MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. XXII. Дотримання прав біженців та шукачів притулку

09.08.2007   

[1]

1. Загальний огляд

У щорічних звітах про дотримання прав людини в Україні, які готувалися УГСПЛ за підсумками 2004 та 2005 років? указувалося на те, що біженці та шукачі притулку залишаються однією з найбільш маргіналізованих груп в Україні, чиї права порушуються найчастіше. На жаль, протягом 2006 року ніяких позитивних змін щодо дотримання прав біженців та шукачів притулку в Україні не відбулося, загалом можна навіть говорити про збільшення випадків порушень прав біженців та шукачів притулку.

Територією України пролягають традиційні, контрольовані міжнародними злочинними угрупованнями, канали нелегальної міграції – переважно з країн Африки та Азії до Західної Європи. Розширення Європейського Союзу до кордону України поставило країну на передній край міжнародної міграції. Хоча традиційно Україна завжди була країною мігрантів, її статус «воріт» між Європою та Азією в поєднанні з довгими, часто недемаркованими кордонами та слабкими можливостями охорони кордону робить Україну все більш привабливою транзитною країною для осіб, що намагаються потрапити до ЄС нелегально.

Наразі Україна відчуває тиск як на східних, так і на західних кордонах. Зростає кількість мігрантів та шукачів притулку, що намагаються досягти території ЄС зі сходу. У той самий час усе більше й більше мігрантів та невдалих шукачів притулку повертають до України з Польщі, Словаччини та Угорщини згідно з двосторонніми угодами про повернення. 27 жовтня 2006 року в Гельсінкі Україна та ЄС повідомили про завершення переговорів щодо Угоди про реадмісію між Україною та ЄС. Введення Угоди в силу відтерміновується в часі, проте, відповідно до кінцевого варіанту, Україна зобов‘язується приймати усіх нелегальних мігрантів, які прибули на територію країн ЄС через територію України. У ситуації, коли в Україні не існує справедливої системи надання статусу біженця, реалізація Угоди про реадмісію означатиме пряму загрозу порушення фундаментального принципу «неповернення» щодо шукачів притулку, які будуть повертатися в Україну відповідно до Угоди про реадмісію.

Паралельно в минулому році Україна підписала Угоду з Російською Федерацією про реадмісію.

У доповіді відомої правозахисної організації Human Rights Watch “На межі. Україна: порушення прав мігрантів та шукачів притулку на новому східному кордоні Європейського Союзу ”[2] українську владу було піддано серйозній критиці за серйозні порушення прав шукачів притулку та біженців: жорстоке поводження, відсутність справедливої процедури визначення статусу біженця, законодавча неврегульованість статусу осіб, що шукають притулок, корупція, якою супроводжується процедура надання статусу біженця, прояви расизму та дискримінації щодо біженців тощо.

Попри тяжкі поневіряння й надзвичайно високу ймовірність порушень прав людини щодо біженців, Україна залишається дуже привабливою країною для організаторів нелегальних міграційних потоків. Нелегальній міграції сприяють недосконалість міграційного законодавства, високий рівень корумпованості правоохоронців, чиновників та прикордонників.

За офіційною статистикою міграційної служби України протягом 2006 року поступило 1959 заяв про надання статусу біженця в Україні від 2075 осіб (такі цифри пояснюються тим, що за законодавством у заяву вноситься інформація про неповнолітніх членів сім‘ї дорослого шукача притулку), лише 55 заяв було задоволено (за неофіційними даними, кількість осіб, що отримали статус біженця, разом з неповнолітніми дітьми-членами родин шукачів притулку, складає 65 осіб). Серед шукачів притулку, що отримали статус біженця – 17 афганців, 6 громадян Казахстану, 5 іракців, 4 росіян (серед яких троє етнічних чеченців), 4 узбеків та 2 білоруса. Переважна більшість шукачів притулку отримали відмови на тій чи іншій стадії розгляду їхніх заяв. Так, приблизно кожному десятому було відмовлено навіть у прийнятті заяви про надання статусу біженця, 57 відсотків шукачів притулку не отримали доступу до процедури визначення статусу біженця, оскільки їм було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні, а решті було відмовлено після завершення офіційної процедури на рівні Держкомнацміграції України. Хоча кількість осіб, яким було надано статус біженця в 2006 році, є на 30 відсотків більшою, ніж в 2005 році, коли статус біженця отримали лише 37 осіб, тим не менше, на нашу думку, така статистика свідчить про небажання органів міграційної служби об’єктивно розглядати заяви про надання статусу біженця, яскраво демонструє установку на недопущення шукачів притулку до отримання в Україні статусу біженця навіть за наявності підстав, передбачених міжнародним правом.

На початку 2006 року Відділом міграційної служби у Вінницькій області було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця шукачам притулку з Республіки Узбекистан А. та Б., які залишили країну своєї громадянської належності внаслідок обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань у зв‘язку з участю в т.зв. «андижанських подіях» 13 травня 2005 року, під час яких було брутально придушено мирну демонстрацію протесту, а сотні осіб загинули. Пізніше вказане рішення було оскаржено в суді й скасоване як незаконне, ще пізніше апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції. До березня 2007 року остаточне рішення за заявами вказаних осіб не було прийнято. Показово, що, відмовляючи в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця узбецьким шукачам притулку, Відділ міграційної служби у Вінницькій області вважав, що перебування цих осіб у Російській Федерації, через яку вони прибули на територію України було перебуванням в «третій безпечній країні», хоча навіть за Законом України «Про біженців» перебування в третій безпечній країні не може бути підставою для відмови в проходженні процедури надання статусу біженця.

Загалом за 2006 рік (станом на 1.01.2007 року) статистика щодо процедури надання статусу біженця в Україні виглядала, таким чином[3]:

Подано заяв – 1959

Прийнято заяв до розгляду – 1779

Відмовлено в прийнятті заяв до розгляду – 180

Прийнято рішення щодо оформлення документів – 336

Відмовлено в оформленні документів – 1237

Надано статус біженця – 44

Відмовлено в наданні статусу біженця – 488.

2006 рік став черговим роком безсистемного та незрозумілого «реформування» державної міграційної служби. Протягом усього року тривали намагання передати міграційну службу то – до відання Мін’юсту, то під контроль МВС, то взагалі виокремити її, підвищивши статус до рівня міністерства.

Попри покладене на нього законодавством завдання захищати права біженців та шукачів притулку, Держкомнацміграції України, очолюваний в 2006 році Сергієм Рудиком, фактично перетворився на форпост боротьби з біженцями. Сьогодні можна констатувати, що в Україні не вдалося створити справедливу систему визначення статусу біженця, міграційна служба на чолі із центральним спеціальним уповноваженим органом з питань національностей та міграції не в змозі ефективно та справедливо розглядати заяви шукачів притулку про надання статусу біженця.

Замість того, щоби виконувати посадові обов‘язки, найвищі посадовці Держкомнацміграції протягом 2006 року переймалися взаємними звинуваченнями та дешевими інтригами. При цьому керівництво Держкомнацміграції публічно демонструвало зверхність, презирство та дискримінаційне ставлення до біженців та шукачів притулку.

 

Із відкритого листа заступника Голови Держкомнацміграції України Віктора Вороніна до СБУ, МВС та Генпрокуратури[4]:

«Переважна кількість шукачів притулку походить з регіонів, які є небезпечними в плані терористичної діяльності та наркоторгівлі - Афганістану, Іраку, Чечні, Таджикистану, Нігерії, Палестини, Сьєрра-Леоне тощо... Серед них, хоча, звичайно, в абсолютній меншості, є члени міжнародних терористичних організацій і наркокартелів, про що відомо правоохоронним органам… Можна тільки здогадуватися, чим подібні особи можуть займатися у надані їм Держкомнацміграцією додаткові місяці – підготовкою зруйнування Київського водосховища, бактеріологічної атаки, вибуху Посольства США в одній із країн ЄС, захоплення заручників у Росії, налагодження наркотрафіку в ЄС героїну чи його продажем в Україні».

Я виступаю зі звинуваченнями в службовій фальсифікації документів і справ біженців. Що за цим стоїть: чи загальна непрофесійність пана Рудика? Чи справді його чи когось іншого з Комітету корупційні мотиви – я не стверджую – це справа слідства. Я підкреслив просто, що ці фальсифікації неможливі просто без відома вищого керівництва Держкомнацміграції. Чому я виступив саме зараз? це дуже просто: у четвер я написав доповідну записку з тих справ, які мені були відомі – жодної реакції, у п’ятницю я написав другу доповідну записку й сказав: існує велика небезпека підробки службової документації. Ніякої реакції не було. Іншого виходу, як звернутися до правоохоронних органів, не лишилося.

 

Показово, що попри публічну обіцянку Міністра юстиції України С.Головатого розслідувати факти фальсифікацій співробітниками Держкомнацміграції справ шукачів притулку, з якими в травні 2006 року виступив Воронін, про результати цього розслідування громадськості так і не було повідомлено.

Лише наприкінці 2006 року відбулася чергова реформа міграційної служби - у результаті, нарешті, у кожному з регіонів України з’явилися її підрозділи. Проте персонал міграційної служби в регіонах, складається здебільшого із колишніх співробітників органів внутрішніх справ, які мають упереджене ставлення до шукачів притулку, вбачаючи в цих людях загрозу для українського суспільства. Відсутня система регулярного підвищення кваліфікації співробітників регіональних підрозділів міграційної служби.

8 листопада 2006 року Постановою Кабінету Міністрів України №1575 Держкомнацміграції України було реорганізовано в Державний комітет України у справах національностей і релігій. Згодом більшість керівництва колишнього Держкомнацміграції було звільнено з роботи, а виконуючим обов‘язки Голови Держкомнацрелігій було призначено Г.Д.Попова.

Наразі шляхи реформування української міграційної служби залишаються невизначеними.

 

2. Законодавче регулювання

У Доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні – 2005”[5] ми вже зупинялися детально на аналізі правового регулювання забезпечення прав біженців і шукачів притулку та відповідних проблем, що в них виникають. Протягом 2006 року не відбулося жодних суттєвих змін у законодавчих актах, які регулюють правовий статус біженців та шукачів притулку.

В Україні існує дуже багато суперечливих законодавчих актів різних рівнів, які регулюють правовий статус іноземців, у тому числі й шукачів притулку. Частина цього законодавства, особливо підзаконні акти, такі як деякі накази, інструкції чи постанови органів внутрішніх справ, прикордонної служби чи міграційної служби не відповідають не лише Законам, але й Конституції України та міжнародним договорам України в галузі прав людини, проте, попри цю невідповідність, указані нормативні акти продовжують активно застосовуватися і призводити до масових порушень прав людини.

Щодо законодавства про біженців в Україні, то воно насамперед представлене Конституцією України, міжнародними договорами України та Законом України «Про біженців».

На конституційному рівні визначено, що (стаття 26) «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом», проте Закону України «Про притулок» наразі немає. Україна є учасницею низки міжнародних договорів, що встановлюють її зобов’язання із захисту прав біженців та шукачів притулку: насамперед це стосується ратифікованої Україною в 2002 році Конвенції ООН 1951 року „Про статус біженців” та Протоколу до неї від 1967 року.

Питання регулювання набуття, втрати та позбавлення статусу біженця, правові та соціальні гарантії біженців та шукачів притулку закріплені в положеннях Закону України „Про біженців”. Першу редакцію Закону України „Про біженців” було прийнято Верховною Радою України в 1993 році після надзвичайно великого притоку біженців з зони військового конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова, другу редакцію закону було прийнято в 2001 році, саме до цієї редакції в 2005 році було внесено незначні зміни, і в такому вигляді вказаний закон є чинним і зараз.

Аналіз положень Закону України „Про біженців”, з урахуванням змін і доповнень, внесених в 2005 році, дозволяє стверджувати, що вказаний закон у цілому відповідає духу міжнародних стандартів із захисту прав біженців та шукачів притулку, хоча в ньому все ще залишаються елементи, які суперечать міжнародним зобов’язанням України.

У Законі України „Про біженців” все ще залишається багато положень, які ускладнюють надання міжнародного захисту біженцям та шукачам притулку, а подекуди унеможливлюють справедливу процедуру визначення статусу біженця. Процедура залишається дуже складною й багаторівневою.


Усе ще не ухвалено Закони України «Про притулок» та «Про основні засади державної міграційної політики України», відсутній системний аналіз та прогнозування щодо потоків мігрантів і шукачів притулку, не проводиться жодної системної роботи щодо активного збору та аналізу інформації за країнами походження біженців, що призводить до прийняття несправедливих рішень про відмови шукачам притулку на різних етапах процедури надання статусу біженця.

 

3. Окремі проблеми дотримання прав шукачів притулку та біженців

Відповідно до вимог частини 7 статті 9 Закону України про біженців спочатку органи міграційної служби вирішують питання про прийняття заяв від осіб, які хочуть набути статус біженця в Україні. Відмова можлива вже на цьому етапі після швидкого і поверхневого розгляду заяв на підставі цілої низки формальних ознак, ніяк не пов’язаних з тим, чи дійсно людина є біженцем відповідно до визначення Закону та Конвенції ООН.

Надзвичайно серйозною проблемою залишається питання належного документування шукачів притулку, які перебувають на різних етапах процедури визначення статусу біженця відповідними документами, що посвідчують особу.

Закон „Про біженців” визначає кілька видів документів паспортного зразку, які видаються шукачам притулку на період знаходження в процедурі визначення статусу біженця. Це так звані „Довідки про особу…”, які містять фотокартку, основні відомості про особу, видаються органами міграційної служби, підтверджують особу заявника і є дійсними на усій території України. Проте у випадку, коли особа отримує відмову на будь-якому з етапів процедури визначення статусу біженця, вказані Довідки підлягають негайному вилученню, замість них особі видаються документи, які не є дійсними для посвідчення особи, не містять фотокартки та основних відомостей про особу та, відповідно, не дають можливості зареєструватися за місцем проживання чи перебування тощо.

Держкомнацміграції України протягом 2006 року не вніс жодних змін до сумнозвісного Наказу №20, яким було затверджено «Тимчасову інструкцію про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця». Саме в цьому документі міститься дискримінаційна форма «Повідомлень про відмову…» в наданні статусу біженця, відповідно до якої особи, що отримують відмову, залишаються на період, встановлений законом для оскарження, без жодного документу, що посвідчує їхню особу.

Таким чином, держава сама створила таку ситуацію, коли особи, які все ще легально перебувають на її території, оскільки рішення про відмову в продовженні процедури визначення статусу біженця можливо оскаржити в адміністративному чи судовому порядку протягом визначеного законом часу, позбавлені легальних документів, які засвідчують їхню особу, це створює підстави для щоденних жорстоких переслідувань цих осіб, вимагання від них хабарів, інших неправомірних дій суб’єктів владних повноважень щодо цих шукачів притулку. Відсутність документів із фотокарткою, які посвідчують особу шукача притулку, інколи унеможливлює отримання цією особою правової допомоги (крім дорогої адвокатської), оскільки без паспортного документу нотаріуси не можуть посвідчувати доручення та інші цивільно-правові правочини. Державні чиновники прекрасно знають про цю проблему, більше того – для її вирішення не потрібно навіть змінювати закон, достатньо лише волі Державного комітету України з національностей та міграції. Проте такої волі немає, оскільки, на нашу думку, міграційні чиновники усіх рівнів разом із системою органів реєстрації громадянства та фізичних осіб МВС надзвичайно зацікавлені в збереженні status quo непевності, вразливості та безправності щодо біженців та шукачів притулку.

 

З інтерв’ю шукача притулку Х. з Сомалі Вінницькій правозахисній групі

Кожного ранку я чекаю на міліцію. Інколи вони приходять вже о сьомій годині. Вони починають насміхатися над моїм документом – у документі (Повідомлення про відмову в наданні статусу біженця) не передбачено ані фотокартки, ані місця для штампа про реєстрацію. «Чому ти не звертаєшся до суду, щоби оскаржити відмову в наданні статусу біженця?» - питають мене вони.

Я кажу, що у мене є рік для звернення до суду і що мої юристи працюють над моєю справою. «Ти нам тут надоїв!»- кажуть мені міліціонери і сміються. Ми веземо тебе в суд. У Ленінському районному суді міста Вінниці наші справи зазвичай розглядає суддя Сауляк. Він навіть не дивиться нам в обличчя. Спочатку він кличе до себе в кабінет міліціонерів, про щось з ними розмовляє, сміється, потім заходимо ми. Він коротко зачитує протокол, я погано розумію, перекладач не встигає перекладати. Суддя навіть не питає мене, чи вважаю я себе винним, він каже, щоб усі вийшли. Через 10 хвилин нас звуть до кабінету судді, і суддя повідомляє, що мене оштрафовано на 340 гривень за те, що я нібито «перебуваю в Україні незаконно». Суддя каже: «Бачите, я Вас не депортував», він сміється, таку постанову суду оскаржити неможливо. Міліція каже мені в коридорі суду: ми можемо приходити до тебе кожного дня! Думай! Я думаю про знущання і приниження, яких я зазнав від озброєних бандитів в своїй країні, вони приходили і погрожували мені зброєю тому, що я належу до клану меншості. Вони також казали мені «ТИ НАМ ТУТ НАДОЇВ». Дивно, але ці бандити в Сомалі також називають себе «міліція»…

 

 Навіть отримавши одну із чотирьох установлених законодавством «Довідок про особу…» - спеціальних документів, що видаються шукачам притулку на період розгляду клопотань про надання статусу біженця, шукач притулку в українських умовах залишається безправною та вразливою особою.

Термін дії довідки підлягає регулярному продовженню органами міграційної служби з проставлянням відповідної печатки в Довідці. Майже в кожному регіоні України органи міграційної служби вимагають від шукачів притулку повторної реєстрації місця проживання в органах міліції після кожного продовження терміну дії відповідних Довідок. Хоча рішеннями судів у Вінницькій та Миколаївській області вимоги повторної реєстрації особи в міліції визнавалися незаконними[6], проте усі органи міграційної служби України вперто продовжують цю незаконну практику. Розмір державного мита, яке справляється за реєстрацію шукачів притулку, прямо не визначено в жодному законі чи Декреті, у результаті в різних регіонах України органи міліції стягують із шукачів притулку свавільно встановлені суми держмита за реєстрацію. На цю проблему роками звертають увагу правозахисники та УВКБ ООН, проте схоже, що МВС не збирається давати роз‘яснення органам паспортної служби в регіонах.

У ході процедури надання статусу біженця органи міграційної служби регулярно грубо порушують приписи Закону України «Про біженців» стосовно дітей-шукачів притулку. Ця проблема набула особливої гостроти в 2006 році. Хоча статтею 12 Закону України «Про біженців» встановлено, що «співбесіда з дитиною, розлученою з батьками, проводиться в присутності її законного представника, який подав заяву про надання статусу біженця від імені дитини, психолога або педагогічного працівника», проте дуже часто органи міграційної служби ігнорують цей важливий припис закону, не звертаються до органів опіки і піклування з клопотанням про встановлення опіки над дітьми-шукачами притулку, розлученими із сім‘ями. У результаті в ході всієї процедури надання статусу біженця більшість дітей-шукачів притулку, розлучених із сім‘ями, не мають законних представників, що робить усю процедуру визначення статусу біженця незаконною й несправедливою, призводить до грубих порушень прав дітей. Протягом 2006 року Держкомнацміграції України неодноразово незаконно відмовляв дітям, розлученим із сім‘єю, у надані статусу біженця через перебування в третій безпечній країні, що прямо заборонено законом. Це свідчить про зухвале та цинічне ігнорування міграційними чиновниками основних міжнародних принципів захисту прав біженців.

У 2006 році органами міграційної служби України, переважно Держкомнацміграції України, грубо порушувалися вимоги Закону України «Про біженців» в частині недотримання встановлених строків розгляду заяв шукачів притулку та перевищення строків, визначених для прийняття остаточного рішення за клопотаннями про надання статусу біженця в Україні.

Усупереч вимогам закону, станом на 15 червня 2006 року, Держкомнацміграції України не прийнято рішення по більш ніж 130 особових справах іноземних громадян, з дня отримання яких минуло понад три місяці. Як наслідок, заявники не можуть в установлений законом строк отримати статус біженця або оскаржити до суду відмову в його надані, у зв‘язку із чим, порушуються їхні права на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, працевлаштування або зайняття іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановленому для громадян України тощо…[7]

На Західному кордоні України шукачі притулку утримуються в таборі для нелегальних мігрантів у с. Павшино Закарпатської області. Указаний пункт знаходиться на утриманні прикордонної служби, відтак він є режимним об‘єктом. У пункті інколи утримується до кількох сотень осіб, серед яких є як економічні мігранти, так і шукачі притулку. Хоча формально до пункту мають доступ представники двох неурядових благодійних фондів, які надають юридичну та гуманітарну допомогу особам, які утримуються в пунктах, проте в реальному житті майже всі питання, пов‘язані зі спілкуванням юристів із затриманими залежать від керівництва пункту. Вінницька правозахисна група отримувала неодноразові скарги від осіб, які утримувалися в пункті, на те, що охорона вимагає від затриманих кошти, застосовує щодо них фізичну силу. Деякі співробітники благодійних організацій, які допускаються до роботи в пункті «Павшино» повідомляли на засадах конфіденційності, що були свідками жорстокого та принижуючого людську гідність поводження з боку військовослужбовців до затриманих, проте вирішили не йти на прямий конфлікт з керівництвом пункту «Павшино», оскільки побоювалися, що внаслідок конфлікту їм буде відмовлено в доступі до пункту.

Вінницька правозахисна група неодноразово отримувала скарги від осіб, що утримувалися в пункті «Павшино» на те, що існує дискримінаційний підхід щодо представників певних національностей у питанні доступу до процедури надання статусу біженця. Так, мігранти з Бангладеш, Шрі-Ланки та Китаю стверджували, що в них під різними приводами не відбирали заяви про надання статусу біженця, а коли ці заяви вдавалося передавати прикордонникам, вони потім не поступали до регіональної міграційної служби Закарпатської області.

Досить унікальним українським різновидом порушення прав мігрантів є невмотивований свавільний недопуск іноземців на територію України органами Державної прикордонної служби. Наприклад, за офіційною статистикою органами Державної прикордонної служби в 2006 році було відмовлено у в‘їзді на територію України 18173 особам, які називаються «потенційні незаконні мігранти». Хто ці люди, ким приймалося рішення про віднесення їх до категорії так званих «потенційних незаконних мігрантів», скільки серед цих осіб потенційних шукачів притулку, скільки з недопущених шукачів притулку зазнали згодом повернення до країн походження із подальшим порушенням їхніх прав? На ці питання немає офіційної відповіді.

Надзвичайно серйозною залишається проблема недобровільного повернення (видворення чи депортації) шукачів притулку до країн їхнього походження, що фактично не врегульована українським законодавством. Екстрадиція в Україні відбувається без обов’язкового використання судового механізму. Хоча навіть можливість судового контролю за справедливістю та законністю процедури депортації залишається дуже сумнівною, оскільки законодавством не передбачено обов‘язкової участі адвокатів у процедурі екстрадиції.

Щодо депортації, то її також зазнають шукачі притулку та біженці, що порушує міжнародні зобов‘язання України в галузі прав людини. В момент, коли в шукача притулку вилучають передбачені законом довідки, він (вона) автоматично стають нелегальними мігрантами і часто зазнають адміністративної депортації, в тому числі й примусової. З 1 вересня 2005 року в силу вступив Кодекс адміністративного судочинства України, одночасно з цим було внесені деякі зміни і доповнення до законів, якими регламентується порядок видворення іноземців за межі території України. Однак існуюча адміністративна процедура видворення все ще залишається малозрозумілою і є такою, що становить загрозу для прав людини. Так, Кодексом адміністративного судочинства не встановлено строки, у які відбувається видворення після винесення рішення, не визначено, що присутність захисника (представника) є обов‘язковою, не міститься заборони для санкціонування екстрадиції в ході закритих судових процесів, не наведено процесуальних гарантій осіб, які очікують виконання рішення про видворення або судового розгляду подання про видворення.

 

4. Судовий захист прав шукачів притулку та біженців

Рішення регіональних міграційних служб, які можуть бути оскаржені в судовому порядку можна поділити на такі три основні групи:

1. Оскарження рішень про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця. Підстави для відмови визначені у статті 9 Закону України «Про біженців», а саме: якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 даного Закону, якщо зазначені умови не змінилися

2. Оскарження рішень про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу. Підстави визначені ст. 12 Закону України «Про біженців», зокрема, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо в заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 вищезгаданого Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

3. Оскарження інших протиправних дій чи бездіяльності, допущених у ході процедури надання статус у біженця.

У встановленому законом порядку до суду також можуть бути оскаржені наступні рішення Державного комітету України в справах національностей та міграції - спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в справах міграції:

1. Про відхилення скарги про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця,

2. Про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця,

3. Про відмову в наданні, втрату або позбавлення статусу біженця. 

Порядок оскарження до суду вищезазначених рішень регіональних міграційних служб та Державного комітету України в справах національностей та міграції встановлений Кодексом адміністративного судочинства України, який вступив у дію 01 вересня 2005 року. Стаття 17 Кодексу визначає, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Так, наприклад, помилково ухвалою Луцького міськрайонного суду від 04.05.2006 року позовну заяву до відділу міграційної служби у Волинській області про оскарження рішення міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця було залишено без розгляду. Суд, виносячи ухвалу, посилався на ст. 16 Закону України «Про біженців» та стверджував, що позивач пропустив семиденний строк звернення до суду, встановлений у вищезазначеній статті. Однак Апеляційний суд Волинської області ухвалу суду першої інстанції скасував, аргументуючи тим, що відповідно до ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано протягом річного строку, обчислювального з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

У 2006 році збільшилася кількість звернень шукачів притулку до судів за захистом їхніх порушених прав. Офіційна статистика Держкомнацміграції виглядає таким чином:

Наразі в зв‘язку із тим, що окружні адміністративні суди не розпочали свою діяльність, справи шукачів притулку по першій інстанції розглядаються місцевими судами загальної юрисдикції. Лише наприкінці 2006 року УВКБ ООН у співпраці з Вищим адміністративним судом України було проведено перший навчальний семінар для суддів місцевих та апеляційних судів, присвячений судовому захисту прав біженців.

Часто суди невірно застосовують процесуальні норми Кодексу адміністративного судочинства щодо визначення предметної підсудності адміністративних позовів до Держкомнацміграції. Так, суддею Ленінського райсуду м. Вінниці Королем двічі було незаконно відмовлено шукачам притулку в розгляді адміністративних позовів судом за місцем їхнього перебування і запропоновано звертатися до окружного адміністративного суду, юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Ці ухвали судді Короля було скасовано ухвалами апеляційного суду Вінницької області, що не завадило судді Королю винести чергову аналогічну ухвалу на початку 2007 року.

У липні 2006 року Ленінський районний суд м. Вінниці (суддя Т.Сало) відмовив у задоволенні подання Начальника УМВС України у Вінницькій області у взятті під варту громадянина Узбекистану М., який перебував в міжнародному розшуку, в зв‘язку з участю в «андижанських подіях», рішення суду було прийняте в зв‘язку із тим, що на момент судового розгляду М. перебував у процедурі надання статусу біженця в Україні[8].

Восени 2006 року Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області було задоволено адміністративний позов шукача притулку з Пакистану Ю. до Держкомнацміграції України. Відмова в наданні статусу біженця Ю. була визнана незаконною й скасована, на Держкмонацмігарції було покладено обов‘язок прийняти рішення про надання Ю. статусу біженця[9].

Хоча вказану постанову не було оскаржено Держкомнацміграції, і вона набула законної сили, адміністративний відповідач відмовився виконувати рішення суду в частині прийняття рішення про надання статусу біженця, натомість запропонувавши «ще раз розглянути заву Ю. про надання йому статусу біженця в Україні». Пізніше, попри те, що Департаментом державної виконавчої служби було відкрито виконавче провадження за постановою суду прокуратура Херсонської області звернулася до апеляційного суду Миколаївської області з апеляційною скаргою в інтересах держави на постанову Вознесенського міськрайонного суду. Аргументи, які зазначені в апеляційній скарзі, є настільки показовими щодо ставлення прокуратури до прав людини та незалежності судочинства, що мають бути відтворені в цьому звіті:

 

„Зобов‘язуючи Держкомнацміграції прийняти рішення про надання статусу біженця, суд порушив вимоги ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не надає суду повноважень вимагати від відповідача виносити певні рішення, прийняття яких є виключно їх компетенцією…

Підставою представництва прокуратурою в даній справі шляхом внесення апеляційної скарги є необхідність захисту інтересів держави, право якої на добровільне прийняття рішень про надання статусу біженця буде порушено у випадку виконання Державним комітетом України у справах національностей і міграції рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області в частині прийняття рішення про надання статусу біженця Х.”

 

5. Незаконна депортація узбецьких біженців[10]

У лютому 2006 року Україна зухвало порушила свої міжнародні зобов‘язання в галузі прав людини, протиправно примусово повернувши до країни походження 11 шукачів притулку з Республіки Узбекистан.

Дев’ять із одинадцяти узбеків протягом 1-6 лютого 2006 року офіційно звернулися до Управління міграційної служби в АРК із заявами про надання статусу біженця і їм було видано відповідні довідки, що засвідчували законність перебування на території України.

Проте уже через кілька днів після звернення з клопотанням про надання статусу біженця, 7 лютого, усіх шукачів притулку було затримано в ході спецоперації, проведеної Головним Управлінням СБУ в АР Крим. Затримані особи утримувалися в приймальнику-розподільнику МВС України в АРК без доступу до правової допомоги. Після затримання інші двоє узбеків подали заяви про надання статусу біженця.

13 лютого усім 11 затриманим були вручені «Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця». А вже 14 лютого їх таємно було доставлено до Київського районного суду м. Сімферополя, який прийняв рішення про депортацію 11 затриманих узбеків, оскільки вони не мають підстав для законного перебування в Україні. При цьому так і не зрозумілими залишилися підстави для арешту узбеків і чому в арешті звичних нелегалів, як їх намагалися показати представники правоохоронних органів, брало участь Головне Управління СБУ. Затримані начебто подали письмові погодження на повернення в Узбекистан та письмову відмову від подачі апеляції на ці рішення суду, хоча такі письмові відмови є протизаконними, оскільки суперечать Конституції та відповідному процесуальному законодавству.

Уже в ніч з 14 на 15 лютого вони були доставлені літаком із Сімферополя до Ташкенту.

Як бачимо, затримання та депортація узбеків відбувалися з численними грубими порушеннями українського законодавства, проте найгірше те, що цим людям справді загрожувала небезпека в Узбекистані, а висилку людей у небезпечну країну є прямим порушенням міжнародних зобов’язань України, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини та Конвенцією ООН про статус біженців.

Негайно після примусової депортації усіх узбецьких громадян було заарештовано і згодом більшість з них було засуджено до позбавлення волі на строк від 3 до 13 років у ході судових процесів, які не відповідали міжнародним стандартам справедливого судочинства. За даними правозахисних організацій, депортовані узбецькі шукачі притулу зазнали на батьківщині катувань та нелюдського поводження.

Усі обґрунтування власних дій органами державної влади не витримують критики.

 

Заява українських громадських організації в зв’язку із депортацією узбецьких шукачів притулку

Екстрадиція шукачів притулку до Узбекистану стала проявом брутальної зневаги до міжнародних стандартів захисту біженців. Шукачі притулку були позбавлені правової допомоги, доступу до співробітників УВКБ ООН, до будь-якої процедури, яка б відповідала стандартам справедливого судочинства. Такі дії влади свідчать про цинічне нехтування фундаментальними правами людини, міжнародними зобов‘язаннями, а також національним правом.

Уряд країни, куди наша держава передала цих людей, сумно відомий усьому світові практикою існування концтаборів, великою кількістю політв’язнів, щодо яких застосовуються катування, позасудові страти та смертна кара. Уряд Узбекистану також відомий практикою жорсткого придушення будь-яких проявів інакодумства, свободи слова, свободи віросповідання та свободи мирних зібрань. Поспіх, з яким українська влада передала біженців до Республіки Узбекистан, є не тільки проявом політики подвійних стандартів у галузі прав людини, але свідчить про відсутність людяності та елементарної розважливості у вирішенні людських доль.

Спосіб, у який діяла влада, принижує Україну до рівня країн, для урядів яких цінність людського життя є пустим звуком. Більше того, інформація, яка є на цей час, свідчить, що екстрадиція узбецьких шукачів притулку була спланованою спецоперацією СБУ, Держкомнацміграції України, МВС та деяких інших органів державної влади.

Ми вважаємо, що безпосередня відповідальність за це брутальне порушення прав людини лежить на керівниках названих відомств. Але відповідальність лежить також на Президентові України, який не виконав свого конституційного обов‘язку гарантувати дотримання прав та свобод людини[11].

 

Офіційна заява Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців

Агенція ООН у справах біженців заявляє про свою стурбованість тим, що, як з’ясувалося, 11 шукачів притулку з Узбекистану були примусово депортовані назад до їхньої країни українськими органами влади в ніч вівторка. Дев’ять із цих шукачів притулку раніше зареєстрували свої заяви про надання статусу біженця в органах влади України та двоє інших висловили намір також звернутися по надання притулку.

„Ми засуджуємо ці дії, котрі органи влади вчинили проти власних міжнародних зобов’язань”, – заявила Піркко Коурула, Директор Європейського бюро УВКБ ООН.

Українські органи влади підтвердили, що шукачі притулку були доставлені до місця утримання в Сімферополі після того, як органи влади отримали запити про їх екстрадицію від прокуратури Узбекистану, котра стверджувала, що вони брали участь у акціях громадянської непокори в Андижані 13 травня 2005 року, що закінчилися насильницькими діями.

Ще у вівторок 7 лютого та знову 14 лютого УВКБ ООН надсилало листа до українських органів влади з вимогою офіційних гарантій, що жодного шукача притулку не буде примусово повернуто іншим чином, ніж після того, як їх буде визнано такими особами, що не є біженцями, під час проходження повноцінних та справедливих процедур надання притулку, у тому числі – із забезпеченням права на оскарження. УВКБ ООН також просило надати доступ до затриманих узбеків.

Отримання запиту щодо екстрадиції певного шукача притулку чи біженця не знімає з цієї особи міжнародного захисту. УВКБ ООН вкотре наголошує на важливості принципу невислання, за яким жоден біженець чи шукач притулку, справа якого ще не була відповідним чином оцінена, не може бути примусово повернутий до країни його походження. Вислання є порушенням Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, котру підписала Україна, та також суперечить міжнародному звичаєвому праву.

Порушенням Конвенції ООН проти катувань є також вислання осіб назад до країн, де вони можуть стати жертвами тортур.

Вислання біженців та шукачів притулку також спеціально заборонене українським національним законодавством.

УВКБ ООН очікує від України запевнень щодо того, що у майбутньому поводження з шукачами притулку з будь-якої країни буде повністю відповідати міжнародним та національним правовим зобов’язанням України стосовно біженців та шукачів притулку[12].

 

Лише в травні 2006 року під тиском міжнародної спільноти, Міністерство юстиції України визнало порушення прав людини, які мали місце при видворенні узбецьких шукачів притулку[13].

Проте інші органи влади, МЗС[14], СБУ[15], МВС та Держкомнацміграції[16], продовжували в кращих традиціях радянської пропаганди відстоювати правомірність власних дій, а винні в ганебній депортації узбецьких біженців так і не були покарані.

Цікаво також, що СБУ почало виправдовувати свої дії тим, що начебто ці 11 узбеків займалися терористичною діяльністю. Крім того, що таке твердження не мало фактичних доказів, воно також не узгоджується й загальною статистикою за рік. Так,  на початку 2007 року речниця СБУ М.Остапенко заявила, що протягом 2006 року було депортовано лише 2 іноземці в зв’язку з терористичною діяльністю[17]. Отже, дані пояснення СБУ щодо депортації узбеків суперечить наведеній інформації й, очевидно, були неправдивими.

 

6. Висновки та рекомендації

Щодо рекомендації правозахисних організацій по вдосконаленню вітчизняної системи захисту біженців, які були оприлюднені в минулому році, то влада врахувала лише декілька з них. Усі рекомендації, які не було враховано, на нашу думку, залишаються актуальними й на 2007 рік.

 

Рекомендація українській владі по вдосконаленню системи притулку з Доповідей українських правозахисних організацій 2004-2005

Чи враховано владою?

1

Ухвалити закон, який би визначав засади міграційної політики в Україні.

Не враховано

2

На рівні закону запровадити додаткові форми захисту в Україні для осіб, які вимушено залишили країну громадянської належності або країну постійного проживання (гуманітарний захист, тимчасовий захист).

Не враховано

3

Ухвалити Закон України «Про притулок».

Не враховано

4

Законодавчо визначити повноваження державної міграційної служби (для скорочення терміну розгляду заяв органи міграційної служби на місцях повинні отримати повноваження приймати остаточне рішення за заявами про надання статусу біженця).

Не враховано

5

Створити незалежну від виконавчої влади систему імміграційних трибуналів (спеціалізованих органів, наділених судовою владою).

Частково враховано, такі повноваження відтепер надані спеціалізованим адміністративним судам

6

Усунути суперечності в законодавстві України, які стають на перешкоді реалізації прав біженців відповідно до міжнародних зобов’язань України згідно з міжнародним правом.

Відмінено часові обмеження для подання заяв, більше ніяких покращень не відбулося

7

Здійснювати заходи щодо сприяння адаптації біженців в українське суспільство: забезпечувати інформаційну підтримку біженців відносно забезпечення їхніх прав відповідно до законодавства України; роз’яснювати права біженців та механізми їх реалізації державним службовцям, які повинні забезпечувати права біженців; сприяти біженцям у вивченні української мови, вирішенні проблеми працевлаштування.

Нічого не зроблено на рівні держави

8

Удосконалити підготовку фахівців у сфері міграції. Запровадити обов‘язкове вивчення прав біженців для всіх працівників правоохоронних органів, прикордонників. Розпочати цілеспрямовану підготовку чи перепідготовку фахівців з питань міграції в системі державної вищої освіти.

Певні дії робляться з боку УВКБ ООН, недержавних організацій, Представництва Єврокомісії тощо

9

Створити підрозділи міграційної служби в кожному регіоні України

Виконано наприкінці 2006 року

10

Забезпечити цілодобове чергування співробітників цивільної державної міграційної служби в усіх міжнародних пунктах пропуску на державному кордоні України. Обладнати спеціальні приміщення для інтерв‘ювання потенційних шукачів притулку міграційними офіцерами

Нічого не зроблено

11

Провести незалежний правовий аудит системи депортації та екстрадиції іноземців з території України, особливо в країни, які не є членами Ради Європи.

Нічого не робилося

12

Негайно припинити протиправну дискримінаційну практику ухиляння від надання статусу біженця шукачам притулку з певних країни (переважно – країн СНД), притягти до відповідальності співробітників міграційної служби, які практикують такі дії.

Практика продовжується, особливо щодо вихідців з Узбекистану та Чеченської Республіки РФ

13

Негайно припинити практику депортації/екстрадиції осіб, які є шукачами притулку до проходження ними усіх процедур оскарження.

Не зроблено нічого

14

Забезпечити надання державними органами кваліфікованих перекладачів та юристів для забезпечення прав шукачів притулку, які перебувають в процедурі визначення статусу біженця.

 

Не зроблено

15

Запровадити єдину форму Довідки про особу, яка перебуває в процедурі визначення статусу біженця, замість чотирьох документів, які зараз використовуються

Не зроблено

16

Удосконалити систему отримання шукачами притулку ідентифікаційних кодів та дозволів на працевлаштування

На рівні державного нормативного регулювання нічого не зроблено

17

Збільшити кількість пунктів тимчасового проживання шукачів притулку та біженців, законодавчо передбачити можливість направлення в ці пункти шукачів притулку вже з моменту подання заяви про надання статусу біженця

Не зроблено

 

Оскільки Україна не виконує основних фундаментальних зобов‘язань в галузі захисту прав біженців попри підписання та ратифікацію Конвенції ООН «Щодо статусу біженців» та Протоколу до неї, вважаємо, що міграційні органи країн-учасниць Конвенції ООН «Щодо статусу біженців» не повинні визнавати Україну «безпечною країною» для повернення біженців та шукачів притулку.



[1] Підготовлено Координатором Вінницької правозахисної групи Дмитром Гройсманом.

[2] Дивіться на сайті Human Rights Watch: http://hrw.org/reports/2005/ukraine1105.

[3] Відомості з офіційного сайту Держкомнацміграції України: http://scnm.gov.ua

[4] Дивіться в Інтернеті: http://proua.com/speech/2006/05/30/164027.html http://unian.net/ukr/news/news-156007.html

[5] Доповідь доступна в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

[6] Дивіться Постанову Ленінського районного суду м. Вінниці у справі адміністративної юрисдикції №2а-335-06 від 08 червня 2006 року, та постанову Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області у справі адміністративної юрисдикції №2а-126-06 від 12 липня 2006 року

[7] З Припису Заступника Генерального прокурора України Т.Корнякової на ім‘я Голови Держкомнацміграції України С.Рудика від 29 червня 2006 року №07-НН-212

[8] Постанова Ленінського райсуду м. Вінниці від 17 липня 2006 року

[9] Постанова Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області у справі адміністративної юрисдикції 2а-126-06 від 26.09.2006

[10] Дивіться більше щодо хронології подій: «Только ты неизменна, измена...», Евгений Захаров // сайт Харківської правозахисної групи: http://khpg.org/1141929750. Також для повного розуміння картини з депортацією узбеків дивіться доклади Міжнародного товариства „Меморіал”: „Фабрикация уголовных дел по исламскому экстремизму” // http://memo.ru/hr/jbl/3.htm та інші: http://memo.ru/hr/jbl/5.html. Дивіться, також, поширений на конференції ОБСЄ з людського виміру в Варшаві у жовтні 2006 року Доповідь Міжнародного товариства „Меморіал” „Біженці з Узбекистану в країнах СНД”: http://osce.org/conferences/hdim_2006.html?page=documents&session_id=62 (http://osce.org/item/21559.html?lc=RU).

[11] Заява українських громадських організації у зв’язку із депортацією узбецьких шукачів притулку http://helsinki.org.ua/index.php?id=1140436902

[12] Офіційна заява УВКБ ООН від 16 лютого 2006 року http://unhcr.org.ua/news.php?in=1&news_id=77

[13] Див. Лист Заступника міністра юстиції України Д.Котляра від 03 травня 2006 року № Б-8320-18 // http://helsinki.org.ua/index.php?id=1146986220.

[14] Дивіться заяву МЗС України на щорічній конференції ОБСЄ з людського виміру в Варшаві в жовтні 2006 року (http://helsinki.org.ua/files/docs/1160824378.pdf) та відповідь УГСПЛ на цю заяву (http://osce.org/documents/html/pdftohtml/21313_en.pdf.html).

[15] Дивіться, наприклад, Лист СБУ від 26 серпня 2006 року № 5/2/2-15648 // http://community.livejournal.com/uzbek2006/22004.html#cutid1.

[16] Дивіться, наприклад, Лист Держкомнацміграції до Міжнародної Асоціації „Міжнародна Амністія” від 25 грудня 2006 року № 7/3-18-1384 // http://community.livejournal.com/uzbek2006/28917.html#cutid1.

[17] В Украине террористов нет! // MIGnews.com.ua: http://mignews.com.ua/categ186/articles/246402.html.

 Поділитися