пошук  
версія для друку
01.11.2007 | Тетяна Печончик
джерело: human-rights.unian.net

Євген Захаров: Держава завжди вагітна бажанням контролювати

   

В інтерв`ю УНІАН голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров розповідає про залежність між заробітною платою і свободою слова, хаотичність у роботі українського омбудсмена та різницю між політиком і правозахисником.

 

Як Ви оцінюєте нинішній стан справ щодо захисту прав людини в Україні?

Усе пізнається в порівнянні – оцінка залежить від того, з яким періодом і з якою країною сьогоднішній стан порівнювати. Якщо з радянськими часами – то зараз стан значно кращий: немає політичних переслідувань, не карають за слово, не використовують правоохоронні органи в якості інструменту придушення опонентів тощо. Якщо порівнювати з Росією та іншими країнами СНД, то у нас стан з правами людини значно кращий, якщо з країнами Центральної та Східної Європи – то гірший.

Я б розділив порушення на більш і менш небезпечні. Є втручання держави, що суттєво позначаються на майбутньому. Наприклад, однією з серйозних загроз є постійні спроби обмежити свободу інформаційного обміну та контролю над інтернетом. Іншою серйозною небезпекою мені видається насильство з боку правоохоронних органів. Мова йде про застосування катувань чи інше незаконне насильство. Коли подібне відбувається, то це виховує ставлення до жорстокості, як до цілком припустимих дій, які можна застосувати з доброю метою. Але жорстокість породжує ще більшу жорстокість, і рівень насильства в суспільстві росте. Дуже швидко можна перейти від злочинців до усіх інших.

Ще одна серйозна проблема – величезний розрив між багатими і бідними. Є принцип, сформульований Джоном Роулзом в книзі «Теорія справедливості», –  нерівність, вигідна усім: якщо хтось розбагатів, то всім іншим від цього повинно бути хоч трохи краще. У нас цього немає. Мінімум п`ята частина населення живе украй важко. У порівнянні з цивілізованими країнами розрив між багатими і бідними перевищує 5-10 разів. Не може країна бути благополучною, де багато людей не живуть, а ледь виживають. Це породжує значну нерівність, коли бідні родини не в змозі надати своїм дітям якісну освіту, а хвороба – це вже просто стихійне лихо! У цьому контексті необґрунтоване збільшення плати за квартиру і комунальні послуги, які зараз відбуваються, без підвищення зарплатні і пенсій – це просто неприпустимо, цьому треба чинити колективний опір.

Дуже серйозні проблеми – відсутність незалежної судової влади і порушення права на приватність. Держава завжди вагітна бажанням контролювати. Можна дійти до того, що все життя людини ввійде в єдину державну інформаційну базу. Усе до того йде. Хочуть же зробити податковий номер єдиним універсальним кодом особи. За цим кодом будуть збиратися дані про доходи, нерухомість, кредитну історію, поїздки, склад родини, заощадження, після введення електронних медичних карт – стан здоров`я. Усе буде відомо! Можна буде за хвилину одержати повне досьє на людину, а така держава називається поліцейською.

Які, на Вашу думку, проблеми зараз найбільш гостро стоять перед українським правозахисним рухом?

Правозахисних організацій мало, а більшість з тих, що працюють, – доволі слабкі. Отже, гостро постає проблема якості та ефективності правозахисту, яка напряму залежить від компетентності та кваліфікації. Треба вчитися і рости – і кількісно, і якісно. Це зростання передбачає, серед іншого, спеціалізацію – працю переважно з якимось одним правом чи свободою. 

Для цього необхідне створення середовища, яке живило би правозахисну спільноту, забезпечення умов для росту правничої молоді, яка б могла реалізувати себе в сфері правозахисту. Як саме? Використання практики Європейського суду з прав людини надає добрі можливості для професійного росту. Тут – неоране поле. Для цього юрист мусить добре знати  англійську або французьку мову (а краще – обидві) і добре володіти комп’ютером, зокрема, легко орієнтуватися в інтернеті – ці складові так само необхідні, як і базові знання з права, як українського, так і юриспруденції Європейського суду.

Обравши яке-небудь ключове право або декілька взаємопов’язаних прав чи свобод, які захищаються Європейською конвенцією, необхідно добре знати рішення Європейського суду за відповідною статтею, рішення інших міжнародних квазісудових органів, міжнародні договори і рекомендуючі документи ООН, Ради Європи, ОБСЄ, які стосуються цього права,  знати національне законодавство інших країн, їхню судову практику, внутрішнє законодавство України, яке стосується цього права,  судову і адміністративну практику, і постійно слідкувати за змінами, які відбуваються в цій сфері.

Такий юрист зможе порівнювати національне законодавство і практику з міжнародними договорами, учасником яких є Україна, вказати на прогалині в законодавстві, підготувати якісні законопроекти. Уся ця діяльність є одночасно науковою роботою, і дисертації будуть складатися самі собою. Я би спрямовував аспірантів працювати саме таким чином. Як приклад, можу навести дослідження щодо права на захист від катувань та права на свободу і особисту недоторканність, які провів адвокат Аркадій Бущенко (дивіться серію книжок «Проти катувань», видану Харківською правозахисною групою), чи мою книгу «Прослушивание телефонов в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран». Створення Української Гельсінської спілки з прав людини мало на меті, зокрема, таку спеціалізацію і створення такого середовища.

Як Ви оцінюєте роль Української Гельсінської спілки з прав людини? Чи дослухається влада, особливо на місцях, до вашого голосу? 

Сьогодні УГСПЛ – єдина всеукраїнська асоціація правозахисних організацій. До неї входять 23 організації, найбільш сильні і авторитетні. Кожна з них має певний вплив на регіональному рівні, а УГСПЛ загалом – на національному. Так, завдяки зусиллям УГСПЛ та її членів були зведені нанівець усі кримінальні справи проти активістів опозиції, порушені під час виборчої кампанії 2004 року, виграні інші стратегічні судові справи, зокрема, проти працівників міліції, які застосовували катування, з’ясовані власники національних телерадіокомпаній, п’ять разів повертався на переробку проект Кримінально-процесуального кодексу, і зараз розробляється новий проект, підготовлені низка законопроектів. Я міг би ще багато говорити про успіхи УГСПЛ та інших правозахисних організацій і наводити приклади їхнього впливу на прийняття рішень. Але таких організацій ще дуже мало (на два порядки менше, ніж у країнах зрілої демократії), і тому ці позитивні приклади успішного захисту прав людини та основних свобод губляться у величезному масиві порушень. Проблема ще в тому, що багато порушень системні, оскільки вкорінені в законодавстві і сформованій практиці його застосування. Отже, вплив відчувається, але він поки що не є явним і сильним.

Які завдання ставить УГСПЛ перед собою сьогодні,  що Ви радите сучасним правозахисникам?

Головне завдання УГСПЛ, на мою думку, – створити правозахисну спільноту, середовище, яке було б привабливим для молодих людей і надавало їм можливості для професійного і особистісного росту. Для цього УГСПЛ має рости і розширяти свою діяльність на усі регіони країни, міцнішати і ставати ефективнішою, тобто успішно захищати права людини, сприяти змінам законодавства на краще, розробляти власні законопроекти, розповсюджувати інформацію про права людини як серед професійних груп, так і серед громадськості загалом. Магістральним напрямком створення цього середовища є зближення правозахисних організацій з адвокатами: обидві ці спільноти потребують одна одну, мають зустрітися і працювати разом.

А порад у мене доволі багато, хоча, мабуть, комусь ці поради будуть видаватися старомодними. Перелічу лише деякі. По-перше, думайте про правозахист в собі, а не про себе в правозахисті, зокрема, зберігайте головне – почуття жалю до жертв насильства. Байдужого правозахисника я собі не уявляю. По-друге, не плутайте політику і правозахист – політики жадають влади для себе і своєї політичної сили, а правозахисники – виключно влади права; тому неможливо сидіти на цих двох стільцях одночасно. По-третє, будьте терпимими до інших думок, зокрема, протилежних вашій точці зору, не забувайте, що в суспільному дискурсі мають бути репрезентовані усі позиції, а ви маєте захищати людину, незалежно від її поглядів та інших її особливостей, коли вона потерпає від держави. По-четверте, ніколи не втрачайте незалежність, зокрема, не погоджуйтеся використовувати кошти із державного бюджету. По-п’яте, не обвинувачуйте державу в усіх гріхах – там працюють такі ж люди, як і ви; намагайтеся сповідувати філософію провини, а не образи – значно конструктивніше шукати корені своїх бід в себе, ніж в інших.

Чи змінилося Ваше уявлення про свободу людини? Чи можна бути дисидентом у державі, яка проголошує демократичні цінності? 

Не змінилося. Як і на початку 70-х, свобода є для мене найвищою цінністю і означає можливість вільно чинити власною долею – без зовнішнього диктату і примусу. В ідеалі обмеження свободи має бути пов’язане виключно з моральними вимогами.

Якщо держава тільки проголошує демократичні цінності, а сама залишається тоталітарною, як СРСР, то нічого іншого, як бути дисидентом, не залишається, якщо хочеш зберегти самоповагу. Ваше питання, мабуть, треба переформулювати – чи можна бути дисидентом  в країні, де ідеологічна монополія більше не існує. В такій країні говорити про дисидентство вже недоречно. А от інакодумство буде завжди.

У численних соціологічних опитуваннях, у суспільній свідомості  ідея забезпечення прав людини нерідко опиняється на другорядних позиціях порівняно з матеріальними проблемами життя пересічного українця. Чому так сталося, що наші люди ще не доросли до розуміння прямої залежності між правом, наприклад, на свободу слова і правом на гідну зарплату чи пенсію?

Я би не стверджував це так категорично, особливо після Помаранчевого Майдану. Мені відомі й інші соціологічні дослідження щодо цінностей, результатом яких виявилося, що головною цінністю є свобода. Тобто я хочу сказати, що права людини в масовій свідомості ще не вивчені достатньо. Я думаю, що наші люди різні – одні вже доросли до розуміння цієї прямої залежності, а інші – не доросли.

Загалом це нерозуміння йде від радянського виховання, від зневажливого ставлення до ідеальних цінностей, які завжди за комуністичної влади програвали цінностям матеріалістичним, від різного ставлення до держави, коли одні чекають від неї манни небесної, а інші благають, аби вона не заважала жити і працювати. Люди, для яких пріоритетним є достаток, вважають, що із свободою можна почекати. А відбувається усе навпаки – якщо не буде свободи, то і достатку ніколи не буде.

Ви є співголовою Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини. Що в роботі ради, на Вашу думку, стало найбільш вагомим за більш як півтора роки її діяльності? Як це впливає на життя пересічних українців?

Не треба чекати від Громадської ради чудес, вона тільки в стадії становлення, і це тільки консультативно-дорадчий орган при МВС. Я вважаю головним її завданням створення системи таких рад при регіональних управліннях МВС, налагодження доброї комунікації поміж громадськими активістами, які входять до складу рад, і спільне виконання ними проектів, спрямованих на забезпечення прав людини в діяльності МВС.

Головне, що цей процес поступово поширюється і поглиблюється, хоч і не так швидко і ефективно, як хотілося б. Тут якраз і проявляється те, про що я говорив вище – коли в регіоні є сильна правозахисна організація, яка вже працює в цій сфері, то і регіональна рада працює добре. А де її немає, там в МВС взагалі погано розуміють, навіщо ті ради потрібні.

Цілком успішним слід визнати проект мобільних груп з моніторингу прав людини в місцях позбавлення волі в МВС – ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках, камерах в райвідділах тощо. Успішними були проекти дослідження прав самих працівників МВС, надання безоплатної правової допомоги, оцінки діяльності  МВС масовою свідомістю та інші. Детальний опис цих проектів потребує окремого розгляду.

Не так давно в правозахисних колах розгорілася широка дискусія з приводу “лобіювання” громадськими організаціями  відомої правозахисниці Катерини Левченко в списки НУ-НС. Серед підписантів звернення на ім‘я В‘ячеслава Кириленка були і організації, які входять до складу УГСПЛ. Як Ви ставитеся до подібних ініціатив?

У даному випадку – позитивно. Але я хочу зазначити, що загального рецепту в таких ситуаціях не існує. Все залежить від конкретних деталей та нюансів. На мою думку, в одних випадках, як в цьому, можна і треба підтримувати подібне звернення, в інших – ні. Слід ясно розуміти одне: правозахисник не може бути діючим політиком. Тобто, як тільки він йде у політику, він перестає бути правозахисником. Ми про це з Катериною Левченко розмовляли, і вона це добре розуміє. Проте вона може бути добрим партнером і помічником правозахисних організацій, а вони – слугувати для неї джерелом інформації і експертної праці. То чому б її не підтримати? Тим більше, що це зовсім не означає взяття на себе зобов’язань підтримувати ту політичну силу, з якою була пов’язана Катерина Борисівна. Мова йде виключно про включення в прохідну частину списку. Перший лист УГСПЛ, ще не відкритий, вимагав, щоб її включили до першої десятки НС-НУ. До речі, до відкритого листа УГСПЛ не приєдналася, оскільки в правлінні не було консенсусу з цього питання.

Є ще одна особливість цієї історії, на яку ніхто не звернув уваги. Дії щодо включення Катерини Левченко до прохідної частини списку НС-НУ були захистом її як жертви порушення політичного права – бути обраним. Справа в тому, що деякі партії цього разу спочатку вирішили включати в свої списки тільки своїх членів. Але ж це брутальне порушення політичних прав! Конституція таких обмежень не містить. Це виглядає доволі смішно – кандидатом в Президенти безпартійний може бути, а для того, щоб потрапити до райради, не кажу вже про парламент, треба кланятися партійним босам. Ну, не нонсенс? Левченко відмовилася вступити до лав партії „Наша Україна” саме тому, що вважає себе правозахисником. І саме тому, що вона безпартійна, її не бажали включати в списки. Дізнавшись про таке ставлення до безпартійних депутатів, я протягом травня-липня неодноразово публічно наголошував на факті порушення права бути обраним для безпартійних кандидатів у списки. В результаті партії таки стали включати до своїх списків безпартійних. 

Які форми залучення громадських організацій в партійне життя Ви вважаєте прийнятними?

Є так звані політичні громадські організації, які активно залучаються партіями, особливо в період виборчих кампаній. Для таких громадських організацій можливі різноманітні форми залучення в партійне життя. А для правозахисних організацій ніяких форм залучення партіями не може бути, оскільки вони одразу перестають бути правозахисними.

Правда, слід розуміти, що ця категоричність все ж таки умовна. Можуть бути ситуації, коли правозахисні організації будуть пліч о пліч з політичними партіями захищати права людини і свободу народу – у випадку наступу авторитаризму. Наприклад, зараз в Росії під час виборчої кампанії деякі правозахисники будуть діяти разом з опозиційними політичними силами – Союзом правих сил, „Яблоком”, і це буде цілком природним. Проте, на мою думку, в таких ситуаціях ініціатива має йти від правозахисників, і вони не повинні зливатися з політичним силами.

Ви були головним конкурентом нинішнього Уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової під час голосування цієї кандидатури у парламенті у лютому цього року. Як Ви оцінюєте роботу омбудсмана за останні півроку?

Корінних змін в її праці я не спостерігаю – діяльність Ніни Карпачової та її секретаріату залишається хаотичною і безсистемною, втім, як і уся державна політика в сфері прав людини. Хоча слід зауважити, що праця активізувалася: робиться більше заяв, випускається більше прес-релізів, частіше оновлюється сайт уповноваженого – 9-10 разів на місяць, а не 1-2 рази, як раніше. А мало би бути 9-10 нових повідомлень щоденно.

Аналізуючи зміст прес-релізів, заяв уповноваженого, справ, за якими відкрите провадження, можна зробити висновок, що діяльність уповноваженого опосередковано пов’язана з політичною позицією Партії регіонів. Цього впливу Ніна Карпачова не позбулася.

Деякі дії секретаріату були, на мій погляд, фактично спрямовані не на захист, а на покарання заявників: хіба можна скарги на незаконні дії персоналу установ виконання покарань переправляти тому ж самому Державному департаменту з питань виконання покарань? Питання риторичне. Проте слід згадати і про декілька справ, де втручання Ніни Карпачової було позитивним: жертви порушень прав людини отримали допомогу.

На мою думку, відсутність співпраці уповноваженого з недержавними правозахисними організаціями позбавляє її додаткового ресурсу для захисту прав людини. Навіть МВС користається цим ресурсом, а уповноважений – ні.

Щороку УГСПЛ вручає Антипремію «Будяк року» установам, які найбрутальніше нехтують правами людини. Чи можете Ви привідкрити завісу таємниці і назвати бодай кількох претендентів на отримання цієї премії в 2007 році?

Як і в минулому році, ймовірними претендентами є органи прокуратури і Державний департамент з питань виконання покарань. Але якщо в минулому році ми називали відомства в цілому, то в цьому році, я думаю, серед кандидатів будуть конкретні посадові особи. Проте називати їх я не можу до рішення правління УГСПЛ. На мою думку, достойним кандидатом є також підрозділ МВС, який впровадив нові закордонні паспорти.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори