пошук  
версія для друку
25.10.2007 | Михайло Дубинянський
джерело: pravda.com.ua

Легенди про демократію та бувальщина про харизму

   

Парламентські вибори-2007, підсумки яких усе ще підбиває країна, успішно розвінчали міф про всесильних "донів". Фіаско правлячої коаліції продемонструвало: у сучасній Україні виграти вибори без реальної народної підтримки, спираючись тільки на горезвісний адмінресурс, неможливо. І це обнадіює.

Проте пригнічує інша подія, що сколихнула пострадянський простір незабаром після наших виборів – розправа з екс-міністром Окруашвілі в Грузії. Стало очевидним: лідер, що прийшов до влади під гаслами демократії, може досить швидко скотитися до авторитаризму.

При цьому харизматичный Саакашвілі продовжує спиратися на симпатії більшої частини населення. Фактично грузинський президент виявився в одному ряді з Володимиром Путіним, Олександром Лукашенком й Уго Чавесом.

Чим же небезпечні авторитарні харизматики, що користуються масовою підтримкою народу? І чи застрахована від аналогічної "народної" диктатури Україна?

 

ДРАКОН ПОМЕР. НЕХАЙ ЖИВЕ ДРАКОН!

Відома східна легенда про переможця дракона, що сам перетворюється на агресивну рептилію, якнайкраще відображає політичний шлях харизматичных автократів на зразок Путіна, Чавеса або Саакашвілі.

Спочатку з ними пов’язують найкращі сподівання – причому не тільки співгромадяни. Це і не дивно – адже ніхто з них не йде у владу під прапором похмурої диктатури. Перед світовою громадськістю постає Воїн Світла, ідеолог національного відродження, безкомпромісний борець з корупцією, беззаконням і соціальною несправедливістю.

Звичайно, згодом "лицар без страху і докору" розчаровує об’єктивних закордонних спостерігачів. Але чи може він розчарувати своїх шанувальників усередині країни? Чи здатні вони вловити той момент, коли їхній герой починає мутувати, вкриваючись лускою, обзаводячись пазурами й іклами? Ні, не здатні!

Автократарный політик-харизматик бере під контроль не тільки фінансові потоки і силові структури, але і свідомість мільйонів своїх співгромадян. Він створює ілюзорний світ, де правитель мудрий і справедливий, де все робиться на благо країни і її громадян, де про жорстоку диктатуру і мови бути не може.

У цьому світі гоніння на опозицію – це нейтралізація "п’ятої колони" або покарання знахабнілих злодіїв і корупціонеров. Розправи над неугодними олігархами з наступним дерибаном їхнього майна – відновлення соціальної справедливості і повернення вкраденої власності народу. Війна зі  свободою слова – приборкання безпринципних журналюг, що виконують команди олігархів або ворожого закордону.

У цьому світі будь-який критичний журналістський матеріал – за визначенням замовлений. А замовлений – отже брехливий...

Закордонний спостерігач ясно бачить, що на троні розмістилося вогнедишне чудовисько, що активно зневажає цивільні права і свободи. Але для більшості співвітчизників їхній лідер як і раніше залишається хоробрим і справедливим лицарем, народним заступником і, зрозуміло, демократом – адже він раз у раз виграє вибори, спираючись на підтримку основної маси населення!

Не можна приписувати міць авторитарних режимів банальній пропаганді – підсвідоме бажання вірити диктатору-харизматику набагато сильніше. Воно змушує ігнорувати будь-які альтернативні джерела інформації.

У ментальному плані шанувальники Путіна, Лукашенка або Саакашвілі – брати-близнюки.

З ними можна сперечатися годинами, приводячи, здавалося б, убивчі докази.

Але ніяка аргументація не подіє на апологетів "народного" режиму: у їхньому уявленні кожен крок лідера абсолютно логічний, вірний і підкорений інтересам простих громадян.

Воістину, чужа харизма, помножена на власну віру, - це страшна сила!

 

СИРЕНИ І ЩУРОЛОВ

Як бачимо, авторитарний режим, що спирається на підтримку мас, ще небезпечніший за одіозний режим, що ламає народ через коліно. Воно і зрозуміло – супротивник, що затаївся, набагато гірший за  відкритого ворога. І якщо Майдан-2004 продемонстрував уміння і готовность українців протистояти адмінресурсу, то чи не захопить нас зненацька автократ, що взяв на озброєння харизму?

Будемо відверті: в плані впливу на маси Янукович або Тимошенко мало чим поступаються Путіну і Саакашвілі. Стараннями наших політиків мільйони українців змогли повірити в таку відверту маячню, як "поліпшення вашого життя вже сьогодні" або чудесна поява контрактної армії вже через три місяці.

Харизма Віктора Федоровича або Юлії Володимирівни – зброя величезної потужності, але, на щастя, з обмеженим радіусом дії. Вітчизняний політик-харизматик зіштовхується з категоричним небажанням половини країни дослухатися до його слів.

Згадаємо історію міфічного Одіссея і його супутників. Єдиний спосіб вберегтися від смертоносного співу сирен – заліпити вуха воском. Сьогодні Схід апріорі не сприймає політиків, авторитетних для Заходу, і навпаки.

Це не дозволяє нікому з харизматичних лідерів зачарувати всю країну і монополізувати владу, покінчивши з політичною конкуренцією і реальною демократією.

Автор не має наміру вихваляти суспільне протистояння як панацею від диктатури. Безумовно, розкол України – зло; проблему треба вирішувати, "зшивати" дві половинки країни... Але при цьому не забувати і про ризики, пов’язані з єднанням нації.

Напевно, всі чули легенду про Гаммельнського щуролова. За допомогою своєї чарівної флейти він зумів позбавити місто від щурячих полчищ, але цей же чудесний інструмент допоміг лиходієві вивести з Гаммельна дітей.

Те ж саме можна сказати і про гіпотетичного загальнонаціонального лідера, здатного заручатися підтримкою і на Сході, і на Заході України. Воля і харизма дозволять йому не тільки вигнати з українського суспільства розбрат і розкол, але також відібрати в країни ідеологічний плюралізм і конкурентну політику.

Станом на жовтень 2007-го загальнонаціональний лідер категорично протипоказаний українській демократії. Утім, зараз ніхто з представників вітчизняного політикуму і не здатний претендувати на цю роль. А в майбутньому? Після 2009 року? Через п’ять-сім років? Чи дочекаємося ми українського де Голля або ж українського Уго Чавеса?

Це залежить не від особистісних якостей того чи іншого політика, а від нашого суспільства. Від здатності тверезо оцінювати вчинки "своїх" і "чужих" лідерів, оперативно реагувати на найменші порушення демократичних норм, чітко усвідомлювати значення ліберальних цінностей.

Стійкі демократичні традиції нейтралізують загрозу з боку вольового харизматичного політика, перетворюючи його в союзника Волі.

У принципі, вийти на такий рівень розвитку суспільства реально. Але тільки за умови, що ми не будемо розслаблюватися і самозаспокоюватися: мовляв, український соціум уже зараз досить демократичний, а в політикумі з лишком вистачає переконаних демократів. Отут знову починається сфера міфів і легенд, які варто якомога швидше розвінчати.

 

ДЕМОКРАТИЧНА МІФОЛОГІЯ

Подібно пласкій Землі, що зручно розташувалася на трьох китах, міфологія вітчизняної демократії базується на трьох фундаментальних стереотипах.

Міф перший.  У той час як на Сході України панують авторитарні настрої, Захід заселений переконаними прихильникам демократичного ладу. Тобто у нашої демократії є надійна опора у вигляді половини країни, яка ніколи не прийме авторитарний режим.

Що тут можна сказати? У суспільстві, де з інтересами меншості рахуватися не звикли, демократом мимоволі стає той, хто не представлений у владі. І поки в Україні правлять бал індустріальні барони Сходу, для яких є чужим національний дух, роль демократів дісталася патріотичним "західнякам". Але з цього аж ніяк не випливає, що Захід апріорі не сприймає антидемократичні методи.

Є побоювання, що авторитарний націоналістичний режим був би до смаку багатьом нинішнім демократам зі Львова і Тернополя. Зрозуміло, вони б не вважали його авторитарним: просто сприймали б обмеження прав Сходу як щось цілком природне.

"Своя" влада – випробування не з легких. Приклад тому – громадяни, що наприкінці 2004-го відстоювали демократичні цінності на Майдані, а на початку 2005-го гаряче підтримували досить сумнівні ініціативи помаранчевого  керівництва.

Так що спокушатися, очевидно, не варто: територіальних бастіонів демократії в Україні немає.

Другий міф – розподіл вітчизняного політикуму на "поганих" антидемократів, що не заслуговують на поблажливість; і "гарних" демократів, яким можна пробачити будь-які "художества". Прихильність до демократичних цінностей сприймається як непорушна риса того чи іншого політика. Це, звичайно, не так.

Демократичність – не група крові, не візерунок папілярних ліній, не колір райдужної оболонки ока. Це перехідна характеристика. Той, хто сьогодні виступає як оплот демократії, завтра може виявитися її найлютішим ворогом, і навпаки. По суті, мова йде про дотримання визначених норм і законів.

Не важливо, чи робить це політик охоче, чи підкоряючись тискові громадян. Якщо в даний момент партійний бос грає за правилами демократичного соціуму – він демократ. Якщо ні – вибачте...

Ніякі колишні заслуги перед громадянським суспільством не можуть бути йому виправданням. В іншому випадку ми отримаємо "демократів", що зневажають основні демократичні норми в ім’я демократії – такий самий нонсенс, як кати-гуманісти або агресори-пацифісти.

І, нарешті, третій міф, що міцно вкоренився в народі стараннями політиків-популістів. У свідомості мільйонів українців демократія пов’язана з беззастережним торжеством справедливості. Насправді ж політична система, для якої засоби важливіші за  мету, не залишає шансів робін гудам і графам монте-крісто.

Звичайно, всім нам хотілося б, щоб знамените гасло "Бандитам – тюрми!" стало реальністю. Але, припустимо, необхідної юридичної бази для цього немає. Що краще: бандит, що залишився безкарним і бенкетує на своїй розкішній віллі, або ж бандит, якого посадили у в’язницю з грубим порушенням законності? Для демократичного суспільства бажанішим є перший варіант.

Так, це несправедливо, так, це аморально, але така вимога демократії! Інакше неминучий грузинський сценарій з поступовим перетворенням лицаря-демократа на дракона-автократа. Сьогодні у в’язницю з порушенням правових норм сяде бандит. Завтра – політичний противник режиму. А післязавтра за ґрати може бути кинутий будь-який громадянин.

Не зовсім адекватне уявлення багатьох українців про демократію спонукає задуматися: чи дійсно простому громадянинові, що голосує за "демократів", такі вже дорогі ліберальні цінності?

Можливо, насправді наш виборець мріє про "сильну руку", яка нещадно винищує підлих олігархів і корупціонерів? І в перспективі може стати легкою здобиччю диктатора-харизматика...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори