пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200729
30.10.2007 | Геннадій Сахаров
джерело: www.maidan.org.ua

Репресовані діти

   

Цього року - 70-річчя з часу найбільш масштабних репресивних акцій у колишньому СРСР. Ті репресії були плановими з виконанням і перевиконанням планів щодо кількості заарештованих і розстріляних “ворогів народу”. Деякі керівники українських областей навіть просили збільшити плани щодо кількості осіб, котрі мають бути заарештовані і страчені. І під репресії потрапляли люди, провина котрих часом полягала лише у тому що розмовляли “не тою мовою”, фабрикувалися кримінальні справи про шпигунські і націоналістичні організації, ворогів шукали і знаходили усюди. Сьогодні знаходяться люди, котрі намагаються довести що в Україні і голодомору не було, що й репресії за Сталінщини були вимушеним кроком радянської влади для захисту проти диверсантів, шпигунів і інших ворогів. Хай ті версії залишаються на совісті тих, хто їх розповсюджує. Свідків тих подій стає все менше. Тому кожне свідчення людей, котрі пережили ті часи, є вкрай цінним.
З Ідою Василівною Бородай (Стьопкіною) ми зустрілися в її помешканні у п’ятиповерховому будинку на проспекті Кірова. Попри вісімдесятирічний вік Іда Василівна має гарну пам’ять і в деталях розповідає про події свого життя. Вона розповіла як стала “дитиною НКВД”, так називали дітей репресованих батьків, котрих тримали у спеціальних дитбудинках.
У 1937 році Іда з батьками жила у великому селі Андріївка на Харківщині. Батьки були сільськими вчителями. Уночі 22 вересня до їхнього будинку прийшли НКВДісти, обшукали весь будинок. Напівсонну дев’ятирічну Іду мати переносила з одної кімнати до іншої. Коли обшук був закінчений, НКВДісти забрали батька з собою. Один з них сказав батькові: “Попрощайся з дочкою”. Той поцілував дочку і пішов. Пішов назавжди бо 20 жовтня 1937-го року, як потім Іда Василівна дізналася після реабілітації батька, він був осуджений і розстріляний “за участь у контрреволюційній націоналістичній шпигунській організації”. Головна провина сільського вчителя Василя Федоровича Бородая, вочевидь, у очах НКВД полягала у тому що він належав до сільської інтелігенції і розмовляв українською. Сільські вчителі часто збиралися разом, грали у “буржуазну” гру преферанс і обговорювали події в країні. Можливо, хтось висловив крамольну на той час думку. Знайшовся і донощик, як їх тоді називали, “сексот”, тобто, “сєкрєтний сотруднік”, яких НКВД мало у кожному робочому колективі, тим паче, серед інтелігенції. І, як це тоді практикувалося, була сфабрикована справа про націоналістичну організацію у Андріївці. Тієї ночі були заарештовані восьмеро вчителів андріївської сільської школи. Згодом забрали і матір Іди. Того ж дня забрали зі шкільного уроку і Іду. Вчителька сказала Іді, що їй треба вийти з класу, бо її чекають.
Незнайомець, що чекав на Іду, був ввічливий і добрий. Він привів Іду до відділення міліції, де у великій кімнаті були близько сорока дітей, бо НКВДісти забрали з села не тільки учительські а й інші сім’ї. Дітям сказали що відвезуть їх до батьків, посадили у відкриті вантажівки з лавами для сидіння і холодноі зимової ночі повезли до Балаклії, районого центру. Там діти утримувалися у будинку, де у кожній кімнаті було їх по сорок - п’ятдесят. З Балаклії повезли до Харкова. Дорогою діти бачили колони людей, котрих вели озброєні конвоїри. Десь дорогою машини зупинили з окриком: “Кто єдєт?”. Відповідь була: “Дєті НКВД”.
Привезли дітей до приймальника - розподільника НКВД на вулиці Совнаркомівський, де на казарменному утриманні були групи дітей, у яких налічувалося по сорок – п’ятдесят дітей. На вулицю чи у двір не випускали, митися не було де, білизну і одяг не міняли. Вікна виходили не на вулицю, а у двір. Фактично це був пересильний дитячий табір. Через місяць дітей розподілили по дитячих будинках. Вночі привели на вокзал, посадили до плацкартних вагонів і видали сухий пайок. Тоді Іда вперше у житті побачила суху копчену ковбасу. Їхали три дні. Вранці висадили з поїзда на станції Дар’ївка Шполянського району тоді Київської області і привезли до лісу, де стояв великий красивий будинок з колонами.
Серед 300 дітей у цьому дитбудинку були росіяни, українці, білоруси, німці і євреї. Всі вони були дітьми репресованих. У дитбудинку жилося не голодно, персонал ставився до дітей добре. Але серед вихованців була дідівщина. Іду Бородай і її подругу з Андріївки, Нелю Любицьку, також дочку вчителів, тероризували дві старші дівчинки з Білорусі Ліна і Зіна. Дівчатка не могли того знести і вирішили втекти. Взимку 38 року подруги втекли з дитбудинку і пішли залізницею по шпалах, думаючи що йдуть до Харкова. Дісталися якоїсь станції, хотіли там погрітися, та, побачивши, що за ними пильно стежить якийсь чоловік, пішли у зворотній бік. Здійнялася заметіль, замерзлі і ослаблі діти сіли на рейки. Почувши гудок паровоза вже не мали сили підвестися. На їхнє щастя їх побачив залізничник з переїзду і вихопив їх з рейок. Зустрівши потяг, залізничник взяв дітей до будиночка на переїзді, де була й його дружина. У Іди, взутої у легкі черевики, ноги були обморожені до чорних пухирів. Наступного дня вихователь дитбудинку Віктор Іванович кіньми відвіз дівчаток до дитбудинку. .Вони провели місяць у ізоляторі, де ім лікували обморожені руки та ноги.
Влітку 39 року маму Іди випустили з тюрми на Холодній Горі у Харкові. Жінка понад рік була в ув’язненні без суду і слідства. Від неї вимагали зізнань у підривній діяльності, у допомозі чоловікові-націоналісту, залякували. Умови утримання на Холодній Горі були жахливі. Врешті, мабуть, зрозумівши, що нічого інкримінувати не вийде чи з якихось інших причин, можливо, тому що спущені згори плани щодо кількості арештів і розстрілів були виконані і перевиконані, звільнили. Звільнили також учительок з Андріївки, матерів Нелі Любицькоі і семирічної Іди Нескородь, старша сестра котрої, Женя, була відправлена з Харкова у інший дитбудинок. Батьки тих дівчаток теж були розстріляні. Матері приїхали до дитбудинку і забрали дітей. Слід зауважити що не всім вихованцям дитбудинку так пощастило.
Маючи на собі ярлик “ворогів народу”, випущені з тюрми вчительки не повернулися до Андріївки, та й повертатися вже не було куди – все учительське майно було конфісковане, будинки розорені. У Бородаїв конфіскували велику домашню бібліотеку, яку збирало не одне покоління.
Іда з мамою опинилися у селі Шевельовка Балаклійського району, населеному переселенцями з Росії. Та життя там не було – новоприбулих називали ворогами народу і гітлерівцями. З одним вузликом речей перебралися до іншого села, Вовчого Яру, де їх ніхто не знав. Жили у злиднях, підгодовувалися з городу. Мама знов вчителювала.
І до розпаду СРСР вони нікому нічого не розповідали. Серед документів матері Іди Василівни по її смерті не було довідки про звільнення з тюрми. Очевидно, тої довідки просто не було.
На запит про долю батька, направлений Ідою Василівною до харківської обласної прокуратури, була отримана довідка про його долю і реабілітацію. Тільки з тих документів Іда Василівна дізналася що батько не помер у тюрмі, а був розстріляний. Про те, що мати була у тюрмі, жодних документів немає, як не отримала Іда Василівна і довідки про своє перебування у дитбудинку НКВД, хоч і зверталася і до Балаклії і до Харкова і до Києва. Черкаський архів, куди були передані документи Шполянського району, відповів що жодні документи, що стосуються дар’ївського дитбудинку, до архіву не надходили. Очевидно, інформація про тих дітей не існує, навіть документи відповідні на них не оформлялися. І долі тих дітей невідомі. Якщо ті, позбавлені тоді батьків і сім’ї, діти виросли і живі, вони не можуть отримати статус репресованих. А за деякими джерелами НКВД, а потім МГБ і КГБ з тих дітей ростили диверсантів, розвідників, людей, призначених для використання у спецопераціях, бо ніхто їхніми долями не поцікавився би і не було вже у них інших батьків крім спецслужби.
“Я хочу щоб люди знали що була така категорія, репресовані діти. – говорить Іда Василівна - Всі знають про репресованих поетів, артистів, відомих людей. А про простих вчителів, простих людей, про їхніх знедолених дітей людям треба нагадувати, бо людська пам’ять коротка. Мені пощастило що мама лишилася жива, що її не вбили, не заслали у табір. Не всім так пощастило”.
Іда Василівна хоче розшукати Ліду Триндіцину з сестрою, котрі були разом з нею на пересилці у Харкові, просить відгукнутися жителів Андріївки - 1 Балаклійського району Харківської області, котрі знають щось про долі сімей репресованих і їхніх дітей, зокрема сімей директора Андріївської школи Ахмагета, завуча школи Захара Івановича, вчителів Любицького, Олександровського, Василя Трохимовича Нескородя, інших вчителів. Просить відгукнутися тих, хто був у 1937 – 1939 роках у пересильному пункті на вулиці Совнаркомівській у Харкові. Вона хоче розшукати своїх подруг тих часів Нелю Любицьку, Іду та Женю Нескородь, інших вихованців дитбудинку. Хоче з’ясувати скільки було таких дитбудинків і скільки дітей стали “дітьми НКВД” щоб розповісти про це людям. І дуже хоче щоб вчителям, котрі несли людям розумне, добре, вічне, убитим радянською владою, був поставлений пам’ятник.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори