пошук  
версія для друку
17.10.2007

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (ПРОЕКТ)

Схожі повідомлення

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Проект Конституції України (2012) із постатейними коментарями

Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості?

ПРОСЛУШИВАНИЕ ТЕЛЕФОНОВ В МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕ И ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ ОДИННАДЦАТИ ЕВРОПЕЙСКИХ СТРАН(ВЕЛИКОБРИТАНИЯ, ГЕРМАНИЯ, ФИНЛЯНДИЯ, ФРАНЦИЯ, ШВЕЙЦАРИЯ, ШВЕЦИЯ, ВЕНГРИЯ, ПОЛЬША, РОССИЙСКАЯ ФЕДЕРАЦИЯ, РУМЫНИЯ, УКРАИНА)

Коментар до проекту Кримінально-процесуального кодексу України [1]

Аналіз проекту закону «Про очищення влади»

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

   

Проект Конституції України підготовлений конституційним експертом
Харківської правозахисної групи Всеволодом Речицьким

 

Шановний читачу!

Вашій увазі пропонується створений експертними зусиллями Харківської правозахисної групи проект нової Конституції України. Свого часу даний проект було створено на замовлення Українсько-Американського бюро з захисту прав людини. Проект було надруковано трьома мовами (українська, російська, англійська) в 1994 році.

З того часу Україна пережила прийняття Основного Закону 1996 року та політичну реформу 2004-2005 років. Відомо також, що в кулуарах української державної влади йде робота над створенням відразу кількох нових конституційних проектів. Саме тому ХПГ вважає можливим і необхідним повернутися до задекларованих нею раніше конституційних ідей. Ми й досі вважаємо, що вони не застаріли.

Всі наші, а також один незалежний коментар до проекту подано після тексту Основного Закону. Коментарі від нової аудиторії читачів ми очікуємо одержати саме внаслідок даної публікації. Власне, саме для того, щоб повернутися до обговорення конституційної проблематики ми подаємо цей дещо по-новому відредагований нами текст.

Харківська правозахисна група

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (ПРОЕКТ)

Глава І. ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВОЮ

Глава II. ГАРАНТІЇ СВОБОДИ

Глава III. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Глава IV. ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Глава V. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Глава VI. РЕФЕРЕНДУМ

Глава VII. НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ

Глава VIII. ПРЕЗИДЕНТ

Глава IX. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ (УРЯД)

Глава X. СУДОВА ВЛАДА

Глава XI. ПРОКУРАТУРА, СЛУЖБА БЕЗПЕКИ, ЗБРОЙНІ СИЛИ, ПОЛІЦІЯ

Глава XII. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Глава XIII. НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

Глава XIV. ВОЄННИЙ СТАН

Глава XV. ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ

Глава XVI. ЗМІНИ ТА ДОПОВНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЇ

АВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ

ПОСИЛАННЯ НА ДЖЕРЕЛА

 

 ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Україна дуже давно перебуває у сфері впливів потужної юдео-греко-християнської традиції з її головною вартістю сво­боди. Але усвідомлення ідеї самодостатності особи та притаманності їй свободи у нас відбувалося з великими труднощами та запізненням. Після появи Загальної декларації прав людини 1948 року Україна все ж опанувала конечність включення своїх національ­но-визвольних змагань у світовий контекст поступу до свободи через вільну особистість.

Тоталітарна суспільна модель не визнає особистості, у ній суспільство та держава тотожні, а тому права особи – фікція. У ліберальних моделях суспільство і держава не тотожні, співвідношення між ними можуть бути різними. В залежності від такого співвідношення особистість має більший або менший простір для самореалізації. У розвиненому демократичному суспільстві державні структури перетворюються на специфічні гарантуючі структури суспільства з головною функцією – дотримання та захисту прав і свобод особи.

З цим спектром суспільних моделей співвідноситься відповідний набір типів конституцій: від тоталітарного соціально-контрольного варіанту до варіанту, де особистості та ідеї мо­жуть активно впливати на державні структури.

Але жодне суспільство не може ігнорувати ідеї справедливості (при будь-якому її наповненні), а тому сам процес створен­ня конституцій є пошуком у рамках національного менталітету якихось досить універсальних узагальнень та вартостей для на­ближення до цього ідеалу.

Осмислення цього відбувається сьогодні і в українському суспільстві. Потреба трансформації нашого суспільства у гро­мадянське не зустрічає відвертих заперечень, але суспільний загал важко опановує засади ринкової економіки, демократії, свободи приватного життя.

Використовуючи важку соціально-економічну та психологічну ситуацію та недостатню прозорість шляху трансформації у громадянське суспільство, владні структури пропонують Україні модель конституції звичайного посттоталітарного, але не громадянського суспільства. Державний проект практично ігнорує головне завдання демократичної конституції – стати заслоном від вторгнення державних структур у сферу індивідуальних прав та свобод, функціонування приватної власності та приватного життя. Певен, що за таких обставин ми не будемо вільними.

У своєму підході до конституції як такої, під впливом страху перед автономним індивідом ми ніяк не можемо позбутися своїх застарілих уявлень про конституцію як про кодекс засад громадського ко­лективізму, експлуатуючи при цьому навіть авторитет Юрія Липи. Проте Юрій Липа розглядав модель односкладового суспільства, а на­ше – реальне українське суспільство сформувалося, все ж таки, як багатоскладове.

Навіть якщо придивитися до головної складової – етнічного українця – то, не заперечуючи тез Ю. Липи про його індивідуа­лізм та одночасну схильність до асоціативної групи, артілі, мушу підкреслити, що той «індивідуалізм» так само як і та асоціативність мають різне наповнення в різних регіонах України (поліщук, наприклад, є більш патріархальним, ніж степовик, який є більш динамічним, «інноваційним»). То що ж, будемо підганяти все етнічне українство (не кажучи вже про українство політичне) під якусь «оптимальну» модель і під неї обтинати іншим ноги, руки, голови?

Все це – не апологетика атомарного суспільства, бо такого суспільства бути не може. Але конституція, як головний гарант свободи, повинна забезпечувати право індивідові навіть і на такий стан. Хіба націлена, навіть найбільш послідовно, на захист ін­дивідуалізму конституція погано боронить засади добровільної солідарності?

Оприлюднений нижче модельний проект[1] нової консти­туції України є справді альтернативним до офіційно-державного, бо пропонує варіант конституції України як основного закону громадянського суспільства. Він є по-своєму унікальним, бо конституція будь-якої демократичної держави у правовому сенсі – завжди унікальний документ. Її унікальність полягає, насамперед, у тому, що вона є головним гарантом свободи народу. Звичайно, конкретного народу. Не забуваймо також, що конституційні системи, засновані на пріоритеті свободи, ви­явилися найстабільнішими у світі, і це примушує нас визнати творчу й водночас стабілізаційну здатність свободи.

Хотів би торкнутися також двох тез, що прозвучали при обговоренні модельного проекту конституції під час її рекомендації до друку: «федералізація України обов’язкова»; «недостатньо націо­нальний характер проекту». Запропонована модель не нав’язує і не може нав’язувати федералізму, але залишає достатній простір для його природ­ного, а не декретованого втілення, так само як і природного ру­ху у протилежному напрямі.

Не забуваймо також про правовий універсалізм, бо різниця у культурній сфері не завжди повинна мати вирішальне значення. Всі статті Загальної декларації прав людини 1948 року мають – з правового боку – універсальний характер, бо кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового та міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить...

Наше суспільство гостро потребує свіжих правових ідей, які мало просто «холодно» запозичити в Америці чи Західній Європі. Треба бути захопленим ними, адже тільки в цьому випадку вони допоможуть нам здійснити творчу роботу свідомості, перетворити правосвідомість на своєрідне підґрунтя загальної свідомості, стимулювати нашу волю до праці й активності. На моє переконання, поданий нижче модельний проект Конституції України, як мінімум, виконує таку роль. Я навіть сподіваюсь, що українська спільнота захоче за такою конституцією жити.

Зиновій АНТОНЮК

Березень 1994 р.

 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

(ПРОЕКТ)

Ми, громадяни Української республіки, в своєму прагненні забезпечити невід’ємні права та свободи людини і громадянина, підпорядкувати всяку владу інтересам особи, а державу в цілому – інтересам суспільного загалу, піклуючись, перш за все, про свободу свого життя, затверджуємо цю Конституцію як най­вищий правничий авторитет.

Глава І. ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВОЮ

Стаття 1.

Воля народу визначає волю держави і є найвищим владним персоніфікованим авторитетом.

Конституція є найвищим деперсоніфікованим авторитетом.

Законодавча, виконавча та судова влади в Українській державі підпо­рядковані волі народу та цій Конституції.

Стаття 2.

Свобода народу є головним пріоритетом Конституції. Громадський мир, безпека, захищеність та стабільність є го­ловними пріоритетами Української держави.

Пріоритети Української держави підпорядковані пріоритетам Конституції.

Стаття 3.

Приватна власність визнається головною економічною за­садою свободи народу. Приватна власність є недоторканною і може міняти свою форму виключно за згодою власника.

Підприємницька ініціатива не обмежується. Засади свобо­ди договору гарантуються.

Стаття 4.

Законодавча та виконавча влади є автономними одна від одної.

Судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Судова влада дослуховується волі народу лише за умов, коли вона виражена в формі Закону.

Стаття 5.

Всі без винятку агенти держави, починаючи від Президента України й до найдрібнішої посадової особи повинні служити виключно на користь інтересів народу.

Їх повноваження мають визначатися виключно в даній якості.

Стаття 6.

Громадянин має право судового позову як до Української держави в цілому, так і до будь-якої посадової особи.

Стаття 7.

Вільно чинити власною долею є головним наслідком свобо­ди народу для кожного громадянина.

Діяти виключно в межах окреслених повноважень є голо­вним наслідком свободи народу для кожної посадової особи.

Стаття 8.

Коли свобода народу стає загроженою з боку Української держави, народ­ний спротив цьому в будь-якій формі визнається легітимним.

Стаття 9.

Інтелектуальна свобода не регламентується через жодні обмеження, проте можливі збитки від її реалізації підлягають відшкодуванню рахунком винної сторони.

Стаття 10.

Національні інтереси є пріоритетом зовнішньої політики Української держави, проте виконання державою вимог міжнародного права гаран­тується.

Належним чином підписані та ратифіковані міжнародні уго­ди мають пріоритет перед нормами українського законодавст­ва, за винятком цієї Конституції.

Глава II. ГАРАНТІЇ СВОБОДИ

Стаття 11.

Життя є передумовою свободи, отже, смертна кара вилу­чається в Україні із судової компетенції.

Стаття 12.

Кожна людина повинна народжуватися й жити в стані сво­боди.

Для забезпечення цього стану будь-які витрати Української держави не можуть визнаватись як надто високі.

Стаття 13.

Ринкова економіка є уособленням засад економічної свобо­ди. Демократія є уособленням засад політичної свободи. Недо­торканність особистого життя є уособленням засад приватної свободи.

Економічна, політична та приватна свободи не можуть бути скасовані. Вони можуть обмежуватися тільки в умовах воєнного або надзвичайного стану виключно на основі Закону.

Стаття 14.

Розмір приватних банківських рахунків та обсяг приватної власності в Україні не обмежуються.

Державні податки не можуть бути такими, щоб це становило загрозу економічній свободі.

Торгівля є вільною.

Іноземні інвестиції заохочуються.

Стаття 15.

Політичний присуд демократії є невідворотним. Він не може бути скасований або обмежений політичною доктриною, вибором церкви або окремих поколінь.

Засади поступу, керованого чимось іншим, ніж демократія, не визнаються.

Стаття 16.

Демократичними в Україні визнаються рішення, які було прийнято без порушення процедур. Порушення демократичних процедур є достатньою підставою для визнання будь-якого рішення не чинним.

Стаття 17.

Диктатура не може визнаватись легітимною за будь-яких обставин, поки діє ця Конституція.

Стаття 18.

Права політичних меншин гарантуються. Рішення, які було прий­нято на основі консенсусу, не можуть бути скасованими за по­годженням політичної більшості.

Політичні рішення більшості є обов’язковими до виконання лише впро­довж терміну своєї легітимності.

Стаття 19.

Для зайняття політичних посад принцип професійних вимог не застосовується.

Кожен повнолітній громадянин має активне та пасивне ви­борче право.

Політичне волевиявлення громадян та інших осіб в межах вимог Закону не контролюється.

Право кожної особи на політичну індиферентність підтверд­жується за будь-яких умов.

Стаття 20.

Пріоритетами приватної свободи особи визнаються:

а) свобода вибору місця проживання;

б) свобода вибору громадянства;

в) свобода вибору освіти;

г) свобода вибору релігії;

д) свобода пересування в межах країни та за її межами;

є) свобода вибору сексуального партнера;

є) право на збройний захист себе, своєї родини та влас­ності;

ж) право на беззастережне одержання інформації про себе;

з) право судового оскарження будь-яких порушень власних прав;

и) право на вільний вибір національної належності;

і) право на вільне спілкування з іншими за власним вибором при додержанні вимог невтручання в нього Української держави або приватних осіб.

Стаття 21.

Свобода слова не може бути скасованою або обмеженою в Україні ні Законом, ні пер­сонально уособленою владою.

Стаття 22.

Громадяни завжди є рівними у своїй гідності та консти­туційних правах, окрім права на зброю.

Спроба скасування будь-якого з конституційних прав і свобод є не чинною від початку.

Судовий позов для захисту конституційних прав та свобод безпосередньо на підставі Конституції гарантується.

Стаття 23.

Оскільки визнається право людини на збройний за­хист, вільне придбання особистої зброї гарантується.

Обмеження цього права може мати місце виключно на підставі особи­стого статусу, умови якого визначено в Законі.

Стаття 24.

Оскільки визнається можливість непересічних здібностей індивідів, право людини на не конформну поведінку гаранту­ється.

Стаття 25.

Ніхто не може бути примушений до страйку або до неучасті в ньому.

Страйк в умовах, коли наймодавцем є Українська держава, може бути заборонений лише для посадових осіб, але не більше, ніж під загрозою локауту.

Страйк в умовах, коли наймодавцем виступає не Українська держава, а хтось інший, гарантується за будь-яких умов, за винятком воєнного або надзвичайного стану.

На працівників та посадових осіб Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції України дія цієї статті не поширюється.

Стаття 26.

Ніхто не може бути примушений до вступу в професійні спілки, творчі спілки, партії, рухи, союзи підприємців та інші асоціації, засновані на колективному інтересі.

Стаття 27.

Право громадян на альтернативну, щодо військової, службу або роботу гарантується.

Стаття 28.

Закони, Укази та Постанови Уряду завжди оприлюднюються і є загальнодоступ­ними.

Акти самоврядування завжди оприлюднюються і є загаль­нодоступними.

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності на під­ставі акту, який не був належним чином оприлюднений.

Стаття 29.

Закони та інші нормативні акти, які погіршують стан грома­дянина або юридичної особи, зворотної сили не мають.

Стаття 30.

Презумпція не винуватості гарантується аж до набуття чин­ності судовим вироком.

Стаття 31.

Ніхто не може бути примушений свідчити проти себе або членів своєї родини.

Стаття 32.

Виправдувальний вирок суду, якщо він задовольняє підсуд­ного, не може бути переглянутий або скасований в жодному випадку.

Стаття 33.

Кожен, хто підозрюється в вчиненні злочину або правопору­шення, має право на юридичну допомогу з моменту, коли така підозра висловлена йому першою-ліпшою уповноваженою на це особою.

Стаття 34.

Арешт, обшук або виїмка в нічний час щодо осіб, які перебува­ють у власному помешканні є неприпустимими.

Стаття 35.

Арешт без дозволу судді є підставою для реабілітації арештованого незалежно від наявності доказів його винуватості.

Стаття 36.

Будь-яке безпідставне притягнення до кримінальної відпо­відальності становить злочин і має бути відшкодоване потерпілому або його правонаступникам.

Стаття 37.

Кожен, кого позбавлено волі, має право на невідкладну персональну зустріч із суддею з приводу оскарження рішення про позбавлен­ня волі.

Стаття 38.

Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право на невідкладне повідомлення рідних або близьких йому людей про свій стан. Порушення цієї вимоги є підставою для реабілітації арештованого незалежне від наявності доказів його вини.

Стаття 39.

Кожен, чия свобода обмежується на законній підставі поса­довою особою, повинен одержати відразу після обмеження своєї свободи «Картку гарантій прав особи, чия свобода обме­жується».

Нехтування цим правилом посадовою особою є підставою до реабілітації особи, свобода якої була обмеже­на, незалежно від наявності доказів вини.

Стаття 40.

Ніхто не може бути підданий тортурам або жорстокому по­водженню з боку посадових осіб в умовах обмеженої свободи.

Режим перебування громадян та інших осіб в місцях позбавлення волі не може мати на меті приниження їх гідності. Стан несвободи є достатнім покаранням.

Стаття 41.

Громадяни, які знаходяться в соціально ослабленому стані не з власної вини, мають право на соціальний захист та ма­теріальну допомогу коштом Української держави.

Стаття 42.

Кожному гарантується право бути суб’єктом і об’єктом благодійницької діяльності.

Стаття 43.

Обов’язок спілкування державною або іншою конкретно визначеною мовою може бути покладе­ний тільки на посадових осіб.

Стаття 44.

Оскільки національна або конфесійна належність громадян є справою їх особистого вибору, розвиток будь-якої національної культури або релігії га­рантується режимом державного невтручання.

Стаття 45.

Перелік конституційних гарантій свободи не є вичерпним, свобода громадян та інших осіб не обмежується зазначеними в цій Конституції га­рантіями.

Глава III. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Стаття 46.

Громадянське суспільство – це самосвідома, самоврядна не­державна ланка Українського народу.

Громадянське суспільство є домінуючим фактором громад­ського поступу, воно має принципову зверхність щодо Української дер­жави.

Діяльність державних установ та посадових осіб в Україні повинна конт­ролюватись громадськістю. Для цього можуть створюватися будь-які громадські (неурядові) організації та асоціації.

Стаття 47.

Свобода партій, інших громадських організацій та асоціацій гарантується. Їх діяльність не контролюється Українською державою, за винятком додержання ними вимог Закону.

Стаття 48.

Монополія Української держави на будь-яку діяльність може мати місце виключно в межах здійснення функцій, які безпосередньо ви­пливають з її конституційних пріоритетів.

Монополія держави як власника стосовно об’єктів природ­ного походження не може визнаватися в жодному випадку.

Державна власність в Україні не може бути більшою за своїм обсягом та грошовою оцінкою, ніж власність гро­мадянського суспільства.

Стаття 49.

Посадові особи не можуть бути арбітрами в галузі ідей. Будь-яка державна експертиза інтелектуальних проектів не може визнаватись остаточною.

Стаття 50.

Розширення меж нормативно-правового регулювання допустиме лише за умови, коли воно сприяє розширенню прав та свобод людини і громадянина.

Стаття 51.

Втручання Української держави в якості арбітра в сферу науки, культури або мистецтва є неприпустимим.

Державна сертифікація приватних освітніх установ забороняється.

Державні винагороди не можуть становити форму довічного утримання.

Стаття 52.

Збереження державної таємниці є прерогативою посадових осіб. Приватні особи не несуть відповідальності за розголошен­ня державної таємниці в жодному випадку.

Поширення інформації в суспільстві є вільним, цензу­ра забороняється.

Оприлюднення достовірної інформації, яка компрометує Українську дер­жаву, її посадових осіб в очах громадськості не може бути підста­вою для притягнення до відповідальності в жодному випадку.

Стаття 53.

Монополія Української держави на будь-які засоби масової інформації є неприпу­стимою.

Стаття 54.

Режим інформації, яка становить таємницю, але не охоп­люється поняттям державної таємниці, має визначатися в Законі. Текст цього Закону не може тлумачитися як об’єкт таємниці.

Стаття 55.

Режим секретності на будь-яку інформацію не може поши­рюватись на термін, що перевищує 30 років.

Стаття 56.

Інформація про особу, що претендує на ви­борну або іншу публічну посаду, не становить змісту таємниці і може бути опри­людненою в будь-якому випадку.

Стаття 57.

Право петицій, зборів, мітингів, демонстрацій та пікетів гарантується. Встановлені щодо них Українською державою обмеження можуть мати виключно процедурний характер.

Стаття 58.

Законні релігійні уподобання громадян не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку Української держави.

Всі визнані Законом віросповідання є рівними.

Глава IV. ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН

Стаття 59.

Обов’язки громадян та інших осіб стосовно Української держави можуть визначатись тільки Законом і виключно в межах, що встановлені цією Конституцією як га­рантії свободи.

Кожен повинен поважати права та свободи інших. Конституційні права і свободи однієї людини не повинні визнаватись пріоритетними по відношенню до прав і свобод іншої людини.

Стаття 60.

Виконання обов’язків, які особа поклала на себе вна­слідок добровільної угоди, передбачає підтримку Закону.

Стаття 61.

Власність сприяє незалежності особи та схиляє її до мо­ральної позиції. Доброчинні дії власника завбачають підтримку та заохочення з боку Української держави.

Глава V. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Стаття 62.

Екологічні стандарти затверджуються Законом. Жодна широкомасштабна господарська ініціатива не може набрати чинності без позитивного висновку екологічної експертизи.

Стаття 63.

В екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо сто­рона, яка на ній наполягає, має власні джерела її фінансування.

Стаття 64.

Будь-яка інформація про стан екологічної загрози населен­ню не може бути предметом державної або іншої передбаченої Законом таємниці.

Стаття 65.

Екологічна експертиза державних об’єктів у випадку, коли вона засвідчила стан неприпустимого забруднення, оплачуєть­ся державним коштом.

Екологічна експертиза недержавних об’єктів в аналогічному випадку оплачується коштом їх власників.

Стаття 66.

Право на судовий позов з метою відшкодування екологічних збитків гарантується.

Глава VI. РЕФЕРЕНДУМ

Стаття 67.

Референдумом може бути прийнятий або скасований будь-який Закон крім того, яким вносяться зміни та доповнення до Конституції.

Референдумом може бути вирішено також будь-яке питання компетенції Національних Зборів, якщо останні визнають до­цільним передати його на референдум.

Стаття 68.

Референдум проводиться за ініціативою громадян, Націо­нальних Зборів, Президента.

Референдум за ініціативою громадян проводиться коштом одноразового самооподаткування громадян.

Референдум за ініціативою Національних Зборів і Прези­дента проводиться коштом державного бюджету.

Стаття 69.

Процедура референдуму регламентується Законом.

Закони, які було прийнято референдумом, не можуть бути скасованими Національними Зборами на протязі не менш ніж 4 років після їх прийняття або затвердження референдумом.

Стаття 70.

Визнається референдум Республіки Крим. Місцеві референ­думи не визнаються.

Глава VII. НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ

Стаття 71.

Національні Збори уособлюють законодавчу владу в Україні. Національні Збори діють виключно в межах своєї компетенції.

Стаття 72.

Національні Збори складаються з двох палат: Палати земельних представників і Палати депутатів.

Палата земельних представників (верхня палата) скла­дається з 51 земельного представника, які делегуються в Пала­ту представницькими органами земель по 2 представники від кожної землі та 3 представників від Республіки Крим терміном на 6 років.

Палата депутатів (нижня палата) обирається населенням в складі 200 депутатів на основі рівного, прямого, загального ви­борчого права при таємному голосуванні від виборчих округів з приблизно рівною чисельністю населення терміном на 2 роки.

Кожних 2 роки 1/3 складу Палати земельних представників переобирається. Голова (спікер) палати та 2 його заступники ротації не підлягають, отже, число земельних представників, які переобираються кожних 2 роки, становить 16.

З першого складу Палати земельних представників 1/3 її чисельності за жеребом припиняє свої повноваження достро­ково. Наступна третина ще через два роки. Надалі діє регуляр­ний порядок замін. В разі дострокового переобрання Націо­нальних Зборів знову починає діяти первісна процедура.

Стаття 73.

Імперативний мандат земельних представників та депутатів не визнається.

Стаття 74.

В палатах Національних Зборів обираються голови палат та їх заступники.

До виборів голів палат та їх заступників засідання палат ве­дуть найстарші за віком земельний представник та депутат.

Голови палат та їх заступники виконують функції спікерів.

Стаття 75.

Національні Збори діють на професійній основі, отже, інша робота, яка перешкоджала б земельним представникам і депу­татам бути присутніми на сесіях, забороняється.

Стаття 76.

Під час проведення сесій Національних Зборів земельні представники та депутати є недотор­каними.

Стаття 77.

Національні Збори працюють сесійно. Перша сесія почи­нається в перший вівторок лютого і завершується в останню суботу травня. Друга сесія розпочинається в перший вівторок вересня й завершується в передостанню суботу грудня.

Стаття 78.

Національні Збори приймають Закони і постанови.

Стаття 79.

Всі питання компетенції Національних Зборів вирішуються на окремих або спільних засіданнях палат, але голосування за­вжди проводиться окремо по палатах.

Питання про заміщення урядових та інших посад, кандида­тури для яких представляються Національним Зборам Прези­дентом, вирішуються виключно Палатою земельних представ­ників. В аналогічний спосіб вирішуються питання про достро­кове звільнення від посад, за винятком випадку, передбаченого ст.107 цієї Конституції.

Затвердження державного бюджету та звіту про його вико­нання є прерогативою Палати депутатів.

Стаття 80.

До компетенції Національних Зборів належить:

а) законодавство;

б) процедури по міжнародних договорах, які вимагають ра­тифікації або денонсації;

в) затвердження державного бюджету та звіту про його ви­конання;

г) парламентський контроль.

Національні Збори також:

а) приймають конституційну присягу Президента;

б) затверджують (Палатою земельних представників) канди­датури, представлені Президентом на посади Адміністратив­ного прем’єр-міністра, членів Уряду, Генерального прокурора, Голови та членів Верховного Суду, Голови та членів Консти­туційного Суду, Голови Вищого Господарського Суду;

в) затверджують введення воєнного або надзвичайного стану;

г) оголошують війну, а також стан загальної мобілізації;

д) за поданням Голови Палати депутатів обирають з числа депутатів Уповноваженого Національних Зборів в справі захи­сту прав людини;

є) ведуть розслідування та слухання з будь-яких питань, які становлять державний інтерес;

є) призначають референдум;

ж) оголошують амністії.

Стаття 81.

Спільні засідання палат Національних Зборів ведуть по черзі голови палат або їх заступники.

Стаття 82.

Зі складу земельних представників та депутатів в палатах обираються голови постійних комісій та їх заступники.

Кількість постійних комісій не обмежується, але більшість комісій створюється за ознакою їх відповідності до головних ла­нок державної виконавчої влади.

Стаття 83.

Постійні комісії палат Національних Зборів є органами пар­ламентського контролю за виконанням Законів, додержанням вимог регламенту Національних Зборів.

Постійні комісії беруть участь в законотворчому процесі.

Висновки та рекомендації постійних комісій мають бути розглянуті тими, кому вони адресовані, у вказані терміни. Якщо висновки або рекомендації постійних комісій направлені Національним Зборам (палатам) або Президенту, то вони ма­ють бути розглянуті впродовж поточної сесії Національних Зборів.

Стаття 84.

Національні Збори можуть бути розпущені Президентом у випадках:

а) коли референдум прийме Закон, стосовно якого палати Національних Зборів не змогли дійти згоди на протязі двох сесій;

б) коли Національні Збори приймуть постанову про саморозпуск.

Стаття 85

Національні Збори призначають референдум, якщо палати Національних Зборів не змогли дійти згоди стосовно прийнят­тя Закону, особливо важливого для суспільного поступу на про­тязі двох поточних сесій Національних Зборів.

Прерогатива визначення Закону як особливо важливого для суспільного поступу належить Президентові.

Стаття 86.

Право законодавчої ініціативи в Національних Зборах належить:

а) Президенту;

б) вищому законодавчому органу Республіки Крим;

в) депутатам;

г) земельним представникам;

д) Уповноваженому Національних Зборів у справі захисту прав людини.

Стаття 87.

Депутатам і земельним представникам гарантується достойне їх ролі утримання та відшкодування їх професійних витрат.

Глава VIII. ПРЕЗИДЕНТ

Стаття 88.

Президент є главою держави, вищою посадовою особою, яка очолює виконавчу владу в Україні.

Президент є також Головнокомандуючим Збройними Силами Ук­раїни.

Стаття 89.

Президент обирається повнолітніми громадянами України на основі рівного, прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні терміном на 4 роки.

Стаття 90.

Президентом може бути громадянин України, який або на­родився в Україні, або був натуралізований в громадянство Ук­раїни до досягнення ним віку повноліття – 18 років, і проживав в Ук­раїні не менше 15 років.

Стаття 91.

Посада Президента є несумісною з будь-якими іншими.

Стаття 92.

Якщо Президент не був усунутий з посади внаслідок імпіч­менту, його звання зберігається за ним довічно.

Стаття 93.

Одна особа не може бути обраною на посаду Президента біль­ше, ніж на два терміни підряд.

Стаття 94.

Вибори Президента на безальтернативній основі є не чинними.

Стаття 95.

До повноважень Президента належить;

а) бути гарантом суверенітету України;

б) бути гарантом додержання вимог Конституції;

в) представляти Україну в зовнішньополітичних зносинах;

г) керувати роботою Уряду;

д) представляти до затвердження Національними Зборами (Палатою земельних представників) кандидатури на посади; Адміністративного прем’єр-міністра, членів Уряду, Генерального прокурора, Голови та членів Верховного Суду, Голови та членів Конституційного Суду, Голови Вищого Господарського Суду;

є) призначати та звільняти в запас вище командування Збройних Сил;

є) надавати вищі військові звання, дипломатичні ранги, інші спеціальні звання;

ж) вести переговори з іноземними державами, підписувати міжнародні договори від імені України, приймати вірчі та від­кличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних пред­ставників іноземних держав;

з) оголошувати воєнний або надзвичайний стан;

и) впроваджувати часткову мобілізацію;

і) скасовувати в разі необхідності будь-які акти підлеглих йому посадових осіб;

ї) вирішувати питання про громадянство України та про на­дання притулку;

й) нагороджувати державними нагородами, присвоювати почесні звання;

к) розпускати Національні Збори на підставах, вказаних в ст. 84 Конституції;

л) здійснювати право помилування.

Стаття 96.

Президент видає Укази та розпорядження, які є чинними на всій території України та для всіх її громадян.

Стаття 97.

Президент має право накладати вето на Закони, прий­няті Національними Зборами. Вето Президента може бути ска­соване більшістю у 2/3 голосів конституційного складу земельних представників та де­путатів.

Стаття 98.

Президент може бути усунутий зі своєї посади в порядку імпічменту Палатою земельних представників.

Імпічмент може мати місце, якщо за поданням Генерально­го прокурора Верховний Суд порушить кримінальну справу проти Президента.

Стаття 99.

Відставка Президента внаслідок імпічменту не звільняє його від кримінальної відповідальності, але таке звільнення мо­же мати місце за постановою Палати земельних представників, якщо Президент погодиться залишити свою посаду добро­вільно під загрозою імпічменту.

Стаття 100.

Президент може призначити референдум за власною ініціативою для прийняття або скасування Закону.

Стаття 101.

У разі смерті та інших зазначених в Законі обставин, які пе­решкоджають виконанню президентських повноважень, Пре­зидента заступає Голова Палати земельних представників, а якщо подібні обставини матимуть місце стосовно нього, тоді повноваження Президента переходять до Голови Палати депу­татів аж до моменту обрання нового Президента.

Стаття 102.

Дострокові вибори Президента проводяться в термін не до­вший, ніж три місяці після виникнення такої необхідності.

Стаття 103.

За Президентом зберігається довічне право на персональну охорону та деякі інші спеціальні повноваження.

Глава IX. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ (УРЯД)

Стаття 104.

Уряд уособлює вищий орган державної виконавчої влади в Україні.

Склад Уряду формується Президентом і затверджується Національними Зборами (Палатою земельних представників).

За дорученням Президента оперативне керівництво роботою Уряду покладається на Адміністративного прем’єр-міністра.

Стаття 105.

Номенклатура посадових осіб Уряду не обмежується, але вит­рати на його утримання визначаються щороку Палатою депутатів.

Стаття 106.

За вимогою Палати земельних представників Уряд може бу­ти достроково розпущений Президентом, але проти такої вимо­ги Президент може вжити вето, яке може бути подолане не менше ніж 2/3 конституційного складу Палати земельних представників.

Стаття 107.

Поодинокі заміни міністрів та інших посадових осіб Уряду можливі за ініціативою виключно Президента, якщо загальна кількість таких замін не перевищую 1 /4 складу Уряду за один термін повноважень Президента.

Стаття 108.

До компетенції Уряду належить:

а) впровадження Законів, Указів Президента;

б) забезпечення економічних, політичних та військових га­рантій суверенітету України;

в) керівництво державним сектором економіки;

г) видача замовлень на наукові розробки стратегії розвитку України;

д) фінансова, цінова, кредитна та податкова політика;

є) митна справа;

є) охорона власності, громадського порядку;

ж) розробка та впровадження програм боротьби із зло­чинністю;

з) забезпечення атмосфери стабільності та безпеки в країні;

и) інші повноваження, передбачені Законом про Кабінет Міністрів (Уряд).

Стаття 109.

Уряд видає постанови та розпорядження.

Стаття 110.

У разі неможливості здійснення повноважень Адміністра­тивним прем’єр-міністром на протязі більше одного місяця, його повноваження переходять до міністра, який очолює перше в списку міністерство.

Стаття 111.

Міністри та інші посадові особи Уряду можуть обіймати ли­ше свою посаду.

Стаття 112.

Членам Уряду гарантується гідний їх ролі заробіток.

Глава X. СУДОВА ВЛАДА

Стаття 113.

Судова влада є незалежною, відокремленою від інших вла­дою в державі.

Правосуддя за будь-яких обставин здійснюється виключно судами.

Стаття 114.

Судді, які достойно виконують свої обов’язки після закінчення випробу­вального терміну, є незмінюваними.

Стаття 115.

Суди фінансуються Національними Зборами безпосередньо з державного бюджету. Бюджетні витрати на утримання судів повинні відповідати ви­сокій ролі суду.

Стаття 116.

Судовий контроль здійснюється виключно в межах судової системи.

Судова система визначається Законом.

Стаття 117.

Судді у своїй професійній якості є незалежними і підкоря­ються тільки Конституції і Закону.

Судді Конституційного Суду у своїй професійній якості підкоряються тільки Конституції.

Стаття 118.

Судді обіймають свої посади під презумпцією політичної індиферентності, що засвідчується присягою.

Стаття 119.

Розгляд справ в усіх судах відкритий. Закрите судове слу­хання може мати місце виключно на підставі Закону, але звину­вачення, вердикт присяжних, вирок або судове рішення оголо­шуються тільки у відкритому судовому засіданні.

Стаття 120.

Суттєве порушення судових процедур є достатньою підста­вою для скасування судового вироку або рішення.

Зміст суттєвих процедурних порушень, які мають наслідком скасування вироку або рішення, визначається Законом.

Стаття 121.

Будь-які збитки, заподіяні громадянинові внаслідок пору­шень судом вимог належного судочинства, мають бути відшкодо­вані повністю, а в разі моральних збитків – на підставі Закону.

Стаття 122.

Судове рішення або вирок, за винятком тих, які винесені ви­щими судовими інстанціями, завжди можуть бути оскаржені у вищі судові ланки.

Стаття 123.

Право звернутися з проханням про помилування гаран­тується кожному.

Стаття 124.

Судді, обрані на свої посади, не несуть жодних зобов’язань пе­ред виборцями.

Судді, призначені на свої посади, не несуть жодних зобов’язань перед тими, хто їх призначив.

Стаття 125.

Право на відвід судді гарантується в кожному випадку, але не більше одного разу, якщо мотиви відводу не оприлюднюються.

Стаття 126.

Вживання підсудним рідної мови гарантується так само, як і надання йому послуг перекладача.

Стаття 127.

Суд присяжних гарантується кожному, хто не визнає своєї вини. Вердикт присяжних не оскаржується, якщо він є виправдувальним. Виправдувальний вирок не може бути скасований, переглянутий, не прийнятий до уваги за будь-чиїм клопотанням, окрім підсудного.

Стаття 128.

Конституційний Суд призначається для юридичного забез­печення свободи народу як пріоритету Конституції.

Конституційний Суд складається з 9 суддів, які подаються для затвердження на свої посади Президентом.

Стаття 129.

Конституційний Суд приймає рішення про відповідність або невідповідність Конституції Законів та Указів, чинних на території Ук­раїни.

Конституційний Суд вирішує також питання про відповід­ність Конституції України окремих положень Конституції Респуб­ліки Крим. Для вирішення таких питань в засіданні Конститу­ційного Суду України повинні брати участь з правом вирішального голосу троє суддів Конституційного Суду Республіки Крим.

Стаття 130.

Конституційний Суд розглядає справи за поданням:

а) Голови Конституційного Суду;

б) Голови Верховного Суду;

в) Голови Вищого Господарського Суду;

г) Голів (спікерів) палат Національних Зборів;

д) Президента;

є) Уповноваженого Національних Зборів у справі захисту прав людини;

є) Генерального прокурора.

Стаття 131.

Судочинство ведеться іменем Закону.

Стаття 132.

Рішення Конституційного Суду є остаточними і оскарженню не підлягають.

Стаття 133.

Членам Конституційного Суду гарантується гідний їх висо­кої ролі заробіток.

Глава XI. ПРОКУРАТУРА, СЛУЖБА БЕЗПЕКИ, ЗБРОЙНІ СИЛИ, ПОЛІЦІЯ

Стаття 134.

Прокуратура, Служба безпеки, Збройні Сили та поліція діють на основі спеціального статусу, визначеного Законом.

Стаття 135.

Головним призначенням Прокуратури є нагляд за додер­жанням органами державної виконавчої влади вимог Законів та Указів.

Стаття 136.

Головним призначенням Служби безпеки є захист націо­нальних інтересів України, протидія ворожим зазіханням на її суверенітет.

Стаття 137.

Збройні Сили є гарантом мирного життя в Україні, вони не можуть бути використані Українською державою проти її населення або з ме­тою зовнішньої агресії.

Дія цієї статті не перешкоджає участі Збройних Сил України у складі контингентів ООН.

Стаття 138.

Поліція забезпечує стан стабільності, громадської безпеки та захищеності.

Стаття 139.

Всі дії, передбачені компетенцією Служби безпеки, Збройних Сил та поліції, є підконтрольними Прокуратурі без жодних вилучень.

Стаття 140.

Компетенція Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил, поліції визначається виключно Законом. Дискреційні повнова­ження не можуть надаватися в жодному випадку.

Накази посадових осіб цих органів, якщо вони відверто порушу­ють Закон або виходять за межі окресленої компетенції, вико­нанню не підлягають.

Стаття 141.

Прокурори є відповідальними перед прокурорами вищих ланок. В будь-якому випадку їх дії можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 142.

Діяльність Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції є підконтрольною Національним Зборам.

Якщо процедуру такого контролю впроваджено, будь-які по­силання посадових осіб цих органів на службову таємницю є не чинними.

Стаття 143.

Уповноважений Національних Зборів у справах захисту прав людини має право призупинити дію або акт будь-якої посадової особи Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції (крім Головнокомандуючого) на триденний термін.

Глава XII. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Стаття 144.

Систему державного устрою України складають Республіка Крим, землі, міста, райони, селища та села.

Стаття 145.

Республіка Крим має статус політичної автономії. Респуб­ліка Крим самостійно вирішує всі питання свого життя за ви­нятком тих, які віднесені до компетенції державних органів Ук­раїни.

Стаття 146.

Стосунки України з Республікою Крим визначаються на та­ких засадах:

а) зовнішній кордон Республіки Крим знаходиться в режимі зовнішнього кордону України;

б) в Україні існують єдині Збройні Сили і діє єдина Служба безпеки;

в) громадянство Республіки Крим не може бути відокремленим від громадянства України;

г) рівень конституційних гарантій свободи народу в Ре­спубліці Крим може бути вищим, але не нижчим від конституційних гарантій свободи народу в Україні;

д) в Україні та Республіці Крим обертається одна національна грошова одиниця.

Стаття 147.

Республіка Крим має своє постійне представництво при Уряді України.

В Уряді України одна з міністерських посад надається Мі­ністру в справах взаємних інтересів Республіки Крим і України.

Стаття 148.

Конституція Республіки Крим затвердженню не підлягає, але у випадку порушень нею вимог Конституції України її положення можуть бути скасованими Конституційним Су­дом України на підставі спеціальної процедури.

Стаття 149.

Землі мають статус адміністративної автономії, їх автономні інтереси визнаються і гарантуються Законом.

Землі мають власні органи самоврядування, виконавчої вла­ди, судову систему.

Стаття 150.

Земельне самоврядування здійснюється на підставі Закону у формах, які землі визнають доцільними, в межах витрат земель­них бюджетів.

Стаття 151.

У разі виникнення колізії між актом земельного самовряду­вання та Законом або Указом, останні мають пріо­ритет.

У разі виникнення колізії між актом земельного самовряду­вання та іншими нормативними актами України, справу вирішує Верховний Суд.

Стаття 152.

Вибори в землях проводяться на засадах рівного, прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні.

Стаття 153.

Окремі інтереси земель можуть бути гарантовані на підставі двосторонніх угод між землями та Урядом України.

Стаття 154.

Адміністративно-територіальний устрій земель визначається Законом.

Стаття 155.

Самоврядування в містах покладається на мерії та муніципа­літети, які обираються населенням міст.

Стаття 156.

Місто Київ становить окремий столичний округ.

Глава XIII. НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

Стаття 157.

Надзвичайний стан запроваджується не довше, ніж на 3 місяці і може бути подовжений не більше, ніж на місяць.

Надзвичайний стан оголошує Президент, але без затверд­ження Національними Зборами, він є чинним лише на протязі двох діб.

Стаття 158.

Надзвичайний стан не може обмежувати дію Глави І Конституції.

Надзвичайний стан не призупиняє діяльність Національних Зборів, але під час його дії внесення змін та доповнень до Кон­ституції, а також до Закону про надзвичайний стан забороня­ється.

Стаття 159.

Надзвичайний стан не створює підстав для надання жодних дискреційних повноважень.

Повноваження посадових осіб в умовах надзвичайного ста­ну визначаються Законом, а у виключних випадках – Указом.

Режим Надзвичайного стану не може бути підставою для обмежень сво­боди слова та інформації.

Стаття 160.

Оголошення надзвичайного стану зобов’язує до негайного повідомлення населення про вимоги режиму, який запровад­жується.

Стаття 161.

Режим надзвичайного стану не поширюється на громадян України, які перебувають за кордоном.

Глава XIV. ВОЄННИЙ СТАН

Стаття 162.

Воєнний стан оголошується Президентом при наявності ре­альної загрози війни або збройного нападу на Україну.

Воєнний стан має бути затверджений Національними Збо­рами на протязі 2 діб після його оголошення, а в разі збройного нападу на Україну – на протязі одного місяця після його оголошення.

Стаття 163.

Не затвердження воєнного стану Національними Зборами означає його автоматичне скасування.

Стаття 164.

В разі несподіваного збройного нападу на Україну Президент на протязі доби може вжити будь-яких засобів як Головнокоман­дуючий Збройними Силами без оголошення воєнного стану.

Вжиття таких заходів поза обставинами збройного нападу на Україну є підставою для імпічменту.

Стаття 165.

В разі неможливості для Президента виконувати обов’язки Головнокомандуючого Збройними Силами під час дії воєнного стану, і якщо іншу особу не було завчасно призначено Націо­нальними Зборами на цей пост, його обов’язки в даній якості тимча­сово виконує Міністр оборони.

Глава XV. ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ

Стаття 166.

Державними символами України є герб, прапор і гімн.

Державним гербом є тризуб золотої барви на синьому тлі.

Державним прапором є блакитно-жовте по­лотнище прямокутної форми із співвідношенням сторін 2:3. Блакитна смуга розташована вгорі.

Державним гімном України є національний гімн «Ще не вмерла Ук­раїна».

Глава XVI. ЗМІНИ ТА ДОПОВНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЇ

Стаття 167.

Конституція приймається Конституційними Зборами, які скликаються за тими ж правилами, що й перший склад Національних Зборів.

Після прийняття Конституції Конституційні Збори автома­тично розпускаються.

Стаття 168.

Зміни та доповнення до Конституції вносяться на підстав рішень Національних Зборів, прийнятих кваліфікованою (2/3) більшістю голосів складу кожної з палат.

Ці зміни та доповнення мають бути затверджені простою більшістю голосів складу Палати депутатів, яку буде обрано на новий термін після того, як попередній склад Палати депутатів, який затвердив зміни та доповнення до Конституції, остаточно втратить свої повноваження.

 

АВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА

Модельний проект Конституції України створено експертни­ми зусиллями в Українсько-Американському Бюро захисту прав людини не випадково. Він є виразником певної концепції, кон­кретного підходу. Основні положення такого підходу можна по­яснити детальніше.

Перш за все, проект відображає людське переконання в то­му, що Конституція є уособленням найпотужнішої юридичної гарантії свободи. Не випадково конституції в світі з’явилися на­багато пізніше ніж звичайні закони. їх поява – наслідок капіталізму, який приніс людям розвинутий ринок, демократію, віротерпимість і, звісно, особисту свободу. Саме такий світ відобразили перші відверто написані (як-от в США) основні закони. Соціа­лізм взяв від конституції тільки оболонку, форму, так і не подарувавши світові чогось реально привабливого, натхненного, за що хотілося б боротися. Його історична поразка призвела до пере­оцінок, в тому числі конституційних. Наслідком таких пере­оцінок став і запропонований вище проект.

В проекті проведена думка, що в сучасному світі є присут­німи два головних типи політичної влади: а) уособлена в живих людях, політичному істеблішментові персоніфікована влада; б) влада, уособлена в правових формах, нейтральних оболонках – деперсоніфікована влада.

Деперсоніфікована влада внаслідок більшої «продуманості» по відношенню до персоніфікованої влади є стратегічною. Стратегією тут є не що інше, як масштабні правила політичної гри, викладені часто-густо у формі нетипових нормативних при­писів. Останні виступають то як права, то як принципи та засади, то як заборо­ни втручатися в певні сфери, то як владні імперативи, покликані до стримування законотворчої експансії, протидії державному бюрократичному початку.

Сучасний світ вимагає стабільності, а водночас і свободи, яка завжди знаходиться із стабільністю не в найкращих стосун­ках. Отже, сучасне право повинно реагувати на цю ситуацію. Обравши тільки стабільність, люди потрапляють в авторитаризм або тоталітаризм. Ставши на бік виключно свободи, вони втрачають свої орієнтири і починають рухатись в бік хаосу.

Щоб уникнути цих крайнощів, органічна правова система складається як біполярна: частина норм в ній дбає про ста­більність, інші – про свободу. Але оскільки свобода все-таки важливіша для людей, конституції в своїх найкращих історичних зразках стають гарантами свободи, решта ж права дбає переважно про впорядкованість та стабільність.

Свобода важлива як пріоритет конституції і об’єкт гаранту­вання окремою главою не тільки тому, що її прояви в економіці (ринок) та політиці (демократія) приводять до найвищої у світі ефективності. Свобода є надзвичайно важливою і як моральний фак­тор. Тільки в стані свободи людина повністю відповідає за свої вчинки. В тоталітарних умовах людині можна пред’явити скромний рахунок, адже там вона не тільки діє, але й мислить, навіть відчуває світ за шаблоном. У вільному ж суспільстві кожен вчинок індивіда є вибором серед альтернатив, а де є вибір, там фор­мується автономна особистість, наділена оригінальним розумом та почуттям смаку.

Розвинена інтелектуально, відповідальна людина перестає бути автоматом, отже поступово вона стає цікавою. Спілкування ж як найвища цінність має сенс лише в середовищі цікавих людей. Свобода є важливою ще й тому, що тільки відчуття свободи зроджує ініціативу, будить уяву і, як наслідок, творчість людей. Творчість же становить квінтесенцію сучасного постмодерного світу. Твор­ча людина надихає всіх довкола себе, вона рухається, створюю­чи нову суспільну атмосферу. Всі ж бо ми любимо мерехтливі образи ди­намічного життя.

Зрештою, свобода важлива не тільки прагматично, але й в першу чергу тому, що бути вільним приємно. Розуміння своєї свободи людиною дає їй відчуття щастя. А для щастя вже не існує означень. Воно є вищим арбітром, виправданням всього людсь­кого життя. Саме ця думка фактично підсвідомо проведена в проекті.

В проекті відтворена ідея, що пріоритети деперсоніфікованої влади, звільненої від політичної кон’юнктури, є важливішими від пріо­ритетів влади персоніфікованої. Отже, приписи конституції є ґрунтовнішими від приписів держави та її агентів. Так постулат свободи опиняється в проекті на вершині піраміди. Він домінує над пріоритетами держави: стабільністю, впорядкованістю, за­хищеністю та безпекою.

Проект виходить також з ідеї, що всі проблеми, які трап­ляється вирішувати людям на протязі їхнього життя мають бути переважно їх власними проблемами, а не проблемами державного патерналізму. Конституція містить в собі неявно окреслену презумпцію, що вільний індивід є до­статньо потужним для життєвих змагань. Отже, проект відмовляє де­ржаві в надто активній ролі, яка була типовою в соціалістичній Україні. Конституція «вважає», що для того, щоб урядовці перестали сушити голову над проблемами виживання країни в мирний час, достатнім буде запровадити в життя принцип «вільних рук».

В проекті проведена американська за своїм походженням думка, згідно з якою будь-який уряд має робити для людей тільки те, чого вони самі для себе зробити не можуть. Все інше має бути предметом індивідуальних осягнень людей, а не чиновників.

Проект ґрунтується також на презумпції довіри до людей. В ньому, можна сказати, виражено переконання в органічній по­рядності людини. Отже, люди можуть не тільки абсолютно вільно думати, говорити і писати, але й мати зброю для захисту себе, своєї родини і майна. Обсяг належної їм влас­ності, розмір банківських рахунків в проекті жодним чином не обмежується. В цьому проект конституції також іде за західною традицією, але, зрештою, чи дійсно вона є суто західною?

Проект конституції насичений гарантіями прав, свободи громадянина не тільки в нормальному стані, але й в обставинах обмеженої свободи, надзвичайного або воєнного стану. Саме в такі періоди зверхність держави над людиною робиться особ­ливо помітною, а державний вплив на поведінку громадян стає критичним. Щоб із цього не витікало трагічних наслідків, в про­екті записані спеціальні гарантії. Їх немає в американській кон­ституції, але коли вона приймалась, світ був простішим, історія ж XX століття довела, що головним ворогом особистості в певні моменти може стати сама держава, її потужний силовий апарат. Тому в проекті вчинено спробу поставити правоохоронні органи держави на на­лежне їм місце. Органічно воно є досить скромним.

Приватну власність визначено в Конституції недоторканною, вона може міняти форму виключно за погодженням попереднього власни­ка. Це важливо, оскільки без власності люди в соціальному відношенні небагатого варті. Щоб проявити себе, людині не­обхідна матерія до творчості, і саме таку матерію уособлює при­ватна власність. В руках діючого суб’єкта вона становить приблизно те саме, що тіло в живописі для вираження душі (П.Гоген). Без власності людські чесноти залишаються не більш ніж презумпцією. Щоб показати вмін­ня плавати, людям потрібна річка або океан. Саме цю «філо­софську» функцію виконує власність. Людина народжується без власності і, покидаючи цей світ, не забирає її з собою. Але обсяг власності, нагромадженої за життя людиною, символізує рівень її успіху, інтуїції, старанності, працелюбності, передбачливості.

Збагачення може стати патологічною, виключною метою. Але не збочення моралі становлять сутність сучасного капіталу. Для більшості процес зба­гачення є прямим втіленням економічної гри дорослих. Гри, в якій перемога може й не так важлива, як сама гра. Зро­зуміти це в посттоталітарному світі не просто, але без такого розуміння українському суспільству не вирвати себе із жорстокої скрути.

К.Маркс не вірив, що людина-власник може зберегти свої по­зитивні якості (хоч історія й довела протилежне). Він не ро­зумів, що людина як родова істота зуміє опанувати власність, так би мовити, «пережити» її. Оберігаючи людину від згубного впливу, марксові послідовники одержавили власність, поставивши біля неї управителів. Але чи не стало це виявом простої недовіри до людини, яка – вже через свою смертність – завжди є лише тимчасовим розпорядником нагромадженого? Настав час визнати це на конституційному рівні.

Конструкція влади в проекті побудована таким чином, що судова влада тлумачиться не як розгалуження державної, а як специфічна, окрема влада в державі. Для цього їй надаються спеціальні гарантії незалежності.

В модельному проекті проведено також ідею, що сильне місцеве самоврядування є запорукою демократії, а тому й сво­боди. Про місцеву владу сказано лаконічно, проте її повнова­ження окреслено як змістовні. Справжньою політичною авто­номією за проектом є Крим. Повноваження Республіки Крим обмежені тільки необхідним, процедура оскаржень таких обме­жень в центр пом’якшена різними формами представництва (урядового, в Конституційному Суді).

Національні Збори є двопалатними, невеликими за кількістю своїх членів. Впорядкувати законодавчі справи можуть і 250 чо­ловік. Верхня палата (Палата земельних представників) пере­дбачена не тільки для того щоб представляти інтереси земель, але й щоб внести ноту корисного консерватизму в те, що діятиметься на політичному олімпі. Досвідчені, делеговані землями представ­ники місцевих політичних еліт мають змогу не тільки ефективно впливати на законодавчий процес, але й володіють важливими кадровими повноваженнями. Ці переваги мають врівноважуватись правом нижньої палати (Палати депутатів) самостійно вирішувати пи­тання державного бюджету. І якщо якісно і кількісно Уряд матиме тен­денцію до розширення, нижня палата завжди зможе зупинити фінансовими важелями хибну тенденцію.

Звісно, проект не може не мати недоліків. Але він свідомо створе­ний як модельний документ, що дозволяє розглядати його функції в спеціальному ракурсі. Його завдання – не стільки впорядкувати хаос політичного та економічного життя в Україні, скільки продемонструва­ти конституційні можливості покоління, яке сьогодні знаходиться в стані інтелектуальної та емоційної зрілості. Саме цим людям адресується даний документ, саме їх він покликаний інтелектуально звабити. Зрештою по­казати, що надія на кращий конституційний устрій можлива, й що образ майбутнього вже сьогодні може бути схоплений правовими формами. А це, безпе­речно, вже на щось важить. На що саме, питання не до автора конституційного тексту.

2 березня 1994 р.

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ

Перед українською спільнотою стоїть достатньо нетра­диційне завдання доби. Воно складне, як і сама доба, і полягає в тому, щоб вперше в історії України освоїти демократичну вла­ду в конституційній формі. Якщо про осягнення демократичної влади треба говорити окремо, то на окремий підхід важить і форма, в даному випадку конституційна. Розмова, власне, про неї.

Схоже, що уявлення про конституцію як про деперсоніфікований владний авторитет справедливе. «В той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам (яким би важким не був їхній тягар) забезпечує простір для найбільш широкої сво­боди та різноманітності», – писав Ф.Хайєк [1]. Інші політичні дослідження також вказують на подібний висновок. Метод осо­бистого втручання, тим більше застосування дискреційних по­вноважень приводить суспільство до стану непевності, триво­ги, розвиває в людях почуття «ірраціональності та небезпеч­ності громадського співжиття». Ніхто не мириться виключно з персоніфікованими владними авторитетами, тому що останні шляхом опосередкованих впливів штовхають нас до сприйнят­тя «заколотницької теорії суспільства» [2]. Отже, найвищим ха­зяїном має стати абстракція, слугами якої мають стати інститути публічної влади. «Абстрактне є право, здійснення його – дер­жава», – говорив Гегель [3]. Проте право є не просто законом, так само як і конституція є не просто головним законом. Кон­ституція уособлює квінтесенцію права, а разом з тим і те, що відрізняє право від законодавства. Право є більш універсальним, об’єктивнішим від законодавства, в якому воно знаходить свою матеріалізацію. Остання ніколи повністю не співпадає з тим, що править за ідеал. Законодавство є, перш за все, результа­том волевиявлення. Право ж ґрунтується не стільки на волі, скільки на розумі. Саме це сприяє єдності правових систем світу, їх не­залежності від примхливих національних політик. В сенсі подібних розмірковувань створення конституцій є пошуком універсаль­них узагальнень, головних цінностей, наближенням до ідеального образу справедливості. Як писав Т.Гоббс, «закон не може бути проти розуму і... не літера є законом (тобто якась конструкція закону), а лише те, що відповідає наміру його творця» [4].

Намір творця буває не просто висловити. Пошуки справед­ливості тривають вічно, нові знахідки призводять до пере­оцінок і нових пошуків. Поступово виробляється правова тра­диція, яка, за виразом Х.Г.Гадамера, вимагає «згоди, прийнят­тя, піклування». Традиція може стати частиною конституції, якщо вона має органічну здатність переходити через історичні злами. Тому й консти­туція, побудована на засадах традиції, на відміну від звичайно­го закону, не допускає простих людських домовленостей. Поза межами швидкоплинних людських емоцій та уподобань тут «природа речей завжди наполягає на своєму». Зміст конституційних норм є пов’язаний з сучасною цивілізацією та менталітетом. Законода­вець, за виразом Р.Давида, «не може впливати на ці (принципові для права – В.Р.) елементи так, як і на нашу мову або спосіб мислення» [5]. Отже, в конституцію можна записувати або те, що відстоялося на протязі суттєвих термінів громадського співжиття, або ж, принаймні, те нове, що скла­дається в житті органічно.

Раціональна економічна та політична діяльність розвива­ються за власними закономірностями. Але це не означає, що всім подібним закономірностям є місце в конституції. Часто-густо вони складаються як далекі від справедливості, хоче ще від часів Фоми Аквінського відомо, що закон є протиправ­ним, якщо він несправедливий. Конституція ж є головним га­рантом справедливості. Уособленням справедливості в громадянсь­кому суспільстві є свобода, і тому конституція в першу чергу має протистояти її надмірним обмеженням. В цьому сенсі при­значення конституцій полягає в тому, щоб захистити вільні по­ривання людини від брутального тиску завжди в чомусь обме­женої, обскурантистської влади. Конституція примушує владу бути моральною, не дозволяючи разом із тим перевищувати стандарти моральних вимог до людей. О.Солженіцин свого часу був правий, наголошуючи на ор­ганічній «скромності» права, оскільки право для нього – це «мінімум моральних вимог до людини, нижче яких вона вже є небезпечною для суспільства» [6].

Конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпорядкованості» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті (privacy). Саме тому конституція є не стільки упорядником гро­мадянського життя, скільки гарантом проти його надмірної, а тому й протиправної, несправедливої організованості, регламентованості тощо.

В рамках соціалістичної парадигми співжиття ми звикли ставитися до конституції як до «юридичного генерала» (дана якість права аналізувалася в науці) – почасти по­блажливого, іноді схильного до демагогічного резонерства, а проте в своїй основі завжди самовладно-піра­мідального, зверхнього.

Не викликає сумнівів, що конституція протистоїть політич­ному та юридичному свавіллю. Але, перш за все, вона гарантує суспільство проти крайнощів політичного, ідейного обскурантизму, монотеїзму, зазіхань персонально уособленої влади на владу абстрактно-юридичну. В пошуках пізнання підвалин конституціоналізму ми іноді доходимо несподіваних для себе висновків, внаслідок чого час від часу зрікаємося застарілих уявлень, як-от у випадку з думкою про конституцію, як про кодекс засад громадянського колективізму. Вдало складені конституції боронять індивідуа­лістичні цінності не гірше від колективістичних, заперечуючи мало не всі утилітарні аргументи для вторгнення держави та її агентів в сферу приватного життя, індивідуальних суб’єктивних прав і свобод. Зрозуміло, що перш ніж стати конституційним, такий підхід повинен був мати потужну традицію. Ф.Бродель в описі Голландії XVII століття підкреслює індивідуальну свободу як первісний імператив: «Торгівля є абсолютно вільною, купцям абсолютно нічого не наказують, у них немає правил, яким належало б кори­тися, окрім правил їх власного інтересу» [7]. Марксизм також не заперечував того, щоб закони були виразом громадянських потреб та інтересів. Однак він схибив в уявленні, що ці інтереси можна пізнати на перспективу багатьох поколінь. Існує й більш тонкий аспект. Певна частина законів людського співжиття діє в спосіб, який не дозволяє чітко окреслити поведінку, засновану на таких законах. Однак сама присутність даних органічних законів сумнівів не викликає. Свого часу М.Бакунін називав їх «зако­нами соціального тіла» [8], які неприпустимо плутати з політич­ними або юридичними законами. Такі закони не надаються до адекватного мовного вираження і можуть бути юридично забезпе­чені виключно гарантіями свободи. До подібних законів належать закони ринку, мистецьких уподобань, коливань громадських настроїв тощо. Це добре розумів ще Ч.Беккаріа, який не раз підкреслював, що єдиною сталою рисою суспільства є його вічна нестабільність, динамізм, мінливість образу справедливості [9].

Зовні дія таких законів може проявлятися в стохастичних ко­ливаннях ринкової кон’юнктури, флуктуаціях політичної влади, хаотичних волевиявленнях громадських верств, як-от наприкінці 60-х років XX століття в Європі та США. З остраху перед некомпетентним вторгненням організованих інституцій в сферу вічно мінливого виробилась переконаність в тому, що право є не тільки інструментом уряду, але й обмежувачем його активності. Тому досконалими є такі конституції, які правлять за уздечку для вождів і народів (П.А.Гольбах) [10]. Сила законів містить­ся в їхній мудрості, а не в їх суворості, говорив Ж.Ж.Руссо, ненавмисне підкреслюючи тим самим відокремленість авторитету права від авторитету живої влади [11]. Виглядає так, що протистояння анонімного авто­ритету конституційних законів і персоніфікованої влади бере свій початок ще від англійської Великої хартії (1215), коли на боці права виступили широкі верстви політич­них «аматорів», а на боці персоніфікованого авторитету влади – завжди політично професійна аристократія.

Більш цікавим, однак, є те, що персоніфікована влада частіше виступає як засіб боротьби з ентропією (Н.Вінер інтерпретує уп­равління як боротьбу з ентропією) [12], в той час як право є підвалиною свободи – тобто стану, який ставиться до ентропії нейтрально.

Те, що конституції розвинених країн відстоюють пріоритет свободи (включно з ризиками демократії та хаосу), а не стабільності на основі доктрини порядку добре ілюструється прикладами. Ще на початку XIII століття англійська Велика хартія піклується про «свободу», «недоторканність прав», «невід’ємні свободи» церкви; вживає поняття «вільної людини», яку не можна «затримати, арештувати, позбавити майна», «поставити поза законом», «вигнати», «розорити» інакше, як тільки «за законним вироком рівних їй та по праву країни» (п.39). Свобода виїзду з Англії та повернення до неї гарантується не тільки купцям (п. 41), але й «кожному» (п. 42). Англійський Білль про права (1689) забороняє судам об­межувати «свободу слова, суджень та актів» в парламенті (п. 9), оголошує принцип вільних виборів, обмежує всіляко владу ко­рони, дозволяючи відстоювати «вказані й викладені тут обме­ження... корони, всіма своїми силами, не зупиняючись перед жертвами ні життям, ні майном, проти всіх осіб, які вчинятимуть щось супротивне цьому» [13].

Декларація незалежності США (1776) проголошує, що «коли довга низка зловживань і правопорушень влади, незмін­но спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпо­рядкувати народ абсолютному деспотизмові, тоді народ має право і обов’язок повалити цей уряд і встановити нову форму забезпечення народу в майбутньому» [14].

Про опозицію свободи та надмірної регламентації громадянсько­го життя йдеться у дев’ятій поправці до Конституції США (1791): «Перелік у Конституції певних прав не пови­нен тлумачитися для заперечення чи обмеження інших прав, що належать народові» [15]. Декларація прав людини і громадя­нина, прийнята Національними зборами Франції (1789) про­голошує, що метою «будь-якого політичного об’єднання є збе­реження органічних та невід’ємних прав людини. Ці права суть свобода, власність, безпека й спротив гнобленню» (п. 2). Свобо­да дістає юридичне тлумачення також в п. 4 як «можливість вчиняти все, що не перешкоджає іншому: таким чином, здійснення ор­ганічних прав кожної людини має лише ті обмеження, які забез­печують іншим членам суспільства можливість користуватися цими ж пра­вами» [16]. Конституція ФРН (1949) в ст. 20, абзац 4 (1968) проголошує: «Всі німці мають чинити опір всякому, хто намагатиметься ліквідувати цей (демократич­ний – В.Р.) устрій, якщо інші засоби не можуть бути викори­стані» [17]. Характерно, що й «право народу мати й носити зброю», яке «не повинно обмежуватися», передбачено в Кон­ституції США (1791) не для інди­відуального самозахисту, як це часто сприймаєть­ся, а для забезпечення «безпеки держави», тобто з політичних міркувань.

Підсумовуючи наведені приклади, можна сказати, що уні­кальність конституції проявляється не стільки в тому, що вона очолює систему законодавства, скільки в тому, що вона проти­стоїть органічним вадам останньої, завжди залишаючись в своїх кращих зразках гарантом свободи народу і тільки потім дбаючи про те, що ми називаємо безпекою та по­рядком. Для усвідомлення цього навіть не обов’язково мати професійну правосвідомість. Як зазначає С.Залигін, юриспруденції відво­диться роль захисника і частково тлумача таких понять, як совість, справедливість, але їй не дозволяється виступати їхнім творцем або ж відкривачем [18].

Характерно, що й наука конституційного права розгляда­ється вченими як така, що має невисокий (з можливих у науці) ступінь консенсусу, тобто вона, за виразом Т.Куна, не вкладається в жодну парадигму. Не дивно, що й політичну науку, яка дає зміст більшо­сті конституційних категорій і понять західні дослідники відносять до однієї з найменш кодифікованих, мало інтегрованих за своєю природою наук [19].

Як вважають дослідники, в науках про людську поведінку можливою є лише відносна раціоналізація. Як пише М.Блок, «ми суттєво викривили б проблему причин в історії, якби завжди й усюди зводили її до проблеми усвідомлених мотивів» [20]. Саме тому, що конституція має справу з суспільством як об’єктом впливу в цілому, вона, на відміну від звичайних законів, ра­хується не тільки з раціональними аспектами людської поведінки, але й виходить за межі тривіального раціоналізму. По­шуки таких зон конституційного впливу, а також адекватних їм конституційних оболонок, засобів опосе­редкування становить рафіновану частину конституціоналізму як науки і практики. Саме тому спроби кон’юнктурного напи­сання конституцій дуже часто завершуються фіаско. Проблема є на­дто складною, щоб бути вирішеною на теренах суто механістичних, раціоналістичних уявлень.

Якщо ми поділяємо тезу А.Швейцера про те, що на певному етапі еволюції зовнішня організація суспільства починає здійснюватися коштом, переважно, духовного життя [21], то з цього випливає, що й в політиці надія на краще міститься в духовному початку, вільній інтуїції, уяві, смакові, влас­не, культурі. Щоб бути ефективною, політична культура прагне до відкритості. Цьому перешкоджає надмірна регламентація, екстраполяція права на зони, які звичайно не є об’єктом правового регулювання. Тому ефективна політика зацікавлена в тому, щоб «особистості та ідеї», крім тих, які уособлюють владу, не підпадали під надмірну дію законодавства або державних інституцій.

Це розуміли батьки-засновники найпотужнішої демократії світу, записавши в першій поправці до Конституції США (1791), що законодавча влада «не має права видавати за­конів на впровадження будь-якої релігії чи заборону вільно ви­конувати її, а також не має права видавати законів, що обмежу­вали б свободу слова, преси та права народу мирно збиратися й звертатися до уряду, просячи усунути якусь кривду» [22].

На перший погляд може здаватися, що конституція, яка гаран­тує стан некерованої свободи, суперечить очікуванням людей, які «в своєму приватному житті є полоненими страхом», бо боротьба за престиж і страх перед банкрутством призводять до стресів. Захистом же від стресу є гарантована стабільність, керований порядок. Проте не варто надмірно узагальнювати клінічні випадки. Конституції, які дбають тільки про порядок є більш загрозливими для людей, аніж ті, які дбають переважно про свободу.

Відомо, що свобода особливо цікавить «єретичний» тип особистостей, які раніше від інших зрікаються старих зразків мислення та поведінки. Відомо також, що сама такими є ті, кого прийнято називати творцями. Тому якщо конституція, керуючись уподобаннями примі­тивної більшості, уникає лібералізму й терпимості, то це може привести до по­трясінь, невигідних всім. Як вважав Т.Кун, політичні революції є «спрямованими на зміну політичних інститутів засобами, які саме ці інститути забороняють. Тому успіх революцій примушує частково відмовлятися від одних інститутів на користь інших, а в проміжку між ними суспільство взагалі не керується інститутами» [23]. Внаслідок штучної конфронтації суспільство втрачає ду­ховну єдність, страждання одних не виправдовують торжества інших, громадський же загал на довгий час виключається з того, що прийнято вважати прогресом.

Тому оптимальна конституція має бути, висловлюючись ме­тафорично, строєм вільного крою. Або ж, якщо кравецьку мета­фору замінити на архітектурну, вона мусить бути конструкцією на засадах rambler style. Попри весь свій лаконізм, досконала конституція стоїть далеко від того, щоб нехтувати особливим, самобутнім, індивідуальним, незвичним. Правий був Гегель, вказуючи, що «внаслідок системи приватних уст­ремлінь право робиться зовнішньо необхідним в якості захис­ника особливості» [24]. У законів та декретів, писав досвідчений в політиці М.Рокар, є свої кордони, яких треба дотримуватися. Звісно, з цим мож­на не погоджуватися. Як відомо, Платона свого часу дратувала присутність в суспільному житті окремих «дивних» за­конів, якими керуються люди. Оскільки Платон не любив політичної роз­маїтості, то створив модель політичної автаркії з кришталево про­зорою ієрархією внутрішніх стосунків. Він не вірив, що гарантія стабільності на заса­дах довіри перевершує гарантію стабільності на основі контролю. Навряд, чи йому здалася б переконливою пізніша думка Т. де Шардена про те, що «дещо розвивається в світі через наше посередництво, можливо, нашим рахунком, і головне тут те, що ми помічаємо: в цій ве­ликій грі ми є одночасно гравцями, картами і закладом» [25]. Можливо, для Платона була б ближчою ідея про те, що людина є громадською істотою за законами місця, де їй випало народитися. А то­му для тих, хто виріс в тюрмі, тюремні закони правитимуть за дороговказ [26]. Однак раби все-таки колись прокидаються. Свобода, народний суверенітет, де­мократія, розділення влад стали універсальними надбаннями цивілізації.

Повертаючись до конституції, слід зауважити, що її механізм гарантій свободи не є простим, іноді його функціонування сприймається як парадоксальне. Наприклад, конституція, яка «дозволяє» свободу, є більш патерналістською ніж та, яка свободу обмежує. Оптимальним тут є метод невтручан­ня. Як вказує В.Нерсесянц, логіка правової регуляції вимагає для вираження більшої міри свободи вживати заборону, а для означення меншої міри, навпаки, дозвіл [27]. Принцип верховенства права краще узгоджується з існуванням «білих плям» в забезпеченні свободи, ніж з її недосконалою регламентацією.

Філософія просвітителів – від Д.Локка до І.Канта наполягає на тому, що в суспільстві автономним суб’єктам має бути кате­горично дозволено думати так, як вони думають, відкрито вис­ловлювати все, що вони хотіли б сказати, вільно розпоряджатися своїми силами, здібностями та майном. Поняття «категорично дозволеного», тобто дозволеного безумовно, незалежно від будь-яких міркувань передає за­гальний зміст інтелектуальної свободи. Категоричний дозвіл в дано­му випадку співпадає з абсолютною забороною державі та її аген­там втручатися в сферу особистих прав індивіда, свободу його інтелектуального життя.

Відомо, що Д.Локк поділяв закони, яким вимушено підпорядковуються люди, на Божественні, громадянські та закони громадської дум­ки [28]. Ймовірно, що органічні конституції мають дбати про другі з них, схиляючись перед першими. Цікаво, що К.Поппер до категорії «нормативних законів» відносив Десять заповідей разом з правилами виборів у парламент та законами афінського полісу. Адже всі вони принципово відрізняються від органічних законів тим, що описують не факти, а умовні орієнтири людської пове­дінки [29].

Важливо також, що закони, які діють в суспільстві, не роб­ляться громадянськими законами автоматично, а часто-густо ли­шаються нормами індивідуальної поведінки. За Дж.С.Міллем, гро­мадянські закони являють собою не більше, ніж «закони дій та емоцій людей», тобто вони залишаються «законами інди­відуальної людської натури». Проте, об’єднуючись в суспільство, люди не повинні принижувати свою індивідуальність – цю думку Дж.С.Мілла особливо підкреслює К.Поппер.

Все це не просто сприймається в посттоталітарному сере­довищі, хоча у відкритих суспільствах це мало не трюїзми. Зокре­ма, у Р.Рейгана знаходимо: «Треба довіряти людям, вірити, що кожналюдина може стати великою, може сама розпоряджатися своєю долею... Тільки ко­ли люди здатні вірити, творити й будувати, тільки коли кожен особисто є зацікавленим в долі своєї країни і коженє вільним ри­зикувати й одержувати плоди успіху – тільки тоді виникає ди­намічне, заможне, прогресивне і вільне суспільство» [30].

Якщо погодитися з тим, що змістом конституції має стати гу­манність, заснована на індивідуальних цінностях, то й тут най­головнішою з них слід визнати свободу. «Підвалиною права, – писав Гегель, – є взагалі духовне, і найближчим місцем та висхідною точкою – воля, яка вільна; так що свобода є її субстанцією» [31]. Звичайно, якщо метою права проголосити вик­лючно свободу, тоді невдовзі запанують свавілля й право силь­ного. Отже, в своїх кращих інтенціях право автоматично скеровується до певної міри свободи, яка сама по собі виразно не окреслена, тобто до пев­ного співвідношення хаосу і порядку, вільної волі та її обме­жень. Надлишок свободи – небезпечна річ, говорив С.Лем. Мало свободи – погано, багато – також погано [32].

Оскільки встановити фіксовану міру свободи в праві немож­ливо, сучасна правова система органічно складається як біполярна. Отже, ча­стина норм в ній «дбає» про свободу, решта – про порядок. Проте свобода все-таки важливіша за порядок, й тому серце органічної правової системи – конституція – опиняється на боці свободи.

Решта ж права дбає про порядок і стабільність. В не зовсім політично здорових соціумах цього не усвідомлюють, скеро­вуючи також і конституцію на захист порядку. Наслідки подібного ставлення добре відомі. Громадський загал занурюється в нудьгу та фрустрацію, розко­шують обскурантистські ідеології, почуття повноти життя посту­пово втрачається, економіка призупиняє свій поступ, оригінальна творча активність опиняється на маргінесі, інтелектуальна еліта емігрує в пошуках більш вільних світів.

Слід зазначити, що в правовому сенсі свободу не треба ро­зуміти надто рафіновано, філософськи-вишукано. Йдеться, перш за все, про свободу підприємництва, політичних виборів, пере­сування, слова, приватного життя, власне, будь-яких ініціатив, починаючи від абстрактного мислення й за­вершуючи «шаленим марнотратст­вом». Лицемірні політики та ідеологи іноді говорять, що голо­вне – це духовна свобода, якій не перешкоджає навіть тоталь­ний порядок. Проте духовна свобода в умовах зовнішньої несвободи є фікцією, інтелектуально чесні юристи це розуміли завжди. Зокрема Б.Кістяківський писав: «Головним й найбільш суттєвим змістом права є свобода. Право – це свобода зовнішня, відносна, зумовлена громадянсь­ким середовищем. Проте внутрішня, менш відносна духовна свобода можлива лише за умови існування свободи зовнішньої й остання є найкращою школою для першої» [33]. І далі: «...Тре­ба прямо наполягати на тому, що право існує тільки там, де є свобода особистості. В цьому сенсі правовий порядок є систе­мою відносин, при яких всі члени даного суспільства володіють найбільшою свободою дії та самовизначення» [33]. Не можна боятися свободи, свобода є найкращим гарантом порядку і там, де існує свобода, політична злагода складається якнай­швидше.

За спостереженням В.Ебенстайна, ідея вигідності свободи для порядку, висловлена ще в 1690 році Д.Локком, була підтвердже­на потім неодноразово, так що правління народу в поєднанні з правом на повалення тиранічного уряду стало «найкращою пе­решкодою повстанню». Зокрема, британська та американська консти­туційні системи, засновані на «праві повстання», виявилися найбільш стабільними в світі. Ця теза стосується й таких волелюбних країн як Голландія, Швейцарія, країни Скандинавії [34]. Отже, зовсім не схибив І.Кант, дійшовши свого часу висновку про те, що «державний устрій, заснований на найбільшій свободі людей у відповідності із законами, завдяки яким свобода кожного є сумісною із свобо­дою всіх інших (я не говорю про найвище щастя, оскільки воно має з’явитися само по собі), є в усякому випадку необхідна ідея, яку слід брати за основу при складанні не тільки конституції де­ржави, але й будь-якого окремого закону» [35].

Оскільки ця ідея була закладена в американську конституційну мо­дель, не дивно, що головну частину Конституції США становить Білль про права. Цей принцип має обов’язковий характер для цілої категорії країн. Ядром, так званої, «неписаної» конституції Великобританії є також сукупність біллів про громадянські права. Водночас у світі існують конституції, які ґрунтуються на доктрині порядку, що й дало привід Р.Рейганові підкреслити виключність Конституції США, «яка відріз­няється від усіх інших тим, що в ній народ вказує урядові, що він може робити», а також тим, що «найважливіші слова в ній – «Ми, народ», її найважливіший принцип – свобода» [36]. Втім, унікальності та яскравості американської конституції ніхто не заперечує.

Конституції соціалістичного світу не змогли виробити ефективних гарантій людської свободи. Всі вони були етично максималістськими, зв’язаними марксистською доктриною та поміркованими за своєю літературною формою. Яких тільки функцій в них не вбачали: охоронну, програмову, нор­мативної орієнтації тощо. Як тут не згадати Ж.Мельє, який в казуїстиці сучасних йому законів вбачав «таємні системи несправедли­вості». Чи не нас попереджав французький священик? «Всі ви, скільки вас є, й всі подібні до вас не повинні бачити в них (зако­нах – В.Р.) що-небудь інше, ніж таємні системи несправедли­вості» [37].

Кожна конституційна система має свої засади. В США це вільні принципи англійської конституції у поєднанні з природ­ним правом та здоровим глуздом [38], у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Колись Е.Лінкольн навіть назвав конституційні засади Т.Джефферсона «аксіомами вільного суспільства». Юристам також добре відомі «чотири свободи» Ф.Руз­вельта, нормативні принципи В.Вільсона тощо. Проте, як писав Р.Давід, в правових системах важливими є не стільки норми, скільки загальна структура права, вживані у ньому класифікації, концепції, тип регулювання [39]. Правові засади, записані в Конституції України почнуть діяти не відразу. Але в будь-якому випадку їх дія буде глибокою, бо така вже особливість конституційного регулювання. Тому краще написа­ти десять поміркованих конституційних проектів, зупинившись на одинадцятому найкращому, ніж легітимізувати перший-ліпший проект, посилаючись на кон’юнктурні вимоги часу.

Як свого часу влучно сказав Е.Берн, «щоб одержати леді, тре­ба розпочинати з бабці». Тобто «якщо ми хочемо, щоб коли-небудь життя стало більш теплим та чесним, ми повинні перестати бути холодними й лицемірними вже тепер» [40]. Поверта­ючись до конституційної матерії, варто наголосити на тому, що сьогодні в Україні йдеться не про окреслення рис майбутнього раю (ми це мали в неперевершених формах в 1919, 1937, 1978  роках), а про захист реальних цінностей та пріоритетів, од­нозначний вибір на користь свободи.

Конституція не може, як це не прикро для К.А.Гельвеція, «дати проект можливого громадянського стану, ...вирахувати вірогідність щастя людей» [41]. Проте вона може розв’язати їм руки, розкріпачити мозок, звільнити душу для пошуків щастя шляхами, які кожен обиратиме незалежно від чужих уподобань. Якщо постсоціалістична правова думка хоче зроби­ти внесок в скарбницю світового конституційного досвіду, то цей внесок міг би обмежитися конституційним правом грома­дян на не конформну поведінку. Люди в соціалістичному світі надто настраждалися від шаблонів, щоб і надалі примусити себе раху­ватися з ними. Як писав вже згадуваний Б.Кітяківський, «тен­денція до дріб’язкової регламентації й регулювання всіх гро­мадських відносин статтями писаних законів є притаманною поліцейській державі, вона становить її характерну ознаку на відміну від держави правової» [42].

Саме глибинні інтереси свободи, органічного нонконфор­мізму засуджують середньовічну одержимість ідеєю раціо­налізації безконечного (А.Уайтхед); сліпу віру в універ­сальність законів небесної механіки (Х.-Г.Гадамер); машинізацію, що веде до вигод централізму (М.Хайдеггер); поверховість просвітителів XVIII століття, які сприймали суспільство в якості годинникового механізму (Г.Честертон); математизацію при­родознавства (М.Бердяєв); катастрофічні спроби керування людьми за правилами лінійного процесора (Р.Абельсон) тощо.

Втім, конституції повинні бути не тільки свободолюбними, але й «скромними». Інтелектуальне життя народу є багатшим за можливості будь-якого прогнозу. «Наскільки ж засліплені ті, – писав Гегель, – хто вважає, що можна зберегти установи, конституції, закони, живий дух яких зник і які більше не відповідають моралі, потребам і поглядам людей...» [43]. Науці відомі спільноти комах, жит­тя яких повністю підкоряється шаблону. Іноді подібні організації досягають навіть відносно складних цілей. В них також, за визначенням А.Уайтхеда, виділяю­ться корови, воїни, робітники, підмітальники й королеви. Вони навіть здатні піклуватися про відда­лене в часі майбутнє, якщо за одиницю часу прийняти життя комахи. Проте люди за такою схемою щасливо існувати не можуть. Створені людьми політичні мурашники погано піддаються аргументам абстрактної крити­ки, бо їх існування є панегіриком раціонального початку. Отже, вони роз­кладаються та відходять у небуття не внаслідок критики, а під тиском емоцій, головною з яких є відчуття втрати сенсу інди­відуальних змагань, втрати відчуття щастя або надії на нього. Так живі емоції руйнують створені розумом політико-юридичні фікції.

«Проблеми права, – писав свого часу Н.Вінер, – можна розглядати як комунікативні та кібернетичні, тобто вони є проблемами впо­рядкованості та повторюваності управління певними критични­ми станами» [44]. Але Н.Вінер правий лише при умові, що за дужки подібного розуміння винесено конституції, мету яких становить не впорядкованість, а свобода. Тому Н.Вінер правий лише тактично, але не стратегіч­но. Крім того, те, що повторюється за посередництвом зміни по­колінь, є повторенням лише умовно. Ніщо не є новим під місяцем, а разом з тим новим є все.

Зберегти сталі форми в динамічних системах, можна, як відомо, лише за рахунок деградації. Уникнути деградації сус­пільства за допомогою права можна в різний спосіб. Свободу можна охороняти лаконічною конституцією, як-от у США, або сукупністю біллів про права, як-от у Великобританії. Кожен на­род має свій державний устрій, і те, що є органічним для Пруссії, виглядає цілком непридатним для англійців, говорив Гегель. Політичний світ є багатим за форма­ми. Строкатим є також світ правових форм, зокрема, кон­ституцій. Проте й у цьому світі існують певні незмінні імперативи.

Більшовизм намагався повернути людей під владу пер­соніфікованого авторитету, що було регресом, оскільки світ на той час вже переконався в перевагах авторитету закону. В країнах загального права, як відомо, не було тоталітаризму. Даний факт діє на професійну уяву й змушує нас до аналізу, який має особливе значення в Україні. Нам не бракує фахівців в га­лузі конституційного права, ми також маємо доступ до найкращих конституційних зразків. Цілком прийнятним є також досвід західних експертів. Крім того, українці мають досвід конституційних змагань від П.Орлика до Консти­туції УНР 1918 року. Єдине, чого нам справді бракує, це внутрішньої розку­тості, вільної свідомості, свободи духу.

Зрештою, треба визнати, що в умовах панування державної форми власності ми так і не станемо вільними. Свобода за таких обставин завжди буде перетворюватися на власну пародію. Отже дарма надалі пе­реписувати західні конституційні зразки, як ми це спочатку намагалися робити. Конституції унікальні, як і дух народу, хоча юри­дично всі вони обертаються довкола універсальних тем. Тематично єдиною є й світова поезія, проте ніхто не переплутає Шевченків «Кобзар» з «Листям трави» У.Уїтмена.

В умовах панування соціалістичних стереотипів люди не можуть жити як раби, а думати як вільні. Дарма, що наші актори можуть зіграти моделі життєвих стосунків з п’єс С.Беккета або О.Вайлда. Адже вони поки що не можуть жити за цими моделями, як це органічно відбувається в західному світі. В цьому прочитується реальний драматизм українського сьогодення, коли замість по­всякденного щастя люди мають поки що тільки надію на нього.

ПОСИЛАННЯ НА ДЖЕРЕЛА

1. Хайек Ф. Преступная самонадеянность. – М.: Новости, 1992. – С. 111-112.

2. Поппер К. Открытое общество и его враги. Том 2.– М.: Феникс, 1992. – С. 155-156.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 380.

4. Гоббс Т. Левиафан. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1936. – С. 211.

5. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 39.

6. Солженицын А. Как нам обустроить Россию // Литературная газета, 18 октября 1990.

7. Бродель Ф. Время мира. Т.З. – М.: Прогресс, 1992. – С. 204-205.

8. Бакунин М.А. Философия, социология, политика. – М.: Правда, 1989. – С. 87-88.

9. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Изд-во НКЮ СССР, 1939. – С. 189.

10. Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1963. – С. 286.

11.  Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 117.

12.  Поваров Г.Н. Ампер и кибернетика. – М.: Советское радио, 1977. – С. 59.

13.  Дурденевский В.Н. Иностранное конституционное право в избранных образцах. – Ленинград: Государственное изд-во, 1925. – С. 137-138, 143, 145.

14. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 49.

15.  Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 80.

16.  Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 179.

17.  Конституции буржуазных государств. – М.: Юридическая литература, 1982. – С. 178.

18.  Залыгин С. К вопросу о бессмертии. – Новый мир, №  1, 1989. – С. 24.

19.  Коул С. Существует ли иерархия научных дисциплин // Социальные показатели в системе научно-технической политики. – М.: Прогресс, 1987. – С. 402, 406-407.

20.  Блок М. Апология истории. – М.: Наука, 1987. – С. 110.

21.  Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992. – С. 52.

22.  Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 78.

23.  Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – С. 129-130.

24.  Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 246.

25.  Шарден П.Т. де. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – С. 183.

26.  Анчел Е. Этос и история. – М.: Мысль, 1988. – С. 75.

27.  Нерсесянц В. Правовое государство: история и современность. – Вопросы философии, № 2, 1989. – С. 14.

28.  Локк Д. Сочинения в трех томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – С. 406.

29.  Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.1. – М.: Феникс 1992. – С. 92.

30.  Рейган Р. Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 472.

31.  Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 67.

32.  Лем С. Фантаст и футуролог С.Лем (интервью) // Литературная газета, 14 ноября, 1990. – С. 15.

33.  Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С. 126, 137.

34.  Эбенстайн В. Государь, государство, общество // Знание-сила, № 9, 1990. – С. 73.

35.  Кант И. Сочинения в шести томах. Т. 3. – М.: Мысль, 1964. – С. 351-352.

36.  Рейган Р.  Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 722.

37.  Мелье Ж. Завещание. Т. 3. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – С. 350.

38.  Джефферсон Т. Автобиография. – М.: Наука, 1990. – С. 171.

39.  Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 280.

40.  Берн Э. Секс в человеческой любви. – М.: Московский кадровый центр, 1990. – С. 77.

41.  Гельвеций К.А. Сочинения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1973. – С. 91.

42.  Кистяковский Б. В защиту права  // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С.144.

43.  Гегель Г.В.Ф. Политические произведения. – М.: Наука. 1978. – С. 50.

44.  Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Иностранная литература, 1958. – С. 117.



[1] Автор тексту проекту Конституції – конституційний експерт Харківської правозахисної групи, кандидат юридичних наук, доцент ка­федри конституційного права Національної юридичної академії України і мені Ярослава Мудрого Всеволод Речицький.

Схожі повідомлення

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Проект Закону України «Про вимушених переселенців» (оновлено)

Проект Конституції України (2012) із постатейними коментарями

Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості?

ПРОСЛУШИВАНИЕ ТЕЛЕФОНОВ В МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕ И ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ ОДИННАДЦАТИ ЕВРОПЕЙСКИХ СТРАН(ВЕЛИКОБРИТАНИЯ, ГЕРМАНИЯ, ФИНЛЯНДИЯ, ФРАНЦИЯ, ШВЕЙЦАРИЯ, ШВЕЦИЯ, ВЕНГРИЯ, ПОЛЬША, РОССИЙСКАЯ ФЕДЕРАЦИЯ, РУМЫНИЯ, УКРАИНА)

Коментар до проекту Кримінально-процесуального кодексу України [1]

Аналіз проекту закону «Про очищення влади»

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори