пошук  
версія для друку
22.10.2007 | Василь Овсієнко

Генерал Петро Григоренко - не Герой України?

   

Вельмишановний пане Президенте України!

Звертається до Вас Василь Овсієнко – голова громадського оргкомітету відзначення в Києві 100-річчя з дня народження ґенерала Петра Григоренка.

Не перебільшу, сказавши, що демократична громадськість України здивована, а кримськотатарський народ ображений, що 16 жовтня не з`явився указ Президента про присвоєння Петрові Григоренку звання «Герой України».

31 жовтня 2006 року депутат Ніна Карпачова з «Партії регіонів» запропонувала Верховній Раді проект постанови про відзначення 30-річчя Української Гельсінської Групи. Більшість підтримала. Одразу після неї Мустафа Джемілєв запропонував проект постанови про відзначення 100-річчя члена-засновника Московської і Української Гельсінкських груп Петра Григоренка. Не підтримали. Бо доповідав «не свій».

Депутати-реґіонали не знають і знати не хочуть, що таке Українська Гельсінкська група і хто такий Петро Григоренко. Вони з іншої культури. А багато хто взагалі поза будь-якою культурою.

Ситуацію порятували Ви, пане Президенте, підписавши 5 березня 2007 року указ № 177/2007 «Про вшанування пам’яті Петра Григоренка». Ми, громадськість, не мали жодного сумніву, що в день 100-річчя Ви підпишете ще один указ. Але хтось збив Вас. Незрозуміло, з яких мотивів. Мабуть, з тих-таки: той «хтось» – людина поза українською культурою і поза українською історією. Мабуть, він вважає, що історія України розпочалася восени 2004 року.

Багато хто, в тому числі й я, вважаємо, що в незалежній Україні має бути зовсім нова система нагород. «Герой України» – це невдала карикатура на Героя Совєтського Союзу і Героя соціалістичної праці. Це звання присвоювали всяким людям, у тому числі далеко не героїчним, а то й недостойним, навіть вороже настроєним проти ідеї незалежності України. Недарма Ліна Костенко відмовилася ставати в їхній ряд. Але коли серед Героїв України є члени Української Гельсінкської групи Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Левко Лук`яненко, Юрій Шухевич, є ними Олекса Гірник, Степан Хмара, Євген Пронюк, Роман Шухевич, то Петро Григоренко мав би бути в цьому ряду на чільному місці. Йому це звання личить найбільшою мірою.

Пане Президенте, я сподіваюся, Ви залагодите цю справу ще допоки в Україні є до 28 жовтня син Петра Григоренка – Андрій Григоренко, президент Фундації П.Григоренка (США), щоб на його руки і вручити нагороду.

З повагою –

Овсієнко Василь Васильович,

21 жовтня 2007 року.

 

Підкреслю тут найважливіші заслуги Петра Григоренка перед Україною і людством. Я зібрав ці тези з численних публікацій, найбільше зі статей Леоніда Плюща та Андрія Григоренка.

Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї. Як і маршал Пілсудський, він «вийшов з червоного трамвая», коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозу­мівши суть СССР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв страте­гію подолання цього зла.

Петро Григоренко був першим представником совєтського правлячого класу, який ще в 1961 р. виступив проти партократії: «Треба виступати. Не можна мовчати». 7 вересня 1961 року він виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться ґенеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов`язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню.

Наприкінці 1968 Петро Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатри­чні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання: «Треба боротися за корінну зміну системи екс­пертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості спра­вжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хво­рих у цих умовах». Згодом СССР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях. З розпадом СССР це моторошне зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки П.Григоренкові. До речі, в Росії знову починають використовувати каральну психіатрію в політичних цілях. Біймося, щоб цей політичний вірус не перекинувся і в Україну.

Доктор воєнно-історичних наук ґенерал Григоренко 1967 р. написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». (Відгук на книжку Некрича «1941. 22 июня»). Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СССР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Дру­гої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й але головним чином тим, що СССР готувався до аґресив­ної війни, нехтуючи обороною.

Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за пра­во корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів. Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Син П.Григоренка Андрій у подячному листі Вам, пане Президенте, за указ від 5 березня написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, світові, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості». Україні зараз явно не вистачає таких борців за толерантність і міжетніч­ний мир. Тому саме ім`я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством.

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетво­рення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословаць­кого народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Він виступив на захист учас­ників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СССР домагатися ви­ведення  військ із Чехословаччини.

Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову, «вошедшую в нравственную и общественную историю страны» (Андрій Сахаров). На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. На похороні О.Костеріна він сказав: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!».

Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар продовжується», тюремний щоденник, він упо­рядкував самвидавний збірник «Памяти А.Е. Костерина», написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатар­ського народу після депортації, підготував про­мову «Хто ж злочинці?». Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.

«Дисиденти» не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був «командувачем» чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернети­кові, як докторові наук, було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній.

Навіть його антипод – ґенеральний жандарм Андропов – відзначав, що Григоренкова енергія активізу­вала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його страте­гічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежності – комуністи України.

Петро Григоренко ще у 1968 р. ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею леґалістичної, тобто відкритої правозахисної організації. До речі, цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись орга­нізацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного про­цесу над «антисовєтською організацією». Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі. А керівництво СРСР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20–30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту П.Григоренка виникла «Ініціативна група захисту прав людини в СССР». Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11. 1996), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.

Недавно вийшовши з другого, п`ятирічного ув`язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!».

Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній карті світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Після 1917–1920 років світ забув про Україну. Завдяки правозахисному рухові, завдяки Григоренкові світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національно-визвольної війни, без насильства.

Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу «детант» (відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, «центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григорен­ко». Перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про «Імперію Зла» виник не без впливу листів і заяв Григоренка. Аж совєцька окупація Афганістану примусила США зупинити мюнхенську політику «детантизму», викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві.

Григоренко об`їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінкських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей. Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінкський рух став міжнародним.

У 1980 році, вже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готую­чи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов’язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СРСР шанувати права людини. Якщо лю­дей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінкських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан.

Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме легалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним совєтським режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Разом з Надією Світличною він налагодив видання «Вісника репресій в Україні», який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією «Свобода». Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало совєтську імперію.

За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конґресів Григоренко представив в ООН Акт про де­колонізацію СССР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніальних народів за свою незалежність (у той час як у самому СРСР було 100 колоніальних народів!). Деколонізація СССР здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989-90 роках президент США Буш-старший, прем`єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України. Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, у т. ч. Григоренка.

П.Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СССР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СРСР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки про­ти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СССР не є російською імперією, бо є імперією партократії: «Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу». Більшість політичних партій діаспо­ри прийняла цю лінію, посилаючись на писання Л. Полтави, тобто на пози­цію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п’ятій ко­лоні Путіна. Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п’ятій колоні.

Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об’єднати людей з різним поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани.

Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла їй і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру. Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідо­мивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.

Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Головна думка спогадів Григоренка «У підпіллі можна зустріти тільки щурів…» (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу. Ці спогади – його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства – і це теж добрий шлях для інших.

У 70–80-х роках ХХ ст.. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідности запалювали інших людей.

Петро Григоренко – Особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець – генерал Петро Григоренко. І хай молоді люди знають що належати до нації Петра Григоренка – це престижно, це почесно. На його прикладі слід виховувати молоде покоління громадян України.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори