пошук  
версія для друку
07.08.2007

Права людини в Україні - 2006. XIII. Право власності

   

[1]

1. Загальний огляд

Право на мирне володіння своїм майном є одним з основних прав, від захисту якого великою мірою залежить розвиток громадянського суспільства та держави. Це право є важливим атрибутом правової держави та демократичного суспільства.

Право громадянина на власність закріплено в Конституції України, в якій установлено форми власності (статті 13, 41, 142 та 143 Конституції України), закріплено рівність усіх суб’єктів права власності (статті 1 та 13 Конституції України), гарантії права власності та обов’язки власників (статті 13 і 41 Конституції України). Крім того, ст. 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Забезпечення визнаних Конституцією України, Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та Першим протоколом до цієї Конвенції гарантій права власності, надійного захисту права усіх форм власності визнані в Україні одними з основних пріоритетів державної політики України,[2] хоча це все ж виглядає черговою декларацією.

На жаль, рівень захисту права власності в Україні залишається досить низьким. Це підтверджується і міжнародними дослідженнями, зокрема, на початку 2007 року був оприлюднений рейтинг захищеності прав власності серед 70 найбільших країн світу і Україна у ньому зайняла „почесне” 57 місце.[3]

Рейтинг складався на основі загальної оцінки захищеності прав власності з допомогою індексу (International Property Rights Index, IPRI). Специфіка індексу IPRI полягає в тому, що він розраховується на основі багатьох інших індексів, досліджень і опитувань. Зокрема, таких, як індекс конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму, дослідження Світового банку (дослідження інвестиційного клімату, показників державного управління та простоти ведення бізнесу), індекс поширення корупції Transparency International, звіт Світової асоціації торгових марок та ін. Іронічним є те, що похвалитися Україна може лише гендерною рівністю при забезпеченні прав власності. Україна має 9,3 бали з 12 можливих у цій шкалі. Стільки ж мають розвинені країни – Великобританія, Японія, США. Звучить курйозно, оскільки це означає лиш те, що насправді в Україні жінки та чоловіки однаково незахищені від посягань на їхню власність.

Найбільші проблеми щодо права власності виникають у наступних ситуаціях:

– примусового відчуження нерухомого майна (наприклад, із метою знесення будинку та побудови нового, у тому числі, процедури реконструкції старих житлових кварталів; примусового викупу земельних ділянок для суспільних потреб, процедури примусового виселення при визнанні будинку аварійним тощо);

– обмеження щодо продажу землі сільськогосподарського призначення;

– „рейдерства”, тобто незаконного чи силового захоплення підприємств з подальшим узаконенням захопленої власності;

– невиконання судових рішень щодо сплати певних коштів чи повернення у власність певного майна, особливо у справах, де боржником є органи державної влади або державні підприємства чи установи.

 

2. Основні проблеми захисту права власності

Багато проблем, пов’язаних з правом на мирне володіння своїм майном, які були актуальними і минулого року, і позаминулого, і декілька років тому залишаються такими до сьогодні, що свідчить про досить неефективну діяльність державних органів щодо їхнього вирішення. До того ж, з’являється велика кількість нових викликів, вирішення яких буде дуже непростим завданням для держави.

Невиконання судових рішень, щодо захисту прав власності

Залишається невирішеною проблема неефективності діяльності виконавчої служби, яка в багатьох випадках не здатна виконати рішення суду. В той же час стадія виконання рішення суду, яке набрало законної сили, не менш важлива, ніж факт винесення такого рішення, оскільки кінцевим і головним результатом будь-якого судового процесу є поновлення порушених прав і свобод або відшкодування отриманої шкоди. Коли виконання рішень суду становить лише чверть усіх рішень, то про будь-яку справедливу сатисфакцію говорити дуже складно.

Як результат неефективності роботи цієї служби, до Європейського суду з прав людини надходять тисячі скарг від громадян України, пов’язаних з невиконанням або несвоєчасним виконанням рішень українських судів. Лише за минулий рік Європейським судом з прав людини було прийнято 172 рішення проти України, які вже набули чинності, й велика частина цих рішень пов’язана з незабезпеченням права на мирне володіння своїм майном в частині невиконання рішень судів.[4]

 

Херсонська пенсіонерка перемогла в Євросуді[5]

Боротьбу з державою за свої зароблені гроші Наталя Патріно розпочала ще в 2001 році. Вона пройшла всі судові інстанції в Україні, дійшла до Європейського суду, не здалася, коли держава запропонувала їй невигідний компроміс, і – виграла. Навряд чи Наталя Патріно змогла б подолати цей шлях самотужки – усі 4 роки їй допомагали громадські правозахисники Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я.

Коли в 2000 р. працівниця центрального конструкторського бюро “Ізумруд” Наталя Патріно звільнилася з роботи, то очікувала, що підприємство виплатить їй і заборгованість по зарплатні. Принаймні, цього вимагають статті 116, 117 Кодексу Законів про працю. Та минуло півроку, а гроші їй не заплатили. Тоді вона звернулася до суду, і 24 квітня 2001 року місцевий суд Комсомольського району виніс рішення: стягнути зарплатню Наталі Патріно з підприємства. Але й це не подіяло.

Таких одурених пенсіонерів “Ізумруду” було кілька десятків. Вони звернулися в громадську приймальню коаліції “Партнерство за прозоре суспільство” і юристи Херсонського обласного Фонду милосердя, який входить до “Партнерства”, допомогли їм створити громадську організацію “Справедливість”, консультували, допомагали складати листи і заяви.

Пенсіонерам частково виплатили заборгованість. Але потім знову все завмерло. І тоді юрист Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я Наталя Козаренко запропонувала усім бажаючим скласти заяви до Європейського суду. Першою виявила бажання подати заяву Наталя Патріно. Решта пенсіонерів підприємства не наважилися – “щоб чого не вийшло”.

У серпні 2004 р. Європейський суд надіслав державі Україна матеріали справи з проханням надати пояснення, чому не виконуються рішення суду. І одразу ж Наталю Олександрівну запросили до бухгалтерії “Ізумруд” і виплатили заборговану зарплатню. Але – без урахування компенсації втрат від інфляції. Незважаючи на умовляння чиновників, вона не відмовилася від заяви в Європейський суд. Вона мала твердий намір отримати від держави Україна грошову компенсацію за те, що впродовж трьох років витрачала час і нерви, аби отримати чесно зароблені гроші.

І ось у перших числах січня 2006 р. Європейський суд зобов’язав Україну виплатити мешканці Херсона Наталі Патріно 1 тис. євро за невиконання рішення українського суду в її справі. Це доволі скромна компенсація моральної шкоди, завданої громадянці державою. Але цінність рішення Євросуду в тому, що він повернув їй почуття власної гідності, а в інших людях зміцнив віру: захистити свої права – можливо.

 

Значною мірою цій проблемі сприяє законодавство, зокрема, яке встановлює особливий порядок примусової реалізації майна підприємств з державною часткою власності. Щодо значної кількості підприємств існує мораторій на таку реалізацію. Прямим наслідком цього стають подібні справи в Європейському суді з прав людини:

28 травня 2003 року Краснолуцький міський суд Луганської області виніс рішення на користь Федорова про стягнення заборгованості із заробітної плати у розмірі 1124,27 грн. з державного підприємства "Донбасантрацит". 11 серпня 2003 року відділом державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження. У грудні 2005 року судове рішення, винесене на користь заявника, було повністю виконано. Проте це відбулося вже після подачі заяви до Європейського суду з прав людини. Європейський суд визнав порушення Україною п. 1 статті 6 (право на справедливий суд) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини (право на мирне володіння своїм майном) й присудив сплатити Федорову суму, що складає 50 євро як компенсацію за матеріальну шкоду та 500 євро за моральну шкоду.[6]

 

Обмеження продажу земель сільськогосподарського призначення

Гарантування права власності передбачає право власників здійснювати будь-які операції зі своїм майном (закладати, продавати його тощо). Міжнародний досвід свідчить, що економічне зростання та зменшення бідності найкраще досягаються за умови, коли ефективні виробники та інвестори мають вільний доступ до активів засобів виробництва.

Таким чином, потрібно повністю вирішити питання земель сільськогосподарського призначення як об’єкту власності. На жаль, на сьогодні прийнято Закон України "Про внесення змін до Земельного кодексу України" (щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів), яким продовжено на 2007 рік мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Для прийняття цього закону Верховною Радою України було навіть подолано вето Президента. Це трапилось, незважаючи на те що приблизно 5,9 мільйонів із 6,8 мільйонів українських селян, які безоплатно одержали сертифікати на право на земельну частку (пай), вже отримали державні акти на право власності на земельну ділянку.[7]

Затримка з дозволом вільного продажу земель спричиняє низку негативних наслідків:

-  обмежується перерозподіл земельних активів до більш ефективних землекористувачів;

-  не допускається запровадження іпотеки, яка може бути інструментом залучення довгострокових коштів для впровадження нових технологій та нововведень;

-  землевласники не можуть реалізувати законне право вільно розпоряджатися своєю власністю.

Згідно з оцінками Інституту аграрної економіки УААН загальна вартість земельних угідь країни становить 50 млрд доларів. Відсутність ринку земель сільськогосподарського призначення унеможливлює уточнення цієї оцінки. Але ця сума в 17 разів перевищує ті 3 млрд. доларів, які протягом 2001–2006 рр. було інвестовано в сільськогосподарське виробництво.

Прихильники мораторію стверджують, що землевласники ще не готові розпоряджатися своїми землями, не знають ціни, тому продадуть їх за цінами, значно нижчими від ринкових, а також, що нормативної бази для запобігання таким викривленням досі немає. Певна частина цих тверджень має сенс: деякі важливі законопроекти (наприклад, «Про ринок земель») очікують на розгляд у Верховній Раді України вже багато років. Але не менш важливим є те, що мораторію не повністю дотримуються, тобто відбуваються саме ті порушення, яким він повинен був запобігати. За даними Державного комітету України із земельних ресурсів станом на 2006 рік існують 95 тисяч нотаріально засвідчених угод з дарування земельних часток (паїв), 2,5 тисяч громадян обміняли свої земельні частки на інші активи та понад 13 тисяч громадян продали землю. Також є багато випадків укладення надмірно довготривалих договорів оренди землі. Таке відкрите порушення мораторію і є свідченням недоцільності стримування ринкових відносин щодо землі. Подальше зволікання зі скасуванням мораторію лише призведе до збільшення величезного тіньового ринку землі, що буде не на користь первинним власникам земельних ділянок – селянам, які працюють на цих ділянках.[8]

Найшвидше скасування мораторію разом із прийняттям відповідних довгоочікуваних законів принесе чимало позитивних результатів. По-перше, успішні сільськогосподарські товаровиробники зможуть менше покладатися на державний бюджет стосовно субсидування. По-друге, введення застави на сільськогосподарські землі допомогло б знизити відсоткові ставки за кредитами та зробити їх більш доступними для малих та середніх господарств. По-третє, сільські жителі, які бажають зайнятися бізнесом поза сферою сільського господарства в сільській місцевості, мали б можливість продати чи заставити свою землю, отримавши в такий спосіб стартовий капітал для іншого бізнесу.

 

Відсутність належного захисту права власності з боку держави

Ще однією проблемою щодо права власності, яка вже багато років залишається в Україні невирішеною, є проблема поширення шахрайства та здирництва стосовно приватної власності з боку недобросовісних фірм та фізичних осіб. Це стосується як нерухомого майна, так і акцій компаній. Подібні «операції» процвітають завдяки ненадійній системі реєстрації прав власності, недосконалому регулюванню процедур корпоративного управління та слабкій законодавчій базі, що регулює питання, пов’язанні з банкрутством. Усі ці недосконалості використовувались в 2006 році для порушення права власності. Відсутність належних механізмів захисту власності стоїть на заваді залученню внутрішніх та іноземних інвестицій, а також не дає використовувати потенціал фондового ринку для розвитку виробничої сфери.[9]

У цьому контексті варто зазначити, що з березня 2003 року Верховна Рада України не може розглянути й прийняти нову редакцію «Про акціонерні товариства», який би комплексно врегулював відносини корпоративного управління між суб’єктами господарювання, а також забезпечив право власності власників акцій, особливо дрібних. Натомість ведеться політична боротьба за певні лобістські зміни до існуючого корпоративного законодавства, які направлені на вирішення певних окремих завдань. Яскравим прикладом є неодноразове прийняття Верховною Радою України й неодноразове ветування Президентом України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про господарські товариства» щодо зниження планки кворуму проведення загальних зборів господарського товариства». Цей законопроект пропонував внести зміни й доповнення у статті 41 і 60 Закону України «Про господарські товариства», якими передбачено, що якщо загальні збори акціонерів не відбулися через неучасть у них необхідної кількості акціонерів, то наступні збори визнаються правомочними за участі в них акціонерів, які мають понад 50 % голосів.

Цей законопроект вирішує проблеми власників окремих підприємств, але абсолютно не вирішує проблему в цілому. Ця проблема насправді є дуже непростою, оскільки на сьогодні права акціонера в Україні захищені надзвичайно слабо. Зокрема, законодавство України не ставить додаткових вимог до акціонерного товариства або до правління у випадку поглинання, не встановлює додаткових механізмів і засобів захисту прав акціонерів товариства, яке поглинається. В Україні немає права акціонера на незгоду в разі прийняття рішення про злиття компанії, не встановлено правового режиму операцій з використанням внутрішньої інформації.[10]

Підтверджують проблему захисту прав дрібних акціонерів конкретні приклади.

Так, у Нікополі в 2006 році дрібні власники акцій місцевих металургійних гігантів – Нікопольського феросплавного заводу та Нікопольського Південнотрубного заводу – вели боротьбу за свої права. 28 серпня 2006 р. біля будинку міського музею відбулися відкриті збори "Спілки дрібних власників-акціонерів підприємств м. Нікополя", які розповіли про свої поневіряння у владних коридорах із метою знайти правду та отримати дивіденди на свої акції від реальних власників підприємств. Головна ідея дрібних власників-акціонерів сьогодні – це прийняття закону "Про захист малих власників", з приводу чого спілка двічі зверталась до усіх п’яти фракцій нового складу парламенту. Але жодна політична сила, окрім Блоку Юлії Тимошенко, на звернення так і не відреагувала. Одночасно власників-акціонерів хвилює й те, що від мільярдів прибутку хазяїв металургійних гігантів до місцевих бюджетів доходять лише крихти, а на дивіденди і того не залишається. Поки що, заплановані на 5, а потім на 12 вересня збори акціонерів не відбулися, так як представники Фонду державного майна ще не готові до них.

Перша програна справа України в Європейському суді з прав людини (Совтрансавто холдинг проти України) також стосувалося проблеми захисту прав міноритарних акціонерів: у наслідок рішення мажоритарних акціонерів був збільшений статутний фонд компанії, що призвело до автоматичного зменшення долі міноритарних акціонерів у власності компанії. Відсутність законодавчого регулювання по захисту міноритарного акціонера було визнано порушенням Конвенції про захист прав людини. Це рішення Європейського суду в частині загальних заходів, зокрема, щодо вирішення цієї проблеми, залишається не виконаним по сьогодні.

Захист прав акціонерів в Україні здійснюється здебільшого в судовому порядку відповідно до ст. 124 Конституції України. Як свідчить аналіз судової практики, найбільша кількість позовів пов’язані з визнанням недійсними рішень загальних зборів та виплатою дивідендів. Такі позови подаються окремим акціонером проти акціонерного товариства. Механізм подання «колективних позовів», розроблений у законодавстві інших держав, зокрема, США, в українському корпоративному законодавстві не передбачений, як зрештою й право акціонерів на подання таких позовів. Багато прогалин також виникає при притягненні до відповідальності осіб, які завдали майнової шкоди власникам акцій тощо. Вирішити цю проблему в захисті права на мирне володіння своєю власністю акціонерів може лише прийняття комплексного закону, який би став ще однією дуже важливою гарантією захисту права власності.

Неможливо також обминути проблему «рейдерства» в Україні, яка стала особливо гострою в останні роки і за визначенням Прем’єр-міністра України вже перетворилася на «загальнонаціональну проблему».[11] В Українській спілці промисловців і підприємців, наприклад, стверджують, що протягом останніх двох років «рейдерських» атак зазнали понад 2 тис. підприємств. За іншими оцінками, на рахунку «рейдерів» понад 3 тис. захоплених об’єктів власності. «Рейдерів» уже поділили на «білих», «сірих», «чорних» і «диких», а так звані «експерти» визначили найбільших і найуспішніших.[12]

Оскільки схеми і методи заволодіння власністю досить стандартні, одні дивуються безпорадності правової системи, наполягають на державному втручанні, ініціюють створення міжвідомчої групи для боротьби з «рейдерством», інші скептично зазначають, що створення такого органу під егідою чиновників лише заплутає справу. А хтось бореться за реформування законодавства аж до прийняття спеціального закону. А деякі вважають, що в цьому немає потреби.

Верховна Рада України в 2006 році активно займалась реформуванням законодавчої бази щодо протидії «рейдерству», зокрема, був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо розмежування переліку справ, підвідомчих господарським судам та загальним судам)», яким вносилися зміни до Господарського процесуального та Цивільного процесуального кодексів України, Кодексу адміністративного судочинства України, а також до Закону України "Про приватизацію державного майна" щодо більш чіткого розмежування справ щодо спорів із питань приватизації та корпоративних прав, які мають розглядатися у господарських, адміністративних судах та судах загальної юрисдикції. Але один лиш цей закон не може перемогти проблему «рейдерства».

У засобах масової інформації корпоративні захоплення підприємств, як правило, висвітлюють крізь призму неефективної протидії «рейдерам» з боку державних правоохоронних органів. Мовляв, достатньо лише протиставити силовому захопленню ефективну державну охоронну структуру, і відсоток успішності операцій силового захоплення буде зведений нанівець. До цього часу існує думка про те, що саме через брак фахових охоронців «рейдерам» вдається проникнути на територію підприємства й, як наслідок, заволодіти необхідною документацією.

Насправді ця проблема є значно глибшою, аніж те, до чого зводяться коментарі працівників правоохоронних органів чи фахові припущення зацікавлених осіб. Проблема «рейдерства» потребує контроверсійного правового аналізу і чіткого розуміння витоків конфлікту, оскільки силові захоплення підприємств, як правило, є «післямовою» фактичного порушення прав міноритарних акціонерів. «Рейдерство» не є самостійним та окремим процесом, а лише наслідком законодавчих прогалин щодо прав міноритарних акціонерів.

Чинним законодавством України не врегульовано правовий статус міноритарних акціонерів. Наслідком цього є нескінченні судові спори між мажоритарними та міноритарними акціонерами товариств. А відбувається це за умов, коли, наприклад, напередодні загальних зборів учасників товариства міноритарний акціонер звертається до суду з позовом до товариства щодо порушення його прав як учасника і просить накласти арешт на цінні папери відповідача і заборонити проведення загальних зборів. Як наслідок, на загальних зборах, що проводяться без участі міноритарія, змінюються керівні органи, на підприємстві вже існує нове керівництво. Однак, поки спір щодо легітимності рішення загальних зборів акціонерів вирішується в судовому порядку, повністю паралізується робота зазначеного вище підприємства.

Щоб запобігти «рейдерству» як явищу, потрібне неодмінне закріплення прав «маленьких» акціонерів для подальшого відстоювання їхніх інтересів в органах державної влади і місцевого самоврядування шляхом об’єднання в спілки міноритарних акціонерів. Міноритарний акціонер повинен мати право вимагати в акціонерного товариства викупу своїх акцій, якщо він голосував проти прийняття загальними зборами рішення про реорганізацію товариства. У разі додаткових емісій ринкова вартість акцій повністю повинна сплачуватись грошима до моменту оформлення права власності на них.[13]

 

Проблема реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень

Важливо звернути також увагу на те, що існує проблема реєстрації прав на нерухоме майно і їх обмежень. І хоча ще у 2004 році був прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», повноцінної системи так і не створено. Це дозволяє шахраям у багатьох випадках використовувати недоліки законодавства. Цьому сприяє й те, що Державний комітет України із земельних ресурсів, на який було покладено реєстрацію прав на нерухоме майно, був не готовий до виконання цих функцій, а, отже, цей реєстр повноцінно не працював.

У 2006 році ведення державної реєстрації нерухомого майна було передано Міністерству юстиції України на підставі рішення Кабінету Міністрів України, але без внесення змін до базового закону виникли сумніви в законності передачі таких функцій. Отже, існує правова невизначеність, яка не дає можливості бути впевненим у гарантованому захисті прав громадян на своє майно. Лише в кінці 2006 року до Верховної Ради України було внесено законопроект, направлений на внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», який має врешті вирішити цю проблему.[14]

Крім захисту права на мирне володіння нерухомим майном, завданням держави є гарантування права власності на інше майно, зокрема, і на транспортні засоби. З цього приводу також виникають проблеми.

Як приклад, можна навести ситуацію з евакуацією автомобілів у Києві. Державна влада пояснює необхідність «примусової евакуації» великою кількістю неправильно припаркованих автомобілів, якими захаращені вулиці. Особливо сильно дратують столичне начальство прилеглі до Хрещатика вузькі вулички, по яких практично неможливо проїхати, – машини стоять у кілька рядів і на тротуарах. Але законність таких дій, схоже, мало кого хвилює. Формально підстави для евакуації є: у «Правилах благоустрою території, паркування транспортних засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках у місті Києві», прийнятих Київською міською державною адміністрацією 26 вересня 2002 р., записано, що евакуація автомобілів, які порушують правила стоянки, можлива, але лише в тих випадках, коли машина «...створює загрозу безпеці дорожнього руху, руху транспорту і пішоходів, а також заважає виконанню робіт з утримання доріг, зелених насаджень, будинків і споруд, розташованих біля дороги». На практиці працівники «Київпарксервісу» найчастіше забирають той автомобіль, який їм технічно легше завантажити на евакуатор, а не той, що перекриває пішохідний перехід чи виїзд кареті «швидкої допомоги».

Фактично, це рішення Київської міської державної адміністрації суперечить чинному законодавству України. Адже автомобіль – це приватна власність, а відповідно до Конституції України вона недоторканна. У статті 92 Конституції України зазначено, що правовий режим власності (зокрема, можливість обмеження прав власності) може визначатися лише законом, тобто нормативним актом, ухваленим Верховною Радою України. Київська міська державна адміністрація не є законодавчим органом, але встановила обмеження права власності на евакуйовані автомобілі (адже власник до сплати штрафу не може ним користуватися). Статус закону має Кодекс про адміністративні правопорушення, в якому відображено відповідальність за порушення Правил дорожнього руху. Відповідно до Кодексу за порушення правил зупинки і стоянки передбачається штраф у розмірі 3,4–8,5 грн. (причому рішення про стягнення ухвалює суд), але ніяк не примусова евакуація. Те, що рішення Київської міської державної адміністрації 2002 року є незаконним, підтверджує також той факт, що у 2005 році Шевченківський районний, а згодом і столичний апеляційний суди уже скасовували це рішення в частині примусової евакуації. З огляду на зазначені аргументи є підстави кваліфікувати примусову евакуацію не інакше як «незаконне заволодіння транспортним засобом незалежно від мети, здійснене організованою групою». А це вже розшифровування злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (ч. 3 ст. 289), яка передбачає для осіб, які його вчинили, від 10 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.[15]

Цікаво, що наприкінці 2005 року було скасовано ще один пункт незаконного обмеження права власності на автомобілі, закріпленого в тому ж рішенні Київради. Він стосується примусового блокування коліс неправильно припаркованих автомобілів. Ініціював цей позов нинішній мер столиці Леонід Черновецький, який у 2005 році лише балотувався на цю посаду. Але вже влітку 2006 року з його ініціативи на вулиці знову повернулися евакуатори. Правові підстави для цього нашвидкуруч «підрихтували»: столична прокуратура відкликала із Шевченківського районного суду свій позов до Київської міської державної адміністрації від 30 серпня 2005 р., відповідно до якого евакуацію авто було визнано незаконною. Таким чином, положення про примусову евакуацію, ухвалене Київською міською державною адміністрацією 2002 року, знову набуло колишньої сили. На початку літа евакуатори не забирали авто на штрафний майданчик, а лише переміщали його на інше місце, звільняючи проїзд транспорту. Але вже 4 липня столична адміністрація затвердила сітку тарифів на «послуги» з примусової евакуації. І якщо ще рік тому автовласник, машину якого відвезли на штрафний майданчик, платив 100–125 грн., то цього разу ціни дуже зросли. Тепер вони залежать від віку евакуйованого автомобіля й об’єму його двигуна. Наприклад, власник іномарки бізнес-класу (строком перебування в експлуатації до п’яти років) має заплатити за нав’язані послуги від 700 до 1 100 і більше гривень (залежно від часу перебування на штрафному майданчику й довжини маршруту до цієї стоянки). У середньому за день у такий спосіб на штрафний майданчик привозять близько 50 машин (на більшу кількість не вистачає евакуаторів, які київська влада нині активно купує). Неважко порахувати, що в результаті бюджет столиці поповнюється як мінімум на 35 тис. грн. за день (або більш як мільйон на місяць). Отже, ситуації з використанням евакуаторів – це ще один приклад того, як наповнення бюджету стає важливішим за дотримання права людини на вільне володіння своїм майном.

 

3. Проблеми позбавлення права власності

Багато проблем в Україні пов’язано із забезпеченням державою законності при позбавленні права мирно володіти своїм майном. У зв’язку із цим можна звертати увагу і на проблеми, пов’язані з приватизаційними процесами, проблеми вилучення майна з метою забезпечення суспільних інтересів, проблеми щодо одностороннього невиконання органами державної влади укладених угод, проблеми позбавлення власності шляхом проведення певних «рейдерських» дій тощо. Ці проблеми є реальною перешкодою в гарантуванні державою права власності.

Лише те, що приватизація в Україні протягом довгого періоду часу проходила не відкрито, з великими порушеннями, призвело до того, що на сьогодні існує велика кількість конфліктів щодо приватизованої власності. А найголовніше – немає ефективного власника, який зміг би вивести підприємство з тої кризи, в якій воно опинилось. Тому і в 2006 році актуальним було питання відкритості приватизаційних процесів, які б у повній мірі відповідали законодавству і не викликали сумнівів у жодної зі сторін. У процесі приватизації, що триває, постає багато викликів, оскільки держава все ще володіє значною часткою власності в багатьох великих промислових комплексах із відповідною інфраструктурою. Але будь-який підхід до приватизації в майбутньому повинен ураховувати усі попередні помилки. Зокрема, у тих секторах, у яких підприємства займають юридично підтверджене монопольне становище, нормативна база та уповноважені регуляторні органи повинні бути повністю готові до початку приватизації цих об’єктів. Компанії з усіх інших секторів, можливо, лише за винятком стратегічно важливих казенних підприємств, повинні бути приватизовані, однак сам процес приватизації має бути прозорим. На додаток до суттєвого збільшення надходжень цей підхід ураховуватиме питання корпоративного управління часткою держави в цих компаніях. За таких умов володіння акціями часто спричиняє обвинувачення в корупції та призводить до нерівних конкурентних умов для компаній, що працюють в Україні. І на завершення, необхідно припинити практику встановлення надто коротких строків для тендерів (порівняно із тими, що передбачені законодавством) та покласти край порушенням прозорості тендерів та стратегії підготовки об’єктів до приватизації.

Важливою проблемою залишається невиконання органами державної влади чи державними установами своїх договірних зобов’язань, що призводить до втрати громадянами свого майна. Суди, зазвичай, займають у таких справах сторону держави. Тоді доводиться шукати правду в Європейському суді з прав людини.

 

Справа „Федоренко проти України”[16]

9 квітня 1997 року Федоренко продав свій будинок за 35000 гривень1 Кіровоградському обласному управлінню юстиції (далі – Управління), відповідальному за матеріально-технічне забезпечення судочинства. В цій угоді Управління було представлене паном Р., головою міського суду Малої Виски. Договір був засвідчений нотаріусом, і було визначено, що купівельна ціна буде виплачена в два етапи: 5000 гривень та 30000 гривень мають бути виплачені 1 травня 1997 року та 1 вересня 1997 року відповідно. Договір також містив пункт, який встановлював наступне:

"У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17000 доларів США".

У червні 1997 року Федоренку виплатили 5000 гривень. У 1998 році курс гривні відносно долара значно понизився. У жовтні 1998 року та серпні 1999 року заявник отримав 11000 гривень та 20000 гривень відповідно. Федоренко подав до суду проти Управління, стверджуючи, що воно неповністю виконало зобов’язання за договором і виплачена сума не враховує зміни курсу гривні. Отже, на думку заявника, він втратив приблизно 6553 доларів США.

Суди по-різному дивилися на цей спір, проте в остаточному рішенні було скасовано згаданий вище пункт Угоди через його суперечність українському законодавству, а Федоренку було присуджено лише компенсацію у розмірі 3 % річних за відстрочення виконання угоди (всього 678, 5 грн). Тоді він у 2002 році звернувся до Європейського суду з прав людини.

Європейський суд визнав порушення Україною права Федоренка щодо мирного володіння своїм майном.

Спочатку суд визнав, що очікування Федоренка слід трактувати як власність у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, хоча Уряд стверджував, що це положення угоди не становило предмету власності.

Далі суд визнав, що, оскільки вирішення проблеми трактування внутрішнього законодавства належить головним чином національним органам, зокрема судам, положення договору було законно визнано внутрішніми судами недійсним.

Проте, далі Суд вказав, що таке втручання не було справедливим. Зокрема, Суд звернув увагу, що компенсація, яка була присуджена Федоренку, не мала жодного відношення до реального розміру інфляції. На думку Суду, цей перерахунок був очевидно невідповідним, щоб компенсувати заявнику негативні наслідки від зниження вартості. Крім того, суд звернув увагу, що Управління вимагало скасувати один пункт угоди, що суттєво погіршував стан Федоренко, а не всю угоду, що повернуло б сторони до початкового стану. Фактично, в цьому випадку суд односторонньо зменшив дохід Федоренка від Угоди, визначивши, що вже виплачена сума відповідає повністю виконаним зобов’язанням Управління за договором.

Європейський суд присудив Федоренко 5890 Євро компенсації за збитки, які виникли через невиконання державою своїх договірних зобов’язань, 1000 Євро компенсації за моральні збитки та 700 Євро компенсації за витрати та видатки.

 

Наступним дуже важливим питанням є забезпечення державою достатніх гарантій особам при примусовому позбавленні права власності на нерухоме майно.

У цьому контексті неможливо оминути прийняття Верховною Радою України і підписання Президентом України Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду». Українська Гельсінська спілка з прав людини у кінці 2006 року звернулась до Президента України з листом щодо застосування права вето на цей закон, зазначаючи, що цей закон, щодо якого Президентом України вже було використано право вето раніше, хоч і є кращим за попередній, проте й надалі становить серйозну загрозу захисту права власності. На переконання УГСПЛ, цей закон не встановлює достатніх гарантій для забезпечення прав громадян на власність та житло, а також містить низку недоліків, що будуть ускладнювати застосування цього закону.

Крім того, цей закон є рамковим і не приділяє достатньої уваги процедурам та деталям, які потрібно розробити на рівні підзаконних актів. З одного боку, це виправдано великим обсягом правового регулювання, але, з іншого, – процедура в такому законі становить фундамент будь-яких гарантій від свавільного виселення громадян з їхнього житла чи примусового позбавлення їх іншого майна.

У законі не виписана чітка загальна послідовність дій під час реконструкції, зокрема, і схема дій та умови пов’язаного з реконструкцією відчуження майна та переселення власників та наймачів. Але найголовніше те, що закон не передбачає механізмів контролю за виконанням зобов’язань ані інвесторами, ані органами державної влади та місцевого самоврядування та не встановлює відповідальності за порушення цих зобов’язань, у тому числі посадовими особами зазначених суб’єктів. Очевидно, що ці питання не можуть бути вирішені на рівні підзаконних актів. Але ж без належного контролю цей закон ризикує стати механізмом позбавлення великими будівельними компаніями власності громадян, не надто освічених у правових питаннях.

Відповідно до Першого протоколу Конвенції про захист прав людини при вилученні майна в суспільних цілях відповідальною за дотримання права мирно володіти своїм майном перед особою є держава. Тому, незважаючи на те, що у законі держава перекладає свої проблеми на комерційні підприємства, відповідати у Європейському суді з таких справ буде саме держава. Фактично держава законом передала підприємствам свої функції із захисту права власності в таких випадках.

Безумовно, у статті 12 цього закону зроблена спроба прописати та гарантувати права тих, кого відселятимуть у зв’язку з комплексною реконструкцією, але зафіксовані гарантії не є чіткими й, як було сказано, не мають механізму контролю та покарання винних у порушенні осіб. Ще менше врегульовані права власників (наймачів) нежитлових приміщень, садибних житлових будинків, земельних ділянок, які попадатимуть в зону реконструкції.

З точки зору захисту права на житло та права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, як вони передбачені Конституцією України, а також права мирно володіти своїм майном, як воно передбачено в Першому протоколі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, при відселенні мають бути вирішені питання:

-  механізму відселення, відчуження власності та об’єктів інших речових прав;

-  визначення порядку надання попередньої компенсації (площі та кількості кімнат, що надаються як компенсація; стану, в якому надається нерухомість; місця розташування цієї нерухомості або порядок визначення та сплати фінансової компенсації): у такій процедурі спочатку повинно слідувати визначення та надання компенсації, а лише наступним етапом має йти вилучення майна;

-  оцінки майна при грошовій компенсації, а також питання сплати податків та зборів, що виникають при цьому;

-  юридичного оформлення передачі й отримання прав на нову нерухомість;

-  механізму контролю за здійсненням процедур компенсації;

-  примусового виселення й дотримання прав власників (наймачів) при такому виселенні, зокрема, права на приватне життя;

-  відповідальності за порушення порядку надання компенсації та контролю за ним.

Слід наголосити, що держава фактично самоусувається із цієї сфери відносин, обмежуючись лише встановленням зразку договору між забудовником та власником квартири при вилученні квартири для суспільних потреб. Проте, як уже зазначалося раніше, держава відповідатиме за дії приватних осіб у таких випадках у Європейському суді з прав людини. На думку УГСПЛ, визначена законом роль явно недостатня. Держава повинна забезпечувати ефективний контроль проти зловживань у цій сфері, оскільки в іншому випадку це може стати черговим методом ошукування громадян.[17] З іншої сторони, такі дії держави призведуть до витрат з бюджету через необхідність сплачувати компенсацію за примусово вилучене майно та неадекватні дії приватних комерційних організацій.

Проте зазначений закон Президент підписав, мотивуючи це «неприпустимістю дальшого зволікання з вирішенням питання реконструкції, а також ураховуючи необхідність створення нових механізмів стимулювання розвитку житлового будівництва, залучення для цього коштів інвесторів».[18]

Щоправда, разом з тим, Президентом були направлені листи до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України зі значним переліком зауважень та проханням подальшого вдосконалення законодавчого регулювання в цій сфері. У листах Віктор Ющенко звернув увагу на низку недоліків прийнятого Закону, що потребують швидкого врегулювання. Зокрема, положення щодо самостійного визначення органами місцевого самоврядування порядку і термінів переселення мешканців, звільнення житлового та нежитлового фондів (ст. 7), а також положення щодо заборони, після державної реєстрації рішення про віднесення об’єктів нерухомого майна до застарілого житлового фонду, здійснювати будь-які дії, спрямовані на зміну власника цих об’єктів або розширення його прав при переселенні (ст. 16). Останнє на практиці може призвести, наприклад, до неможливості реєстрації за місцем проживання батьками своїх новонароджених дітей, що негативно позначиться на реалізації гарантованих Конституцією основоположних прав людини. Але коли будуть і чи будуть взагалі виконані доручення Президента – невідомо. Адже вже багато таких доручень залишалися лише на папері.

Тим часом, вищезгаданий закон, що становить серйозну загрозу захисту прав власності українців, уже розпочав свою дію. Отже, слід чекати росту конфліктів на цьому ґрунті та збільшення кількості безпритульних українців.

Ще одним принциповим наступом на право мирно володіти своїм майном є просування законопроекту «Про організаційно-правові засади вилучення (викупу) земель приватної власності»[19], який на сьогодні вже прийнятий у першому читанні.

Науково-експертне управління Верховної Ради України у своєму висновку до цього законопроекту визначає, що поняття «суспільні потреби» визначене в цьому документі нечітко, тобто в різних статтях по-різному. Крім того, зазначається, що відмова власника земельної ділянки від надання згоди на її викуп може спричинити примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, яке відповідно до ст. 41 Конституції України можливе лише як виняток. Такі виняткові випадки примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності потрібно безпосередньо визначити в проекті. При цьому зазначене визначення виняткових випадків має стосуватися не лише примусового вилучення земельних ділянок у звичайних умовах, а й в умовах воєнного та надзвичайного стану. Важливим також є те, що примусове відчуження земельних ділянок із мотивів суспільної необхідності в разі введення воєнного чи надзвичайного стану визначено в законопроекті дуже загально, без установлення детального порядку вирішення зазначеного вище питання. Зокрема, у законопроекті має йтися не тільки про припинення права власності на нерухоме майно (жилий будинок, інші будівлі, споруди та насадження, що розміщені на земельній ділянці, яка примусово відчужується; ст. 25), а й про повернення цього майна в разі скасування воєнного чи надзвичайного стану. Окрім того, у цьому проекті не передбачена можливість одержання колишнім власником земельної ділянки відшкодування її вартості ще до закінчення строку воєнного чи надзвичайного стану.[20]

Уже на сьогодні Україна має величезну кількість потерпілих внаслідок афер з нерухомістю.

Це, зокрема, ті люди, які втратили своє майно внаслідок діяльності загальновідомого будівельного холдингу «Еліта-Центр». Ця організація брала гроші за начебто зведення дев’яти житлових будинків у Києві: двох – на вулиці Шмідта, двох – на Героїв Сталінграда (Оболонь), двох – на вулицях Петра Запорожця й Курнатовського (Воскресенка), ще одного – на вулиці Будівельників (Дарниця), і найкрутішого – на вулиці Лабораторній, це район Палацу "Україна". Проте реально велися будівельні роботи лише на одному будівельному майданчику за адресою: вул. Отто Шмідта, 34–42. Щоправда, там будували не житловий будинок, як обіцяли, а торгівельно-офісний центр. Досудове слідство встановило факти подвійного, потрійного оформлення договорів на одні й ті самі квартири. Коли ж правоохоронні органи зайнялися цією справою, власники холдингу, як і, відповідно, гроші, зникли. Кількість потерпілих, які звернулися із заявами до міліції – 898 осіб. На початку лютого комітет інвесторів інвестиційно-будівельної групи «Еліта-центр» заявив про розкрадання керівництвом компанії більше 100 млн. доларів, інвестованих у будівництво житла «Еліта-центр». За прогнозами міліції в результаті афери постраждало близько 1,5 тис. осіб.[21] Потрібно зазначити, що у процесі слідства було встановлено, що деякі посадові особи Київської міської державної адміністрації не забезпечували належного контролю за використанням ділянок, відведених під будівництво житлово-офісних комплексів, і своєчасно не розглядали питання про надання дозволів на відведення земельних ділянок для будівництва, і, відповідно, такі дії державної влади сприяли тому, що таке шахрайство відбулося.

Цю схему шахрайства використовували й деякі інші будівельні організації, зокрема, і регіональні. Так, більш ніж на мільйон гривень «нагріли» львів’ян «липові» будівельники. Шахраї впродовж двох років укладали з клієнтами договори про пайову участь у фінансуванні будівництва житла, не маючи жодних необхідних для цього дозволів. Службові особи цієї організації придбали приміщення на одній з вулиць у м. Львові з метою реконструкції старих будівель та будівництва житлово-офісного комплексу. Після цього впродовж 2005–2006 рр. вони збирали з бажаючих отримати житло кошти, не маючи відповідної документації на будівельні роботи. За цей час обдурені львів’яни перерахували шахраям понад мільйон гривень.[22]

На початку лютого Президент підписав нову редакцію Закону України «Про планування і забудову територій», яким було посилено контроль за отриманням дозволу на будівництво. Згідно з прийнятим Законом, для отримання дозволу на будівництво потрібно додатково подавати до виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрацій, крім визначених статтею 24 Закону України «Про планування і забудову територій» документів, також фінансову звітність відповідної юридичної особи, копії ліцензій на здійснення будівельної діяльності, а також на здійснення діяльності з надання фінансових послуг. Передбачається, що неподання таких документів у повному обсязі, їхню відсутність або негативний комплексний висновок внаслідок їх розгляду є підставою для відмови у видачі дозволу на будівництво об’єкта містобудування. На попередню редакцію цього закону від 12 грудня 2006 Президент наклав вето через обмеження конкуренції цим законом.

Потрібно зазначити, що в Україні існує вже багато проблем, пов’язаних з правом власності на землю. Серед них ми можемо назвати конфлікти, які виникають за право володіння земельними ділянками між представниками кримськотатарського народу і місцевих підприємців. Такі конфлікти часто закінчуються зіткненнями представників різних сторін, як це відбулося нещодавно в м. Сімферополі, де виник спір між представниками кримських татар і представниками будівельної компанії навколо будівельної ділянки, на якій, як уважають кримські татари, будівництво введеться незаконно, оскільки на цьому місці, за їхнім переконанням, мало бути збудоване житло для їхніх представників. У свою чергу, інша сторона, озброївшись рішенням суду щодо законності будівництва на цій ділянці, намагалась вигнати представників кримських татар, що і спричинило зіткнення.[23] А в серпні 2006 р. земельний конфлікт виник у Бахчисараї, де кримські татари протестували проти розширення міського ринку в зв’язку з тим, що на цій землі є давне мусульманське захоронення. У результаті цей конфлікт знову переріс у зіткнення.[24] Таких випадків у Криму дуже багато, і практично всі вони викликані тим, що держава до цього часу не визначилась щодо права власності земельних ділянок, самовільно зайнятих репатріантами, що, у свою чергу, викликає міжетнічну напруженість у цьому регіоні України.

 

4. Рекомендації

1)Приділити особливу увагу виконанню судових рішень щодо захисту права власності, зокрема, яким присуджено виплатити особам певних коштів, повернути певне майно чи утриматися від дій щодо пошкодження чи заволодіння майном.

2)Формалізувати права власності на окремі об’єкти власності, зокрема, передбачити види документів, що засвідчують право власності на певні об’єкти (наприклад, акції тощо).

3)Удосконалити механізми реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень.

4)Забезпечити чітке правове регулювання та справедливу процедуру щодо примусового викупу нерухомого майна в суспільних інтересах, зокрема, житлових будинків і квартир, землі тощо. При цьому потрібно чітко забезпечити право особи на співрозмірну та справедливу компенсацію за вилучене майно, а визначення та надання цієї компенсації повинно в часі передувати вилученню майна. Оцінка майна, що підлягає вилученню, повинна здійснюватися за реально діючими на цей момент цінами.

5)Зняти мораторій на примусовий продаж державного майна.

6)Зняти мораторій на купівлю-продаж земельних ділянок з метою розвитку села, залучення інвестицій у сільськогосподарське виробництво, припинення тіньових схем продажу землі, що існують сьогодні.

7)Забезпечити виконання положень законодавства, що гарантує додаткові виплати особам, наприклад, учителям, депортованим, їхнім дітям та їхнім сім’ям при поверненні в Україну, військовослужбовцям та іншим.

8)Широко обговорити і прийняти Закон України «Про акціонерні товариства», який визначав би основні правила корпоративного управління між суб’єктами господарювання, а також забезпечив право власності власників акцій, особливо дрібних.

9)Продовжити вдосконалення законодавчої бази щодо попередження «рейдерських» захоплень підприємств, звертаючи увагу перш за все на врегулювання прав міноритарних акціонерів, порушення яких у багатьох випадках веде до «рейдерства».

10)  Забезпечити відкритість і прозорість приватизаційних процесів, вирішення питань, пов’язаних з виконанням власниками приватизованих підприємств інвестиційних зобов’язань.

11)  Забезпечити контроль у сфері інвестування коштів у житлове будівництво з метою попередження шахрайства і зловживань на цьому ринку.



[1] Підготовлено Максимом Щербатюком та Володимиром Яворським, УГСПЛ.

[2] Указ Президента України «Про рішення РНБО від 29.06.2005 р. «Про заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні» та від 28.10.2005 р. «Про заходи щодо утвердження гарантій та підвищення ефективності захисту права власності в Україні».

[3] Дослідження організації Альянс прав власності (Property Rights Alliance): http://internationalpropertyrightsindex.org/index.php?content=cdata&country=Ukraine

[4] Украина исполняет решения Евросуда // Юридическая практика. – 2007. – 30 января. – № 5(475).

[5] Газета „Вгору”: www.vgoru.org.

[6] Рішення Європейського суду з прав людини в справі „Федоров проти України” (заява N 43121/04) від 9 листопада 2006 року.

[7] Аналіз соціально-економічної політики «Держава та громадянин: виконуючи обіцянки», проведений Комісією «Блакитної стрічки» у 2006 році.

[8] Там же.

[9] Там же.

[10] Н. С. Кузнєцова «Корпоративне управління в Україні».

[11] Інформація Інтернет-видання «Forum» ua.for-ua.com/ukraine/2007/02/02/084823.html

[12] В. Пісковий. Рейдерство: реальність міфу. // Дзеркало тижня. – 2006. – 23-29 грудня. – №49 (628). www.zn.kiev.ua/nn/show/628/55441/

[13] «Justus – інформаційний вісник» 19 жовтня 2006 р.

[14] Правительство предлагает предоставить Министерству юстиции полномочия для регистрации прав собственности на недвижимость. www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=55891095

[15] П. Ходовий. Ніде стати – платіть за евакуацію // Дзеркало тижня. – 2006. – 7–13 жовтня. – № 38 (617). www.zn.kiev.ua/nn/show/617/54728/

[16] Рішення Європейського суду з прав людини в справі „Федоренко проти України” від 1 червня 2006 року (заява N 25921/02).

[17] Звернення УГСПЛ до Президента України щодо застосовування права вето на закон «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду». Дивіться повний текст на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1167233120.

[18] Прес-служба Президента України у зв’язку з підписанням Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду»: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1168520899.

[19]Проект закону «Про організаційно-правові засади вилучення (викупу) земель приватної власності». gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=27993

[20] Висновок науково-експертного управління Верховної Ради України щодо законопроекту «Про організаційно-правові засади вилучення (викупу) земель приватної власності»: www.rada.gov.ua.

[21] Вкладникам «Еліта-центр» почали надавати кімнати в гуртожитках. // Інтернет-видання „Кореспондент” ua.korrespondent.net/main/52487

[22] У столиці Галичини викрили фінансово-будівельну піраміду. // Газета „Україна молода”, www.umoloda.kiev.ua/number/838/116/30523

[23] За інформацією 5 каналу: 5tv.com.ua/rus/newsline/232/0/35874/

[24] „Крымский фонтан слез” // Газета „Столичные новости”. – 2006. – 15–21 августа. – №31 (418).

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори