пошук  
версія для друку
21.08.2007 | Юрій Чумак

Якщо у законодавстві про вибори є прогалини, мабуть, це кому-небудь потрібно

   

Чинний Закон України «Про вибори народних депутатів України» формально діє ще з 2004 року, втім, у липні 2005 році його було кардинальне перероблено (а фактично – прийнято нову редакцію Закону), потім під час виборчих перегонів до парламенту 2006 року внесено чергові корективи, і от вже 01.06.2007 добавлено певний перелік положень щодо організації та проведення  позачергових виборів депутатів. Здавалося б, що після багаторічної законотворчої роботи на виході мусив би з’явитися документ, близький до досконалості. Втім, і побіжний аналіз законодавства про вибори до Верховної Ради дає підстави вважати, що в ньому є певні контроверзи з правами людини та основними свободами, а також «дірки», протиріччя та недоробки, через що можливі двозначні трактування окремих норм, розбіжності в їх застосуванні на практиці, отже, в кінцевому рахунку – навіть результати виборів можуть бути поставлені під питання.

Щоб не виглядати голослівним, наведу конкретні приклади.

 

1. Багато вже говорено про те, що прийнявши пропорційну систему виборів народних депутатів, законодавці обмежили права тих громадян, які не є прихильниками певних політичних партій, залишивши їх «за бортом» пасивного виборчого права. Оскільки ч. 1 ст. 10 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стверджує однозначно: «Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) у порядку, встановленому цим Законом». І тільки через партії та партійні блоки! Тобто проста людина, яка не знайшла признання у партійних кормчих, навіть не має можливості скористатися своїм правом, закріпленим у ч. 1 попередньої, 9-ї статті цього ж Закону: «Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років». Та хоч би й 100 останніх років цей громадянин, що має право голосу, прожив би в Україні, але, якщо він не пролізе до виборчого списку якої-небудь бізнесової корпорації, на які зараз перетворилися більшість політичних партій, шлях до депутатства для нього закритий. Назавжди?!

Хоча така система протирічить закріпленим у Конституції України нормам (Ст. 38: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади…». Ст. 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань...). Відтепер, за нинішнім Законом, щоб мати шанс на обрання народним депутатом, неохідно бути трохи «рівнішим» за інших, тобто, належати до числа тих, хто знайшов можливість втиснутись до партійного списку кандидатів.

 

2. Вимоги до членів окружної чи дільничної виборчої комісії в Законі доволі жорсткі. Ч. 3 ст. 26 говорить: «До складу окружної чи дільничної виборчої комісії не можуть входити кандидати у депутати, представники партій (блоків) у Центральній виборчій комісії, уповноважені особи партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, посадові та службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники судів та правоохоронних органів, а також громадяни, які утримуються в установах кримінально-виконавчої системи або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку». Проте, у цьому доволі довгому переліку обмежень не знайшлося місця для військовослужбовців. Виходить, що правоохорнці та чиновники, які працюють на державній службі, не мають можливості організовувати виборчий процес, а військові, у підпорядкуванні яких знаходяться люди, що, фактично, позбавлені волі через виконання «священного боргу» захисників Вітчизни, – мають таку можливість. Чому так вирішили законодавці – незрозуміло.

 

3. Очевидною недоречністю нововведень до Закону є норма ст. 1022 про те, що на позачергових виборах до парламенту, окружні та дільничні виборчі комісії формуються суто за поданням депутатських фракцій, які були утворені у поточному скликанні Верховної Ради України. Тобто, членами виборчих комісій можуть бути тільки представники парламентських партій. Це виглядає явним обмеженням по відношенню до тих партій і блоків, які у 2006 році не подолали 3-відсоткового бар’єру. З огляду на те, що політичні сили традиційно не дуже довіряють одна одній, позбавлення права представництва у комісіях репрезентантів цілої низки партій та блоків може призвести до того, що легітимність отриманих у таких умовах результатів виборів може бути поставлена під сумнів. Тим більше, що у масовій свідомості ще сильні уявлення щодо того, що «перемагає на виборах не той, хто має більшу підтримку, а той, хто здійснює підрахунок голосів».

І зовсім непояснимим з цієї точки зору є те, що опозиція, яка так наполегливо домагалася проведення позачергових виборів, погодилася (після підписання Президентом відповідних змін до Закону) з тим, що по всій Україні процес голосування та підрахунку голосів буде контролювати… коаліція, представництво якої в усіх ДВК буде 3/2 до нинішньої опозиції. Бо кандидатури до складу ДВК подаються у рівній кількості від кожної фракції (ч. 8 ст. 1022), але коаліціанти мали у Верховній Раді 5-го скликання 3 фракції, а опозиціонери – лише 2. Чи то БЮТ та «Наша Україна» разом із «Народною самообороною» прониклися до свої політичних конкурентів неабиякою довірою, чи то сподіваються «гасити» можливі фальсифікації в ОВК, де представництво коаліції та опозиції є рівним (ч. 2 ст. ст. 1022)? А може існують якісь утаємничені сценарії розвитку подій, написані спеціально під цю законодавчу невідповідність? Як у тій приказці: самі собі створюємо проблемо, щоб потім їх «героїчно» долати.

Я вже не говорю про те, що за таких умов у представників коаліції завжди буде можливість зірвати сам виборчий процес, надавши команду своїм членам комісій не з’являтися на засідання ДВК.

 

4. Нонсенс, але, на думку деяких експертів, у діючому Законі закладена норма, яка унеможливлює здавання протоколів про підрахунок голосів та іншої виборчої документації від ДВК до ОВК! Скажете – дурниці? Тоді почитайте уважно ч. 3 ст. 34: «На засіданнях окружної чи дільничної виборчої комісії, у тому числі при підрахунку голосів та встановленні результатів голосування… мають право бути присутніми без дозволу чи запрошення відповідної комісії лише такі особи:

1) члени виборчих комісій вищого рівня;

2) кандидати у депутати, уповноважені особи партій (блоків), офіційні спостерігачі від партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу…

3) офіційні спостерігачі від громадських організацій…

4) офіційні спостерігачі від іноземних держав і міжнародних організацій;

5) представники засобів масової інформації…»

Мало того, у ч. 4 цієї ж статті зазначено: «Перебування осіб, не передбачених частиною третьою цієї статті, на виборчій дільниці під час проведення голосування, а також на засіданні виборчої комісії при підрахунку голосів та встановленні результатів голосування забороняється».

Цікаво, як же тоді потраплять члени ДВК на засідання ОВК, яке, відповідно до ч. 1 ст. 92, розпочинається з моменту закінчення голосування та «продовжується безперервно до встановлення підсумків голосування у територіальному виборчому окрузі». Чи то «підсумки голосування» та «результати голосування» – зовсім різні речі? Тоді процес піде. Однак, у майбутньому парламентарям слід більш досконало виписувати подібні речі, щоб не виникало алогічних різночтінь Закону.

 

5. Зайва зарегламентованість Закону призводить і до інших непорозумінь. Так, ч. 7 ст. 35 Закону передбачає, що «Виборча комісія складає акти та протоколи. Акт комісії засвідчує певний факт або певну подію, виявлені і визнані комісією.» Здавалося б, все зрозуміло. Однак, далі у ч. 8 тієї ж статті йде дуже чітка вказівка: «Акти і протоколи виборчої комісії складаються у випадках, передбачених цим Законом, за формами, затвердженими Центральною виборчою комісією, та у кількості примірників, встановленій цим Законом.» Якщо ж ДВК зіткнеться з фактами та подіями, не передбаченими цим Законом, то, виходить, засвідчити їх буде неможливо? А якщо члени ДВК, виходячи з логіки та здорового глузду, все ж таки підпишуть такі «непередбачені» акти, чи буде це вважатися порушенням Закону? І яка за це передбачена відповідальність? Та, якщо немає такої відповідальності, навіщо взагалі було включати у Закон подібні надмірно зарегульовані приписи?

 

6. Складним є становище й зі списками виборців. Розглянемо хоча б такий момент. У Законі зазначено, що «голова, заступник голови або секретар окружної виборчої комісії не пізніш як за два дні до дня виборів складають переліки виборців, яких необхідно включити до списку виборців на кожній звичайній виборчій дільниці, та переліки виборців, яких необхідно виключити зі списку виборців по кожній виборчій дільниці територіального виборчого округу» (ч. 6 ст. 44). Один примірник такого переліку передається до відповідної ДВК, яка на своєму засіданні невідкладно вносить зміни до списку виборців. Після внесення зазначених змін він, відповідно до ч. 7 ст. 45, «закривається шляхом закреслення незаповнених граф списку таким чином, щоб унеможливити подальше внесення змін до списку виборців, підписується головою та секретарем комісії і скріпляється печаткою дільничної виборчої комісії». Хоча, виборець має право подати скаргу до місцевого суду на невключення, неправильне включення або виключення із списку виборців його або інших осіб, а також наявність чи відсутність відміток про нездатність виборця самостійно пересуватися «не пізніше як за два дні до дня виборів» (ч. 7 ст. 43). У такому випадку суд мусить розглянути скаргу невідкладно. Отже, потенційно може виникнути ситуація, коли виборець за 2 дні до дня виборів отримає рішення суду щодо включення його до списку виборців на дільниці, однак, буде позбавлений можливості реалізувати це рішення в життя, тому що у той же день ДВК вже закрила свій список виборців! А після закриття списку виборців, вносити будь-які зміни до нього, згідно з ч. 9 ст. 45, забороняється. При цьому, невиконання судового рішення – злочин. Ситуація для ДВК – патова. Невже законодавці, які, здавалося б, деталізували геть усі кроки щодо виборчого процесу, не могли точніше у часових рамках виписати механізм внесення змін до списку виборців?

Також багато суперечностей викликає й новація Закону, прийнята 1 червня цього року, щодо того, що прикордонники відтепер мусять за 3 дні до дня виборів передати до відповідних ОВК відомості про осіб, які «фактично перетнули державний кордон України і на момент подання відомостей відсутні дані про їх повернення на територію України» (ч. 9 ст. 1023). Відомості, отримані ОВК відповідно до цього припису, наступного дня передаються до ДВК. «У цьому випадку дільнична виборча комісія зобов’язана прийняти рішення про виключення осіб, зазначених у отриманих відомостях» (ч. 18 ст. 1023).

Ви коли-небудь їздили за кордон? Якщо у «далеке зарубіжжя», то повинні були пред’являти закордонний паспорт, в якому інформації про місце проживання… немає. Тобто, особа, яка виїзджатиме за межі України по закордонному паспорту, зможе повідомити доблесним прикордонникам будь-яку адресу навмання, мовляв, нехай виключають зі списку виборців там, де її у цьому списку ніколи й не було.

З іншого боку, громадяни України, що їхатимуть до Росії та Бєларусі, змушені будуть надавати вірні відомості про себе, проте, не факт, що потім прикордонники достеменно отримають дані про їх повернення. Скажімо, я маю досвід поїздок до Бєлгорода. Так от, якщо їдеш туди автобусом, прикордонники дуже довго й ретельно перевіряють документи, а в разі, якщо повертаєшся електричкою, цей контроль є швидким і поверховим.

Можливо, ті, хто приймав це нововведення до Закону, хотіли «обрізати» голоси західноукраїнців, що в масовому порядку виїзджають на заробітки за кордон. Втім, найдошкульніше, швидше за все, постраждають якраз виборці зі Сходу України, що працюють та їздять в гості до сусідньої Російської Федерації. І кому від цього полегшає?

 

7. Фінансування виборів депутатів, згідно з ч. 1 ст. 48, «здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано Центральною виборчою комісією». Втім, на відміну від Закону «Про вибори Президента України», розмір виборчого фонду не обмежується. Такий фонд повинен формуватися за рахунок власних коштів партії (блоку), а також добровільних внесків фізичних осіб (ч. 1 ст. 53). Однак, не зважаючи на норму ч. 3 ст. 53 про те, що іноземцям та особам без громадянства, а також анонімним жертводавцям забороняється робити добровільні внески до виборчого фонду партії (блоку), в Законі немає нічого, що не дозволило б юридичній особі, іноземному громадянину або іншому суб’єкту робити внески на рахунок партії чи партій, що входять до виборчого блоку, а партії чи партіям потім переводити ці кошти до виборчого фонду. Тобто, «закон порушувати не можна, але його можна обійти».

 

8. У ч. 6 ст. 71 Закону встановлено перелік дій, які заборонено здійснювати редакціям і журналістам без укладання угод на розміщення передвиборної агітації: «Засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, укладеними відповідно до вимог частини десятої статті 69 і частини шостої статті 70 цього Закону, забороняється агітувати за або проти партій (блоків), висунутих ними кандидатів у депутати, чи поширювати інформацію, яка має ознаки політичної реклами, безоплатно або яка оплачена з джерел, не передбачених законом, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу». Останнє словосполучення є просто «конгеніальним». Позаяк, хто достеменно знає, яка саме інформація «спонукає» нашого пересічного виборця голосувати «за або проти» (!) суб’єктів виборчого процесу? Аби цього дізнався який-небудь політтехнолог, то ціни б йому не було під час виборчих перегонів. І взагалі неможливо примусити «голосувати проти певного суб’єкта виборчого процесу, бо в бюлетені передбачено голосування лише проти всіх, тобто «не  підтримую кандидатів  у  народні  депутати  України  від  жодної  політичної партії, виборчого блоку політичних партій» (ч. 4 ст. 78). Ці невизначеності та неточності надають основу для напрочуд широкого застосування норм Закону, що передбачають відповідальність ЗМІ. Фактично, під час виборів народних депутатів (як позачергових, так і чергових), у випадках, коли немає відповідної угоди на розміщення матеріалів передвиборної агітації, журналісти просто повинні мовчати. Такий підхід прямо порушує проголошений у ст. 34 Конституції України принцип свободи слова, яка може бути обмежена лише «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Зрозуміло, що журналіст, який керується власними переконаннями, і в авторському матеріалі прямо чи мимохідь висловлюється на користь певної політичниї сили, не здійснює нічого, щоб загрожувало національній безпеці тощо.

Ч. 9 ст. 71 також забороняє «розповсюдження завідомо недостовірних або наклепницьких відомостей про партію (блок) – суб’єкта виборчого процесу або про кандидата у депутати». Виходячи з того, що українське законодавство взагалі не містить дефініції поняття «наклеп», а думка партії чи кандидата про те, що розповсюджувалися саме «завідомо недостовірні» відомості, за юридичною логікою мусить бути обгрунтована, а не прийматися як беззаперечна (як це дозволяє робити ч. 12 ст. 71), цей припис виглядає як ще одне обмеження свободи слова та вираження політичних поглядів. У контексті політичної кампанії, в якій кандидати приймають свідоме рішення змагатись за посаду у законодавчому органі влади, отже, перетворюються на публічних осіб, захист репутації повинен відійти на другий план у порівнянні з правом людини на вільне вираження політичних поглядів та свободу слова.

 

9. Під час виборів 2006 року діяла норма, згідно з якою ОВК могла прийняти рішення про визнання голосування на виборчій дільниці недійсним у разі «виявлення фактів навмисного створення перешкод у здійсненні повноважень членами виборчих комісій чи реалізації офіційними спостерігачами, представниками засобів масової інформації права бути присутнім під час проведення голосування на виборчій дільниці у приміщенні, де проводиться голосування, на засіданні виборчої комісії при підрахунку голосів, встановленні результатів голосування на виборчій дільниці, а так само неправомірного недопущення зазначених осіб у приміщення для голосування». Відтепер, згідно з п. 2 ч. 15 ст. 92 підставами для такого суворого рішення ОВК може стати перешкоджання діяльності членів ДВК та офіційних спостерігачів від партій (блоків). Представників ЗМІ та спостерігачів від громадських організацій та міжнародних спостерігачів зі списку «священих корів», яких не можна вигоняти з приміщення для голосування, вилучили. Можливо, для того, щоб, як висловилась на минулих виборах одна з голів комісій, «не створювали натовп». Правильно це чи ні – покаже час. Гадаю, що 30 вересня непоодинокими будуть випадки, коли журналістів будуть виставляти за двері, не боячись цього разу зіпсувати показники, отримані під час голосування та підрахунку голосів «без зайвих очей».

 

10. Одним із механізмів запобігання фальсифікаціям на виборах є можливість офіційних спостерігачів отримувати завірену копію протоколу про результати голосування. Хоча право міжнародних спостерігачів на отримання копій протоколів дільничних та окружних виборчих комісій чітко випливає з ч. 9 ст. 89 та ч. 10 ст. 93, воно не закріплено у переліку прав, який міститься в ч. 6 ст. 77. Виходить, що міжнародні спостерігачі повністю відповідають визначенню «спостерігач», тобто, як пасивні глядачі на трибунах, мають тихенько сидіти та нічого не робити. Вони, до речі, як і спостерігачі від громадських організацій, позбавлені також і права на складання актів про виявлення порушень Закону, написання відповідних скарг. І, якщо у випадку з іноземцями, це виглядає цілком обгрунтованим, то урізання повноважень представників громадських організацій, як на мене, є зайвим і невиправданим обмеженням.

 

11. У порівнянні з виборами 2006 року значно полегшено процедуру голосування виборців за місцем перебування (на дому). Якшо раніше таке право надавалося без рішення комісії виборцям, постійно не здатним самостійно пересуватись, щодо яких у списку виборців на підставі даних робочої групи вже зазначена відповідна відмітка, та, за рішенням дільничної виборчої комісії – виборцям, «які тимчасово не здатні самостійно пересуватися, на підставі їх заяви та відповідного документа, що засвідчує їх фізичний стан» (п. 2 ч. 3 ст. 84). Цього року, гадаю, під тиском Партії регіонів та комуністів, внесено зміни до цієї норми, якими вимога щодо надання довідки, що засвідчує поганий фізичний стан виборців, скасована. Отже, навіть ЦВК не має права зобов’язувати таких виборців надавати ще якісь документи, окрім вищезазначеної заяви. А те, що представники деяких політичних сил хотіли, щоб у тексті цієї заяви наводилися пояснення виборця про причини його бажання голосувати за місцем перебування, ніяк не може вплинути на процес включення такої особи до відповідного витягу зі списку виборців, бо кожен може написати, що йому заманеться, а у ДВК немає повноважень перевірити достовірність такої «писанини».  

На думку Голови правління «Комітету виборців України» Ігоря Попова, норма про голосування на дому навряд чи серйозно змінить загальні результати, але в окремих округах додасть «зацікавленим» партіям 3-5 відсотків. Механізм фальсифікації, стверджує голова КВУ, дуже простий. Як правило, на дільниці – 20-30 заяв від так званих «надомників», а явка становить 60-70 відсотків, відповідно, можна «написати ще 100 заяв, вийти за поріг, вкинути ці бюлетені, розписатися, а потім шукай вітру в полі», – вважає експерт.

Характерно, що законодавці не помітили іншої проріхи у Законі, що стосується голосування на дому. Справа в тому, що виборці, постійно не здатні самостійно пересуватись, щодо яких у списку виборців вже зазначена відповідна відмітка, мають можливість, згідно зі зміненою ч. 2 ст. 84, відмовитися від цього права «не пізніше ніж за три дні до дня виборів».  У такому разі вони не включаються до витягу зі списку виборців, отже, мусять прийти голосувати на дільницію. Втім, у п. 1. ч. 3 тієї ж статті міститься норма про те, що такі виборці можуть «до 12 години останньої суботи перед днем виборів письмово або особисто» повідомити відповідну дільничну виборчу комісію про бажання проголосувати у приміщенні для голосування. Різнобій у датах!

Крім того, чітко не виписана процедура подання такої заяви, отже, теоретично існує можливість, що шахраї від політики можуть організувати написання таких «відмов» від голосування на дому, до літніх людей члени ДВК не приїдуть, а старі на дільницю не прийдуть, будучи впевненими, що до скринька для голосування ось-ось з’явиться біля їх порога…

 

12. Сумнівною є новела щодо скасування на позачергових виборах голосування за відкріпними посвідченнями (ч. 7 ст. 102). Якими б благими не були мотивації законодавця відносно запобігання зловживанням під час цього процесу, проте, конституційне право голосу всіх виїхавших за межі свого населеного пункту на час голосування, відпочиваючих та тих, хто перебуватиме у відрядженні 30 вересня, повинно бути забезпеченим. Однак, на жаль, цього не зроблено.

 

13. Бумерангом по ініціаторам запровадження норми ч. 9 ст. 102 може вдарити її припис: «позачергові вибори депутатів визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включенирх до списків виборців». Вірогідно, це правило вводилось як запобіжник для убезпечення парламенту від зайвих зазіхань Президента до його розпуску. Мовляв, в ситуації, коли більшість населення України виступає (точніше, виступала) проти проведення позачергових виборів, у голови держави «не підніметься рука» вдатися до дій, що призведуть до марнотратства бюджету, адже, за таких умов, явка виборців буде невисокою і вибори не відбудуться.

Однак, виборці наші до політики відносяться як до спорта – сами не грають, але вболівати полюбляють. Тобто, хоч і виступали проти проведення позачергових виборів, одначе, на вибори більшість з них піде обов’язково.

І тут не треба бути суперполіттехнологом, щоб предбачити можливість використання такої технології, як організації закликів до бойкотування виборів, спрямованої на виборців конкуруючих політичних сил. Якщо такі виборці попадуться на подібного роду «вудку», а, точніше, чутку, є шанс, що вони на вибори не підуть, отже, свої голоси не віддадуть. Завдяки явці не одурачених виборців вибори таки відбудуться, а політичні конкуренти втратять чималу частку голосів…

 

Може комусь мої викладки здадуться буйною фантазією. Може, хтось подумає, що я згущаю фарби. Однак, мушу вас запевнити: у цьому невеличкому огляді я торкнувся лише найболючіших та очевидних проблем існуючого Закону «Про вибори нарлдних депутатів України». Скільки там ще «підводних каменів» – невідомо. На мою думку, давно вже настала пора позбирати це «каміння». Є сенс у прийнятті окремого «Виборчого кодексу», щоб потім не змінювати виборче законодавство під кожні нові вибори. Але це законодавство мусить бути чітким та позбавленим помилок. На жаль, на сьогоднішній день воно таким не є.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори