пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200728
12.10.2007

100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка

   

Народився в селянській сім’ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомо­льського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з’їзду (1930) і член ЦК Комсо­молу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).

З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну ака­демію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґе­нерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Віт­чизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орде­ном Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 праць із вій­ськової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри опе­ративно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захис­тив докторську дисертацію.

Після XX з’їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповід­ність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Про­грами КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. «У моїй душі царю­вав розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

07.09.1961 Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депу­татського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далеко­східний військовий округ.

В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Григоренко.Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійш­ли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у війсь­ках Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радян­ської держави, її каральна політика стосовно робітників (приду­шення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.

01.02.1964 Григоренко був затриманий органами КГБ в аеропорту Хаба­ровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в’язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чо­го був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експер­тиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатични­ми рисами характеру». (На думку Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС). Інші члени «Спілки» були визнані слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.

17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада роз­глядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув’яз­нення Григоренко познайомився з Олексієм Добровольським.

Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об’єктом критики й ініціатором постанови Ради Міні­стрів, Григоренко був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття ка­ральної психіатрії в СРСР Сергій Писарев, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

Восени 1967 Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Григоренко зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.

У 1967-1968 Григоренко – один з організаторів і активний учасник пети­ційної кампанії навколо процесу Гінзбурґа – Ґаланскова. Він висту­пав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді кому­ністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій висловлювалось прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетво­рення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословаць­кого народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учас­ників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися ви­ведення  військ із Чехословаччини.

Наприкінці 1968 Г. написав працю «Про спеціальні психіатри­чні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душев­нохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи екс­пертизи й  утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості спра­вжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хво­рих у цих умовах».

Починаючи з 1968 Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гаря­чим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в од­ному з московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажа­дав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повер­нутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам’яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!», став упо­рядником самвидавського збірника «Памяти А.Е. Костерина» (лис­топад 1968). Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатар­ського народу після депортації.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарсь­ким рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокурату­рою, у московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний об­шук, під час якого був вилучений весь його архів. Навесні 1969 на прохання кримських татар Григоренко почав готуватись до суду над учасни­ками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Не­зважаючи на погрози КГБ, вилетів у Ташкент, підготувавши про­мову для процесу «Хто ж злочинці?»

07.05.1969 Григоренко був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред’явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голоду­вав на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався приму­совому годуванню, побиттю і знущанням. Його тюремний щоден­ник, переданий на волю, був опублікований в «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був ви­знаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербсько­го визнали результати попередньої експертизи помилковими.

04.12.1969 Григоренко знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася  його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 Григоренко був спрямований на примусове лікування в Черняховську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енер­гійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в’язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар 06.06.1969 у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві з’явилися дві значні праці, присвячені Григоренку: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. 06.10.1969 у московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 у Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських і бельгійських правозахисників. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відпові­дальність за неї згодом узяв на себе Семен Ґлузман. Після того, як Володимир Буковський у 1971 передав на Захід історії хвороб декількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Григоренка, міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. У 1973 на Заході вийшов збірник публіцистики Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, у тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.

19.09.1973 Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков’ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припи­нення примусового лікування.

Через декілька днів Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву, у якій був виражений протест проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до  делегатів і гостей XXV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра Гінзбурґа, Юрія Орлова, Анатолія  Щаранського, Володимира Слєпака, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Звіада Ґамсахурдія. У лютому 1977 склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінкського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».

05.12.1976 брав участь у традиційній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!».

У листопаді 1977 Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у йо­го житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

У США в 1978 Григоренко був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров’я». Продов­жував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним пред­ставником Української Гельсінкської Групи, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим. Зустрічався з лідерами держав, брав участь в альтернативній Мадридській нараді НБСЄ, поставив перед ООН питання про деколонізацію СРСР. Читав лекції, писав публіцистичні статті, які виходили багатьма мовами, мав величезну популярність у світі як людина сумління, як кришталево чиста, гранично чесна особистість. Григоренко був не бунтівник, а стратег, що свідомо і цілеспрямовано боровся проти Імперії Зла – і переміг її. Він відкривав і вказував іншим дорогу до добра.

На початку 1980-х рр.. вийшли його спогади – російською, українською, французькою, німецькою мовами, що стали дуже популярними.

Похований на українському цвинтарі Баундбрук біля Нью-Йорку (штат Нью-Джерсі, США) з військовими почестями, з участю людей багатьох національностей і конфесій.

Указом Президента Російської Федерації в 1993 Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора. З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині.

У листопаді 1991 медична комісія, створена з ініціативи Головної військової про­куратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і ви­знала Григоренка здоровим.

У 1997 Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента Украї­ни – орденом «За мужність» І ступеня. У Криму декілька вулиць носять його ім`я. У Києві є проспект П.Григоренка.

5.03.2007 Президент України В.Ющенко підписав Указ про відзначення 100-річчя П.Григоренка. У подячному листі його син Андрій написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але і цілому світу, світу, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості.»

У день народження П.Григоренка вшанують у Симферополі. У Києві 17 жовтня о 17 годині у видавництві «Смолоскип», яке готує книжку його творів, відкриється фотовиставка (вул. Межигірська, 21), 18 жовтня, в четвер, у Будинку вчителя (Володимирська, 57) розпочнеться о 19 годині вечір його пам`яті. Виступлять його син Андрій, Леонід Плющ, Раїса Руденко, Мустафа Джемілєв, Семен Ґлузман, Осип Зінкевич, представники Міноборони.

 

Бібліографія:

І.

П. Григоренко. Мысли сумасшедшего. Избранные письма и выступления. – Амстердам: Фонд им. Герцена, 1973.

П. Григоренко. Сокрытие исторической правды – преступление перед народом! Открытое письмо в редакцию журнала «Вопросы истории». – Лондон, 1973.

П. Григоренко. В подполье можно встретить только крыс... – США: Детинец, 1984.

П.Григоренко. Спогади / Переклад О.Кислиці. – Детройт: Вид-во „Українські вісті”, 1984. – 751 с.

П. Григоренко. В подполье можно встретить только крыс... / Предисловия Григоренко А.П.; Ковалева С.А. – М.: Звенья, 1997.

П.Григоренко. Без друзей за друзьями иду. Из воспоминаний генерала Петра Григорьевича Григоренко. – газ. 30 октября, 2001, № 17. – С. 8-9.

II.

Буковский В.К. И возвращается ветер. – М.: Демократическая Россия, 1990.

Евграфов Г. Каждый торит свой собственый путь // Горизонт. – 1990. – №1. – С.23-24.

Евграфов Г. Разжаловать в рядовые!, или история о том, как один генерал стал диссидентом // Театр. – 1990. – №12. – С.68-86

Кто такой П.Г. Григоренко? // Военно-исторический журнал. – 1990. – №10. – С.87-90.

Орлова Р., Копелев Л.  Генерал // Огонек. – 1990. – №50. – 18-25 дек. – С.11-13

Храбровицкий А.В. Григоренко // Советская библиография. – 1990. – № 4. – С.142-144.

Левин М. Честь сумасшедшего генерала // Новое время. – 1991. № 44. – С.39.

Штурман Д. Воин без страха и упрека // Время. – 1993. – 9 дек.

Бахмина Т. Пять вечеров // Русская мысль. – 1993. – 23 дек. – № 4010. – С.10.

Поляновский Э. Мятежный генерал // Известия. – 1994. – 30 мая – 1 апреля. – № 59-61.

Бессмертие Петра Григоренко (Обзор писем).  // Известия. – 1994. – 27 июля.

Бобков Ф.Д. КГБ и власть. – М.: Ветеран, 1995. – С. 254-255.

Дон-Кихот XX века: генерал Григоренко // Кентавр. – 1995. – № 4.

Сахаров А.Д. Воспоминання. – М.: Права человека, 1996. – Т. 1.

Алтунян Г.О. Петр Григорьевич Григоренко. Очерк. – Харьков: РА-Каравелла, 1997. – 20 с.

Поляновский Э. Улица Петра Григоренко должна появиться в Москве // Известия. – 1997. – 14 окт.

Петровский Л.П. Генерал, победивший Андропова // Вечерний клуб. – 1997. – 16 окт. – С. 15.

Феофанова Алла. Песня судьбы (Генерал Григоренко. Доктор Глузман) // Зеркало недели, 1997. – 5 квітня.

Прорив до волі. Інтерв’ю В.Овсієнка з М.Руденком. – Народна газета. – 1997. – № 41 (322). – Жовтень.

Ланда М. Петр Григоренко (1907-1987): Факты биографии // Правозащитник. – №4. – С. 93-107.

Руденко М. Найбільше диво – життя. Спогади. – Київ–Едмонтон–Торонто: Таксон, 1998. – С. 411-443.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. – Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. – С. 67 – 73.

Зубарєв Дмитрій І., Кузовкін Геннадій В. (Москва). Доповнив В.Овсієнко.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори