пошук  
версія для друку
30.10.2007
джерело: www.kharkivoda.gov.ua

До 70-ої роковини початку Великого терору

   

21 травня 2007 року Президент України В. Ющенко підписав Указ "Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору - масових політичних репресій 1937-1938 років".

Слово "терор" латинського походження і означає сильний страх, жах. Після Великої французької революції це слово увійшло в усі європейські мови переважно у політичному значенні - як політичний терор, політичне залякування, як особливий спосіб домогтися своїх політичних цілей.

Досліджуючи проблему терору і тероризму в Україні, ми беремо тільки ті українські землі, які входили до складу Російської імперії та міжвоєнної Речі Посполитої. Українські землі у складі Австрійської імперії (Австро-Угорщини) практично не знали державного терору і тероризму.

Історія терору і тероризму в Україні багатопланова. Але вона чітко поділяється на періоди. "Довге" XIX ст. - це в українській історії головним чином століття тероризму, "коротке" XX ст. - століття терору.

Причини такої закономірності лежать на поверхні. Самодержавна Росія, у складі якої перебувала основна частина територій України, не користувалася методами залякування своїх підданих. Щоб прищепити повагу до законів, їй досить було традиційних структур - адміністративних, судових, релігійних, освітніх тощо. Державна влада до 1917 р., як правило, не втручалася в повсякденне життя населення. Вона не ставила перед собою завдань змінити суспільство.

Навпаки, радянська держава одразу запланувала докорінно змінити умови життя і побуту переважної частини громадян. Усіх, хто не відповідав певним критеріям, було ухвалено позбавити самого права на життя. Масовий державний терор в СРСР тривав не одне десятиліття. З його припиненням почався поступовий розклад суспільно-економічної системи, заснованої на насиллі та залякуванні.

З великою часткою імовірності можна стверджувати, що місця масових розстрілів періоду "великого терору" є в багатьох обласних центрах України, Росії, Білорусі й інших країн СНД.

Для самого українського суспільства принципово важливо, щоб у кожній області було встановлено пам’ятник жертвам, аби кожне місце масових поховань було відмічено пам’ятними знаками. Перефразуючи відомий вислів "Війна не закінчена, доки не поховано останнього убитого солдата", можна сказати: "Доки не поховано і не згадано останньої жертви тоталітарного режиму, війну з ним не закінчено". Обов’язок пам’яті зобов’язує нас зробити це, інакше ми ще довго житимемо в радянському минулому, при цьому щиро не розуміючи, чому залишаємося "совками". Зрештою, яка різниця, — "радянська демократія" це чи просто демократія, — якщо держава обслуговує лише свої інтереси, не піклується про своїх громадян, культивує історичну амнезію.

Початок терору відноситься до літа 1937 року. До середини 30-х років комуністичний режим, що перманентно застосовував насильство стосовно різноманітних соціальних груп суспільства, опинився в складній ситуації. Насування Другої світової війни, потрясіння періоду індустріалізації, трагедія колективізації та голоду 1932—1933 років, серйозне невдоволення проваджуваною політикою в суспільстві, а отже і можливість виникнення "п’ятої колони" — усе це викликало посилення підозріливості й агресивності з боку Кремля.

Серед істориків тривають суперечки про конкретні причини і цілі "великого терору". Більшість дотримуються думки про те, що в 1936—1938 роках найвище політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним вирішило знищити всіх політичних супротивників режиму. Спеціально підкреслимо — не лише реальних, а й потенційних. Одночасно за допомогою терору здійснювалася "кадрова ротація" у всіх ланках управління країною.

Хроніка основних подій терору, свідчить, що саме найвище політичне керівництво ініціювало терор, а також виносило заочні розстрільні вироки за списками, підготовленими НКВС. Потім ці вердикти слухняно оформляли радянські судді, зокрема — Військова колегія Верховного суду СРСР.

26 вересня 1936 року на посаду наркома внутрішніх справ СРСР було призначено М. Єжова (замість звільненого, а згодом розстріляного Г. Ягоди). Єжов прийшов на цю посаду зі своєю теорією репресій, викладеною в праці "Від фракційності до відкритої контрреволюції", яку відредагував сам Й.Сталін.

Маючи в руках практично всю повноту інформації про населення, найвище керівництво СРСР вирішило "очистити" країну від тих категорій, які, на його думку, не годилися для будівництва комунізму. Ніхто цієї "чистки" не міг уникнути: через дрібне ситечко було пересіяне все населення. Ця наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська "чистка" суспільства розпочалася так.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 "Про антирадянські елементи", якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВС пропонувалося взяти на облік усіх "куркулів та карних в’язнів", котрі повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через "трійки", а решту вислати у вказані НКВС місця. "ЦК ВКП(б) пропонує у п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню".

Операція розпочиналася за наказом НКВС СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати чотири місяці (насправді ж її було припинено за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) аж 15 листопада 1938).

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І — розстріл, ІІ — ув’язнення, співвідношення 1 до 3).

31 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проект оперативного наказу №00447 НКВС СРСР "Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників й ін. антирадянських елементів". По всій країні наказувалося заарештувати

259 450 чоловік, із них 72 950 розстріляти. Для України ці цифри складали відповідно 28 100 і 6800 чоловік. Наказ надавав право місцевим керівникам просити у керівництва НКВС додаткові ліміти на кількість репресованих.

"Знизу" посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися "зустрічні плани". Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався по таке збільшення — 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року, новопризначений нарком О. Успенський — двічі: 17 лютого і в травні 1938-го. І їх задовольняли.

Дія "трійок" поширилася на всі категорії населення. Окрім "куркулів та кримінальників", під репресії потрапили "контрреволюціонери" різних відтінків, "повстанці", "церковники", "шпигуни", "троцькісти", "диверсанти", "шкідники", "буржуазні націоналісти"...

Незабаром пішли рішення про проведення етнічних чисток і депортацій, котрими намагалися ліквідувати потенційно небезпечні для радянського режиму етнічні групи в країні. Найбільш широкомасштабною виявилася так звана "польська операція", початок якій поклав наказ НКВС від 9 серпня 1937 року.

Для спрощення умов діяльності різноманітних судових і позасудових органів 11 вересня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) на прохання Вишинського ввело новий порядок розгляду справ заарештованих, що передбачав вручення їм обвинувального висновку за добу до розгляду справи. Вироки про розстріли негайно приводилися у виконання.

Восени 1937 року хвиля репресій сягнула колосального розмаху.

Вакханалія терору посилилася з початком 1938 року. 31 січня Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило додаткову кількість репресованих "колишніх куркулів, кримінальників і активного антирадянського елемента". До їхнього складу увійшли 57 200 чоловік, із котрих 48 000 підлягали розстрілу. В Україні кількість розстріляних мала скласти 6 тис. чоловік. 17 лютого 1938 року Політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило прохання українського НКВС про збільшення ліміту заарештованих за даною операцією на 30 тисяч чоловік. Крім цього, продовжувалися операції проти "контрреволюційних національних елементів".

На сьогодні офіційно встановлено, що в період "великого терору" 1936—1938 років було репресовано близько 3% населення СРСР. З них за політичними мотивами близько 2,5 млн. чоловік, або 1,6%. Зокрема, під час проведення вищевказаної "антикуркульської" операції з 25 серпня 1937 р. по 15 листопада 1938 р. було засуджено понад 500 тис. чоловік. А в ході здійснення національних операцій було репресовано 335 513 чоловік, із котрих 247 157 присудили до розстрілу.

В Україні 1937 р. було заарештовано 159 573 чоловік, а 1938 р. — 108 006. Є підстави вважати, що близько 12 тисяч чоловік було розстріляно лише у Харківській області. Ці цифри є мінімальними, оскільки, як відомо, існують проблеми зі статистикою "великого терору".

Немає сумніву в іншому: режим намагався замести сліди злочинів відразу після їхнього скоєння. Що ж сталося? Невже совість прокинулася?

Зовсім ні. Просто з приходом Л. Берії на посаду наркома внутрішніх справ наприкінці 1938 року влада почала списувати на "вороже керівництво НКВС" за часів Єжова всі старі гріхи в проведенні репресивної політики.

Окрім традиційних жертв сталінського терору об’єктом атаки стало державне і партійне керівництво, яке два-три роки тому саме організовувало чистки. За порівняно спокійні 1935-1936 рр. республіканське керівництво встигло досить сконсолідуватися.

Київ був взятий "під приціл" аж під час останньої передвоєнної хвилі терору, у 1937 р. До кінця 1938 р. було арештоване майже все республіканське партійне керівництво. З усіх колишніх керівних кіл КП(б)У залишилися лише О. Бойченко, член ЦК КП(б)У, який згодом став українським письменником, та Г. Петровський – він доживав свого віку на скромній посаді заступника директора Московського музею революції. Український уряд встиг помінятися – звісно, не з власної волі – у 1938 р. аж два рази. Деякий час Україна взагалі не мала голови Раднаркому, в українському ЦК не існувало кворуму – але кого турбували такі дрібниці!

Моторошне слово "Соловки" знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути "советским человеком". Нещодавно в нашу свідомість увійшло ще одне — "Сандармох". Це назва урочища біля міста Каргумякі (російською — Медвеж’єгорськ, кілометрів 300 південніше Білого моря, Соловецьких островів. Тут, в урочищі Сандармох, "в обычном месте расстрелов" на півдні Карелії, на виконання вищезгаданої постанови Політбюро ЦК ВКП(б), напередодні 20-ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан М. Матвєєв власноручно виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення (СЛОН), серед яких близько 300 — з України: історик Матвій Яворський, професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний... Це були молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвєєва — виконавця волі чужої, ворожої комуністичної влади — змінили хід української історії.

29 жовтня 2007 р.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори