пошук  
версія для друку

Пантелеєнко проти України

   

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА “ПАНТЕЛЕЄНКО ПРОТИ УКРАЇНИ”

(Заяви № 11901/02)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

29 червня 2006 року

 

Це рішення стає остаточним за умов, визначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пантелеєнко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П. Лоренцен, Голова,

пані С. Ботучарова,

п. В. Буткевич,

пані М. Цаца-Ніколовська,

п. Р. Маруст,

п. Дж. Борего Борего,

пані Р. Ягер, судді,

та пані К. Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за закритими дверима 6 червня 2006 року,

виніс наступне рішення, прийняте в цю дату:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу порушено за заявою (N 11901/02) проти України, поданою до Суду відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Олександром Сергійовичем Пантелеєнком (далі - заявник) 30 листопада 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) представлено пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим, уповноваженими особами.

3. 15 березня 2005 року Суд вирішив передати заяву Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції він прийняв рішення розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1960 році, мешкає у м. Чернігів.

1. Кримінальна справа заявника та пов’язані з нею судові процедури

а. Кримінальне звинувачення проти заявника

5. 3 травня 1999 року прокуратура м. Чернігова (далі - прокуратура) порушила кримінальну справу проти заявника за звинуваченням у зловживанні службовим становищем та підробці офіційних документів. Версія обвинувачення полягала в тому, що заявник, діючи як приватний нотаріус, шляхом обману завіряв операції, пов’язані з правом власності та нерухомістю, використовуючи недійсні реєстраційні форми.

6. 21 травня 1999 року прокурор м. Чернігова видав ордер на обшук нотаріальної контори заявника. Обшук було проведено того самого дня. Відповідно до протоколу, складеного за результатами обшуку, уповноваженими органами було вилучено з контори нотаріальні печатки і документи, ряд бухгалтерських документів та металевий сейф. Останній було відкрито 2 липня 1999 року у приміщенні прокуратури. Відповідними протоколами засвідчено, що в ньому, крім іншого, було знайдено особисті речі заявника.

7. 28 липня 1999 року слідчий прокуратури закрив справу заявника за відсутністю складу злочину.

8. 20 вересня 2000 року в. о. прокурора м. Чернігова скасував рішення слідчого, оскільки було доведено, що заявник вчинив злочин, у якому його обвинуватили, але прийняв рішення про припинення провадження через малозначимість злочину. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що не вчиняв жодного злочину. 21 грудня 2000 року Деснянський районний суд Чернігова (далі - Деснянський суд) відхилив скаргу заявника.

9. 26 лютого 2001 року президія Чернігівського обласного суду у ході наглядового провадження анулювала рішення Деснянського суду та передала справу для нового розгляду.

10. 4 квітня 2001 року Деснянський суд скасував постанову міського прокурора від 20 вересня 2000 року та видав наказ про подальше досудове слідство.

11. 26 травня 2001 року слідчий припинив кримінальну справу практично на таких самих підставах, що й вказані у постанові, виданій у вересні 2000 року. 4 липня 2001 року прокурор м. Чернігова відмінив це рішення та видав наказ про подальший розгляд у справі.

12. 4 серпня 2001 року кримінальну справу було закрито за малозначимістю вчиненого злочину. Скаргу заявника щодо цієї постанови було відхилено 6 листопада 2001 року Деснянським судом як недостатньо обґрунтовану. Зокрема, суд зазначив, що провину заявника було підтверджено доказами, зібраними під час розслідування.

13. 24 січня 2002 року апеляційний обласний суд Чернігова (далі - Апеляційний суд) скасував рішення від 6 листопада 2001 року через те, що місцевий суд не зміг навести докази на підтримку свого рішення щодо провини заявника. Справу було передано на новий розгляд.

14. 26 червня 2002 року Деснянський суд відхилив скаргу заявника щодо постанови від 4 серпня 2001 року. Суд вказав, що в матеріалах справи міститься достатньо доказів того, що заявник підробив певний нотаріальний документ та свідомо вчинив недійсну нотаріальну дію. Однак, зважаючи на малозначимість злочину, подальше кримінальне переслідування було недоцільним. Щодо подань заявника відносно неприйнятності доказів, отриманих під час обшуку його контори, суд постановив, що подібні заяви можуть подаватися протягом розгляду справи по суті, та зазначив, що їх перевірка в ході судового процесу не належить до його компетенції.

9 вересня 2002 р. Апеляційний суд залишив у силі дане рішення. 13 грудня 2002 р. Верховний Суд відхилив клопотання заявника про надання дозволу подати апеляційну скаргу в касаційному порядку.

б. Розгляд позову про компенсацію

15. У січні 2000 року заявник подав позов проти прокуратури, вимагаючи грошової компенсації за матеріальну і моральну шкоду, нанесену йому нібито незаконним обшуком його контори (оскільки втрата чи ушкодження особистих речей і вилучення документів є суттєвим для його професійної діяльності).

16. 28 серпня 2000 року Новозаводський районний суд Чернігова (далі - Новозаводський суд) задовольнив цей позов. Суд постановив "визнати проведення обшуку незаконним". Зокрема, він встановив, що, порушуючи статтю 183 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК), слідчий, знаючи про місцезнаходження заявника (на той момент він перебував у лікарні), не вручив йому ордер на обшук. Більше того, усупереч статті 186 КПК, уповноважені органи, замість збирання доказів, що стосуються справи, вилучили всі офіційні документи та певні особисті речі з офісу заявника. Це фактично позбавило заявника можливості виконувати свої професійні обов’язки до 6 серпня 1999 року, до моменту, коли відповідні документи і речі було йому повернуто. Суд призначив заявнику компенсацію у розмірі 14140 грн.[1] за матеріальну та 1000 грн.[2] за моральну шкоду.

17. 16 січня 2001 року Чернігівський обласний суд у відповідь на апеляційну скаргу прокуратури скасував рішення від 28 серпня 2000 року і повернув справу на новий розгляд, оскільки припинило існування правове підґрунтя рішення (а саме: завершення кримінального провадження з реабілітуючих обставин).

18. 26 грудня 2001 року Новозаводський суд розглянув позов заявника та відхилив його як безпідставний. Суд, посилаючись на постанову прокуратури від 4 серпня 2001 року, визнав, що справу заявника було закрито з нереабілітуючих підстав, у значенні статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" 1994 року, а тому заявник не має права вимагати компенсації за будь-які дії чи бездіяльність, нібито вчинені органами влади в ході розслідування.

19. 23 травня 2002 року Апеляційний суд призупинив апеляційне провадження до винесення рішення стосовно скарги заявника щодо постанови прокуратури від 4 серпня 2001 року (тобто підстави для припинення кримінальної справи). 3 січня 2003 року апеляційне провадження було поновлено, апеляційну скаргу щодо рішення від 26 грудня 2001 року було відхилено.

2. Розгляд позову про наклеп

20. У грудні 2001 року заявник подав позов до Новозаводського суду проти Юридичного коледжу Чернігова та його ректора за наклеп. Заявник стверджував, що протягом слухання Атестаційної комісії 14 травня 2001 року ректор зробив три наклепницькі та образливі заяви на його адресу, включаючи одне грубе запитання щодо його психічного здоров’я. Заявник вимагав вибачень та компенсації за моральну шкоду.

21. Протягом слухання справи одним з основних аргументів заявника було те, що він ніколи не страждав на будь-які психічні хвороби. На доказ цього він надав довідку, ймовірно, видану психіатричною лікарнею, із засвідченням того, що заявник ніколи не проходив там лікування.

22. Аргументом захисту було те, що ректор ніколи не висловлював образливих речей, що приписуються йому заявником. Однак вони поставили під сумнів достовірність вищезазначеної довідки і попросили суд перевірити твердження заявника. 21 березня 2002 року цю заяву було задоволено, і до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні було направлено прохання надати інформацію щодо того, чи проходив заявник будь-яке психічне лікування. 3 квітня 2002 року лікарня надала суду довідку про те, що протягом декількох років заявник перебував на обліку як психічно хворий і проходив стаціонарне лікування у різних психіатричних клініках. Однак декількома роками раніше його було знято з обліку через довготривале послаблення симптомів хвороби. Суддя зачитав цю інформацію на одному з наступних слухань; однак у кінцевій ухвалі не було жодного посилання на цей факт.

23. 3 червня 2002 року Новозаводський суд відхилив позов заявника як безпідставний. Суд визнав, між іншим, що заявник не зміг довести, що відповідач робив заяви відносно його психічного стану.

24. Заявник подав апеляційну скаргу, оскаржуючи, між іншим, законність запиту суду щодо його психічного здоров’я.

25. 1 жовтня 2002 року Апеляційний суд підтримав судове рішення по суті. У той самий день суд видав окрему постанову відносно того, що запит судом першої інстанції інформації щодо психічного здоров’я заявника у державній лікарні суперечив статті 32 Конституції, статтям 23 і 31 Закону України "Про інформацію" 1992 року та статті 6 Закону України "Про психіатричну допомогу" 2000 року. Зокрема, було зазначено, що інформація про психічне здоров’я є конфіденційною і її збирання, зберігання, використання і розповсюдження підпадає під особливий режим. Більше того, суд вважає, що доказ, на який було подано запит, не має відношення до справи.

Підсумовуючи вищезазначене, Апеляційний суд постановив, що суддям судів нижчого рівня бракувало досвіду у галузі захисту конфіденційної інформації, і повідомив Обласний центр правових досліджень про потребу ліквідувати цю прогалину у своїх навчальних програмах.

26. 24 червня 2003 року Верховний Суд відхилив касаційний позов заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України 1996 року

27. Відповідні положення Конституції викладені таким чином:

Стаття 30

"Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку".

Стаття 32

"Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини..."

2. Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року

28. У статті 6 Кодексу наведено перелік підстав для припинення кримінального провадження, включаючи відсутність складу злочину. У статті 7 Кодексу зазначено, що справу може бути закрито на підставі незначущості скоєного злочину.

У статті 327 § 4 визначено, що суд виносить виправдовувальний вирок по відношенню до підсудного у таких випадках:

- коли не встановлено події злочину;

- коли в діях підсудного немає складу злочину;

- коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Подібні причини, що називаються "реалібілітуючими обставинами", є підставою для компенсації за протиправне кримінальне переслідування (див. п. 35 нижче). Решта підстав для закриття справи, викладені у статтях 6, 7 та 71 Кодексу (включаючи малозначимість злочину), називаються "нереабілітуючими обставинами" і не дають права на компенсацію за будь-які порушення, вчинені органами влади протягом розслідування.

29. У статті 212 Кодексу визначено, що по закінченні слідства слідчий або складає обвинувальний висновок, або закриває справу.

Відповідно до статті 213 Кодексу справу може бути закрито слідчим на підставі як реабілітуючих, так і нереабілітуючих обставин.

30. Стаття 227 § 2 Кодексу надає прокурору повноваження скасовувати рішення будь-яких слідчих та давати обов’язкові до виконання вказівки слідчим органам, якщо він вважає, що слідство велося з порушенням процесуального чи матеріального права. Однак прокурор не має права виносити рішення про компенсацію шкоди підсудному за встановлені порушення з боку слідчих органів.

31. Відповідні статті Кодексу викладені у наступній редакції:

Стаття 177

"Обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину..., а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи".

Стаття 183

"Перед обшуком або виїмкою слідчий пред’являє постанову особам, що займають приміщення... і пропонує їм видати зазначені в постанові предмети або документи... У разі відмови виконати його вимоги слідчий проводить обшук або виїмку в примусовому порядку.

Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів..."

Стаття 186

"При обшуку... можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Предмети і документи, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до справи".

Стаття 2366

"Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи розглядається суддею одноособово не пізніше п’яти... днів.

Суддя витребує справу, знайомиться з нею, а в разі необхідності заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу на постанову.

...Розглянувши скаргу, суддя залежно від того, чи були при закритті справи виконані вимоги статей 213 і 214 цього Кодексу, приймає одне з таких рішень:

1) залишає скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову... і направляє справу прокурору для відновлення слідства або дізнання".

3. Цивільно-процесуальний кодекс 1963 року

32. У статті 10 Кодексу визначено:

"Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення.

На закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, та їх представники, а в необхідних випадках також свідки, експерти і перекладачі.

Слухання справи на закритому засіданні суду ведеться з додержанням усіх правил судочинства. Рішення судів у всіх випадках проголошуються прилюдно".

4. Закон України "Про інформацію" 1992 року

33. Відповідні статті Закону визначають:

Стаття 23

"Інформація про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є:... стан здоров’я.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом".

Стаття 31

"Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм використанням такої інформації шкоди.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети".

Стаття 37

"Не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять:

...конфіденційну інформацію;

...інформацію, що стосується особистого життя громадян".

5. Закон України "Про психіатричну допомогу" 2000 року

34. У статті 6 Закону, а також у інших відповідних статтях передбачено наступне:

"Медичні працівники,... яким у зв’язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов’язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі,... а також інші відомості про стан психічного здоров’я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених... цієї статті.

Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для:

...2) провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом... суду.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом".

6. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" 1994 року

35. У відповідному витягу із Закону зазначено:

Стаття 2

"Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

1) винесення виправдувального вироку суду;

2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину".

ЩОДО ПРАВА

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

1. Кримінальна справа

36. Уряд заявив про недотримання шестимісячного терміну та невичерпання засобів національного захисту. Уповноважені Уряду зазначили, що остаточне рішення у кримінальній справі проти заявника було винесено Деснянським судом 21 грудня 2000 року (більше, ніж за 6 місяців до того, як заяву було подано до Суду), і заявник не зміг оскаржити його в звичайному апеляційному провадженні. Уряд стверджує, що наступне скасування цього рішення не можна брати до уваги, оскільки воно було здійснено у ході наглядового провадження. Заявник не погодився.

37. Суд відмічає, що 26 лютого 2001 року за запитом заявника президія Чернігівського обласного суду скасувала вищезазначене рішення Деснянського суду і поновила провадження у кримінальній справі заявника. Згодом, 26 червня 2002 року, Деснянський суд виніс нове рішення у цій справі, яке, ймовірно, замінило те, на яке посилається Уряд і яке залишили в силі апеляційний суд і касаційна інстанція 9 вересня 2002 року та 13 грудня 2002 року відповідно. Уряд не зміг навести жодного аргументу щодо того, чому Суду варто не зважати на ці провадження (порівняйте: "Павлюлінець проти України", N 70767/01, пп. 41 і 42, 6 вересня 2005 року).

38. Таким чином, Суд відхиляє це заперечення.

2. Цивільна справа

39. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, оскільки не звертався з проханням про конфіденційний розгляд до судів першої інстанції або апеляційного суду, що він був у змозі зробити відповідно до національного процесуального законодавства. Заявник вважав цей засіб захисту неефективним.

40. Суд відмічає, що це заперечення тісно пов’язане з відповідними скаргами заявника згідно зі статтями 8 та 13 Конвенції. За таких обставин, він долучає попереднє заперечення до суті скарг заявника.

3. Висновок

41. Суд зазначає, що заява не є вочевидь необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Пізніше Суд додав, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник подав скаргу відносно того, що незаконний обшук його офісу та розголошення на судовому слуханні конфіденційної інформації про стан його психічного здоров’я і психіатричне лікування порушило права, гарантовані йому статтею 8 Конвенції, яка, поряд з іншими відповідними статтями, передбачає:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві... для запобігання заворушенням чи злочинам..."

А. Обшук офісу заявника

1. Аргументи сторін

43. Уряд, визнаючи той факт, що обшук порушує право заявника на повагу до його житла, проте, зазначив, що, оскільки заявник використовував приміщення з робочою метою, повноваження органів державної влади щодо обшуку були значно ширші, ніж за умови обшуку житла. Пізніше Уряд зазначив, що подібне втручання відповідало закону, а саме: частині 16 КПК.

44. Хоча й на той момент обшук було санкціоновано прокурором, не суддею, заявник, тим не менш, мав широкий ряд засобів правового захисту, передбачених КПК. Зокрема, обшук мав проводитися в присутності двох понятих і особи, яка займає це приміщення, або, у разі його/її відсутності, в присутності офіційної особи ЖЕК.

45. Уряд зазначив, що обшук мав на меті легітимне попередження злочину і був необхідний в демократичному суспільстві.

46. Заявник заперечив ці аргументи, стверджуючи, що обшук його офісу не був ані законним, ані переслідував легітимну мету, оскільки він ніколи не вчиняв злочину, який інкримінується йому органами влади.

2. Оцінка Суду

47. Оскільки Уряд заявив, що держава має більше повноважень у сфері обшуку офісних приміщень у порівнянні з обшуком житлових помешкань, Суд вважає недоцільним розпочинати дискусію з цього приводу, наслідок якої не матиме жодного відношення до цієї справи. Суду достатньо, що в будь-якому випадку (а це була спільна позиція) обшук офісу заявника призвів до порушення, у значенні статті 8 Конвенції, його права на повагу до житла (порівняйте: "Німітц проти Німеччини", ухвала від 16 грудня 1992 року, Серія А N 251-В, п. 30; "Ромен і Шмідт проти Люксембургу", N 51772/99, п. 64, ECHR 2003-IV; та "Ернст та інші проти Бельгії", N 33400/96, п. 109, 15 липня 2003 року).

48. Питання полягає в тому, чи було це втручання обґрунтоване пунктом 2 статті 8 та, зокрема, чи було цей захід здійснено "відповідно до закону" в контексті цього пункту.

49. Суд підкреслює, що вираз "відповідно до закону" у пункті 2 статті 8 Конвенції значною мірою покладає на національне законодавство і державу обов’язок дотримання матеріальних і процесуальних норм (з відповідними виправленнями, "Елсі та інші проти Туреччини", N 23145/93 і 25091/94, п. 697, 13 листопада 2003 року).

50. Щодо справи, що розглядається, Суд зазначає, по-перше, що заявника було звинувачено у зловживанні службовим становищем та підробці офіційних документів, тобто у злочинах, що підпадають під дію Кримінального кодексу 1960 року. Для розкриття кримінальних злочинів у розділі 16 КПК передбачено, що обшуки можуть проводитися, "якщо є достатні підстави вважати, що засоби вчинення злочину... та інші речі і документи, що мають відношення до справи, зберігаються у певних приміщеннях". КПК містить засоби правового захисту від довільного зазіхання з боку органів влади на недоторканність житла, включаючи, крім іншого, зобов’язання вручення заздалегідь ордера на обшук особі, яка займає відповідні приміщення, і заборону вилучення будь-яких документів і речей, що не мають прямого відношення до справи, що розслідується (п. 28 вище).

51. Суд, однак, відмічає, що 28 серпня 2000 року Новозаводський суд дійшов висновку, що цей обшук "було проведено незаконно", оскільки органи влади не дотрималися вищезазначених засобів правового захисту, передбачених законодавством (п. 16 вище). Отже, слідчі органи, знаючи про місцеперебування заявника, навіть не спробували вручити йому ордер на обшук. Більше того, замість вибору доказів, суттєвих для розслідування, вони вилучили всі документи з офісу та певні особисті речі, що належать заявнику, які не мали жодного відношення до справи.

52. Варто зазначити, що сутність цього висновку ніколи не скасовувалася судами вищої інстанції, хоча це рішення було в подальшому скасоване з інших підстав (п. 17 вище). Більше того, Уряд під час розслідування не ставив під сумнів цей факт і не надавав доказів протилежного.

53. За таких обставин, Суд постановляє, що втручання, яке розглядається, не було здійснено "відповідно до закону" і, таким чином, мало місце порушення статті 8. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає за потрібне вивчати питання обґрунтованості, що постає згідно з цим розділом.

Б. Розголошення конфіденційної інформації про психічний стан

1. Аргументи сторін

54. Уряд заявив, що, хоча будь-який запит конфіденційної інформації про психічний стан або психіатричне лікування людини, як правило, є втручанням у її особисте життя, у цьому випадку такого втручання не було. Уряд посилався у зв’язку з цим на той факт, що запит, який розглядається, був зроблений судом, а не, наприклад, ЗМІ, і він не мав на меті розповсюдження отриманої інформації. Уряд стверджував, що заявник сам спонукав суд вдатися до такого заходу для перевірки документа, наданого ним, достовірність якого було піддано сумніву.

55. Заявник заявив, що ця інформація не впливала на результат слухання у Новозаводському суді. Він стверджував, що цей захід є порушенням Конституції, де він визначений як "незаконний" у значенні статті 8 Конвенції.

2. Оцінка Суду

а. Чи мало місце втручання

56. Суд відзначає, що як зберігання державними органами інформації про особисте життя людини, так і її використання є порушенням права на повагу до особистого життя, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції (порівняйте: "Ротару проти Румунії" [GC], N 28341/95, п. 46, ECHR 2000-V).

57. У цьому випадку національний суд надіслав запит і отримав з психіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан і відповідне медичне лікування заявника. Ця інформація була в подальшому оприлюднена суддею сторонам та іншим особам, присутнім у судовій залі на публічних слуханнях.

58. Суд вважає, що подібні подробиці, безперечно, є інформацією, що належить до "особистого життя" заявника, і що захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених з цими подробицями. Таким чином, заходи, вжиті судом, є порушенням права заявника, гарантованого йому статтею 8 Конвенції ( проти Фінляндії", ухвала від 25 лютого 1997 року, Звіти про ухвали і рішення 1997-I, п. 71).

б. Чи було втручання здійснено "відповідно до закону"

59. Головне питання полягає у тому, чи було втручання здійснено у відповідності з пунктом 2 статті 8, зокрема чи "відповідало воно закону" та "було необхідним у демократичному суспільстві" з однієї з причин, перелічених у цьому пункті.

60. Суд нагадує, що фраза "відповідно до закону" вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному праві (порівняйте: "Смірнова проти Росії", N 46133/99 і 48183/99, п. 99, ECHR 2003-IX (витяги)).

61. Варто зазначити, що Апеляційний суд, переглянувши справу, дійшов висновку, що опрацювання суддею суду першої інстанції особистої інформації заявника не відповідало спеціальному режиму стосовно збирання, збереження, використання та поширення інформації, що належить до інформації про психіатричний стан відповідно до статті 32 Конституції та статей 23 та 31 Закону України "Про інформацію" 1992 року; це рішення не було оскаржене Урядом (п. 25 вище). Більше того, Суд відмічає, що деталі, які розглядаються, не могли вплинути на результат судового процесу (тобто встановлення того, чи заявлене висловлення було зроблено, і оцінку того, чи було воно наклепницьким; порівняйте: "З проти Фінляндії", що згадувалася вище, пп. 102 і 109), запит Новозаводським судом інформації був непотрібним, оскільки інформація не була "важливою для розслідування, досудового слідства чи судового слухання", і, таким чином, був незаконним згідно зі статтею 6 Закону України "Про психіатричну допомогу" 2000 року.

62. Суд вважає, що з причин, викладених вище, мало місце порушення статті 8 Конвенції. Він не вважає за доцільне перевіряти відносно цього заходу, чи були дотримані інші умови пункту 2 цієї статті.

III. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

63. Заявник подав скаргу відносно відмови органів влади відшкодувати йому шкоду за схемою "компенсації за незаконне кримінальне переслідування", що суперечить принципу презумпції невинуватості. Він посилався на пункт 2 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку".

64. Уряд стверджував, що не було порушення пункту 2 статті 6 Конвенції, оскільки рішення прокуратури закрити справу з нереабілітуючих обставин було переглянуто і врешті-решт залишено в силі судами. Заявник не погодився.

65. Суд нагадує, що Конвенцію треба тлумачити таким чином, щоб гарантія цих прав була практичною та ефективною, а не теоретичною та ілюзорною (напр., "Мультиплекс проти Хорватії", N 58112/00, п. 44, 10 липня 2003 року); це також стосується права, закріпленого у пункті 2 статті 6 (див. "Алене де Рібемон проти Франції", ухвала від 10 лютого 1995 року, Серія А N 308, п. 35).

66. Суд нагадує, що, відповідно до його практики, ані пункт 2 статті 6, ані жодна інша стаття Конвенції не дає права особі, "обвинуваченій у здійсненні кримінального злочину", на відшкодування його збитків або права на компенсацію за незаконне попереднє затримання, коли провадження проти нього було припинено ("Наркісо Дінарес Пенальвер проти Іспанії" (ріш.), N 44301/98, 23 березня 2000 року; а також "Енглерт проти Німеччини", ухвала від 25 серпня 1987 року, Серія А N 123-В, п. 36, і "Секаніна проти Австрії", ухвала від 25 серпня 1993 року, Серія А N 266-А, п. 25). Відмова у компенсації сама по собі не порушує принцип презумпції невинуватості (з відповідними змінами, зазначені раніше ухвали Нолькенбокхофа і Мінеллі, п. 36 і пп. 34 - 35 відповідно).

67. Однак практика Суду також встановлює, що принцип презумпції невинуватості порушується, коли судове рішення відносно особи, звинуваченої у вчиненні кримінального злочину, відображає думку про те, що вона винна без доведення її провини у відповідності до закону. Навіть за відсутності будь-яких формальних даних досить припущень, що суд вважає особу винною. Більше того, пункт 2 статті 6 не обмежується кримінальними провадженнями, що тривають, але поширюється також на судові рішення, прийняті після того, як кримінальне провадження було припинене (див. "Мінеллі проти Швейцарії", ухвала від 25 березня 1983 року, Серія А N 62; раніше зазначена ухвала Енглерта; "Нолькенбокхоф проти Німеччини", ухвала від 25 серпня 1987 року, Серія А N 123-С; і "Капеау проти Бельгії", N 42914/98, п. 25, ECHR 2005-I), чи після винесення виправдовувального вироку (див., зокрема, раніше зазначену ухвалу Секаніної; "Рушіті проти Австрії", N 28389/95, 21 березня 2000 року; "Ламанна проти Австрії", N 28923/95, 10 липня 2001 року; "О. проти Норвегії", N 29327/98, ECHR 2003-II; і "Хаммерн проти Норвегії", N 30287/96, 11 лютого 2003 року).

68. Від Суду, отже, вимагається визначити, чи в даній справі результат кримінального провадження проти заявника та подальше відхилення його позову про компенсацію за незаконне переслідування ставить під сумнів невинуватість заявника, хоча його вину не було доведено.

69. Суд відмічає, що справу заявника було закрито на досудовому етапі слідчими органами на тій підставі, що малозначимість злочину, вчиненого заявником, робить його кримінальне переслідування недоцільним. Національні суди, переглянувши це рішення, погодилися з тим, що (ненаведений) доказ, що міститься у матеріалах справи, є достатнім для доведення вчинення злочину заявником, а також малозначимості злочину.

70. Дійсно, вирішення питання відносно невинуватості обвинуваченого можливе до тих пір, поки кримінальний процес не закінчується прийняттям обвинувального вироку ("Секаніна", зазначена вище, п. 30). Однак своїм рішенням від 26 грудня 2001 року Новозаводський суд відхилив клопотання заявника про компенсацію, спираючись на той факт, що кримінальне провадження проти нього було припинено з нереабілітуючих обставин (див. п. 28 вище). Це рішення підтвердив Апеляційний суд після того, як скаргу заявника відносно рішення про припинення кримінального провадження з нереабілітуючих обставин було врешті-решт відхилено (див. п. 19 вище). Суд не вважає за потрібне визначити в даній справі, чи в принципі відмова присудити компенсацію на підставі того, що кримінальне провадження було завершено з нереабілітуючих обставин, як така порушує презумпцію невинуватості. Суд зазначає, що в даній справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника було сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їх думки про те, що заявник скоїв злочин, який йому інкримінується.

Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначимості злочину. Це рішення було залишено в силі Апеляційним судом, і Верховний Суд відхилив клопотання заявника про дозвіл подати апеляційну скаргу за касаційною процедурою. На думку Суду, формулювання, що використовувалися Деснянським судом, самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію було відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв’язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав намір закінчитися "доведенням вини заявника відповідно до закону". За таких обставин, Суд вважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.

71. Отже, мало місце порушення п. 2 статті 6 Конвенції.

IV. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

72. Заявник подав скаргу згідно зі статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів захисту в рамках порушень статті 8.

73. Стаття 13 Конвенції передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

1. Аргументи сторін

74. Уряд заявив, що заявник міг оскаржити законність обшуку перед вищим прокурором або судом під час судового процесу. Якби його було виправдано за звинуваченнями, він мав би право на отримання компенсації за незаконне кримінальне переслідування. Щодо запиту судом інформації стосовно його психіатричного стану, заявник, за твердженнями Уряду, міг порушити це питання в апеляційному провадженні.

75. Заявник розцінив ці заходи як неефективні.

2. Оцінка Суду

а. Загальні принципи

76. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі. Дія статті 13, отже, полягає в тому, щоб національний засіб захисту відповідав суті "небезпідставної скарги" за Конвенцією та гарантував належну допомогу, хоча Договірні Сторони можуть на свій розсуд обирати, як вони виконуватимуть свої конвенційні зобов’язання в рамках цього положення ("Кайя проти Туреччини", рішення від 19 лютого 1998 року, Звіти про ухвали та рішення 1998-I, сс. 329-30, п. 106).

77. Сфера зобов’язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як на практиці, так і за законом (порівняйте: "Кудла проти Польщі" [GC], N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, "Міфсуд проти Франції" [GC], N 57220/00, ECHR 2002-VIII).

б. Обшук

78. Оскільки Уряд порушив питання можливості вимагати відшкодування шляхом компенсації за незаконне переслідування, Суд не вважає, що ця процедура стосується даної справи ("Афанасьєв проти України", N 38722/02, п. 77, 5 квітня 2005 року). Він зазначає, зокрема, що поданий з цією метою позов заявника було відхилено саме через те, що його кримінальну справу було закрито з нереабілітуючих підстав.

79. Щодо можливості оскарження законності обшуку протягом судового процесу, варто зазначити, що, як зазначено вище відносно пункту 2 статті 6 Конвенції, справа заявника ніколи не розглядалася по суті. Її було закрито на досудовому етапі, і подальший перегляд стосувався суто процедурних питань щодо закриття слідчим кримінальної справи з зазначених підстав. Отже, ці провадження не містили і не могли містити оцінку законності певних слідчих дій.

80. Суд пізніше зазначив, що заявник міг звернутися до вищого органу прокуратури, щоб обшук в його конторі було визнано незаконним. Суд нагадує, що "національний орган", визначений у статті 13, не обов’язково має бути судовим органом, але якщо ні, то його повноваження та гарантії, які він надає, є значущими у визначенні ефективності захисту права в цьому органі ("Кудла", зазначений вище, п. 157). У цій справі, однак, Суд зазначає, що, навіть припускаючи, що прокурор є незалежним, цей засіб не міг забезпечити заявнику правовий захист (п. 30 вище).

81. Таким чином, Суд вважає, що в даній справі мало місце порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав національного засобу захисту, за допомогою якого він би міг захистити своє право на повагу до житла, що гарантовано статтею 8 Конвенції.

в. Розголошення інформації про психічний стан

82. Уряд у своїх попередніх запереченнях посилався на право заявника вимагати від суду розгляду його справи за зачиненими дверима. Суд зазначив, що національне право не говорить про те, що це обов’язково має бути прохання сторони про слухання справи без сторонніх; суд може прийняти рішення про це на власний розсуд (п. 32 вище). Однак закон зобов’язує органи влади вжити всіх необхідних заходів для захисту особистого життя осіб від зайвого втручання (п. 29 вище).

Більше того, присутність громадськості у судовій залі під час зачитування суддею інформації, отриманої від психіатричної лікарні, була лише одним з елементів, що негативно вплинули на особисте життя заявника. Зокрема, такий запит, навіть дозволений, не міг ані гарантувати конфіденційність інформації, розголошеної сторонам та їх представникам, ані обмежити доступ до матеріалів справи.

83. Щодо можливості подання відповідної скарги до апеляційної інстанції, Суд зазначає, що заявник успішно скористався цим засобом правового захисту, який, однак, виявився неефективним, оскільки визнання незаконності не привело до припинення розголошення конфіденційної інформації про психічний стан, що містилася у матеріалах справи, або виплати заявнику компенсації за завдані йому збитки в результаті незаконного втручання в його особисте життя.

84. Зважаючи на це, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду і постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

85. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

86. Заявник вимагає компенсацію у розмірі 232 400 євро (EUR) за матеріальну і моральну шкоду.

87. Уряд вважає цю суму надмірною та безпідставною.

88. Практика Суду встановлює, що має бути чіткий причинний зв’язок між порушенням Конвенції та збитками, на які скаржиться заявник (серед інших рішень, "Барбера, Месеже і Жабардо проти Іспанії" (колишня стаття 50), ухвала від 13 червня 1994 року, Серія А N 285-С; сс. 57 - 58, пп. 16 - 20; "Какікі проти Туреччини", ухвала від 8 липня 1999 року, ECHR 1999-IV, п. 127). Суд зазначає, що розмір збитків від незаконного обшуку помешкання заявника був встановлений 28 серпня 2000 року Новозаводським судом. На цій підставі Суд вважає справедливим призначити заявнику компенсацію у розмірі 2315 євро за матеріальну шкоду. Крім того, Суд вважає за доцільне призначити компенсацію у розмірі 3000 євро за моральну шкоду.

Б. Судові витрати

89. Заявник не подавав жодної скарги за цим пунктом протягом встановленого періоду часу; отже, Суд не призначає компенсації щодо цього.

В. Пеня за несвоєчасну сплату компенсації

90. Суд вважає справедливим, якщо ставка пені базуватиметься на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого мають бути додані 3 відсотки.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Визнає заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції стосовно обшуку контори заявника та розповсюдження конфіденційної інформації про психічний стан заявника;

3. Постановляє, що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції;

5. Вирішує, що:

а) держава-відповідач має сплатити заявнику впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до п. 2 статті 44 Конвенції зазначені нижче суми та будь-які податки, що можуть вимагатися, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

i) 2315 євро (дві тисячі триста п’ятнадцять євро) відшкодування матеріальної шкоди; 

ii) 3000 євро (три тисячі євро) відшкодування нематеріальної шкоди; 

б) після сплину вищевикладених трьох місяців мають нараховуватись відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 відсотки за офіційним курсом Європейського центрального банку;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 29 червня 2006 року згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

Голова 

 

П. Лоренцен 

 

Секретар 

 

К. Вестердік 



[1] 2315 євро (EUR).

[2] 165 євро (EUR).

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори