пошук  
версія для друку
28.09.2007 | Євген Сверстюк
джерело: www.pravda.com.ua

Про національну честь

   

Є речі, про які неприйнято говорити, але вони настільки важливі, що про них так чи інакше постійно думають, їх гостро переживають. Про порядність в доброму домі не говорять, але це складова, без якої нема ні виховання, ні навчання, ні навіть звичайної розмови за столом.

 

Про національну честь і гідність говорять найменше. Але в цьому тихому затоні мовчання водяться такі чорти, як нетерпимість, ксенофобія, самохвальство і біснуватість. Нині скажи постійним учасникам телешоу про національну честь, вони здивуються.

 

«Національна честь – а с чем ее кушают?» – засміється Шуфрич. «Я знаю три мови, але там такими словами і не пахне», – відріже вам Рудьковський. «Еще чего не хватало, я сыт по горло», – недбало відповість Цушко. «Здесь просто попахивает национализмом» – закине вам «історик» Табачник. «Вот именно, – підтримає Янукович. – Еще мова – это хотя бы конкретно».

 

Усіх цих мислителів юридично зрезюмує Богословська: «В Конституции Украины нет такого понятия, и не известно, с чем его употребляют».

 

Справді, поняття «національна честь» не записали в Конституцію. Там нема і таких понять, як совість, сором, самоповага, правдомовність. Але без тих понять і людини нема.

 

Конституція пишеться для людей нормально вироблених, для гідних громадян. Формаліст буде використовувати кожне слово в ній на свою користь, зіґнорує її зміст і дух, як це зробив «ґарант Конституції» Кучма разом з Литвином і Медведчуком.

 

Без людини закон не діє і ніякі кодекси не чинні. Скільки торгувалися за кожне слово в «Універсалі» президента! Потім підписали, але дотримуватися слова комуністи і екскомуністи не вміють. Вони ставляться до закону так, як і большевики – залежно від вигоди.

 

Тим часом закон, чи то моральний, чи конституційний, чи податковий, є тільки тоді законом, коли його твердо виконують і тоді, коли він обминає особисті інтереси і встановлює сувору дисципліну підпорядкування рівну для всіх.

 

«Ми прийняли кодекс чести, який не дозволяє зневажати опонентів», – сказав Шуфрич, а далі поніс напівблатним жарґоном про оточення президента, а про самого президента України – зневажливо: «Він, Ющенко».

 

Як може такий «кодекс» прийняти партія, вся «програма» якої полягає в дискредитації помаранчових, в большевицькому знищуванні противника і перехоплюванні від нього популярних гасел? У них навіть передвиборні обіцянки скопійовані з большевицьких, тільки там обіцяли збільшення чавуну і сталі на душу населення, а тут – збільшення мінімальних пенсій і зарплат…

 

Хтось же підкинув Януковичеві поняття «кодекс чести», не пояснивши при тому, що кодекси – це суворі самообмеження і фактично обов’язок чесного служіння, що виключає боротьбу за владу будь-якими методами.

 

З поняттям національної чести є взагалі проблеми в посткомуністичному суспільстві, де звикли до того, що під виглядом «інтернаціоналізму» часто честь  «менших братів» прирівнювали до шкідливих «пережитків минулого».

 

Фактично національна гідність і честь культивувалася тільки в тюрмах і концлагерях, де утримувано під наглядом тих, хто честь і свободу ставив понад життя. Моральна сила учасників УПА  трималася саме на цьому понятті.

 

Інакше важко собі уявити, як молоді сільські хлопці, кинуті в зону жорстоких випробувань, протягом 25 років залишалися вірними присязі, не просили помилування і не дозволили собі зганьбити ім’я українця.

 

 

 

Національна честь була останньою стеблиною, за яку вони трималися до кінця. Ті ув’язнені націоналісти не дозволили собі слова неповаги чи до кавказців, чи до сіоністів, чи до прибалтів. Вони були на голову вище  за лаґерних офіцерів, які намагалися вносити міжнаціональні чвари і нерідко демонстрували гординю «старшого брата».

 

Національна честь – це високий і нелегкий обов’язок. Він забезпечує чесне життя за законами і правилами, які виключають потурання спокусам наживи і слабкостям пристосовництва.

 

В молодій незалежній державі такі лицарі обов’язку мають підпирати авторитет своєї держави на кожному кроці. Адже навколо – море конформістів, звичних служити і Богові, і мамоні. Їхня патріотична риторика навіть щира – ні до чого не зобов’язує.

 

Їх духу не вистачає навіть на те, щоб триматися скрізь і всюди своєї мови і національної орієнтації (що лежить в самій натурі європейця), не те щоб жертвувати вигодами заради принципів.

 

Тут лежить причина падіння авторитету «патріотичних сил». Де вони виявили свою моральну висоту, стійкість, гідну подиву? Де вони ставили на карту свою кар’єру і вигоду? Хто де помітив їх жертву для загальної справи?

 

Вони поводилися, як усі, і брали собі привілеї, як усі. То чим їх патріотизм кращий за гру в патріотизм  з боку того, кому все байдуже?

 

В народі є туга за справжніми патріотами, які б височіли над популістами-демагогами і балакунами. І є готовність виявити довіру тим, хто мужньо і послідовно відстоює національну честь.

 

При чому, я маю на увазі не лише українців – чоловік чести подобається всім! Поряд з такими послідовними людьми дуже не певно почували б себе всілякі перевертні, що відчули свій час в «ослабленому правовому полі».

 

Практично в наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію. В євангельській притчі  про весільних гостей розповідається про демократизм господаря, який велів запрошувати всіх.

 

Серед запрошених він побачив чоловіка в нехлюйній одежі: «Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав. тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви. Там буде плач і скрегіт зубів…»

 

Спершу я був вражений аж такою карою за порушення етикети. Потім зрозумів, що справа тут інша: Чоловік без чести зневажив Господа! Він принизив весільну учту, замість прикрасити її та звеличити торжественністю своєї ролі. Він був покараний за змішування ролей і за профанацію, якщо брати її в побутовому вимірі.

 

Це притча для наших шуфричів, які скористалися демократично відчиненими дверима, схопили високе запрошення, навіть не подумавши про пристойний вигляд і пристойну поведінку, не кажучи про честь.

 

Мінімальна вимога до державного службовця – знання своєї справи, знання державної мови, беззастережна пошана до державних символів і безумовне відстоювання державних інтересів.

 

Шанування закону, повага до людини, до звичаю – це і є та перша умова до скликаних гостей. А далі вже вихід з поля широкої демократії – на поле суворого вузького вибору… – «Бо багато званих, а мало вибраних» – говориться в притчі.

 

В демократичній Америці державний службовець, помічений на обмані, брехні чи недостойній поведінці – викидається за поріг. У нас же злодій доказує, що його не впіймали, зрадник перед телекамерою пояснює свої інтереси і симпатії, нездара викручується, як поганий школяр – і все це по телебаченню подається для народу! І ніхто не щадить душі того народу!

 

– Це не держава, а якийсь балаган! – розводять люди руками. Але подивіться, як працюють люди, як переживають за державу, як соромляться за неї, і побачимо, що справа не в державі, а в тому, хто її представляє. Адже навіть у добру шкільну клясу впустіть двох-трьох нахаб – і одразу весь налагоджений порядок зіпсутий. А що станеться тоді, коли директор покриватиме тих нахаб, а завпедами призначить безсоромних діляг, які навіть не реагують на запитання і вимоги батьків.

 

А станеться те, що  в Кабінеті Міністрів України, куди В. Янукович переніс закони кримінального блату. Про яку національну честь можна говорити людям, які успадкували від комуністів негативний принцип «боротьби проти» сусіда і зробили собі з того політику?

 

Від комуністів вони успадкували й антиукраїнський дух державної політики. Це ж яка психопатологія: віце-прем’єр з гуманітарних питань в Кабінеті Міністрів України відомий як українофоб, а більше нічим не відомий!

 

Дуже прикро говорити про національність. В Європі про це не говорять – про це стримано мовчать. Але коли твою націю в твоєму уряді зневажає усяка непотріб, то доводиться говорити.

 

Бо хіба це не зневага, коли перед мільйонами українців по телебаченню виступає Шуфрич, Цушко, Рудьковський, люди без роду, без племені – і говорять що попало, як перед вівцями, які нічого не розуміють. Дехто з них дозволяє собі переходити на українську мову, звертаючись до «західніх українців», знаючи, що і  цей поросячий маневр пройде безкарно.

 

Тут мені хтось закине: а Петро Симоненко, а Іван Бокий, а блудний син В’ячеслава Чорновола – чим вони кращі? Нічим не кращі, хоча декому треба робити скидку з клінічного погляду. Але коли зневажає президента (а це один з державних символів) українець, то тут напрошується аргумент недорозвиненості і браку виховання.

 

А коли не українець, то тут, крім тих двох аргументів, напрошується ще і лермонтовський закид: «смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы». Не треба лукавити: національний мотив у нашому мисленні завжди присутній. І зокрема він цінується тоді, коли росіянин, єврей чи молдованин виявляють національну коректність і порядність на службі в українській державі. Таких ставлять за приклад усім.

 

А коли Кінах дуже розумно і продумано говорить в бік політичного противника святі слова: ви не думайте, що законом і мораллю можна нехтувати, що помаранчева революція забулася, що народ знов нічого не значить… А після цього перед тією ж телекамерою він, згорбившись йде на службу до того ж противника, то як тут не посміхнутися багатозначною посмішкою?.. А коли після того всього Кінах ще говорить про «Український прорив», то руками розведеш…

 

Тут місце нагадати аксіому: якийсь прорив можливий тільки тоді, коли попереду йде духовний прорив, неодмінні складові якого – глибока віра і національний дух. Дешеві замінники в формі матеріяльних обіцянок, інтелектуальних зусиль і нових технологій тут – як лялька проти живої дитини.

 

Тільки живою гарячою кров’ю можна зрушити кволе серце. Ніякі дешеві замінники, ніякі вигадані гасла, ні підтримка з боку сусідів, ні найвишуканіший популізм не дасть нового дихання нашій недужій країні. Сміливі рішучі кроки роблять мужні люди з принципами і з готовністю до самопожертви. «Чия рука, порушена любов’ю, той меч із піхви видобудуть здола?» – вічно запитує Леся Українка.

 

Вона закликає нові молоді сили з поля нарікань на поле чести. Не лякайтесь, що проти вас сила накраденого капіталу. Хіба це сила – це тимчасовий міраж в нашому світі, де ідоли повстають і падають від подиху сили Слова.

 

Жорстокий ХХ вік продемонстрував нам, наче у мультфільмі, і експропріяцію експропріяторів, і розвінчування героїв, і по ганьблення вождів, перед яким тремтів світ. Після цього нинішні амбітно надуті балончики, які обминають закон і надіються, що той зневажений закон захистить їхні багатства, виглядають мухами-одноденками.

 

Накрадене як легко прийшло, так легко й піде.  А самозаспокійливі ілюзії, що з українським народом вже можна не рахуватися, бо після катастрофи 1933 і воєнних утрат воєнної він вже на щось неспроможний – то вічний нерозум ситих…

 

Вони так думали і перед козацькими повстаннями, і в 1917, і в 1942, коли українська молодь розпочала війну проти двох найлютіших потуг. Вони не могли повірити, що за кожним кущем на них чекатиме смерть від таких терпеливих і миролюбних українців…

 

І що цікаво, усі ці вибухи народного гніву виникали не від голоду і холоду, як думають утробні матеріялісти, а найчастіше від зневаги й образи, від наруги над народними святинями, від зневаги до нашої віри, звичаїв, мови. Характерно, що ті пересичені пани навіть не розуміють, що ображають честь і гідність людей.

 

Згадаймо Кучму і його радників, як вони запевняли один одного, що Україна – не Грузія. Вже перед початком помаранчової революції. Вони отямлись  і побачили  розбуркане народне море! Коли гроза минула, порожні балакучі голови  почати гудіти, що то був лише «мітинг», «тусовка».

 

Їм невтямки, що в тій стриманості  було більше сили, ніж у кровопусканні. Вони не розуміють, що сьогодні вже ні міліція, ні військо не буде захищати влади – проти свого народу. Пустобрехи хваляться, що вони «врятували Україну від громадянської війни».

 

Якої війни? За кого? За що? Ви думаєте, що донецькі хлопці підуть на смерть за своїх олігархів? Думаєте, що солдат знов заспіває «все, как один, умрем»? Невже не розумієте, що з першими пострілами розметуть (за допомогою ваших же охоронців) ваші котеджі  і спалять награбоване?

 

Інфантильні ілюзії потрібні скоробагатькам, щоб не бачити, що сидять на вибухівці. Зухвалим вискочкам здається, що рабовласницькі звичаї, заведені в їхніх «офісах», вже закріпилися. Отже, можна думати про тотальне зомбування…

 

Їм здається, що гурт вірних слуг і до всього байдужі бомжі – це і є народ. Але кожен раз після виборів виявляється, що народ розумніший, ніж вони думали. Ні куплені брехуни з телеканалу, ні політизовані попи, ні баламути з бірками «російських політтехнологів» впливу на народ не мають. Ніхто серйозно не  сприймає «антикризової коаліції». Сміються, коли  білякоритні екскомуністи називають себе «національною коаліцією».

 

Дивне явище: буржуазія уміє  пристосовуватися до народу, а комуніст так вже звик дурити людей, що у нього нема того слова, якому люди вірять. Ні блатним, ні екс комуністам не повірять. Чому? Вони йому чужі – духом чужі.

 

Не хочу, щоб мене запідозрили, наче я промовляю до сумління білякоритних. Відомо, що коли комар п’є кров – він нічого не чує і не бачить. Я хочу, щоб у повітрі прозвучали тихі сигнали тривоги. Колись М. Коцюбинський устами селянки  нагадував: «Ми бідні, але чесні». Оглухлим слугам Кремля Василь Симоненко кричав:

 

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

 

Ніхто не перекреслить мій народ!

 

Тичина проникливо говорив: «Яка біда мене, яка чума  косила, а сила знову розцвіла».

 

Прикро, що знов  у своїй державі  ми змушені захищатися словами поетів. Перед духовними бомжами… Перед гонителями і грабіжниками, які дорвалися до мандату недоторканості і перед продавцем дріб’язку, що пояснює: «Да я вас не ругаю, просто у меня такой голос: я всю жизнь была на партийной работе…»

 

Перед усіма  «продуктами епохи» треба одверто  говорити  слова, які щось будять і прояснюють образ Божий.

 

Адже це страшно, коли претенденти до народного парламенту  називають один одного «ублюдками», обіцяють: «змусимо бути чесними», а мер Києва в листівці: «Луценко врет» говорить слова, яких не повинен вживати  мер жодного міста у світі (чи може це підробка? Але ж «ответственный за выпуск Джангиров»).

 

Розхитуванням нашого корабля займається  дуже багато і злих, і морально ослаблених,  і душевно хворих людей. І  їм дають слово перед телекамерами.

 

Однак прислухаймося до тих, кому дають слово зненацька і на півхвилини. Придивімося до тих, що продають картоплю і моркву. До тих, що комусь будують і будують нові квартали.

 

У них же більше душевного спокою, гідності і порядності, ніж у тих, що кудись поспішають на «Мерседесах». Чи можуть вони серйозно поставитись до маріонеток, які перед виборами белькочуть про «процвітання», про «другу державну мову», про НАТО… В очах людей вони наче з НЛО…

 

Чи знають ці гості з Марса, що народ – не отара? Що з народом треба говорити з повагою, передусім з повагою до себе і до здорового глузду? Що в народу є поняття чести, і не треба нехтувати тим. Ніколи  не проститься тим, що  зводять хулу на святого Духа, якому молиться народ…

28.09.2007

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори