30 жовтня - День політвязнів
Вам належить шана за те, що ви вступилися за нашу гідністьі відстояли її
З листа.
Цю дату стали відзначати після арештів 1972 року. Відзначали, звичайно, увязнені в лаґерях Мордовії і Уралу.
Справа в тому, що політичні вязні, як вони себе називали, або особливо небезпечні державні злочинці, як їх називали офіційно, - вже від 1972 року стали численними. (Згадаймо, що Хрущов оголосив: "у нас нема політвязнів". Справді, він багатьох відпустив, скоротив набір, але в той час досиджували свої 25 річні терміни діти різних народів" - у тюрмі народів; "вас нєт" казали їм)...
Звичайно, вождь брехав. Але він принаймні хотів покінчити з віковічною ганьбою російської воєнно-поліційної імперії.
Брежнєв, навпаки, почав з тихих політичних арештів 1965 року, а в 1972-му масових політичних арештів уже не могли приховати.
Міжнародні правозахисні організації стали пильно вивчати секретні справи СССР, і ЗМІ це висвітлювали. І тут перше місце належить радіо "Свобода".
Завязалась напружена гра і боротьба за приховану від людей правду. "Перебудова" середини 80-х була поразкою СССР у цій боротьбі. Довелось розпустити політичні лагері, і то принизливо - під міжнароднім громадським контролем. Звичайно, це роблено брехливою мовою каґебістів - нібито звільнення "через помилування". Але помилування політичні вязні не просять, і в цьому полягає суть опору. В принциповій боротьбі вироблялося обличчя учасників опору, готових йти на страждання і на смерть.
Дата 30 жовтня, а також дата 10 грудня - День Декларації людських прав, 12 січня - День українського політвязня відзначалися у всіх політичних зонах. Відзначалися демонстративним оголошенням голодівок, про які повідомляли закордонні радіостанції.
Власне, відзначення цих дат було своєрідною формою ідентифікації політичного вязня. Бо голодівка протесту є тим самим демонстрацією непримиренності.
У звязку з цим треба нагадати про одну вельми делікатну обставину, яка ставила політичного вязня в особливе становище в імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук. Справа в тому, що той політвязень раніше сам належав до імперії і разом з усіма проходив школу вірнопідданости. Кожен по-своєму. І в політичних лаґерях теж були різні -і за освітою, і за мораллю, і за рівнем принциповости. Але коли взяти категорію тих, хто давно обрав небезпечну громадянську позицію, давно говорив уголос правду, якої сахалися покірні люди, і довгий час до арешту був під наглядом КҐБ - то ці люди були моральною силою, якої, ризикну сказати, побоювалася влада, жорстоко їх переслідувала, і водночас навіть тихенько поважала.
Чи знала про це громадськість? Чи знали про це залякані знайомі? Чи говорили про це між собою?
Атмосфера страху спотворює обличчя і спідлює людей. Вони сахаються небезпечної правди і сахаються тих, котрі відстоюють правду. Вони ще ладні говорити про тих, кого згадують в газетах: академік Сахаров, генерал Григоренко... Але невизнаних поетів і літературознавців Івана Світличного, Василя Стуса, Миколу Руденка (визнаного, але "розжалуваного") "широка громадськість" не знала і боялася знати...
Відбувалася гостра поляризація передусім серед інтелігенції.
Політвязень відвертався від органів брехні і насильства. Він утверджувався в правді, яку говорив вголос. Він жалів, і то дещо звисока, заляканих слухняних слуг влади. Він перестав рахуватися з умовами лояльності, напівправди і напівпорядності.
Поняття інтелектуальної мужносте і незалежності, гріховне і неможливе для тих, котрі тримаються, як сліпий плота, цитат Маркса і Леніна, - це поняття культивується в зоні і в тюрмі.
Саме тут пролягає прірва між вязнями сумління, тобто людьми, котрі йдуть за голосом сумління, і слугами, які постійно йдуть на компроміс із сумлінням.
Падіння "імперії зла" без суду і без очищення страшенно засмітило простір напівправдою, напівщирістю і "обмеженою відповідальністю".
Люди, виховані у лжі, стали цитувати Василя Стуса, який їм, як хрін в носі. Бо саме Стус чи не найрішучіше засудив лож і слуг лжі. І то назавжди...
День політвязня багатьма не усвідомлюється як день національної гідності, як свято в честь людей, які привернули Україні самоповагу і повагу до неї в світі. Це не зовсім вшанування осіб і доль, а щось незрівнянно більше: це ВШАНУВАННЯ ТОГО ГОЛОСУ, ЯКИЙ СВІДЧИТЬ ПРО ЗДОРОВЯ НАЦІЇ І ГОТОВНІСТЬ її ДАВАТИ ОДВАЖНИХ, КОТРІ ЗАКЛАДАЮТЬ ОФІРНИЙ ВІВТАР. Бо де немає святосте і готовності приносити себе в офіру - там нема нації.
"Євген Сверстюк на хвилях «Свободи»
Терен, Луцьк - 2004