пошук  
версія для друку
07.08.2007

Права людини в Україні - 2006. XIV. Окремі аспекти соціально-економічних прав

   

[1]

Основними міжнародними документами, що визначають мінімальні стандарти соціально-економічних прав, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська конвенція про соціальне забезпечення, Європейська соціальна хартія, які покликані наповнити реальним змістом положення, проголошені Загальною декларацією прав людини (1948 р.).

Потрібно відзначити, що в 2006 році Україна ратифікувала Європейську соціальну хартію[2], взявши на себе зобов’язання виконувати положення хартії, чим ще раз підтвердила важливість захисту цієї категорії прав для країни. Водночас, Україна приєдналася до Хартії лише частково, а саме: до 27-и статей (з яких шість із дев’яти є обов’язковими відповідно до частини III Хартії: 1, 5, 6, 7, 16, 20) та 74-х пунктів. І на сьогодні, як зазначила заступник міністра Мінпраці Наталія Іванова, не можна сказати, чи вдасться ратифікувати ще три обов’язкові статті в 2007 році. Оскільки для остаточної ратифікації Європейської соціальної хартії Україні необхідно знайти 2,2 мільярда гривень.[3]

Кожна країна за положеннями Європейської соціальної хартії щорічно звітує про виконання своїх зобов’язань. За словами заступника виконавчого секретаря Секретаріату з питань Європейської соціальної хартії Генріка Крістенсена, свій звіт Україна має подати в жовтні 2008 року. Звітування йде за чотирма тематичними групами: „Зайнятість, навчання та рівні можливості”, „Охорона здоров’я, соціальне забезпечення та соціальний захист”, „Трудові права” і „Діти, сім’ї, мігранти”. Кожне положення Хартії стає предметом доповіді раз у чотири роки. Загалом Європейська соціальна хартія може стати важливим інструментом для створення ефективних механізмів захисту соціально-економічних прав в Україні.

Якщо проаналізувати законодавство України, то соціально-економічні права декларуються у Конституції України, яка визначає:

-  кожен має право на достатній життєвий рівень для себе й своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48);

-  громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (стаття 46);

-  кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;

-  держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;

-  кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом;

-  використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється;

-  громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43).

Крім того, Конституція України гарантує кожному громадянину право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49) і право на освіту (стаття 53).

Проте формулювання усіх згаданих положень Конституції є відверто популістськими. Ці твердження підривають довіру до Конституції, як до закону прямої дії, оскільки в повному обсязі, як указано в тексті, ці права ніколи не будуть реалізованими. Значно правильніше було би вказати, що зміст та зобов’язання держави з реалізації цих прав визначаються окремими законами.

Забезпечення соціальних і економічних прав знайшло своє відображення у безлічі законів і підзаконних нормативних актів, які у багатьох випадках не є цілісною системою і не є достатньо ефективними нормами, які б гарантували ці права. Також держава не володіє достатніми фінансовими ресурсами для того, щоб виконувати те, що декларується в Конституції.

 

1. Право на адекватні стандарти життя

Право на адекватні стандарти життя визначає рівень якості життя громадян і відображає рівень державної опіки щодо свого населення. У захисті цього права виявляється соціальна спрямованість держави, яка визначена в Конституції України. Загалом рівень якості життя громадян є дуже складним поняттям, що включає в себе низку економічних, політичних і соціальних параметрів.

Є кілька доволі відмінних методик підрахунку якості життя, у яких використовуються від трьох до дванадцяти параметрів. Найпростішу (і найбільш критиковану) методику запропонував Девід Морріс. До неї входять усього три чинники: дитяча смертність, очікувана тривалість життя від одного року й письменність. Економічний складник не враховується зовсім. У системі оцінки, використовуваній ООН, — чотири параметри: тривалість життя від моменту народження, письменність дорослого населення, охоплення людей усіма видами навчання і ВВП, виражений у доларах на душу населення.[4]

Складнішими є дві інші системи визначення рівня життя, у яких використовують дев’ять параметрів, причому вони істотно різняться. У першій із зазначених систем, запропонованій лондонською дослідницькою групою журналу The Economist, фігурують: 1. ВВП на душу населення. 2. Очікувана тривалість життя. 3. Політична стабільність і безпека країни. 4. Сімейне життя (у т.ч. рівень розлучень). 5. Суспільне життя (у т.ч. відвідування церкви). 6. Клімат країни. 7. Рівень безробіття. 8. Громадянські свободи. 9. Рівність статей. Серед представлених країн Україна посіла лише 98-ме місце.

У другій системі з дев’ятьма параметрами, запропонованій 25 років тому організацією International Living, фігурують: 1. Вартість життя. 2. Відпочинок і розваги. 3. Рівень економіки. 4. Стан довкілля. 5. Громадянські свободи. 6. Рівень здоров’я. 7. Розвиток інфраструктури. 8. Особиста безпека. 9. Кліматичні умови.[5]

Для того, щоб оцінити ситуацію в України, наведемо такі дані. Як показало соціологічне опитування[6], в середньому українці отримують 780 грн. на одного члена родини, а достатнім для нормального життя вони вважають дохід в середньому в розмірі 1638 грн. Водночас, 7 % респондентів змушені заощаджувати навіть на харчуванні, 20% на харчування вистачає, але для придбання одягу або взуття вже потрібно збирати або позичати гроші. Отже, більше чверті населення України знаходяться за межею бідності. На харчування і необхідний одяг вистачає коштів у 34% опитаних, але такі придбання, як хороший костюм, мобільний телефон, найпростіша побутова техніка, вже є проблематичними. Придбання великої побутової техніки викликає певну складність для 26% опитаних. Тільки 11% опитаних уважають проблематичними лише купівлю машини, дачної ділянки, квартири.

Також дослідження показує, що своє матеріальне становище як середнє оцінює 41% опитаних, нижче середнього 31%, низьке – 14%, дуже низьке – 4%. Потрібно зазначити, що під час дослідження далеко не всі з 7% респондентів, які змушені економити на харчуванні, оцінюють своє матеріальне становище як дуже низьке. Крім того, при середньому значенні бажаного щомісячного доходу на одного члена сім’ї 1638 грн. суттєво різняться потреби залежно від місця проживання. Так, тим, хто проживає в селі, достатньо було б 1358 грн. на одного члена сім’ї щомісячно, тим, хто проживає в містах – 1537 грн., а в обласних центрах – 2053 грн.

Отже, питання бідності в Україні стоїть дуже гостро і ця проблема у державній політиці має передбачати вирішення питань, пов’язаних, у першу чергу, із належним рівнем оплати праці працівників у всіх сферах економіки, державних гарантій доходів соціально вразливих категорій населення у формі соціальних виплат на основі соціальних стандартів, та гарантій зайнятості як забезпечення надійного джерела доходів працівників.

Але на сьогодні в Україні склалася досить унікальна ситуація з бідністю, оскільки ця проблема є насамперед надзвичайно актуальною для працюючого населення України. Як зазначає Міністр праці та соціальної політики М.Папієв, станом на червень 2006 року зарплата, нижча мінімальної, нарахована 814 тис. громадянам України. А 2,76 млн. осіб живуть на зарплату менше прожиткового мінімуму.[7]

Це підтверджується даними, які наводить Державний комітет статистики України.[8]

Таб.1

Як бачимо, навіть дані державної статистики говорять, що в Україні в середньому 7,5 % працівників отримують зарплату, нижчу встановленого законодавством мінімуму, а якщо не брати до уваги м. Київ, то цей показник буде вищим, ніж 10%, а в багатьох західних областях України він досягає 13-14 %.

 

Таб.2.

А ці дані яскраво засвідчують, наскільки глибокою є проблема забезпечення права на адекватні стандарти життя. 23,7 % населення, (а це майже чверть українців) отримують зарплату, меншу ніж прожитковий мінімум. І тільки в 5-7 регіонах є дещо кращі показники, а в решті ситуація набагато гірша. Зокрема, показник частки працівників, яким нарахована зарплата менша, ніж прожитковий мінімум, у Тернопільській області складає майже 37 %. Ось такий рівень життя на сьогодні в Україні, коли навіть ті, хто працюють, не тільки не мають можливості забезпечити прожитковий мінімум, але й не отримують мінімальну зарплату.

Незважаючи на ці дані, кінець 2006 року ознаменувався внесенням, обговоренням і прийняттям бюджету на 2007 рік, який не передбачає зростання реальних мінімальних соціальних стандартів. Цим бюджетом було затверджено на 2007 рік прожитковий мінімум, зокрема, для осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 2007 року – 380 гривень, з 1 квітня 2007 року – 387 гривень, з 1 жовтня 2007 року – 395 гривень. У той же час за попередніми розрахунками Секретаріату Президента розмір прожиткового мінімуму для цієї соціальної групи на 1 жовтня 2006 року становив 381 гривню, на 1 листопада – майже 391 гривню, а прогнозований показник на 1 січня 2007 року становить 406,6 гривні.[9]

При цьому потрібно врахувати, що за Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» мінімальний розмір пенсії за віком установлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а, відповідно, визначення з 1 січня 2007 року пропонованого розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, призведе до недоодержання кожним пенсіонером, якому призначено мінімальну пенсію, щомісячно 26,6 гривні. Крім того, слід зазначити, що від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, залежать пенсії майже 12 мільйонів пенсіонерів. Від зазначеного показника залежить і розмір державної соціальної допомоги незахищеним верствам населення (допомога інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам, по догляду за дитиною, допомога одиноким матерям, допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, допомога на поховання тощо).

Ще одним аспектом бюджету на 2007 рік, який викликав критику громадськості, є розмір мінімальної зарплати, який був затверджений з 1 січня 2007 року – 400 гривень на місяць, з 1 липня 2007 року – 420 гривень, з 1 грудня 2007 року – 450 гривень. Таким чином, якщо в 2005 році зростання мінімальної заробітної плати становило 40 %, у 2006 році – 20 %, то в 2007 році воно заплановано лише на рівні 12,5 %. Таке різке уповільнення темпів зростання розміру мінімальної заробітної плати негативно позначиться на умовах оплати працівників абсолютної більшості підприємств в Україні, оскільки тарифні ставки їх працівників згідно з галузевими угодами та колективними договорами встановлюються залежно від розміру мінімальної заробітної плати.

Ураховуючи прогнозований рівень інфляції в 2007 році (за прогнозами незалежних українських та міжнародних експертів він становитиме близько 11 %), а також зростання податкового навантаження на доходи фізичних осіб, можна сказати, що в Україні вперше за останні роки фактично відбулось реальне падіння розміру мінімальної заробітної плати, яка є базою для розрахунку заробітної плати близько 10 млн. працівників в Україні. Зокрема, працівників бюджетної сфери: лікарів, учителів, науковців, працівників культури.

Розгляд і затвердження такого бюджету викликав хвилю обурення у простих громадян України. Як приклад, можна навести те, що в жовтні 2006 року пенсіонери протестували проти обмеження соціальних статтей, зокрема, вони звернулися з проханням "призупинити дії уряду, якими передбачається, починаючи з 1 січня 2007 року, ліквідувати пенсійні служби МВС та інших „силових структур” із передачею їхніх функцій Пенсійному фонду".[10]

І тільки після того, як громадськість виявила свою активність, і в результаті тривалих консультацій із Президентом України, Верховна рада прийняла постанову „Про перегляд прожиткового мінімуму та розміру мінімальної заробітної плати в 2007 році”, якою дещо підвищила соціальні стандарти, а Президент, у свою чергу, підписав Закон України „Про Державний бюджет України на 2007 р.” Але потрібно сказати, що Постанова передбачає збільшення таких показників умовно, тобто за результатами виконання планових надходжень або за результатами попередніх розрахунків ВВП, а, відповідно, таке підвищення може й не відбутись.

І ще одним аспектом щодо дотримання права на адекватні стандарти життя, який не можна оминути, є те, що 2006 рік ознаменувався цілою хвилею підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. А це у свою чергу дуже посприяло тому, що рівень життя українців значно впав. Середні нарахування за житлово-комунальні послуги на одного власника особового рахунку в грудні 2006 року, порівнюючи з відповідним періодом 2005 року, збільшились на 76% і з урахуванням електроенергії (із розрахунку 100 квт/г) становили 277,64 грн., що складає 21,7% середньомісячної заробітної плати штатного працівника, зайнятого в економіці (у грудні 2005 року середні нарахування становили 15,5% середньомісячної заробітної плати). Найбільші середні нарахування за житлово-комунальні послуги на одного власника особового рахунку у Дніпропетровській, Волинській, Вінницькій та Чернігівській областях (32,9 – 30,0% середньомісячної заробітної плати).[11]

Підтвердженням неспроможності населення платити за підвищеними тарифами за житлово-комунальні послуги, є зростання заборгованості оплати за них. Заборгованість населення з оплати житлово-комунальних послуг збільшилась у грудні 2006 року на 5,2% і на 10 січня 2007 року становила 7177,7 млн. грн., середній термін заборгованості населення за всі послуги склав 6,5 місяця. Протягом року заборгованість зросла у всіх регіонах. Найзначніше збільшення заборгованості відбулося в Київській, Чернігівській, Одеській, Рівненській, Хмельницькій, Чернівецькій, Волинській, Житомирській та Черкаській областях (33,5 – 24,0%).

Таб.3.

Стан оплати населенням житлово-комунальних послуг[12]

(млн. грн.)

Важливо сказати, що замість того, щоб, зважаючи на великий рівень бідності в Україні, впровадити економічно обґрунтовані тарифи на житлово-комунальні послуги, вони навпаки формувались не прозоро, а якість цих послуг у багатьох містах не відповідала жодним прийнятним стандартам. Особливу увагу в цьому контексті варто привернути до зростання громадської активності щодо необґрунтованого підвищення тарифів по всій території України. І навіть Віце-прем’єр міністр В.Рибак вимушений був заявити, що не всі регіони встановили економічно обґрунтовані тарифи.[13] Більше того, заступник Генерального прокурора України Т.Корнякова зазначила, що тарифи на житлово-комунальні послуги підняті необґрунтовано і з порушенням чинного законодавства. І вона навела цілий ряд фактів таких порушень. Зокрема, серед порушень Т.Корнякова назвала внесення до тарифів витрат, непередбачених чинним законодавством, і наводила приклад зарахування до тарифів Ужгородським виробничим підприємством водно-каналізаційного господарства своїх представницьких витрат, але що це за витрати – невідомо. У свою чергу в Одеській області в тарифи необґрунтовано була внесена безнадійна заборгованість підприємств, у Запорізькій – засоби на ремонт автомобілів, які не знаходяться на балансі житлово-комунального підприємства. У Кіровоградській області до житлово-комунальних послуг була зарахована оренда автомобіля для приватного підприємця вартістю 5 тис. грн. на місяць. А водоканал у м. Чернівці вирішив за рахунок жителів покращити сферу соціально-культурного забезпечення і на ці цілі у тарифи були внесені 0,5 млн. грн. Крім того, незважаючи на те, що у 2006 році було прийнято рішення Кабінету Міністрів України, яким за рахунок субвенцій з держбюджету була погашена заборгованість минулих років підприємств комунального господарства, вони продовжували вносити таку заборгованість до розрахунку тарифів на житлово-комунальні послуги.[14]

 У багатьох областях (містах) почалися кампанії зі зниження необґрунтованих тарифів, і треба сказати, що в деяких містах це принесло позитивні наслідки. Зокрема, у Києві після того, як було прийнято рішення про встановлення фактично чи не найбільших тарифів на житлово-комунальні послуги по Україні, і орган місцевої влади не надав економічних обґрунтувань цих тарифів, громадськість виступила з протестом проти цього, і в результаті тарифи були знижені практично в два рази.

 

2. Право на соціальний захист

В умовах ринкових перетворень, коли кожна людина самостійно приймає рішення про форму участі в економічному процесі та в основному особисто відповідає за своє благополуччя, соціальному захисту населення відводиться особлива роль. І хоча роль держави в нових умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією з найважливіших функцій держави. Метою соціального захисту є створення системи гарантованого забезпечення кожному громадянину такого рівня соціального забезпечення, який відповідав би його трудовому внеску в особистий добробут.

Право на соціальний захист гарантується відповідними формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. При цьому система соціального захисту населення має будуватися так, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманських настроїв у розподілі та споживанні життєвих благ, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для найповнішого виявлення здібностей людини.

Водночас та система соціального захисту, яка на сьогодні склалася в Україні, не може похвалитися досягненням перерахованих вище завдань. Більше того, у багатьох випадках її недосконалість веде до поглиблення соціальних диспропорцій у країні. Недостатнім є й обсяг соціальної допомоги, особливо, якщо його порівняти з наведеними вище відомостями щодо доходів українців. За даними Міністерства праці та соціальної політики України,[15] наприкінці 2005 року соціальну допомогу отримувало 377,3 тис. малозабезпечених сімей. Протягом 2005 року така допомогу нарахована в розмірі 1 029,9 млн. грн., а середньомісячний розмір її склав 171.47 грн. Допомогу сім’ям з дітьми отримувало 1 091,2 тис. осіб, загальні нарахування на таку допомогу у 2005 році склали 1 686,1 млн. грн. 

Як приклад недосконалості системи соціального захисту, можна навести систему надання субсидії, яка є адресною допомогою держави сім’ям на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.[16]

У період, коли фактично в усіх регіонах України піднялися ціни на житлово-комунальні послуги, саме існування цієї системи мало гарантувати малозабезпеченим громадянам соціальний захист, можливість платити не більше ніж 15-20% зі свого доходу. Але потрібно сказати, що держава не підготувала необхідний захист для бідних українців, оскільки система надання державних субсидій населенню є непрозорою, нечіткою, незрозумілою звичайному громадянину, а процедура отримання субсидій принижує людську гідність. Тому тисячі людей, котрі мали б отримувати субсидії за рівнем своїх фактичних доходів – їх не отримують.

У зв’язку із цим Українська Гельсінська спілка з прав людини звернулась до уряду, Верховної Ради України із зверненням, у якому наголошувалося на проблемах підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги і неефективності існуючої системи субсидій.[17]

У цьому зверненні зазначалось, що система субсидій є непрозорою та незрозумілою українцям, тому що:

- правове регулювання субсидій здійснюється щонайменше за 77 правовими актами, при цьому дана процедура не регулюється жодним законом, а лише Постановами Кабінету Міністрів України та іншими підзаконними актами;

- у законодавстві немає чітких і зрозумілих критеріїв надання субсидій;

- і третім фактором, який виходить із попередніх, є те, що звичайний пересічний українець не розуміє своїх прав і не знає, чи має він право на субсидію.

Крім того, зазначалось, що процедура отримання субсидій є принизливою: від людини вимагають безліч довідок, вона витрачає години в чергах на їхнє отримання. Ситуація ускладнюється необхідністю проходити всю процедуру отримання субсидій щорічно, замість того, щоб впровадити обов’язок повідомляти про зміни у вже поданих даних. Також говорилось про те, що насправді тисячі людей мають право на отримання субсидії за рівнем доходів, але позбавлені можливості його реалізувати через нормативні обмеження, що не враховують об’єктивні обставини їхнього життя.

 І потрібно сказати, що у відповідь на це звернення Кабінетом Міністрів України були проведені певні зміни щодо спрощення надання субсидій малозабезпеченим, пенсіонерам тощо. Зокрема, 12 грудня 2006 року урядом прийнято постанову „Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива", якою передбачається зменшення кількості документів, які надаються громадянами для призначення субсидій; подовження терміну подання документів в умовах підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги; призначення субсидій за наявності заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг; пом’якшення штрафних санкцій у разі подання громадянами документів із неправильними відомостями.

Неможливо оминути також питання реформування пенсійного забезпечення. Право громадян на пенсійне забезпечення гарантовано Конституцією України (стаття 46). Це право забезпечується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Крім того, визначається, що пенсії мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.[18]

Важливим елементом гарантування пенсійного забезпечення громадян може стати Європейська соціальна хартія. У цьому документі визначається, що країни, які його ратифікували з метою забезпечення ефективного здійснення права осіб похилого віку на соціальний захист, зобов’язуються, самостійно або в співробітництві з громадськими чи приватними організаціями, вживати відповідних заходів або заохочувати заходи для надання особам похилого віку можливості якомога довше залишатися повноцінними членами суспільства, шляхом:

 a) забезпечення достатніх ресурсів, які дозволяли б їм жити на задовільному рівні і брати активну участь у суспільному, соціальному і культурному житті;

 б) забезпечення інформації про послуги і програми, які існують для осіб похилого віку, а також про можливості їхнього використання такими особами.[19]

Водночас, до сьогодні в Україні триває робота щодо вдосконалення пенсійної системи. Зокрема, продовжується робота щодо впровадження накопичувального рівня загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, оптимізації механізму виплати пенсій за роботу в шкідливих умовах. У результаті реформування пенсійна система України матиме три рівні. На першому рівні – солідарному – всі працівники обов’язково сплачують страхові внески. Ці кошти використовуються на здійснення поточних виплат пенсіонерам і формують право працівників на одержання в майбутньому пенсій за віком. Третій рівень – це добровільна участь громадян у системі недержавного пенсійного забезпечення за допомогою укладання відповідних угод з недержавними пенсійними фондами. Перший і третій рівні вже діють в Україні. Проте в Україні не впроваджено другий рівень пенсійної системи – накопичувальний. Він, зокрема, передбачає, що страховий внесок працюючих громадян до Пенсійного фонду буде ділитися. Більша його частина далі надходитиме до солідарної пенсійної системи. Менша ж, яка юридично буде вважатися особистою власністю працівника, – до Накопичувального фонду. А далі – інвестуватися в економіку з метою одержання прибутку, який теж буде вважатися власністю працівника. Із коштів, зібраних упродовж трудового життя в Накопичувальному фонді, громадянин одержуватиме виплати, які стануть його додатковою пенсією. У разі його смерті кошти із Накопичувального фонду переходять до спадкоємців.[20]

Потрібно зазначити, що в кожній країні пенсійна реформа замислюється принаймні на 40-50 років, а прораховується на всі 75. Українські пенсійні закони, із величезними труднощами пройшовши парламент у червні 2003 року, також були розраховані на супертривалу перспективу. Вони увібрали в себе й адаптований до наших реалій міжнародний досвід і вітчизняні напрацювання. Однак гладко виявилося тільки на папері. Ще до офіційного старту в січні 2004-го концепція почала руйнуватися. А після деяких сумнівних дій виконавчої, а потім і законодавчої влади реформа зупинилася взагалі. Зокрема, це відбувалось через відхід від страхових принципів побудови солідарної системи. Підвищення пенсій до прожиткового мінімуму не за рахунок бюджету, а за рахунок коштів Пенсійного фонду призвело до виникнення проблем з їхньою диференціацією, адже поки ця пенсія в солідарній системі відновиться, може пройти десять і більше років. Оскільки в найближчі п’ять-шість років жінки не виходять за межі мінімальної пенсії, а якщо всі, незалежно від стажу та зарплати, сидять «на мінімумі», отже, принципи страхування не спрацьовують. У чоловіків ситуація трохи краща: диференціація пенсій уже починає потихеньку відновлюватися. Але тільки років за шість-сім вона торкнеться основної маси пенсіонерів. Тому єдина можливість прискорити цей процес — запуск другого рівня, тобто обов’язкової накопичувальної системи.

Але й тут виникають проблеми. Впровадження другого етапу пенсійної реформи було заплановано на 2007 рік, але наразі вже говориться про більш віддалену перспективу через фінансову незбалансованість Пенсійного фонду, зниження в Україні темпів економічного зростання, певною технічною неготовністю до такого впровадження. Але що пізніше буде запущено обов’язкову накопичувальну систему, то дорожче це коштуватиме країні. Перехідний період, коли в зв’язку з тим, що частина коштів буде спрямовуватися на накопичення, Пенсійний фонд отримуватиме менше грошей, а кількість пенсіонерів, які одержують пенсію тільки із солідарної системи, залишатиметься досить серйозною, і цей період набагато дорожче обійдеться країні.[21]

Накопичувальний фонд формуватиметься за рахунок тих коштів, які дотепер надходять до солідарної пенсійної системи, а з утворенням фонду вона втратить відповідну кількість надходжень. Тому дуже важливо чітко визначити джерела і механізми компенсації цих втрат, щоб майбутні пенсіонери не формували свої виплати за рахунок пенсіонерів сьогоднішніх. Також необхідно встановити оптимальний розмір страхового внеску до Накопичувального фонду. Для того, щоб участь у Накопичувальному фонді давала істотне доповнення до пенсії із солідарної системи, розмір страхового внеску має бути доволі значним. А оскільки він буде платитися із заробітної платні, необхідно забезпечити відповідне підвищення останньої. І тут можуть виникнути проблеми і з бюджетниками, щодо яких невідомо, чи зможуть вони розраховувати на можливості державної скарбниці. Решта ж працівників також будуть покладатися на роботодавців, які повинні будуть збільшити фонд оплати праці. У цілому ж ідеться про необхідність передбачити перерозподіл страхових внесків між роботодавцями і застрахованими особами з урахуванням сплати страхових внесків найманими працівниками до Накопичувального фонду. А демографічна ситуація в країні складається таким чином, що незабаром один працівник в Україні буде за рахунок своїх внесків утримувати одного пенсіонера. (передбачається, що 2010 року навантаження на одного працівника складатиме 0,9 пенсіонера, а в 2015-му – уже 0,93). Тому накопичувальну систему необхідно впровадити до 1 січня 2009 року.

Крім того, є певна проблема, пов’язана з різницею в пенсійному віці, встановленого для чоловіків і для жінок. Середня тривалість життя жінки після досягнення пенсійного віку становить 23 роки. Тобто скільки працює, щоб отримати пенсію, стільки й живе на пенсії. Поки жінка виховує дитину до трьох років, за неї сплачують внесок до Пенсійного фонду із розрахунку мінімальної зарплати. Але й в інші роки середня зарплата жінки в Україні не перевищує 70% середньої зарплати чоловіка. Це не дискримінація, адже не можна сказати, що на одній і тій же посаді жінці в нашій країні платять менше, ніж чоловіку. Просто жінки в нас працюють на інших посадах. Середня зарплата в 70% — це хороший європейський показник, вищим він і через десятиліття навряд чи стане. Хіба досягне 71%. Звідси висновок: з огляду на коротший період накопичення пенсійних внесків і істотно триваліший період їхнього отримання пенсія жінки, особливо з урахуванням майбутньої обов’язкової накопичувальної системи, становитиме 50% пенсії чоловіка. Накопичити більше жінка не може, але їй можуть дати певні пільги щодо урахування страхового стажу чи зарплати. Та це не вихід. Якщо ж тривалість життя при виході на пенсію й, відповідно, актуарні розрахунки, наприклад, щодо сум щомісячних виплат із накопичувальної системи вестимуться диференційовано для чоловіків і жінок, тоді взагалі провал. Вийде 30% пенсії чоловіка. Це свідчить про порушення пенсійних прав жінки.[22]

Реформування соціального захисту стає життєво необхідним для України, і одним із напрямків такого реформування стає впровадження єдиного соціального внеску. Введення такого внеску має довгу історію: ще восени 2002 року був підготовлений і направлений на розгляд до Верховної Ради перший законопроект – "Про єдиний соціальний податок". Причини, які підштовхнули до розробки цього законопроекту, залишаються актуальними й сьогодні – виведення бізнесу й, відповідно, заробітної плати з розряду "тіньових" у розряд "прозорих" економічних явищ. Проект у парламенті не пройшов. Та буквально за кілька місяців був поданий новий законопроект "Про єдиний соціальний внесок", а наступного року – "Про єдиний соціальний внесок і адміністрування збору й обліку єдиного соціального внеску". Однак особливого інтересу в парламентаріїв ці документи, як і три наступні на цю ж тематику, не викликали.

І вже у 2006 році до парламенту було подано велику кількість законопроектів на цю ж тему. Тут можна відмітити і законопроект депутатів від «Нашої України» (С.Бичкова, В.Стретовича) «Про єдиний соціальний внесок», який передбачає консолідацію в одному органі виконання всіх функцій соціальних фондів: збір коштів, ведення інформаційної системи відомостей про платників і контроль над стягненням, і пропонується ставку єдиного соціального податку встановити в розмірі 20% від заробітної плати.[23] Ініціатива Бичкова-Стретовича не одинока. У червні Верховна Рада зареєструвала аналогічний законопроект про введення єдиного соціального внеску Віталія Хомутинніка й Людмили Кириченко, а в жовтні – В’ячеслава Богуслаєва і Ярослава Сухого (всі четверо – представляють Партію Регіонів).

А в грудні був зареєстрований законопроект уряду "Про єдину систему збору та обліку внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування". Цей законопроект, як і попередні, передбачає замість чотирьох адрес (Пенсійний фонд, фонди страхування від безробіття, тимчасової втрати працездатності та від нещасного випадку на підприємстві) єдине відрахування із заробітної плати на соціальні цілі, а вже далі держава розподілятиме кошти по всіх необхідних соціальних фондах. Передбачається, що досконалішою буде система обліку коштів на соціальний захист населення, а отже, на думку авторів законопроекту, держава зможе ефективніше контролювати й управляти цим капіталом. Крім того, ця реформа, зокрема, повинна посприяти зменшенню тіньового сектору заробітної плати. Для цього передбачається зменшити розмір єдиного соціального внеску порівняно із сумою нинішніх соціальних відрахувань. Крім того, планується створення Державного реєстру соціального страхування, який міститиме інформацію про платників єдиного соціального внеску і реєстру застрахованих осіб у вигляді електронних документів, затверджених електронними підписами. І в разі затвердження цього законопроекту планується введення накопичувальної системи пенсій і соціальних виплат, які нараховуватимуться з урахуванням даних єдиної електронної бази.[24]

Потрібно сказати, що цим законопроектом також передбачено перерозподіл витрат на соціальне страхування між роботодавцем і працівником так, щоб зменшити частку, яку сплачує підприємство, й відповідно збільшити частку працівника, деякі автори навіть пропонують розподілити ці витрати порівно між ними, обґрунтовуючи це тим, що в такому разі працівник буде більше контролювати ефективність використання коштів, які йдуть на соціальне страхування. Але на прикладі прибуткового податку з громадян, який сплачується безпосередньо найманим працівником, ми можемо побачити, що від цього контроль з його боку за ефективністю використання сплачених коштів є далеко не високим.

Варто також звернути увагу на негативний досвід Російської Федерації, де застосовується єдиний соціальний податок, що існує з 1999 року, але він не досяг очікуваних результатів і тих цілей, заради яких уводився. Зниження соціального навантаження на роботодавця (з 36% до 26%) не стало стимулом для легалізації заробітної плати. Фінансові ресурси фондів вичерпали себе, кошти дотуються з федерального бюджету. На відміну від Росії, ми не можемо розраховувати на наш бюджет ні в найближчій, ні в середньостроковій перспективі.

Крім того, проблема поглиблюється неефективною діяльністю існуючих соціальних фондів.

Зокрема, Рахункова палата України у своєму звіті відзначила, що управління коштами Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в 2005 році та I півріччі 2006 року за окремими напрямами здійснювалося неефективно, що негативно позначалося на вирішенні соціально важливої проблеми – забезпечення зайнятості громадян. Працевлаштування безробітних шляхом надання дотації роботодавцям відбувалось, в основному, на низькооплачувані місця, що не сприяло закріпленню працівників на підприємствах (протягом 2005 року звільнився майже кожний п’ятий з працевлаштованих на дотаційні місця). Згідно з інформацією Рахункової палати, професійне навчання безробітних провадилось, переважно, без конкретного замовлення роботодавців. Регіональні та базові центри зайнятості здійснювали професійне навчання безробітних за професіями та спеціальностями, попит на які на ринку праці є недостатнім для забезпечення працевлаштування за набутою професією, професійне навчання безробітних не завжди відповідало показникам регіональних програм зайнятості.

Також установлено, що законодавча невизначеність видів соціальних, інформаційних та консультаційних послуг, пов’язаних з працевлаштуванням, та порядок їх надання, спричинила здійснення витрат за рахунок видатків на соціальні послуги в сумі 6437 тис. грн., які безпосередньо не пов’язані з наданням послуг безробітним. Рахункова палата звернула увагу на те, що управління тимчасово вільними коштами Фонду здійснювалось неефективно та з недотриманням вимог постанови Кабінету Міністрів № 111 від 22.01.2003р. щодо порядку розміщення резерву та тимчасово вільних коштів. Правлінням Фонду не дотримано умов частини 4 статті 16 базового Закону та згаданої постанови, внаслідок чого виконавчій дирекції передано право на укладання договорів між банком і Фондом без погодження з правлінням.[25]

Також Рахунковою палатою були відмічені проблеми в роботі Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Зокрема, при проведенні перевірки було встановлено, що в зв’язку з відсутністю узгоджених дій сторін соціального партнерства в управлінні Фондом, існують прогалини в нормативно-правовому врегулюванні питань щодо наповнення бюджету Фонду, управлінні та використанні коштів. Також було відзначено незадовільний стан безпеки праці та виробничого середовища на підприємствах, неналежне виконання заходів з безпеки праці, не впровадження у виробництво вже закінчених наукових розробок з профілактики нещасних випадків, не виконання у встановлений термін жодної з програм поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища. Це негативно позначилось на соціальному захисті громадян та зацікавленості підприємств у поліпшенні безпеки праці.[26]

 

3. Рекомендації

У будь-якому випадку Україні треба буде долати виклики в соціальній сфері, які стоять перед нею. Це надзвичайно серйозні проблеми, у тому числі неадресна націленість соціальної допомоги, нецільове використання страхових фондів, економічні викривлення, надмірні витрати системи соціального забезпечення. І для вирішення цих проблем, міжнародні експерти пропонують наступні кроки, з якими можна погодитися:

1)  пов’язати прийняття соціальних зобов’язань з наявними ресурсами; це означає, що будь-яке підвищення соціальних трансфертів, яке не може бути профінансоване, повинно бути заборонено; а також треба утримуватись від створення нових пільгових категорій, а пільги, які були розроблені як компенсація завданої шкоди, мають безпосередньо залежати від природи ушкодження та його причин;

2)   зосередитись на питанні зниження бідності. Має бути розроблена така система соціального захисту, яка зменшить рівень бідності;

3)  слід чітко визначити цільову спрямованість пільг. Це необхідно для того, щоб забезпечити потрапляння коштів системи соціального захисту безпосередньо до справді бідних верств населення. Для цього необхідні нові методи вимірювання рівня бідності, які будуть доповненні побудовою карт бідності;

4)  зменшити кількість пільг та монетизувати їх. Монетизація пільг підвищить рівень прозорості та відповідальності;

5)  чітко розмежувати соціальний захист і соціальне страхування. У страхових програмах має бути представлений чітко визначений зв’язок між розміром сплачених бенефіціаром премій та рівнем отриманої ним компенсацій. Це сприятиме збільшенню рівня легального працевлаштування, оскільки розмір компенсації буде пов’язаний з терміном та загальною сумою всіх виплат. Всі застраховані громадяни мають робити внески до всіх фондів обов’язкового державного страхування; будь-які винятки мають фінансуватися за рахунок бюджету, а не страхових фондів. Лише ті громадяни, котрі сплатили всі необхідні премії, зможуть отримати компенсації після нещасного випадку. У такий самий спосіб страхові фонди повинні припинити виплату не пов’язаних зі страхуванням пільг;

6)  зосередитись на економічному зростанні, інвестуванні та створенні робочих місць.[27]

 До цих рекомендацій можна також додати наступні:

1)  забезпечити виконання Стратегії подолання бідності в Україні, сприяти підвищенню матеріального забезпечення громадян, а також забезпечити належний рівень оплати праці працівників у всіх сферах економіки не менше мінімального рівня для того, щоб навіть найбільш незаможні українці мали рівень життя, гідний людини;

2)  сприяти подальшому зростанню реальної мінімальної зарплати, а відповідно й інших соціальних виплат для населення України, але не за рахунок збільшення дефіциту бюджету, а за рахунок ефективного використання результатів економічного росту;

3)  зважено підходити до формування тарифів на житлово-комунальні послуги, забезпечити прозору й відкриту методику розрахунку таких тарифів, не допускати необґрунтованого підвищення тарифів і активно реагувати на випадки порушень;

4)  створити ефективно діючу, просту й прозору систему субсидій для громадян, як важливого елементу соціального захисту населення України;

5)  продовжити реформування пенсійної системи України, почати впроваджувати другий рівень (накопичувальний) цієї системи, детально зважаючи на фінансові аспекти впровадження цього рівня;

6)  здійснити заходи з впровадження єдиного соціального внеску, для поліпшення націленості соціальної допомоги, попередження нецільового використання страхових фондів, а також поступового виправлення економічних викривлень;

7)  здійснити зростання частки оплати праці в собівартості продукції, тим самим підвищуючи вартість робочої сили, а відповідно й забезпечуючи право громадян на гідний розмір оплати праці.



[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, УГСПЛ.

[2] Європейська Соціальна Хартія (переглянута). Хартію ратифіковано із заявами Законом N 137-V від 14.09.2006: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_062.

[3] Набула чинності Європейська соціальна хартія (переглянута). Інформація Міністерства праці та соціальної політики. http://mlsp.gov.ua/control/uk/index

[4] Гусаченко І. Як не супер, але якось живемо... // Дзеркало тижня № 30 (609) від 5-19 серпня 2006 р. www.zn.kiev.ua/ie/show/609/54150/

[5] Там же.

[6] Дані опитування Українського інституту соціальних досліджень і Центру „Соціальний моніторинг”, яке проводилося з 5 по 12 грудня 2006 р. у всіх областях України. Всього опитано 2279 респондентів.

[7] Украина борется с бедностью среди работающего населения. За матеріалами Ліга-інформ. www.liga.net

[8] Дані Державного комітету статистики України.www.ukrstat.gov.ua

[9] Пропозиції Президента України до проекту Закону України „Про Державний бюджет України на 2007 р”: www.president.gov.ua

[10] Під парламентом "ревуть" пенсіонери: Сайт УГСПЛ: www.helsinki.org.ua/index.php?id=1161186911

[11] Дані Державного комітету статистики України www.ukrstat.gov.ua/

[12] Дані Державного комітету статистики України www.ukrstat.gov.ua/

[13] Віце-прем’єр міністр В.Рибак незадоволений формуванням комунальних тарифів // Дзеркало тижня №43 (622) від 11-17 листопада 2006 року www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/622/55044/

[14] Украинцы должны платить по необоснованным тарифам ЖКГ // Лигабизнесинфо : http://news.liga.net/news/N0706956.html

[15] Лист №2100/016/123-06 від 04.09.06

[16] Постанова Кабінету Міністрів України №89 від 04.02.1995 року „Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг”. http://portal.rada.gov.ua/

[17] Звернення УГСПЛ щодо реформи системи надання субсидій громадянам. Сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1164797662

[18] Чи гарантується право на пенсійне забезпечення. Сайт УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1152524462

[19] Ст. 23 Європейської Соціальної хартії (переглянутої).

[20] Інформація Українського національного інформаційного агентства „Укрінформ”: http://pension.ukrinform.com.ua/news-november-06.html

[21] Елла Лібанова: «У жінки менше трудових прав через низький пенсійний вік і нижчу, ніж у чоловіків, зарплату» // Дзеркало тижня № 22 (601) 10-16 червня 2006 р. http://www.zn.kiev.ua/ie/show/601/53616/

[22] Лібанова Елла: У жінки менше трудових прав через низький пенсійний вік і нижчу, ніж у чоловіків, зарплату // Дзеркало тижня № 22 (601) 10-16 червня 2006 р. www.zn.kiev.ua/ie/show/601/53616/

[23] Бичков і Стретович пропонують єдиний соціальний внесок // Экономические известия. www.rynok.biz/news/government/3840

[24] Семенченко М. Непрохідний соціальний серіал: Зменшити податкове навантаження дозволяє єдиний внесок: [Підготовлений Міністерством праці та соціальної. політики законопроект "Про єдину систему збору та обліку внесків на загальнообов’язкове державне. соціальне страхування"] // День. – 2006, 25 жовтня – С.5.

 

[25] „Про результати аналізу формування та виконання бюджету фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття” // Бюлетень підготовлено за матеріалами Звіту про результати аналізу формування та виконання бюджету Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття / Київ: Рахункова палата України, 2007.- Випуск 3.

[26] Комітет з питань соціальної політики та праці взяв до відома інформацію Рахункової палати України щодо результатів аудиту формування і виконання у 2005 році бюджету Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. www.ac-rada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article/main?art_id=840322&cat_id=445

 

[27] Аналіз соціально-економічної політики „Держава та громадянин: виконуючи обіцянки”, проведений Комісією „Блакитної стрічки” у 2006 році

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори