пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200725
12.09.2007

Пам’ять – вічна біль

   

23 серпня 1939 р. міністри закордонних справ Німеччини і Радянського Союзу Ріббентроп і Молотов підписали в Москві, у присутності Сталіна, пакт про ненапад. У відкритому тексті трактату обидві держави зобов’язалися утриматися від взаємних агресивних дій і зберігати нейтралітет у випадку, якщо інша сторона «стала об’єктом воєнних дій з боку третьої держави». Секретний додатковий протокол містив постанову про розділ Польщі з початком воєнних дій (т. зв. четвертий поділ Польщі).

Першого вересня 1939 року на світанку гітлерівська Німеччина без оголошення війни, відповідно до плану «Weіss Fall» напала на Польщу по всій довжині польсько-німецького кордону і з моря, розв’язавши Другу світову війну. Військо Польське чинило ворогові запеклий опір. Особливий героїзм виявили захисники Вестерплятте, Гданьска, Варшави, учасники боїв на ріці Бзурі.

Але 17 вересня 1939 року Радянський Союз зі сходу напав на Польщу, порушивши тим самим договір про ненапад 1932 року між СРСР і Польщею і слідуючи підписаному в серпні 1939 р. пакту Ріббентропа-Молотова. У найкоротший термін, до 29 вересня 1939 р., Робітничо-Селянська Червона Армія зайняла польські східні території практично безперешкодно, оскільки Польща була не в змозі довго відбивати одночасні удари двох могутніх агресорів зі сходу і заходу. 5 жовтня 1939 р. закінчилися майже всі спроби поляків дати відсіч загарбникам. Прийшов час розділу й окупації. Польські військовослужбовці потрапили в неволю, їх чекала гірка доля полонених, поневіряння, і дуже часто – жорстока і нічим не заслужена смерть.

У СРСР було інтерновано і депортовано сотні тисяч польських військовослужбовців. У полоні опинилося від 130 тисяч (за радянськими даними) до 250 тисяч (за польськими даними) солдат і офіцерів. Неподалік від колишнього радянсько-польського кордону (так званого ризького) наспіх було створено 138 пересильних і 8 селекційних таборів. Відповідно до інструкції Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 3 жовтня 1939 року про правила поводження з польськими військовополоненими і критерії їх селекції, польських поліцейських направили в Осташков Калінінської області (Росія), офіцерів – у Старобільськ Ворошиловградскої області (Україна), військовослужбовців нижніх чинів і вихідців з окупованих Німеччиною польських територій – у Козельск Смоленської області (Росія). Польські військовополонені не могли скористатися допомогою Міжнародного комітету Червоного Хреста, оскільки Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію 1929 року про поводження з військовополоненими.

Табір у Старобільську розташовувався в колишньому православному жіночому монастирі й у двох будинках по вул. Володарского – там знаходилися генерали, і по вул. Кірова, де перебували полковники і підполковники. Усього в Старобільському таборі містилося більше 3900 ув’язнених, у т. ч. 8 генералів (Леон Біллевич, Станіслав Галлер, Олександр Ковалевский, Казімєж Орлик-Лукоский, Константи Плісовский, Франтішек Сікорский, Леонард Скерський, Петро Скуратович), 380 штабних офіцерів, 3450 офіцерів, 30 підхорунжих, 12 капеланів. Туди привезли майже всіх офіцерів з району оборони Львова, взятих у полон усупереч акту про капітуляцію, який обіцяв їм волю. Інтернували також весь цвіт польської інтелігенції, мобілізованої на початку війни. За даними польських істориків, у Старобільську було більше двадцяти вузівських професорів, біля чотирьохсот лікарів, кілька сотень юристів та інженерів, більше ста вчителів, багато громадських діячів, група літераторів і журналістів, а також священики, у т. ч. Головний рабин Війська Польського Барух Штейнберг.

Побутові умови, особливо на початку існування табору, були дуже важкі – на одного військовополоненого приходилося всього 1,35 метра квадратного площі. Розмістили офіцерів у двох церквах, заповнених знизу доверху багатоповерховими нарами, а також в інших приміщеннях монастиря, у тому числі в підвалах, наметах і навіть землянках. Ці ув’язнені вирізнялися великою дисциплінованістю і почуттям власної гідності. Вони писали листи протесту у вищі інстанції СРСР, організували касу взаємодопомоги, відзначали національні і релігійні свята, потай проводили богослужіння (що було найсуворіше заборонено!), молилися і причащалися. Радянська пропаганда, що проводилася серед офіцерів, не досягла своєї мети. Польські військовополонені не занепали духом і сподівалися на краще майбутнє.

Але доля затриманих у старобільському монастирі, а також бранців Козельська й Осташкова, як і інших військовополонених, що містилися у в’язницях і таборах Західної України і Білорусії, всього 21 000 осіб, вирішилася в квітні-травні 1940 року. Понад 15 тисяч військовополонених були вивезені і передані «у розпорядження» УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей.

Це був їх останній маршрут, що закінчився в Катинському лісі під Смоленськом, у районі населеного пункту Мідне (32 км від Твері) і в шостому кварталі лісопаркової зони недалеко від Харкова, під П’ятихатками (тепер лісопарк знаходиться в межах міста).

Операцію передачі польських офіцерів з таборів обласним управлінням НКВС назвали «розвантаженням» таборів: такий туманний евфемізм для приховування злочину, що готувався, використовували в розпорядженнях, які стосувалися долі цих військовополонених. Головне транспортне Управління НКВС склало детальний план-графік вивозу військовополонених, маршрутів їхнього проходження. З 23 березня 1940 р. був підготовлений рухомий склад. Відповідно до цього плану, в’язнів Старобільска повинні були через Ворошиловград чи Валуйки доставити в Харків і передати місцевому територіальному управлінню НКВС.

Підготовчим кроком до «розвантаження» табору була директива Наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 8 жовтня 1939 р. про завдання для створених 19 вересня у всіх таборах особливих оперативно-чекістських відділень по «обслуговуванню» військовополонених. Акцентувалася увага на створенні агентурно-інформаційної мережі для виявлення контрреволюційних організацій і з’ясування настроїв військовополонених. Велися багатогодинні допити, складалися різні рапорти і звіти про військовополонених та їх родини.

5 березня 1940 р. Сталін і його найближчі поплічники по політбюро комуністичної партії (Ворошилов, Молотов, Мікоян, Калінін, Каганович) прийняли рішення – за пропозицією Лаврентія Берії – розстріляти польських військовополонених як запеклих ворогів радянської влади.

На початку березня 1940 р. керівництву табору (за домовленістю з німецькою стороною) було доручено терміново скласти списки військовополонених із указівкою місця проживання їх родин. Такі списки були потрібні для запланованої на квітень 1940 р. другої хвилі депортації поляків зі східних районів Польщі. У лютому в Сибір і Казахстан уже вивезли 138 619 осіб, у квітні – близько 60 000. Ці списки придалися також для «Акції А-Б», проведеної на території Генерал-губернаторства іншим загарбником польських земель – Третім Рейхом, що співробітничав у той час зі СРСР. У результаті цієї акції в травні 1940 р. було знищено 3500 діячів науки, культури і мистецтва. Обидва агресори діяли в повній згоді один з одним: і нацисти, і сталіністи спільно знищували керівний прошарок польської інтелігенції, цвіт польської нації.

28 січня 1940 р. надійшли розпорядження голови військової колегії Верховного Суду СРСР Василя Ульріха і виконуючого обов’язки головного військового прокурора Н. П. Афанасьєва військовим прокурорам і головам військових трибуналів військ НКВС про підсудність військовополонених їхнім структурам.

У березні 1940 р. починається інтенсивна підготовка до операцій «остаточного розвантаження» Козельского, Осташковского і Старобільського таборів. Охорона таборів – внутрішня і зовнішня – була значно посилена. У Москву в штаб викликали для інструктування командирів бригад і дивізій, що здійснювали зовнішню охорону. Організацією транспортування ув’язнених в УНКВС Смоленської, Калінінської і Харківської областей займалося Головне транспортне управління НКВС.

16 березня 1940 р. в’язням заборонили листування з рідними, а до 25 березня всі табори знаходилися в повній готовності до операції «розвантаження». З 3 квітня з Москви почали надходити списки військовополонених, складені 1 спецуправліннням НКВС, з розпорядженнями про передачу осіб, що фігурують у списках, управлінням НКВС відповідних областей.

А в’язні зовсім не усвідомлювали тих жахіть, які їх чекали, сподіваючись, що їх відправлять на Батьківщину чи в яку-небудь нейтральну країну. В очікуванні «розвантаження» настрій був піднесеним, звучали заклики: «Триматися міцно за честь польського офіцера, за майбутню велику Польщу! Що б не сталося, Польща була і буде!». Деякі навіть просили... прискорити відправку. Вони напевно не сподівалися участі, яку підготувало їм радянське керівництво.

А тим часом військовополонених почали по залізниці перевозити в Харків, а далі, з Південного вокзалу, у так званих «тюремках» по 15 осіб, відправляти у в’язницю НКВС по вул. Дзержинського (тепер Мироносицька). Офіцерів обшукували, зв’язували за спиною руки і поміщали в камери в підвалах внутрішнього будинку в’язниці. Потім, як зізнався під час допитів у 1990 – 1992 р. тюремний стражник лейтенант Митрофан Сиромятников, військовополонених по одному вводили в камеру, у якій за столом сиділи старший лейтенант НКВС, начальник комендатури УНКВС Харківської області Тимофій Купрій і прокурор. Вони задавали питання, з’ясовуючи особисті дані, допит завжди закінчувався словами: «Можете йти». В офіцера, що повернувся спиною, звичайно стріляв з нагана Купрій. Він же підірвав цей будинок в’язниці в 1941 р., перед тим як у Харків увійшли німці.

Як показали антропологічні дослідження, проведені під час ексгумації в 90-х роках, у Катині і Калініні постріл робився в потилицю, у Харкові ж, у більшості випадків, стріляли в упор, приставивши пістолет до потилиці, на рівні перших трьох шийних хребців. «Достоїнствами» такого методу було те, що череп залишався цілим і рана менше спливала кров’ю.

Розстріли відбувалися пізно ввечері і вночі. Тіла, загорнені в плащі, вантажили в машину і вивозили в ліс за 12 км від центра міста в напрямку на Москву, недалеко від району П’ятихаток. У цьому лісі, поблизу поховань більш ранніх жертв НКВС, заздалегідь були викопані ями, у які скидали мертві тіла. Гадали, що поховані там по ночах останки ніколи не будуть знайдені, а правда про трагічну долю людей назавжди залишиться під покровом забуття.

Катинь, Мєдноє, Харків... Жахливий злочин – убивство 21 тисячі ні в чому не винних польських офіцерів, десятків тисяч громадян колишнього СРСР – забуттю не підлягає. Цвинтар у Харкові – свідчення цьому. Тут поховані не тільки польські офіцери зі Старобільського спецтабору, привезені в Харків навесні 1940 року і розстріляні в підвалах НКВС, але і тисячі інших, частково ідентифікованих, жертв кривавого терору 1937 – 1939 р.

Перші звістки про масові розстріли польських військовополонених навесні 1940 р. з’явилися ще під час війни, навесні 1943 року, коли німцями в Катині були виявлені поховання. Наприкінці квітня 1943 р. Міжнародний Комітет Червоного Хреста організував виїзд у Катинь групи представників судової медицини з нейтральних країн. Була однозначно встановлена дата смерті: березень – квітень 1940 р. Ця дата рівнозначна твердженню, що злочин учинений радянськими органами.

Правда про вчинене поширювалася поступово, істина важко пробивала собі дорогу. Пройшло ще майже півстоліття, і 13 квітня 1990 року ТАРС назвало Катинску справу одним з найстрашніших сталінських злочинів. Президент РП Войцех Ярузельский, що перебував тоді з візитом у Москві, одержав від президента СРСР Михайла Горбачова дві папки документів, що містили складені НКВС іменні списки офіцерів, вивезених зі спецтаборів у Катынь і Мєдноє, а також списки в’язнів Старобільська. Трохи пізніше, 14 жовтня 1992 р., представник президента Росії Бориса Єльцина передав польському президентові рішення політбюро КПРС від 5 березня 1940 р. про розстріл польських військовополонених і інші документи, що раніше мали гриф «Цілком секретно».

У 1989 році по всій Польщі родичі загиблих почали створювати громадські організації «Катинські родини», об’єднані потім у Всепольську федерацію. У період з 25 липня по 7 серпня 1991 року в Харків уперше прибула польська ексгумаційна група, до складу якої входили військові прокурори, експерти судової медицини, антропологи, археологи, фахівці з фалеристики, журналісти. На території VІ кварталу лісопарку під прокурорським наглядом СРСР, у рамках радянського слідства в справі Катинського злочину, була проведена ексгумація, у результаті якої були знайдені три братські могили офіцерів Війська Польського, дві могили радянських громадян. Був визначений спосіб убивства і знайдені речові докази: листи від їх родичів, фрагменти газет, військові нагороди, медалі, особисті алюмінієві медальйони військових, предмети культу, документи. На початку 1993 року біля п’яти тисяч знайдених у могилах речей з Харкова і Мєдного були передані в музей Війська Польського у Варшаві.

Урочисте поховання останків людей по закінченні ексгумації відбулося 10 серпня 1991 року в присутності офіційної польської делегації і родичів загиблих. Дев’ять трун, покритих національним біло-червоним прапором Польщі і стрічкою хреста «Vіrtutі Mіlіtarі», опустили в могилу. Поруч був установлений 7-метровий дубовий хрест.

Ексгумації в Лісопарку продовжувалися в 1994, 1995, 1996 р. Місця поховань визначалися методом археологічного зондування. За ці роки їх було проведено 4673. За п’ять років відкрито 15 польських братських могил. У найбільшій з них довжиною 14 метрів і шириною понад 4 метри спочивали останки 1 025 чоловік. Виявлено також 60 поховань громадян колишнього СРСР різних національностей, у цих могилах знаходилися останки 2098 осіб. Усього було виявлено 75 братських могил.

У вересні 1996 року на кожній польській могилі встановили березовий католицький хрест, на інших могилах – православний. Відбулася урочиста жалобна меса за участю родичів загиблих, які прибули з Польщі, членів ексгумаційної групи, а також людей, котрі доклали багато зусиль для встановлення істини. Продовжувалися двосторонні переговори про створення цвинтаря. Оскільки поховання польських офіцерів і радянських громадян знаходилися поруч, було вирішено створити спільний Цвинтар жертв тоталітарного режиму.

27 червня 1998 року за спільним рішенням Президента України Леоніда Кучми і Президента Польщі Олександра Кваснєвського в Харкові відбулася урочиста закладка освяченого Папою Римським Іоанном Павлом ІІ пам’ятного каменю під Цвинтар жертв тоталітаризму. 17 червня 2000 року в присутності прем’єр-міністрів України і Польщі Віктора Ющенка і Єжи Бузека Цвинтар був урочисто відкритий. На ньому поховано 4300 польських офіцерів, взятих у полон, насильно утримуваних радянським НКВС у 1939 і розстріляних у 1940 році. Лежать тут також 2746 (тільки фактично встановлених) безневинно убитих громадян колишнього СРСР. Це представники багатьох національностей: українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, азербайджанці, вірмени, татари і представники різних конфесій: християнства – православні і католики, іудаїзму, ісламу. Родичі загиблих можуть схилити тут голову в скорботному мовчанні.

Цвинтар у П’ятихатках став місцем, куди приходять не лише родичі похованих там людей. Відвідування цього священного місця стало традицією для численних гостей Харкова. Серед них – польські урядові делегації, родичі загиблих польських офіцерів, об’єднані в організацію «Катинські родини», які приїжджають із усієї Польщі і з різних куточків світу. В урочистих заходах, які проводяться на Цвинтарі, поряд з гостями з Польщі беруть участь і офіційні особи України, представники влади Харкова й області.

Особливо урочисто відзначаються річниці трагічних дат новітньої польської історії: 1 вересня – початок ІІ світової війни і 17 вересня – напад СРСР на Польщу. Присвячуються цим подіям щорічні легкоатлетичні змагання «Біг Свободи», які стали вже традиційними. Організовані громадським об’єднанням «Шостий квартал», вони проводяться з метою увічнення пам’яті про жертви тоталітарного режиму, виховання підростаючого покоління в дусі гуманізму, зміцнення добросусідських відносин між незалежною Україною і Республікою Польща. Це і Міжнародний Катинський моторейд, учасники якого, люди молоді і старші, щорічно, з 2000 року, виїжджають із Польщі на мотоциклах у своєрідне паломництво. Об’єднані однією великою метою, – вшанувати пам’ять польських офіцерів, вони відвідують місця їхнього поховання на території колишнього СРСР. Той, хто хоч раз побував на урочистому покладанні квітів на Цвинтар і на месі, відслуженій ввечері при світлі смолоскипів, ніколи не зможе цього забути.

За матеріалами брошури «Цвинтар жертв тоталітаризму Харків – П’ятихатки», виданої за сприяння Генерального Консульства Республіки Польща у Харкові

 

Дивись також:

Міжнародний Катинський моторейд проїхав Харковом

«Біг Свободи» чекає на харків’ян

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори