органів місцевої влади.

З огляду на це необхідно законодавчо запровадити правові засоби захисту права на мирні зібрання.

Наприкінці 2006-го року з’явилась позитивна тенденція в ставленні представників міліції до питань свободи зібрань в Україні. Ця тенденція виявилась в тому, що міліція вже не виконує позасудові “приписи” комунальних служб, не перешкоджає проведенню контр-демонстрацій, активно співпрацює з представниками правозахисних організацій через створені протягом 2006-го року громадські ради з питань прав людини як при МВС України, так і при місцевих управліннях внутрішніх справ. Як результат, з грудня 2006-го року припинилася практика розгону зібрань, практично відсутні сутички під час зібрань як між учасниками мітингів з одного боку, і міліціонерами – з другого, так і між демонстрантами і контр-демонстрантами, значно зменшилась кількість затриманих учасників зібрань.

 

Рекомендації:

1.  Розробити інструкції для правоохоронних органів, які б регламентували їхню поведінку під час проведення мирних зібрань.

2.  Провести навчання працівників спеціальних підрозділів та патрульно-постової служби правоохоронних органів з метою забезпечення ними громадського порядку при проведенні мирних зібрань, охорони учасників мирних зібрань, підстав і умов використання ними спеціальних засобів і фізичної сили, а також забезпечити незалежний контроль за реалізацією їхніх повноважень під час проведення мирних зібрань.

3.  Перекласти українською мовою рішення Європейського суду з прав людини за статтею 11 Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, що стосуються свободи мирних зібрань та передати ці переклади в усі місцеві та апеляційні адміністративні суди.

4.  Ураховуючи практику Європейського суду з прав людини, розробити навчальний курс і провести навчання суддів місцевих і апеляційних адміністративних судів усіх 27 регіонів України щодо практики застосування статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини в судовій практиці щодо подань органів влади про заборону мирних зібрань.

5.  Верховному Суду України доцільно узагальнити практику рішень судів у справах про обмеження права на мирні збори та демонстрації.

6.  Прийняти законопроект про проведення мирних зібрань, розроблений українськими правозахисними організаціями, у якому враховується практика Європейського суду з прав людини та позитивна практика демократичних країн.

7.  Органи місцевого самоврядування та державної влади повинні скасувати свої рішення щодо затвердження Положення про порядок проведення мирних зібрань та використання „малих архітектурних форм”, привести інші свої рішення у відповідність до вимог Конституції України та статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Прокуратура України повинна опротестувати в судовому порядку такі рішення місцевих органів влади в разі відсутності реакції з їхнього боку.

8.  Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини доцільно більше уваги звертати на порушення місцевими органами влади та правоохоронними органами права на мирні збори.

9.  Організаторам мирних зборів рекомендуємо оскаржувати в судовому порядку рішення судів першої інстанції про обмеження права на мирні зібрання, а також незаконні дії правоохоронних органів. Інститут „Республіка” та Українська Гельсінська спілка з прав людина розглядають такі справи як пріоритетні при можливості надання правової допомоги.



[1] Розділ підготовлено Володимиром Чемерисом, членом правління Інституту „Республіка” та членом правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Якщо інше не зазначено, в розділі використані матеріали Інституту „Республіка” та Української Гельсінської спілки з прав людини.

[2] Кодекс набрав чинності з 1 вересня 2005 року.

[3] Дивіться відповідне рішення суду на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1164989905.

[4] Дивіться рішення суду та більш докладну інформацію: „Правозахисники домоглися скасування Рішення Дніпропетровської міської ради, котрим обмежувалася свобода мирних зібрань” // сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1175879506.

[5] Проект закону доступний в Інтернеті на сторінці серверу Верховної Ради України: http://www.rada.gov.ua.

[6] Висновки Венеціанської комісії Ради Європи доступні англійською мовою на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/en/index.php?id=1162206184.

[7] Дивіться більше інформації: Україна поліцейська? // сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1161002330.

[8] Дивіться, наприклад, „Заява інституту “РЕСПУБЛІКА” з приводу порушення київською міліцією права на мирні зібрання під час проведення "Маршу свободи" 6 травня 2006 року // сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1147355900.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори