пошук  
версія для друку
01.11.2007

Донецький націоналіст-підпільник із Нью-Йорка

   

Дивним чином робота з вивчення, збереження і розповсюдження духовної спадщини Олекси Тихого стала для нас своєрідним ключем до відкриття величезного пласту, який умовно можна назвати (насправді, як українська земля може бути не українською?) «Донбас український».

Ми познайомились з членом Гельсінської Групи Я. Гомзою, побачили фрески А. Горської, Н. Світличної та інших художників-шестидесятників на одній із донецьких шкіл, познайомились із творчістю Галини Гордасевич, Жоржа Дикого (її сина), побували на могилі багаторічного в’язня совісті Д. Шумука та ін.

Кожна зустріч, кожний матеріал дарував нам нові знання, цікаві факти, події. Все траплялося саме собою. Ім’я Олекси відкривало нам багато які двері і таємниці.

 

Так трапилось і цього разу, коли нам подзвонила голова донецької організації Конгресу Українських Націоналістів України Марія Олійник і попросила допомогти прибувшому з Нью-Йорка Євгену Стахіву з’їздити до Красноармійська і побувати на могилі Д. Шумука. Не досить добре пригадуючи, хто такий Стахів, ми погодились на цю місію. Ввійшовши до Інтернету, ми трохи «зі стільця не впали»: «Євген Стахів організатор і керівник українського націоналістичного підпілля, яке діяло на Донбасі впродовж 1941-1943 рр.». Натомість російські сайти не надто схвально відзиваються про Стахіва як прототипа зрадника Стаховича з роману Фадєєва «Молода гвардія». Але то була одна правда (сам Фадєєв навіть змушений був піти з життя; у своєму останньому листі перед загибеллю він написав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-неосвіченим керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване»), яку нам говорили у роки після війни. Але що було в нашому краї в роки окупації, залишається «білою плямою» історії.

Тож як нам було не погодитися на зустріч з людиною, яку називають свідком століття, не послухати іншу сторону (третю, бо другу – німців, ми хоч якось чули). Бо все ж реальна правда завжди десь посередині.

І ось, разом з керівником Товариства ім. О. Тихого Євгеном Шаповалом, ми поїхали до Донецьку, де після лекції в Національному університеті ми «забрали» Є. Стахіва і М. Олійник та повезли до Красноармійську.

Пан Євген виглядав не просто молодиком на свої не повні 90, а й своєю активністю, веселістю та енергією буквально заряджав всіх навколо. Слово «старик» по відношенню до нього точно не підходило.

«Гей-гой» - вигукував він проїжджаючим повз машинам, співав якісь військові та галичанські пісні, розповідав анекдоти й сипав приповістками. Ніби і не було вчорашнього багатогоденного перельоту з іншої півкулі. Він не приховував своєї радості від того, що завітав до Гришино після «всього лишень» 65 років з часу останнього приїзду сюди, і що енергію йому надає перебування на землі своєї бойової молодості. Єдине, що викликало у нього роздратування, так це нагадування на біг-бордах і по радіо про нинішніх лідерів виборчої кампанії: «Де ці хлопці були раніш? Чому я в 90 років прилетів аж з Нью-Йорку відразу сюди, а їх в ці місця і за чуприну не затовкнеш?».

Дорогою нам вдалося взяти невелике інтерв’ю у цієї неординарної людини.

-  Хто Ви і звідки?

- Народився у Перемишлі (зараз Польща), за декілька місяців перед тим, як 1 листопада 1918 р. була створена ЗУНР. Напевне, сам час і, звичайно, виховання визначили мій майбутній життєвий шлях. Адже батько був офіцером Української Галицької Армії,  та й всі інші члени родини Стахових (в сім’ї було 6 дітей) входили до ОУН. Після  поразки визвольних змагань батькам довелося емігрувати до Чехословаччини. Після повернення до України, окуповану тоді Польщею, я став до лав ОУН. В березні 1939 р. пробрався на Закарпаття, аби захищати Карпатську Україну від угорської агресії. Батьки потерпіли від сумнозвісної операції “Вісла”. Мама у 1951 році померла у польській тюрмі.

Як Ви опинилися на Донеччині?

- Після відновлення Української держави 30 червня 1941 року, коли німці арештували основне керівництво ОУН, було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну.

У 1942 році я отримав завдання від провідника ОУН на Східній Україні Леміша (Василя Кука, в майбутньому Головного Командира УПА, що помер нещодавно в Києві – авт.) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу ОУН в Донбасі. Я приїхав до Горлівки і незабаром розвернув мережу підпільних організацій ОУН в Краматорську, Констянтинівці, Слов’янську, Маріуполі, Сталіно, Красноармійську (цим двум містам німці повернули дореволюційні назви Юзовка та Гришино) і Луганську. Це було з лютого 1942 р. до літа 1943 р. Я заперечую співпрацю ОУН з Німеччиною, бо на листівках, які ми розповсюджували, були написи «Геть Гітлера, геть Сталіна!».

- Яка була ідеологія вашої організації?   

-  Програма ОУН - і бандерівців, і мельниківців - на той час  проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом ми, оунівці, прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемося, якою вона буде».  Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи муссолінська, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме.  Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.

Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина. І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики -  то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, -  справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається.  Важка  індустрія - державна, середня - кооперативна, мала - приватна. Торгівля закордонна - державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».

-  Будь ласка, розкажіть докладніше про Вашу роботу у наших місцях?

- Тут, у Гришино, я був два рази. Піднімав рух за самостійну Україну. Було організовано групи у Маріуполі, Горлівці, Костянтинівці, Краматорську, Слов’янську, Луганську. Були арешти, були вбивства наших хлопців та дівчат. Більш за все у Маріуполі та Краматорську. Люди відважно боролися за Вітчизну. Український дух тут був дуже сильний. Всюди (за винятком Сталіно) виходили україномовні газети. Найкраща була в Маріуполі. Я два роки був тут, поки мене не зрадив наш галицький слов’янин, який працював у німців перекладачем. Петля була майже на моїй шиї. Але мені вдалося втекти до Сталіно, де мене врятували українські патріоти з Рутченково (дочка Чернощенко). У неї три дні в хаті гестаповці сиділи. Вона мене побачила, вибігла – «Тікай, бо батька, брата вже забрали!». До речі 50 років після цього я зустрів її у Львові. Ще бачив там ваших Якубовича, Петренко, Володьку Гринченко, з якими я ще був у Мюнхені у 1945-1946 рр. 

Я дуже вдячний мешканцям Донбасу, що два роки нас ховали, годували, ризикували життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці, але й руські, татари. Наприклад, в Сталіно мене переховував чоловік, який себе називав руським-українцем. Непорозуміння російсько-українського не було зовсім.

- А що Ви можете згадати про Костянтинівку? Чи пам’ятаєте таке прізвище Гайворонський чи Гайдарівський?

- Так, я двічі чи тричі був у Костянтинівці. Але з Гайворонським не зустрічався та й не чув тоді про нього. Але ж потім, у діаспорі, я  знав про Гайдарівського як видатного письменника, знатну особу української діаспори.

У Костянтинівці я співпрацював з лікарем на прізвище Боккар. Він був редактором місцевої україномовної газети. Я завжди приходив у місто і знаходив українську газету - по тому, що там надруковано дивився, який напрямок мається. Ясна річ – німці контролювали та не дозволяли писати вільно. Але у них було мало цензорів, і хто був хитрий, – міг запхати у примірник що хотів. Якщо я бачив, що газета має український національний напрям, то значить там мусить сидіти чесний та добрий українець. Отак ми і розгадували, хто є хто.

Через Боккара я вийшов ще на одного гарного українця – директора Бутилочного завода, але прізвище його я забув.

Я тоді мешкав у підпільній хаті в Горлівці на шахті «Марія», тож йшов звідти в сніг та слякоть пішки, коли сухо - на велосипеді їздив до Костянтинівки. 

Перший раз приїхав на велосипеді у травні. На малих мостах стояли місцеві поліцаї. Вони звернулися до мене, щоб дав документи. Я не хотів ризикувати, тому сказав їм німецькою: «Гершвиндер, русіш швайн!». Поліцай мовив: «Германець», - та пропустив. Тобто, з моєю німецькою та германським плащем, який я купив ще на львівщині у поляка, мені був респект.

Другий раз я був у Костянтинівці взимку, коли руські взяли Сталінград та поперли німців геть. Вони тоді зупинилися за Слов’янськом (Ізюм вже взяли). Фронт був на річці Міус на межі Сталінської та Луганської областей. Тоді був такий болотнений день – у січні-лютому 1943 року. Після того не був тут 65 років...

А що було більш за все небезпечним?

- Найбільш небезпечними були місцеві поліцаї, серед яких були руські й українці. У Сталіно, наприклад, були одні руські. Я старався інфільтрувати поліцію, але мені це не вдалося. В Маріуполі гестапо створило допоміжну поліцію по боротьбі з українським супротивом. Я потім чув, що шеф тієї поліції сам хотів інфільтрувати нас. Це був галичанин Юр’єв.

Нам було дуже соромно бачити на цих бандитах синьо-жовті пов’язки та тризуби.

До речі, то брехня, що наші дівчата з німцями та поліцаями шворкались. Якщо й були – то дуже мало. А ось мене поважали (сміється – авт.). Я дуже співати любив, знав багато пісень. Намагався навчати їх молодих дівчат та хлопців. Вони на Донеччині не любили усілякі політичні («Розіб’ємо Москву і Варшаву» та ін.) пісні. А ось «Гуцулка Ксеня» їм дуже сподобалася. Я їх всіх навчив. Тож в мене прізвисько таке серед молоді було – Гуцулка Ксеня. 

А от ще пам’ятаю в них була дуже популярною пісня:

Синенький скромный платочек

Дал комарад постирать,

А за работу – сала кусочек

И котелок полизать...

Розкажіть, будь ласка, про Ваше сьогодення у Америці?

- Я живу в своїй квартирі в Нью-Йорку. Працював інженером. В мене син та онук теж інженери-доктора.

Намагаюсь донести до всіх історію українських націоналістів. Наприклад, проводжу бесіди з євреями в США, що ми не ті, що про нас говорять. Я навіть провів у Нью-Йорку три українсько-єврейські конференції! На англійській мові, щоб написали англомовні газети. Я їздив до Ізраїля, до Єрусалиму, де ми відкрили пам’ятник загиблим євреям та українцям.

Які стосунки були з Данилом Шумуком (похований в Красноармійську – авт.)?

  - Шумук був дуже демократичною людиною. Я дуже цінував його погляди. Він завжди говорив: «Я не за ту Україну воював, що вони зробили...». Він не любив ні мельниківців, ні бандерівців. Поважав нас – УНРовців. Він мав великий вплив на націоналістів. Він був дуже досвідченою людиною. Він знав думки та погляди багатьох великих українців та викладав політграмоту воякам УПА. Його знали всі українці в США та Канаді, що займалися громадянською роботою. Він був героєм УПА. Такі як він йшли босі й голодні на боротьбу та в тюрми. Йшли свідомо й добровільно. Ніхто їх туди не посилав. 

А тепер ми тут б’ємося на дільничних комісіях – кому яка партія більше заплатить, в ту і йдемо...

-  Але зараз ми всі повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну, міцну Україну – треба об’єднуватися. 

- Ви вважаєте, що національно-патріотичні сили приділяють мало уваги Донбасу?

- Мало. Мені здається, що ОУН була далекогляднішою. Під час Другої світової війни я їхав на Схід, добре усвідомлюючи, що Донбас є промисловим "серцем" України, і там потрібно працювати з місцевим населенням, особливо з молоддю.

А за 16 років незалежності хто туди їздив? Діаспоряни люблять їздити в Київ або в Галичину; представники національно-патріотичних сил також оминають цей регіон.

-Чому ж? Їздять і сюди, просто важко впливати на населення колишньої "всесоюзної кочегарки", воно дуже перемішане, зденаціоналізоване, "радянізоване".

- Це не зовсім так. За статистичними даними, українці там переважають; і в Донецькій, і в Луганській областях майже всі села українські!

Я два рази зустрічався з ректором Донецького національного університету. Його прізвище - Шевченко; це цілком свідома людина, патріот! Зі мною ще були україністи з різних країн світу, то всі студенти виступали перед нами українською мовою! Відчувається, що багато людей там знають державну мову, просто існує звичка розмовляти зі "своїми" російською.

Тож хай би частіше туди їздили гості з Центральної, Західної України, з діаспори! Чому не можуть їздити туди галичани?

 

- Ваше ставлення до Молодої гвардії в Краснодоні?

- Організатори підпілля ОУН в Луганську Катерина Мешко і Теодор Лічман у грудні 1942 р. повідомили мене, що в Краснодоні бачили, як якісь хлопці списували номерні знаки німецьких машин. Виявляється вони збирали відомості для розвідниці НКВС Любові Шевцової. Вони ж (Мешко і Лічман - авт.) розповіли мені, що в місті з’являються рукописні листівки із зведеннями Радінформбюро. Я не пробував привернути тих хлопців до співпраці, бо можна було напоротися на німецьку розвідку та гестапо.

Я стверджував і стверджую, що комуністичного підпілля в Донбасі не було, я об’їхав весь Донбас і, якщо воно було, то з ним би зіткнувся. Були окремі групи навколо підготовлених розвідників НКВС, таких, як Шевцова. Стверджувати, що "Молода гвардія" була комуністичною, не можна.

Звичайно, можна по різному відноситися до слів Євгена Стахіва. Як, зокрема, і до самої історії, яка суцільно складається з суб’єктивних поглядів та оцінок. Проте треба визнати, що тільки зараз, через 65 років після військових подій у нашому краї, ми дізналися думку третьої, української сторони -  не радянської і не німецької. І боролися ці люди заради держави, в якій ми живемо і яку ніяк не можемо побудувати.

 

   

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори