MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. XIX. Окремі проблеми дотримання прав дитини

09.08.2007   

  [1]

Вступ

Права дитини є категорією прав людини, втім діти потребують особливого захисту з боку держави, що передбачено міжнародними документами та національним законодавством України.

Представляючи дуже стисло проблемні позиції стосовно дотримання прав дитини в Україні, що потребують змін і вирішення, слід передусім зауважити декларативний характер українського законодавства, відсутність системного підходу до створення дієвих процедур захисту прав дитини.

Доповіді державних посадовців, предметом яких є нібито права дитини, насправді зазвичай розповідають про кількісні та якісні показники благодійності та розміри соціальної допомоги. На таку проблему звертає увагу й Комітет ООН з прав дитини у своїх рекомендаціях щодо другої періодичної доповіді України: «Комітет залишається занепокоєний тим, що державна молодіжна політика, яка охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я… та захист дитини, не базується на правах дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція»[2]. Не є виключенням у цьому сенсі й виконання Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей»[3]. Не відбулось значних зрушень стосовно дотримання прав дитини й у 2006 році, що був проголошений роком прав дитини. Слід лише відзначити ратифікацію в 2006 році низки міжнародних договорів, що спрямовані на захист прав дитини[4]. Деякі із них були підписані ще в 2002 – 2003 рр. і досі чекали ратифікації.

Декларуючи соціальні гарантії дітям, держава на сьогодні далеко не завжди забезпечує виконання елементарних завдань щодо дотримання мінімальних стандартів стосовно прав дитини. Наприклад, широко відомими є випадки порушення процесуальних норм (а головне – недосконалість цих норм) допиту неповнолітніх правоохоронними органами[5], випадки насильства і жорстокого поводження з дітьми в закладах освіти[6], незаконне залучення дітей до участі в мітингах і демонстраціях[7] і т.п.

Розділ про дотримання прав дитини[8] доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005» був побудований за принципом відповідності національного законодавства й практики його виконання загальним міжнародним стандартам. Крім того, у цій доповіді увага зверталась лише на деякі проблемні аспекти, пов’язані зі станом дотримання прав дитини в Україні в 2005 році.

Така структура попередньої доповіді була не випадковою, оскільки на час її підготовки не існувало жодного, скільки-небудь серйозного державного звіту або іншого документу стосовно дотримання прав дитини, спираючись на положення якого можна було би давати громадську оцінку, погоджуватись чи заперечувати, використовуючи задокументовані факти, що мають правозахисні організації.

Нажаль, такою ж залишається ситуація й сьогодні. Не зважаючи на те, що 2006 рік був проголошений роком захисту прав дитини, він не тільки не приніс особливих позитивних зрушень у дотриманні прав дитини, але й не став плодотворним у сенсі проведення відповідальними державними органами на державному рівні моніторингу чи оцінки ситуації з дотриманням прав дитини, побудови державної стратегії щодо здійснення прав дитини в Україні та забезпечення їх дотримання.

Виходячи із вищевикладеного, у підготовці розділу доповіді, присвяченого дотриманню прав дитини, ми знову звертаємо увагу лише на деякі найболючіші проблеми, не маючи можливості давати оцінку позитивним діям держави в зв’язку з відсутністю виробленої державної стратегії, державних програм стосовно здійснення прав дитини та забезпечення їх дотримання.

 

Право на життя

Офіційні дані державних органів засвідчують високий рівень дитячої смертності. Так, за словами Президента України «…в Україні залишається відносно високим рівень дитячої смертності (11,5% від загальної смертності)…». Про це Президент повідомив на нараді, присвяченій питанням захисту прав дітей[9], що відбулась 13 березня 2007 року. Вирішення цієї проблеми, переконаний В. Ющенко, лежить насамперед у сфері охорони здоров’я. За повідомленнями Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту в Україні «…висока порівняно з розвиненими країнами смертність немовлят і дітей до 5 років».

Проблеми в галузі охорони здоров’я були й залишаються. Вони не мають територіального чи особистісного характеру. Це проблеми державного рівня, які полягають у незабезпеченні умов для нормального функціонування медичних закладів, у низькій якості доступних вітчизняних медичних препаратів, у відсутності знань медичного персоналу про стандарти дотримання прав людини, хоча б у межах виконання професійних обов’язків і т.п.. У 2004 році громадською організацією М’АРТ було проведено Моніторинг дотримання прав людини в дитячих медичних закладах та дитячих психіатричних лікарнях, основні положення і рекомендації якого залишаються актуальними й на сьогодні[10].

 

Право на захист індивідуальності

Існуючі норми законодавства забезпечують виконання вимоги реєстрації дитини після народження. Відповідно до статті 144 Сімейного Кодексу України, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану є обов’язком батьків, які повинні це зробити в місячний термін.

Громадянство дитина отримує вже за фактом народження. Немає проблем з набуттям громадянства й під час усиновлення. Усиновлення є однією з підстав набуття громадянства України за Законом України «Про громадянство України».

Проблемою в Україні є забезпечення права дитини на захист індивідуальності у випадках усиновлення.

Положення сімейного кодексу щодо таємниці усиновлення вступають в протиріччя зі статтями 7 та 8 Конвенції про права дитини ООН. Зокрема, стаття 7 Конвенції гарантує дитині «…наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування», а стаття 8 передбачає, що «Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання».

У випадку усиновлення можуть бути змінені ім’я, прізвище дитини, навіть якщо дитина вже усвідомлює, як її звати, можуть бути змінені місце народження та дата народження дитини. Це не тільки обмежує право дитини на захист індивідуальності, але й обмежує право дитини на контакт з обома батьками й зв’язки з кровними родичами (брати, сестри, батьки).

У свою чергу, правові положення, що гарантували б усиновленим дітям збереження, а потім надання інформації про їх кровну сім’ю, справжні дату народження та місце народження дитини відсутні в національному законодавстві. Більше того, розголошення таємниці усиновлення є кримінальним злочином.

 

Свобода від принижуючого гідність поводження і покарання

У розділі щодо прав дитини доповіді правозахисних організацій за 2005 рік велика увага була приділена стану дотримання свободи від принижуючого гідність поводження і покарання[11]. Зокрема, вказувалось на існування нормативних актів, виконання яких на практиці залишає бажати кращого.

За офіційними даними Генеральної Прокуратури України, «…Упродовж 2005 – 2006 років судами визнано потерпілими від злочинів понад 8 тис. неповнолітніх. На профілактичному обліку в службах у справах неповнолітніх перебуває майже 45 тис. неблагополучних родин, в яких утримуються 94 тис. дітей. Проте на облік в органи внутрішніх справ поставлено лише 2,5 тис. осіб, які вчиняють насильство в сім’ї. Внаслідок жорстокого поводження батьків діти змушені залишати домівки, бродяжити, жебракувати, вчиняти злочини. Лише за 2006 рік підлітками скоєно 10,5 тис. злочинів, до притулків для неповнолітніх доставлено понад 12 тис. дітей, що бродяжили та жебракували».[12]

Прокурорські перевірки встановлюють порушення Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» органами внутрішніх справ, опіки і піклування, освіти, служб у справах неповнолітніх. За інформацією Генеральної прокуратури України, відповідальними державними органами порушуються вимоги законів «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про міліцію», «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх». Звертається увага на те, що в переважній більшості областей відповідальними органами «… не розроблено програми щодо запобігання насильству в родинах, не визначено потребу регіонів у спеціалізованих установах для жертв насильства, не вивчаються причини та умови, що сприяють цим негативним проявам. Взаємодія цих органів зводиться до обміну статистичною інформацією» [13]. Генеральна прокуратура засвідчує, що «…Органи міліції допускають випадки відмови у реєстрації звернень про насильство в сім’ї та порушенні кримінальних справ за фактами вчинення злочинів проти життя і здоров’я неповнолітніх. Зокрема, дільничним інспектором Олександрійського РВ УМВС України у Кіровоградській області відмовлено в порушенні кримінальної справи за зверненням про знущання та побої неповнолітнього Стрижака С. батьком та його співмешканкою» [14].

Та сама інформація Генеральної прокуратури підтверджує, що останнім часом набули поширення факти жорсткого поводження та сексуального насильства над дітьми з боку окремих працівників кримінальної міліції в справах неповнолітніх: « прокуратурою Запорізької області у квітні поточного року порушено кримінальну справу за фактом незаконного затримання та зґвалтування працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх Оріхівського РВ УМВС України неповнолітнього Зацарного Д. Слідство у справі триває. Працівниками Заводського РВ Дніпродзержинського МУ УМВС України в Дніпропетровській області до затриманого в підозрі вчинення крадіжок неповнолітнього Галки В. у нічний час застосовувалися побої та катування. Підлітка підвішували до стіни, били пляшкою по голові, чим спричинили фізичні страждання та тілесні ушкодження. Прокуратурою Дніпропетровської області за даним фактом 19.06.2006 порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 365 КК України.»[15].

Аналізуючи інформацію Генеральної прокуратури, витяги із якої представлені вище, слід зауважити, що, нажаль, вона не містить аналізу самого законодавства і не вказує на його недоліки. Більш глибокий аналіз причин того стану, який частково представлений в інформації Генеральної прокуратури вказує на недосконалість, а іноді й абсурдність державної системи, що спрямована на забезпечення та захист прав дитини. Генеральна прокуратура засвідчує свою роботу наступними цифрами: «… прокурорами порушено понад 1 тис. кримінальних справ, внесено 2,5 тис. документів прокурорського реагування, за результатами розгляду яких до відповідальності притягнуто майже 2 тис. службових осіб, на захист прав неповнолітніх, заявлено понад 2 тис. позовів». Однак ці цифри не дають підстав для якісної оцінки діяльності державних органів, спрямованих на забезпечення прав дитини. Судова система потребує відповідної спеціалізації. Практично не задіяний у системі захисту прав дитини інститут Уповноваженого з прав людини Верховної ради України.

Треба відмітити, що стосовно подолання проблеми насильства щодо дітей, досить відкритим до співпраці з громадськими організаціями є Міністерство в справах сім’ї, дітей та молоді. Міністерство співпрацює з громадськими організаціями та міжнародними структурами, діяльність яких спрямована на захист прав дитини. Втім, просвітницькі та інформаційні заходи, які були б спрямовані на протидію застосування тілесних (фізичних) покарань залишаються поодинокими й зазвичай ініціюються громадськими організаціями. Немає й належної системи проведення постійного навчання, тренінгу серед професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.

За даними Генеральної прокуратури,[16] упродовж 2005 – 2006 років судами визнано потерпілими від злочинів понад 8 тис. неповнолітніх. Проте до сьогодні не внесено змін до кримінально-процесуального кодексу, які були б спрямовані на те, що дитина-свідок має спілкуватися з особами, що ведуть слідство лише в безпечній обстановці та в присутності психолога. Сучасна редакція ст. 168 КПК передбачає лише обов’язкову присутність педагога й то – така присутність є обов’язковою тільки для дітей молодше 14 років, діти від 14 до 16 років отримують таку можливість на розсуд слідчого. А для неповнолітніх віком від 16 до 18 років така можливість не передбачається взагалі. Присутність лікаря, батьків чи інших законних представників буде забезпечено, як зазначає законодавець, лише при необхідності, при цьому не вказані навіть орієнтовні критерії такої необхідності.

Що стосується процедури пред’явлення обвинувачення і допиту неповнолітнього обвинуваченого, то вона передбачає лише обов’язкову участь адвоката, а участь в ньому інших осіб, таких, наприклад, як психолог, педагог чи батьки, можливий лише для осіб молодше 16 років та визнаних розумово відсталими, за клопотанням адвоката. Крім того, на практиці, маючи проблеми з наданням адвоката, обвинуваченого допитують, як свідка.

Залишається проблемним і питання безпосередньої участі неповнолітнього в судовому засіданні, оскільки Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає можливості запису показань неповнолітнього, зроблених під час досудового слідства та їх подальшого оприлюднення в судовому засіданні з метою звільнити дитину від необхідності приходити до суду та повторно давати показання в напруженій обстановці судового розгляду, що може негативно вплинути як на психічний стан дитини, так і на якість її показань.

Щодо допиту неповнолітнього – потерпілого, стаття 171 (Виклик і допит потерпілого) Кримінально-процесуального кодексу України взагалі не передбачає ніяких особливих гарантій для неповнолітніх, оскільки вона встановлює порядок допиту потерпілої особи майже ідентично порядку допиту свідка, відсилаючи до статей 166 (Порядок виклику свідка для допиту) та 167 (Допит свідка), нічого не кажучи про необхідність дотримання гарантій для неповнолітніх, навіть передбачених статтею 168 (Допит неповнолітнього свідка) Кримінально-процесуального кодексу України.

Такі висновки є не тільки результатом аналізу законодавства. Існують випадки, що були виявлені в результаті моніторингу та звернень громадян, які не тільки свідчать про проблеми законодавства, але й практики його виконання.

Прикладом може бути випадок, що стався з 13-річним хлопцем із приводу якого було звернення до громадської приймальні однієї з організацій Української Гельсінської спілки з прав людини. 13-річний хлопець був допитаний працівниками міліції на наступний день після пограбування магазину в сусідньому селі. Працівники міліції порушили законодавство вже тоді, коли почали розпитувати хлопця ще на подвір’ї школи наодинці з ним, фактично, влаштувавши допит і нехтуючи процедурою, передбаченою законом. Під час допиту, котрий відбувся пізніше в присутності викладача, хлопцю повідомили, що його підозрюють у пограбуванні магазину. Втім, його допит відбувався, як допит свідка. Допит обвинуваченого повинен відбуватись в присутності адвоката. Наступним грубим порушенням, зокрема, КПК було те, що протокол за результатами допиту не був складений. Цікаво, що підставою допиту стало те, що правоохоронці знайшли ім’я та прізвище хлопця в списку неблагополучних сімей. Цей список був у школі й правоохоронці взяли його в заступника директора. Крім того, у хлопця були зняті відбитки пальці. На аркуші зі знятими відбитками пальців на вимогу правоохоронців 13-річна дитина поставила підпис.

Відповідно до частини 11 статі 11 Закону України «Про міліцію» міліції надається право зробити дактилоскопію (зняття відбитків пальців), але це право міліція має лише щодо «…осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або за бродяжництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративному арешту…»[17]. Але ж хлопця навіть допитували за процедурою допиту свідка.

Залишається проблемою відсутність спеціальних реабілітаційних та лікувальних програм для жертв та винуватців насильства.

У 2005 році Україна підписала Європейську Конвенцію № 116 від 24 листопада 2003 року про компенсації жертвам насильницьких злочинів. Була створена державна програма для цих дітей, але Конвенція не ратифікована, а програма, відповідно, не працює.

Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти почнуть відповідати стандартам дотримання прав дитини лише за умови створення системи підготовки педагогічних працівників щодо стандартів прав людини і прав дитини. Однак, у системі підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів такої системи підготовки кадрів не існує. Слід зауважити, що необхідним є саме створення системи підготовки кадрів, що передбачає розробку концепції, попередню підготовку спеціалістів, які будуть викладати такі теми, розробку методичних матеріалів і т.п..

Цей рік став рекордним на кількість матеріалів у ЗМІ щодо випадків жорстокого поводження в закладах системи освіти. Ці випадки стосуються жорстокого поводження, як в учнівському середовищі, так і з боку працівників навчальних закладів. Це свідчить про безвідповідальне ставлення до своїх повноважень органів системи освіти в Україні. Ситуативні дії, про які, зокрема, висловився Міністр освіти і науки України під час прес-конференції[18] в Ужгороді 23 листопада 2006 р., не створюють системи безпеки учнів під час перебування їх у навчальному закладі.

Питання «статусних» покарань, про які зазначено у рекомендаціях доповіді 2005 року, раніше в Україні не піднімалось і потребує додаткового дослідження. Однак, наявним свідченням, принаймні «статусного» ставлення до неповнолітніх, є існуючі підходи, зокрема, у превентивному вихованні, у боротьбі з дитячою безпритульністю. У цьому сенсі цікавими є висновки Української Секції Міжнародного Товариства Прав Людини[19]. Зокрема, з точки зору цієї організації, порядок дій органів внутрішніх справ щодо дітей, які за якимись причинами залишили сім’ю, потребує змін. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р., кримінальна міліція у справах неповнолітніх зобов’язана «повертати до місця постійного проживання, навчання або направляти до спеціальних установ для неповнолітніх у термін не більше восьми годин з моменту виявлення неповнолітніх, яких було підкинуто, або які заблукали, або залишили сім’ю чи навчально-виховні заклади». На думку організації, «… підкинуте немовля чи мала дитина, яка заблукала, повинна бути зафіксована органами МВС і влаштована у відповідний дитячий заклад. Інша справа – неповнолітні віком 12-16 років, які свідомо, можливо, неодноразово залишали сім’ю чи навчально-виховний заклад або проживають поза соціальними інституціями досить довгий термін. Такі діти потребують спеціального вивчення та психолого-педагогічного впливу». Необхідним є дослідження ситуації у кожному випадку, адже встановлена процедура є специфічною, виходячи із фізичної та психологічної природи дитини та рівня її правосуб’єктності. Втім, на сьогодні ця процедура виглядає скоріше, як покарання.

У доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005» (розділ «Права дитини») уже наголошувалось на існуванні тенденції відправлення вихованців шкіл-інтернатів до психіатричної лікарні. У 2006 році можна було спостерігати появу додаткових фактів щодо існування проблеми й уже певні кроки реагування державних органів.

Так, наприклад, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні[20]. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальні справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов’язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар».

Отже, цей випадок є ще одним підтвердженням того, на що вже наголошувалось в доповіді за минулий рік. Мова йшла про те, що в більшості випадків таким дітям потрібна психологічна допомога, яку більшість закладів не мають можливості повноцінно здійснити. Тому вони відправляють дітей на лікування до психіатричної лікарні. Втім, як уже стверджувалось, навіть у кращому випадку (якщо педагогічні працівники не надають таким дітям статус покарання, лікарі не встановлюють діагноз), дитина сприймає це як покарання, зазнає серйозних психічних страждань.

Окремим видом жорстокого поводження є використання найгірших форм дитячої праці, що забороняє стаття 32 Конвенції про права дитини ООН. Дані щодо існуючої ситуації з цього приводу наводить у своїй доповіді Фундація «Захист Прав Дітей»[21]. Зокрема, повідомляється про те, що «… дослідження, проведене Державним комітетом статистики України в співпраці з МОП у 1999 та 2000 роках, виявило 456 тисяч дітей, які працюють. З них 87 тисяч — це діти найуразливішої групи віком від 7 до 12 років. Хоча реальні цифри можуть перевищувати офіційну статистику, адже «методологія вибіркових статистичних обстежень, що використовувалася, дає змогу визначити трудову діяльність лише тих дітей, які живуть у сім’ях з батьками чи опікунами. Велика вірогідність того, що діти, які проживають в асоціальних сім’ях, жебракують, утримуються в школах-інтернатах, діти нелегальних мігрантів не були обстежені».

Серед видів найгірших форм дитячої праці організація називає такі, як дитяча проституція, жебракування, залучення дітей до кримінальної активності (крадіжки, розповсюдження наркотиків тощо), збір склотари та металобрухту, праця на базарах, що в основному передбачає вантажні роботи.

Щодо проблеми сексуальної експлуатації та сексуального розбещення дітей, дані державних установ і недержавних організацій суттєво різняться. Так, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх протягом перших шести місяців 2006 року задокументовано 8 злочинів за ст. 155 Кримінального кодексу України (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) та 28 – за ст. 156 КК України (розбещення неповнолітніх). Результати досліджень недержавних організацій дозволяють зробити висновок про більш широкі масштаби цього явища. Наприклад, опитування спеціалістів інтернатних закладів, яке проводилося в 2005 році Жіночим консорціумом України, показало, що 34% спеціалістів зустрічалися з принаймні одним випадком сексуального насильства над дитиною. Хоча проблема є характерною не лише для закритих дитячих установ, а й для загальноосвітніх шкіл. За даними міжнародного правозахисного центру "Ла-Страда" – кожен сьомий підліток потерпає від сексуальних зловживань з боку дорослих[22].

 

Право на повагу до приватного та особистого життя

Приватне життя дітей, які перебувають в освітніх, медичних або інших закладах, має бути захищеним. Представники персоналу цих закладів мають поважати особисте життя учнів, вихованців та дітей-пацієнтів, особливо це актуально в умовах колективного проживання.

Ця проблема поки що не викликає резонансу з боку держави. Зрозумілим є те, що, як і багато інших, ця проблема може бути актуальною не тільки для України. Однак, не існує жодної державної програми, частиною якої було б намагання покращити ситуацію з дотриманням цього права.

Обов’язкові базові знання з прав дитини для кожного спеціаліста, який працює з дітьми вже були б великим зрушенням у напрямку покращення цієї ситуації. Отримання таких знань повинні бути частиною програм системи підготовки та підвищення кваліфікації професійних груп, які працюють з дітьми й в інтересах дітей.

Викликає занепокоєння можливість стороннім особам отримати інформацію приватного характеру через шкільну документацію. Так, у шкільному журналі зазвичай є відомості про медичні діагнози учнів. До цих журналів мають доступ принаймні учні та їхні батьки, вчителі.

Безумовно, що індивідуальний підхід до навчання передбачає врахування в тому числі й стану здоров’я кожного учня та кожної учениці, але для цього має існувати інший спосіб ніж розміщення приватної інформації в шкільних документах, до яких мають доступ інші особи.

 

Право на інформацію та право знати свої права

Опис в доповіді за 2005 рік ситуації щодо доступу до інформації в навчальному закладі, у закладі охорони здоров’я, стосовно розгляду питання опіки та судового провадження залишається повністю актуальним і сьогодні.

Основні характеристики публічної освіти в сфері прав людини залишились такими, як вони коротко представлені в доповіді за 2005 рік. Держава декларує, що в Україні створена система правової освіти з 1 по 11 клас, зокрема, в інформації на перелік запитань Комітету ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання до 5-ї періодичної доповіді України про виконання Конвенції проти катувань[23]. Однак, по-перше – освіта в сфері прав людини не є цілком ідентичною правовій освіті, по-друге – уже не перший рік поспіль піднімається питання про недоліки, викликані змістом програми предмету «Правознавство» у 9 класі. Є також певні риси, пов’язані з відсутністю чіткої системи освіти в сфері прав людини. Найважливішим є те, що за умови обов’язкового її введення необхідною буде спеціальна підготовка педагогічних кадрів для викладання відповідних предметів, розробка та видання відповідних підручників, що неможливо зробити швидко.

Саме тому у рекомендаціях не пропонується введення обов’язкових предметів, але рекомендовано створити можливості для підготовки та вибору альтернативних підручників з громадянської освіти, прав людини, прав дитини – курсів, що можуть бути передбачені варіативною частиною навчальних планів. Необхідно також створити кращі можливості для вибору курсів із варіативної частини, адже шкільні програми настільки перевантажені, що зазвичай не залишається жодної можливості такого вибору. З урахуванням цих рекомендацій та з активним залученням громадських організацій до розробки програм, підготовки підручників та фахівців, постійного моніторингу цього процесу могли б створити справжню демократичну модель освіти в сфері прав людини в Україні.

Навчальні програми підготовки та підвищення кваліфікації професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, не передбачають обов’язкових базових знань з прав дитини.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про охорону дитинства» держава сприяє, зокрема, «…виданню та розповсюдженню дитячої літератури та підручників шляхом створення пільгових умов для їх видання…».

Ситуація в навчальних закладах є такою, що фактично забезпеченими підручниками залишається орієнтовно третина учнів. За офіційними даними Головного контрольно-ревізійного управління України[24], середній відсоток надходження підручників у навчальні заклади становив 67%. Деякі із підручників поступають у такій кількості, що їх розподіляють – по одному примірнику на 3-х – 4-х школярів. Типовими є випадки, коли підручники, або основна їх частина, потрапляють до шкільної бібліотеки всередині навчального року – тобто в той час, коли навчальний процес уже триває й учні вже змушені були придбати ті самі підручники в торгівельній мережі. Найбільш цікавим у цьому сенсі є те, що у вільному продажі знаходяться підручники, у реквізитах яких зазначено про заборону вільного продажу. Прикладом цього може бути підручник з «Основ правознавства» для 9 класу під ред. Журавського[25]. На сторінці 2, що містить реквізити цього видання, після фрази про те, що цей підручник рекомендовано Міністерством освіти і науки України, є запис: «Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено». Втім, цей підручник вільно себе почував на полицях книжкових магазинів. Такі факти дозволяють зробити наступні висновки: по-перше, очевидною є ситуація з можливими корупційними діями на різних рівнях; по-друге, така ситуація є свідченням бездіяльності контролюючих органів, які здебільшого переймаються перевірками навчальних закладів, ніж спрямовують свої зусилля на пошук безпосередніх причин проблеми; по-третє, загальна картина складає уявлення, що задекларовані державою на законодавчому рівні «пільгові умови» для видання та розповсюдження підручників таки існують, втім не в інтересах дітей, але в корупційних інтересах окремих посадових осіб.

Уже вкотре вказується на проблему невиконання зобов’язань державою щодо реалізації положень статті 42 Конвенції про права дитини ООН щодо зобов’язання держави «… використовуючи усі належні засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей». У доповіді Права людини – 2005 наводиться також відповідна норма Рекомендацій Ради Європи № 1286.

Проблема невиконання цих положень пов’язана не тільки з рівнем освіти в сфері прав людини, про що згадувалось вище, але й з нехтуванням обов’язком широко поширювати матеріали періодичних доповідей України до Комітету ООН з прав дитини та рекомендації Комітету на ці доповіді. Відомо лише про офіційне оприлюднення другої державної періодичної доповіді в 2002 році, яка не мала широкого поширення. У той же час, відповідно до п. 6 статті 44: «Держави–сторони забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних країнах”. Рекомендації Комітету ООН з прав дитини на періодичні доповіді України взагалі важко знайти. Зазвичай у користуванні їх неофіційний переклад[26]. Ситуація є такою, незважаючи на прямі рекомендації Комітету з прав дитини ООН з цього приводу[27]: «Згідно зі статтею 44, параграф б Конвенції, Комітет рекомендує широке громадське розповсюдження другої періодичної доповіді та письмових відповідей, поданих державою-стороною, та розгляд можливості публікації доповіді, разом з відповідними підсумковими документами та спостереженнями, які були прийнято Комітетом. Такий документ слід широко розповсюдити для започаткування громадської дискусії та підвищення поінформованості щодо Конвенції, її реалізації та моніторингу на всіх адміністративних рівнях держави-сторони та серед громадськості, включаючи зацікавлені НУО».

 

Право на освіту

Усі рекомендації розділу «Права дитини» доповіді «Права людини – 2005»[28] щодо права на освіту залишаються актуальними, як і проблеми, представлені в минулорічній доповіді.

Результати дослідження, проведеного коаліцією громадських організацій у 2006 році,[29] знову звертають увагу на існування великої кількості дітей, які не відвідують школу. В рамках досліджень були проведені опитування, зібрані статистичні дані: «Кількість дітей, які систематично або постійно не відвідують школу, є показником невиконання п. 1 (д) статті 28 Конвенції ООН про права дитини. Особливо високим даний показник є по Харківській області, де 65,8% опитаних зазначили, що знають дітей, які не відвідують садочок чи школу. У північному регіоні на даний факт указали 33,5% респондентів, у південному – 27,8%. У західному регіоні за статистичними даними з початку 2006 року з 86 492 дітей дошкільного віку 59 492 не відвідують з різних причин дошкільні заклади, разом з тим з 206 304 дітей шкільного віку – лише 11. Це корелює з результатами опитування населення: У Волинській обл. – 52% респондентів визнали, що знають дітей, які не відвідують дошкільний заклад чи школу, 60% – у Чернівецькій, 76% – у Закарпатській. Для порівняння забезпечення права дитини перебувати в дошкільному закладі чи школі навіть в межах одного регіону слід указати, що лише 24% опитаних Тернопільської області вказали на відомості про невідвідування дітьми навчальних закладів».

За результатами згаданого дослідження «…Питання доступності освіти є проблемним для населення, особливо агрокультурних областей, оскільки, як правило на їхній території переважно діють профільні навчальні заклади для забезпечення області відповідними фахівцями». Слід додати, що очевидною залишається обмеженість доступу до дошкільної освіти в сільській місцевості.

Не відбулось помітних зрушень стосовно рівного доступу до освіти дітей, які мають проблеми з психічним здоров’ям. В Україні є діти, які повністю або частково позбавлені доступу до освіти. Це підтверджують дані ВГСПО «Національна Асамблея інвалідів України»[30]: «…На даний час в Україні є великий відсоток дітей, які взагалі не отримують освіти. Особливо це стосується дітей-інвалідів з порушеннями психічного та розумового розвитку, а також тих дітей, що знаходяться на державному утриманні в дитячих будинках-інтернатах системи соціального захисту, які не здійснюють освітньої діяльності та не мають у штатних розписах відповідних фахівців та педагогів.

Не передбачена також освіта для дітей із середнім та важким ступенем розумової відсталості, навіть стандарт освіти розроблений лише до рівня початкової школи й тільки для дітей з легкою розумовою відсталістю. У рамках реалізації Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей з особливими потребами видано навчальні програми для підготовчого-першого класів за новим змістом та структурою, і на даний час лише передано видавництвам навчальні програми для 2-4-х класів. У 2006 році до переліку навчальної літератури для загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів, що може видаватися за державним замовленням, поки що тільки включено назви підручників та навчальних посібників для дітей з інвалідністю (включено 92 назви підручників).

Не можуть в повній мірі реалізувати своє право на освіту і діти з порушеннями слуху та зору, оскільки в Україні недостатньо підручників та спеціальної літератури, надрукованої за спеціальними методиками, недостатньо технічних засобів, які допомагають дітям із сенсорними порушеннями отримувати повноцінну освіту і навчатися жити вільно та незалежно.

Отже, постає питання про забезпечення підручниками та навчальними посібниками учнів із числа дітей з інвалідністю. На сьогоднішній день не існує точних даних про рівень забезпечення залежно від потреби вітчизняними підручниками шкіл-інтернатів, де навчається 54,1 тис. дітей з інвалідністю. Навчання, викладання предметів відбувається на державній мові, хоча більшість підручників видані на російській мові й ще за часів Радянського Союзу.

Особливе місце серед багатьох проблем дітей, зокрема, дітей з порушеннями опорно-рухового апарату займають труднощі доступу до закладів освіти, та й не лише освіти – охорони здоров’я, житловим будовам та транспорту, спортивним та культурним спорудам, що робить їх життя фактично ізольованим від суспільства.

Якщо питання реалізації права кожної дитини на освіту, піднімаються як державними, так і громадськими організаціями, то питання загального розвитку дітей з інвалідністю, у тому числі культурного та спортивного, питання дитячого дозвілля доводиться вирішувати родині та окремим громадським організаціям. Досвід роботи деяких громадських організацій показує, що діти-інваліди здатні займатись в драматичних та танцювальних клубах, спортивних секціях, брати участь в конкурсах та олімпіадах, реалізовувати себе в живопису та в музиці. При цьому в дітей, що мають можливості розвитку за межами сім’ї і освітніх закладів, спостерігається зниження відчуття неповноцінності, психологічного дискомфорту, і в майбутньому такі діти набагато легше інтегруються у суспільство. Таким чином, існує необхідність орієнтувати державну систему додаткової (позашкільної) освіти на роботу з дітьми-інвалідами».

Важливо відмітити, що проблема соціальної інтеграції дітей з особливими потребами, зокрема, їх рівного доступу до освіти й можливості навчання в загальноосвітніх навчальних закладах, потребує чіткої програми дій. Необхідними є підготовка відповідних фахівців, підготовка та створення необхідної матеріальної бази, обладнання будівель, де розташовані навчальні заклади, спеціальними засобами, підготовка усіх без винятку учасників навчально-виховного процесу до змін, які відбудуться, адаптація навчальних програм і т.п.

Продовжує ігноруватись державою проблема організації навчального процесу в лікувальному закладі.

 

Свобода думки, совісті і релігії

Найбільше занепокоєння в минулому році викликали підходи державних органів до введення в шкільні програми уроків з християнської етики. Особливо повідомлення про те, що «…Президент доручив міністру освіти і науки України Станіславу Ніколаєнку проконтролювати введення курсу «Християнська етика» в усіх школах країни…»[31].

Школа в Україні відділена від церкви. Це закріплено статтею 35 Конституції України. Виховання духовності в школі є беззаперечним, однак способи такого виховання повинні обиратись з повагою до релігійної свободи. Конкретна релігія або система цінностей конкретної релігії не може бути предметом навчання в школі.

 

Право вільно висловлювати власні погляди та бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини (у власних справах)

На думку Фундації «Захист прав дітей», що ґрунтується на проведених дослідженнях[32] у 2006 році, «…Традиційне ставлення до дітей у суспільстві ще нерідко обмежує повагу до їх поглядів у родинах, школах, громадах. Думка дітей ще недостатньо враховується в контексті ряду юридичних та адміністративних рішень. Зокрема, у найбільш поширених життєвих ситуаціях – визначенні місця проживання при розлученні батьків, прийнятті віросповідання та прийнятті рішення щодо входження в прийомну сім’ю, перебування в дитячих будинках чи спеціалізованих школах-інтернатах. Нововведення щодо залучення дітей до обговорення важливих проблем їхньої життєдіяльності за «круглими столами» під час парламентських слухань та інших заходів все ще відлунюють певною формальністю, лише видимістю вислуховування думки дітей, позаяк здебільшого необхідної уваги і реалізації вони не знаходять».

 

Право власності

Особливу турботу викликає стан дотримання права власності дітей, які позбавлені батьківської опіки. Тому наводимо тут матеріали доповіді РБФ «Резонанс» – «Дотримання права власності дітей-сиріт в Україні»[33].

Дотримання майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування – одне з найскладніших питань соціального захисту цієї категорії дітей. Тому особливо важливою в цьому плані є чіткість та однозначність трактування чинної нормативно-правової бази, яка регулює дану сферу.

У ході аналізу права було визначено такі недоліки діючого україн­ського законодавства.

1. Згідно із Сімейним кодексом та Законом „Про за­безпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” за ди­тиною зберігається право користування житлом, у якому вона прожи­вала до влаштування в школу-інтернат. Тобто, право на житло на правах сумісної або приватної власності. При цьому, відповідно до Закону „Про охорону дитинства” саме житлове примі­щення зберігається за дитиною протягом усього часу її перебування в закладі, незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім’ї. У той же час, у Житловому кодексі вказано, що жиле приміщення зберігається за дитиною, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Тобто, є протиріччя – не визначено чи потрібна наявність прожи­вання когось зі членів сім’ї дитини в житловому приміщенні, з якого дитину забрали в інтернат, для збереження цього житла за дитиною.

2. За Цивільним кодексом неповнолітньою вважається дитина від 14 до 18 років, а за „Правилами опіки та піклування” від 15 до 18 років.

3. Чинні „Правила опіки та піклування” на сьогодні не відповідають реальній ситуації й досить часто суперечать іншим законам та підза­конним актам.

4. У чинному Житловому кодексі не передбачено першо­черговості надання житла дітям-сиротам, а також не передбачено дієвого механізму надання соціального житла випускникам інтернат­них закладів. Механізми контролю та захисту житлових прав дітей, передбачені чинним Житловим кодексом, є застарілими і не відпові­дають сучасній структурі організації держави і права в Україні. Відпо­відно, вони є неефективними та не працюють на практиці.

Однією з основних проблем на даний час є відсутність у багатьох вихованців інтернатних закладів документів, які підтверджують статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. При­чиною цього є недостатня координованість дій органів виконавчої влади, які відповідають за передачу документів дитини до інтернату, та об’єктивні труднощі по комунікації юриста інтернату з кожним із них. Іншою проблемою є повнота та своєчасність оформлення доку­ментів. Чинним законодавством України не передбачено відповідаль­ності за неналежне оформлення документів, що, у свою чергу, може спричинити неможливість дитини вступити у відносини володіння майном, котре фактично їй належить. Найчастіше подібні ситуації виникають у результаті невірного написання паспортних даних – помилки в прізвищі, чи в імені батьків.

У документах дитини, які передаються до інтернату, визначаються лише особи, які відповідають за збереження майна, що залишилось після смерті батьків. Відповідальні щодо збереження іншого майна не зазначаються. В Україні є кілька рівнів органів опіки і піклування, що зумовлює труднощі при визначенні посадових осіб, відповідальних за збереження майна вихованців інтернатних закладів. Окрім того, законодавством не передбачено механізму притягнення до відповідаль­ності службовця за неналежне виконання обов’язків стосовно призна­чення управителя майном дитини, яка перебуває в інтернатному закладі.

Органи влади не демонструють активної позиції щодо інфор­мування про майно, яке належить дитині-сироті чи дитині, позбав­леній батьківського піклування. Здебільшого інформування про наяв­ність майна відбувається з ініціативи самих вихованців. Робота з інформування вихованців щодо осіб, які можуть розпоряджатися та управляти їхнім майном, ведеться на неналежному рівні.

В інтернатах не запроваджено ефективного розподілу опікунських обов’язків між представниками адміністрації, юристом та соціальним працівником. У переважній більшості випадків не використовуються правові механізми захисту прав вихованців унаслідок непідготованості відповідальних осіб або відсутності юриста.

Основною проблемою утримання житла дітей-сиріт є сплата кому­нальних послуг. У внутрішньому законодавстві України ця проблема не прописана, а відповідно, немає механізмів її регулювання та вирі­шення. Здавання житла вихованців інтернатів в оренду не практику­ється. Основні зловживання при управлінні майном сиріт мають місце в частині збереження за дитиною неприватизованого житла.

У більшості інтернатів усі випускники потребують надання житла після закінчення навчання. Згідно із Законом України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” постановка на квартирний облік здійснюється після досягнення ними 18-річного віку. Переважна біль­шість вихованців інтернатів закінчує навчання до досягнення повноліття. Оскільки проблема надання соціального житла в Україні ще не вирішена, а питання забезпечення випускників інтернатів житлом піднімається незадовго до їх випуску з інтернату, вони фактично змушені продовжу­вати навчання чи влаштовуватись на роботу виключно у заклади та установи, які надають гуртожитки. Однак, така практика не є вирі­шенням проблеми, а лише її затягуванням. Окрім того, на даний час відсутня процедура оцінки можливості повернення дитини до житла, у якому вона проживала разом з батьками, ще при вступі до інтернату: закріплення житла за дитиною відбувається за формальною ознакою наявності житла в батьків. Це призводить до того, що при випуску з інтернату дитина має закріплене житло, але фактично не може до нього повернутися й проживати там. Водночас, сам факт наявності такого за­кріплення позбавляє випускників інтернатів пільг на позачергове отри­мання житла. В Україні вже мають місце відносно успішні спроби запро­вадити на державному рівні механізм надання соціального житла випуск­никам інтернатів, однак механізму системного вирішення проблеми ще немає. У випадку, коли в дитини не було житла й попередньої реєстрації перед улаштуванням до інтернатного закладу, неможливо ви­значити, на який державний орган покладаються проблеми життєзабезпечення такої дитини. Чіткого законодавчого вирі­шення цієї проблеми немає.

На даний час для вихованців інтернатів не визначено порядок призначення тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухи­ляються від сплати аліментів або не мають можливості утримувати дитину, а також дітям, місцеперебування батьків яких невідоме. Унаслідок неврегульованості механізму призначення державної соці­альної допомоги вихованцям, котрим не передбачена виплата пенсії по втраті годувальника, але які водночас перебувають на повному державному утриманні. Постає проблема неможливості накопичення будь-яких коштів на особистому рахунку таких дітей, що спричиняє нерівність стартових умов після випуску з інтернату.

Основна проблема із дотриманням права вихованців на отримання аліментів пов’язана не з управлінням цими коштами, а з їх оформленням. Відсутність позовних вимог щодо аліментів є причиною того, що утри­мання не призначається судами. Виконання судових рішень по стягненню аліментів з батьків вихованців інтернатів зали­шається на низькому рівні.

Норма щодо представлення доказів 5 років трудового стажу батьків для призначення пенсії по втраті годувальника суттєво ускладнює інтернатам процедуру збору відповідних документів, що унеможливлює отримання окремими категоріями дітей таких виплат і, відповідно, спри­чиняє появу соціальної нерівності. Розмір пенсії по втраті годуваль­ника на даний час залишається однією з найбільш болючих проблем. Проблема загострюється, якщо на утриманні годувальника перебувало декілька дітей: тоді одна пенсія ділиться на кількість дітей, які були в батьків. Розмір пенсії по втраті годувальника суттєво нижчий, порівняно з іншими соціальними виплатами, які є в державі.

При цьому, відкриття особових рахунків вихованців інтернатних закладів у банківських установах вимагає внесення коштів за оформлення, однак бюджет не передбачає кошти на такі витрати.

Недосконалість механізму отримання грошової допомоги при випуску з інтернату та статистичного обліку дітей-сиріт та дітей, по­збавлених батьківського піклування, призводить до того, що деякі ви­пускники не можуть отримати таких грошей взагалі, або отримують їх із значним запізненням. Проблем зі своєчасним отриманням одягу, взуття і м’якого інвентарю або грошової компенсації на їх придбання при за­кінченні інтернату немає, кошти виділяються вчасно. Однак, норми ви­плати грошової компенсації та матеріальної допомоги суттєво відріз­няються в різних регіонах. Це безпосередньо пов’язане також із неуз­годженістю норм мінімального розміру виплат у різних нормативно-правових актах. Вихователі інтернатів та випускники відзначили не­відповідність норм грошової та матеріальної компенсації до реальних потреб випускників. Таким чином, можемо констатувати неврегульова­ність чинного законодавства та підзаконних актів стосовно матеріаль­ної допомоги випускникам інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування.

Порушення майнових прав дітей, зокрема, права на житло пев­ною мірою обумовлено недосконалістю законодавства про опіку та піклування. На законодавчому рівні не передбачено обов’язок органів опіки та піклування контролювати виконання батьками та особами, що їх замінюють, придбання іншого житла взамін відчуженого та за­безпечення права власності дитини на нього. Громадський контроль за роботою інтернатів здійснюється не періодично.

Практично всі норми, які стосуються контролю та відповідаль­ності в частині виконання опікунами (піклувальниками) своїх обов’язків щодо дотримання майнових прав дітей, повинні поширюватись і на опікунів (піклувальників) – юридичних осіб, тобто на адміністрації інтер­натів, особливо у випадку, коли дитина не має інших опікунів. Ми мо­жемо констатувати, що на сьогодні інтернатами не виконується норма „Правил опіки та піклування” щодо звітування опікунів та піклуваль­ників до органів опіки і піклування по кожній дитині. Інтернати звітують до органів опіки та піклування щодо захисту прав та інтересів вихован­ців і збереження майна та житла по-різному: щороку, як відповідь на запит, інше. Однак статистична інформація, індивідуальні звіти по кожній дитині не подаються. Це можна вважати недо­ліком існуючих механізмів контролю за дотриманням майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з боку державних органів.

Договори, пов’язані з операціями з майном дітей, вимагають нотаріального посвідчення після попередньої згоди органів опіки та піклування. Однак, механізм такої взаємодії не є досконалим: є випадки, коли органи опіки та піклування необґрунтовано не дають згоди на від­чуження майна. З іншого боку, якщо органи опіки та піклування дають згоду на відчуження майна дитини за певних умов, нотаріуси не зобо­в’язані відслідковувати виконання цих умов, оскільки це не передба­чено „Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”. При продажі житла, частка якого належить вихованцеві інтер­нату, не розроблено індикаторів оцінки забезпечення якнайкращих ін­тересів дитини (наприклад, коли замість квартири в місті дитині купується будинок у селі).

Найбільш доступною формою захисту майнових прав вихованців інтернатів є звернення до юриста інтернату. Відсутність юриста в ін­тернаті, зумовлена рядом чинників (відсутність у штатному розкладі, відсутність перспектив росту та розвитку для молодих спеціалістів), ускладнює можливість використання правових механізмів захисту майнових прав вихованців інтернатів. Звернення до суду є достатньо поширеною практикою при захисті майнових прав вихованців. Пере­важно звернення спрямовані на вирішення проблем конкретної дитини по відновленню її майнових прав. Подібна практика заслуговує на ви­соку оцінку, однак не дозволяє вирішити системних проблем.

 

Загальні рекомендації

1)  Органам державної влади та іншим державним установам, що працюють в інтересах дітей, запровадити постійний механізм оцінки щодо дотримання прав дитини в Україні. Принаймні, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту повинні щорічно звітувати про стан дотримання прав дитини в Україні. Відповідь громадських організацій та ЗМІ на ці звіти, їх широке громадське обговорення могли би створити ґрунт для конструктивного демократичного діалогу, спрямованого на покращення ситуації з дотриманням прав дитини. Нажаль, сьогодні такого конструктивного діалогу не існує за відсутності як політичної волі відповідальних органів державної влади, так і зазвичай за відсутності прямого невиконання ними власних повноважень.

2)  Базові знання з прав дитини повинні мати всі спеціалісти, які працюють з дітьми. Система підготовки та підвищення кваліфікації професійних груп, які працюють з дітьми і в інтересах дітей, повинна орієнтуватися на цей принцип. Зокрема, працівники дитячих медичних закладів повинні проходити спеціальну підготовку стосовно правових стандартів надання медичної допомоги й особливостей роботи з пацієнтами – дітьми.

3)  Необхідно привести законодавство України у відповідність з міжнародними стандартами в частині забезпечення права дитини на захист індивідуальності у випадках усиновлення. Зокрема, зміна ім’я та прізвища під час усиновлення, місця і дати народження може здійснюватись в інтересах дитини, однак закон повинен гарантувати можливість отримати цю інформацію. Право на доступ до інформації, включаючи доступ до актів громадського стану, само по собі не гарантує можливість відшукати кровних батьків, братів та сестер. Індивідуальні дані дитини можуть змінюватись тільки, якщо цього потребують особливі обставини.

4)  Необхідно негайно припинити практику незаконного поміщення дітей зі шкіл-інтернатів та дитячих будинків у психіатричні лікарні та забезпечити ефективний механізм реагування на подібні випадки з боку правоохоронних органів.

5)  В усіх справах, де беруть участь неповнолітні, незалежно від їх процесуального статусу (є вони потерпілими чи обвинуваченими) повинен брати участь адвокат, оскільки ці особи через свій вік не спроможні самостійно захищати свої інтереси. Як наслідок, часто неповнолітні-потерпілі втрачають можливість отримати належну компенсацію завданої їм моральної та матеріальної шкоди.

6)  Окрім загальних принципів щодо рівності прав та заборони дискримінації повинні існувати спеціальні механізми, передбачені законодавством стосовно захисту від дискримінації окремих найбільш уразливих груп серед дітей.

7)  Необхідно вчинити дії щодо унеможливлення зловживання в корупційних цілях «пільговими умовами» видання й розповсюдження підручників та іншої літератури для навчальних закладів.

8)  Негайно зробити доступними (здійснити офіційний переклад і опублікувати в офіційних виданнях) існуючі державні доповіді до Комітету ООН з прав дитини, існуючі рекомендації Комітету ООН з прав дитини.

9)  Необхідним є розширення й удосконалення процесуальних можливостей для дітей брати участь у процесі прийняття рішень у справах, що торкаються їх інтересів. Особливо це стосується процедур судового провадження і слідчих дій.

10)  Уведення в дію нормативних актів стосовно заборони тілесних (фізичних) покарань необхідно супроводжувати широкими просвітницькими та інформаційними заходами, тренінгами серед професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.

11)  Потрібні зміни процедур ведення слідства й судового провадження. Дитина повинна спілкуватись з особами, які ведуть слідство через психолога в безпечній обстановці. Умови мають бути максимальними до того, щоб дитина не брала безпосередньої участі в процесі судового провадження або слідства. Для цього, також, важливим є використання аудіо- та відеозасобів, «венеціанського дзеркала» під час допитів з метою запобігти багатократному повторенню показань.

12)  Мають бути розроблені або вдосконалені, а також уведені в дію реабілітаційні та лікувальні програми для жертв та винуватців насильства. Призначення умовного позбавлення волі має бути безпосередньо пов’язаним з участю обвинувачуваного в лікувальних заходах.

13)  Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти мають відповідати стандартам дотримання прав дитини.

14)  «Статусні» покарання, тобто такі, за яких неповнолітні можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання, не повинні існувати, як на рівні законодавчо закріплених норм, так і в практиці превентивного виконання.

15)  Має бути створеною система спеціалізованих судів, ювенальна юстиція в цілому. Це сприятиме покращенню й практичній дієвості процедур захисту прав дитини та відповідальності за їхнє недотримання відповідальними особами.

16)  Документація навчальних закладів, яка не є індивідуальною, не повинна містити інформацію про стан здоров’я та медичні діагнози особи.

17)  Дітям, які можуть орієнтуватись у своїй ситуації, необхідно гарантувати доступ до інформації, що їх стосується, в школі, виховному закладі, у лікаря, у разі судового провадження.

18)  Більше уваги потрібно приділяти навчанню дітей правам людини та дитини. Навчання правам людини є важливою складовою дисциплін громадянської освіти. Необхідними є розробка програм для різного віку дітей, підготовка підручників та можливість їх вибору.

19)  Держава повинна звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.

20)  Дитина, яка перебуває в лікувальному закладі, повинна мати можливість продовжувати навчання, якщо її стан здоров’я це дозволяє.

21)  Повинні здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.

22)  Органи державної влади повинні розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі власноруч залишили школу та не бажають продовжувати навчання.

 

Рекомендації щодо дотримання права власності дітей-сиріт в Україні[34]

Документальне підтвердження статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування

1)  Впровадити дієвий механізм контролю та відповідальності за не­належне чи недобросовісне оформлення документів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У цьому контексті було би доречним проаналізувати подібну практику інших країн, запровадити процедуру адміністративної відповідальності посадової особи.

2)  Щодо упорядкування майнових документів кожної дитини та підвищення рівня поінформованості про своє майно ми пропонуємо підтримати практику заповнення реєстраційних карток (або обліково-статистичних карток) вихованців та передбачити можливість для кож­ного вихованця ознайомитись зі змістом своєї реєстраційної карти.

Житло

3)  Переглянути чинне законодавство щодо контролю за схоронністю житла дітей-сиріт, збільшити повноваження контролюючих органів, запровадити постійно діючі депутатські комісії по контролю за збере­женням житла сиріт з відкритим поіменним списком осіб, відповідальних за збереження майна вихованців, увести відповідальність за неналежне зберігання житла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського пік­лування. Вирішити питання з оплатою за житло дітей, які перебува­ють в інтернаті

4)  Розробити порядок надання дітям-сиротам упорядкованого соці­ального житла, визначити відповідальних за оцінку житлових умов випускників, створити базу даних вихованців інтернатів із зазначенням необхідності надання житла. Це допоможе ще під час перебування вихованця в закладі почати вирішення питання забезпечення житлом та дозволить здійснювати систематичний контроль за житлом тих вихованців, у яких воно є.

5)  Створити єдиний реєстр житла, яке перебуває у власності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і не підлягає відчуженню та продажу. Запровадити дієві механізми контролю за діяльністю нотаріальних контор у частині здійснення операцій з жит­лом вихованців інтернатних закладів.

6)  Посилити відповідальність посадових осіб за неналежне збері­гання житла вихованців інтернатів.

7)  Внести зміни до законодавства в частині виділення коштів з міс­цевих бюджетів на оплату боргів за комунальні послуги.

8)  Доповнити Житловий кодекс статтями про постановку на квар­тирний облік за поданням інтернатного закладу, органу опіки та пік­лування та опікуна на першочергове отримання житла для дитини. Передбачити механізм першочергового надання житлових кредитів дітям-сиротам по лінії молодіжного житлового кредитування.

9)  Внести зміни до Сімейного кодексу щодо визначення судом відпо­відальних за збереження житла та майна вихованців інтернатних закладів.

10)  Визначити порядок постановки на квартирний облік дітей, які не мали житла до направлення в інтернатний заклад, та відпрацювати механізм отримання житла із місцевого фонду.

11)  Удосконалити механізм здавання житла вихованців інтернатів в оренду під контролем державних органів.

12)  Запровадити механізм періодичної оцінки можливості повер­нення дитини до закріпленого за нею житла.

Кошти

13)  Установити мінімальний розмір пенсії по втраті годувальника, незалежно від наявності трудового стажу батьків та кількості дітей у сім’ї. Розробити та запровадити механізм соціальних виплат не лише для дітей-сиріт, а для всіх вихованців інтернату.

14)  Унести зміни в Сімейний кодекс України, в частині доповнення положенням про обов’язковість розгляду судом у випадку позбавлення батьківських прав питання про призначення аліментів і встановлення опікуна над майном, щоб в ході судового розгляду суд встановив, чи є в дитини майно і призначив опікуна над майном, та вирішив питання про призначення аліментів, оскільки в позовах не завжди позивачі вказують про призначення аліментів на дитину.

15)  Передбачити на законодавчому рівні механізм накопичення на рахунку дитини-сироти певної „неспалимої суми”, мінімальний нако­пичувальний варіант соціального забезпечення (наприклад, депозит).

16)  Започаткувати програму безкоштовного відкриття накопичуваль­них рахунків для вихованців інтернатів у державних чи приватних банківських установах або запровадити практику виділення коштів для відкриття рахунків вихованцям інтернатів та чітко визначити джерела отримання цих коштів

17)  Узгодити підвищення рівня виплат по виходу з інтернату і ки­шенькових грошей (забезпечити щорічний перегляд суми виплат згідно з нормами інфляції). Визначити на державному рівні однакові суми.

18)  Створити єдиний всеукраїнський реєстр щодо отримання грошової та матеріальної допомоги випускниками інтернатних закладів.

Загальні пропозиції щодо покращення дотримання прав дітей-сиріт, які виховуються в інтернатних закладах

19)  Створити єдину структуру, яка б займалася проблемами дітей-сиріт, визначити на рівні закону один орган опіки та піклування. Чітко розмежувати повноваження органів, котрі займаються дітьми-сиро­тами, а також передбачити належний контроль за їх діяльністю.

20)  На нашу думку, норма щодо звітування про дотримання прав і інтересів по кожній дитині обов’язково має поширюватись на адмі­ністрації інтернатів, хоча процедура подачі звітів може бути спрощеною у порівнянні з процедурою для опікунів та піклувальників, які є фізич­ними особами.

21)  Створити єдину соціальну службу для соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

22)  Впровадити систему соціального супроводу дитини впродовж певного часу після випуску з інтернату. Запровадити державну про­світницьку програму в рамках соціалізації випускників інтернатів.

23)  Інтенсифікувати процеси впровадження ювенальної юстиції в Україні.

24)  Активно залучати громадськість до обговорення та пошуку шляхів розв’язання проблем, пов’язаних із перебуванням дітей в інтернатних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

25)  Прискорити процес поетапного реформування інтернатних закладів відповідно до Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.



[1] Підготовлено Сергієм Буровим, МГО М’АРТ, членом Правління УГСПЛ. Партнери (організації та індивідуальні експерти), які здійснили консультаційну та інформаційну допомогу під час підготовки цієї доповіді: Олена Волочай, ГО «За професійну допомогу», Олена Грабовська, БФ «Резонанс», Марія Ясеновська, ГО «Громадська альтернатива», Володимир Яворський, Українська Гельсінська Спілка з Прав Людини, Дмитро Гройсман, Вінницька Правозахисна Група, Лариса Байда, Дитячий культурно-просвітницький центр, Євгенія Павлова, Фундація «Захист Прав Дитини», Юрій Луценко, Фундація «Захист Прав Дитини», Руслана Бурова та Олексій Кінебас, Громадська організація М’АРТ.

[2] «Розгляд доповідей, які подаються державами-сторонами відповідно до статті 44 Конвенції», CRC/C/15/Add. 191, 2002 р. Розділ D 4.

[3] Указ Президента «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», 11 липня 2005 року, № 1086/2005.

[4] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1175766269

[5] За даними досліджень громадської організації М’АРТ у 2006 році.

[6] Зокрема, за інформацією з розділу «Права дитини» сайту УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?r=1&t=14

[7] Див.: http://osvita.org.ua/news/27272.html; http://khpg.org/1176229402; http://umoloda.kiev.ua/number/893/113/32524/; http://khpg.org/1176277739

[8] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1150957520

[9] Див.: http://ww8.president.gov.ua/news/data/print/14193.html

[10] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1104404956

[11] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1150957520

[12] Інформація про стан додержання законодавства, спрямованого на захист прав неповнолітніх, які потерпають від злочинних посягань, насильства у сім’ї, втягнення їх у злочинну та іншу протиправну діяльність // Лист Генеральної прокуратури України до прем’єр-міністра України від 31.07.2006 р. N 07/3-90

[13] Там же.

[14] Там же.

[15] Там же.

[16] Інформація про стан додержання законодавства, спрямованого на захист прав неповнолітніх, які потерпають від злочинних посягань, насильства у сім’ї, втягнення їх у злочинну та іншу протиправну діяльність // Лист Генеральної прокуратури України до прем’єр-міністра України від 31.07.2006 р. N 07/3-90

[17] Частина 11 статті 11 закону України «По міліцію»

[18] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1164377252

[19] Беніамін Бабаджанян, менеджер проектів Міжнародного товариства прав людини – Українська Секція, витяги із доповіді.

[20] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1170947747

[21] «Комплексний моніторинг стану дотримання прав дітей в Україні», Всеукраїнська Фундація «Захист Прав Дітей», Київ, 2006.

[22] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1116944491

[23] CAT/C/UKR/Q/5/Rev.1/Add.1, 24 April 2007. Доступно російською: http://khpg.org/1179392270.

[24] http://dkrs.gov.ua/kru/control/uk/publish/article?art_id=38495&cat_id=32243

[25] Основи правознавства: Підруч. Для учнів 9-го класу загально освіт. Навч. закладів / За заг. ред.. В.С. Журавського / Наук. ред. Мельник М.І., Хавронюк М.І. – К. Юридична думка, 2004. – 424 с.

[26] В кінці 2004 року була видана книга „Заключні зауваження та рекомендації конвенційних органів ООН щодо доповідей України в сфері дотримання прав людини” під редакцією парламентського Уповноваженого з прав людини, яка містить заключні зауваження та рекомендації конвенційних органів ООН, які надавалися Україні .за період 1991-2004 рр. На звороті титулу зазначено, що офіційний переклад заключних зауважень та рекомендацій здійснено Інститутом законодавства Верховної Ради України. Твердження щодо офіційності перекладів виглядає сумнівним, оскільки офіційні тексти мають друкуватися у визначених законом виданнях. – Прим. ред.

[27] «Розгляд доповідей, які подаються державами-сторонами відповідно до статті 44 Конвенції», CRC/C/15/Add. 191, 2002 р. Розділ D 10, п. 71.

[28] Див.: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1150957520

[29] «Комплексний моніторинг стану дотримання прав дітей в Україні», Всеукраїнська Фундація «Захист Прав Дітей», Київ, 2006.

[30] «Про дотримання прав дітей-інвалідів України», ВГСПО «Національна Асамблея інвалідів України».

[31] Див.:http://kievpress.info/read/27983.html. Дивіться також розділ щодо свободи релігії та віросповідання, де надано більше інформації про це.

[32] «Комплексний моніторинг стану дотримання прав дітей в Україні», Всеукраїнська Фундація «Захист Прав Дітей», Київ, 2006.

[33] Дотримання права власності дітей-сиріт в Україні. Рапорт з моніторингу // Упор. О.Грабовська, М.Ясеновська, О.Копанська. – Львів: ТеРус, 2006. – 152 с.

[34] Дотримання права власності дітей-сиріт в Україні. Рапорт з моніторингу // Упор. О.Грабовська, М.Ясеновська, О.Копанська. – Львів: ТеРус, 2006. – 152 с.

 Поділитися