пошук  
версія для друку
28.11.2007 | Олександр Северин
джерело: www.maidan.org.ua

На захист демократії від її захисників

   

Вони шукають те, чого нема

Щоб довести, що його не існує

Л.Подрев’янський

Останнім часом стало майже модним лякати диктатурою. Один лякає "Ющенком-фюрером" (http://ua.pravda.com.ua/news/2007/11/8/66561.htm), інший лякає ще більш вигадливо – такою трансцедентною сутністю, як "каудільо у вишиванці" (http://pravda.com.ua/news/2007/11/20/67099.htm). А також хором лякають прикладом (чи то привидом) Саакашвілі. При цьому в кожному разі будучи переконаними (про інше я навіть думати не хочу), що захищають демократію.

Мені виглядає доцільним та коректним залишити самим грузинам з’ясовувати, хто такий Міхо і що з ним робити: переобирати президентом чи оголошувати гакмаребу тощо. Не думаю, що вони так вже конче потребують наших (зокрема - моїх) порад.

А захищати демократію – це дуже добре і дуже правильно. За однієї маленької умови, однієї дещиці – якщо демократія в країні є. Якщо це справді демократія. Інакше, погодьтеся, не про захист демократії, за відсутністю об’єкта захисту, а про щось інше.

Дякуючи всезнайці Ґуґлю, кожен, не володіючи навіть базовими знаннями в галузях політології чи то права, може легко знайти в Інтернеті визначення демократії – на свій смак, з багатьох варіантів. Але я пропоную далеко не розвідувати і надто не мудрувати, погодившись про просте. Демократія, себто народовладдя – це ні що інше, як механізм перетворення інтересів громадян на державну політику, вірніше – державні політики різних рівнів, забезпечений функціонуванням права та рівною мірою для всіх. Іншими словами – якщо ви у більшости, то ви з однодумцями формуєте державну політику, якщо ви у меншости, це значить власне це саме і більше нічого – ви є гарантовано рівні у правах, свободах, правових можливостях та у юридичній відповідальности нарівні з усіма іншими громадянами. У тому числі – і з олігархами, і з міністрами і, уявіть собі – з недоторканними народними депутатами.

І от тепер, наслідуючи пана Дубинянського в "Українській Правді", я теж пропоную малесенького теста. Покладіть руку на серце (другу можна на Конституцію України, але можна обійтися і без цього) і чесно собі скажіть – чи є в Україні демократія?

Якщо ваша відповідь – "так", щиро прошу не витрачати час і не читати далі. Мені залишається такого оптиміста лише поздоровити і побажати швидче навчитися свої уявлення ще і матеріалізовувати. Я, наприклад, цього не вмію.

Отже далі – для тих, хто як і я, погоджується, що на сьогодні чи не найбільший прояв демократії в Україні – то власне наявність запису в Конституції про те, що Україна, мовляв, є правовою і демократичною. Самої ж демократії – нема.

А от диктатура – є. Щоправда, дещо не там, де її (чи то її загрозу) вишукують шановні автори в "Українській Правді"– не на вулиці Банковій. І вбралася та диктатура не у вишиванку, а переважно у дорогий костюм, чи то гламурну (як варіант - псевдогламурну) сукню. Пересувається на "крутих" авто переважно маршрутами кшталту "Козин-Печерськ" тощо. Основне заняття – дерибан всього куди дотягуються руці – від "заводів, газет, пароплавів" – до саме для того і "заморатореної" землі. Побічне – гра на великі гроші у велику політику. Зве себе "елітою", нас – інакше, в найкращому випадку - електоратом. Має нас у носі – це теж в найкращому випадку.

В Україні давно існує диктатура – якщо не зовсім у прямому політико-юридичному розумінні (хоча це теж питання, бо парламентські вибори своїм результатом мають не реальне представництво на державному рівні інтересів та прагнень виборців, не реалізацію волі більшости чи відносної більшости народу, а переважно самісіньку ротацію персоналій з числа вузького кола "небожителів", колооберт "еліти" при владі), то диктатура волі та інтересів порівняно вузького кола осіб, для яких ніколи самоцінністю не будуть ні інтереси громадян, ні право, ні, дозволю собі висловити таке переконання – Україна. І "політична гра" відбувається за встановленими ними ж правилами, котрі мало що спільного мають з Конституцією. Очевидно, що народ в цій грі може перемогти, лише відкидаючи нав’язані правила/понятія, що і сталося у 2004 році і обов’язково станеться, так чи інше, у недалекому майбутньому.

Але що це сьогодні, якщо не диктатура "охлократії олігархів"?

І потрібно бути ну дуже вже великим романтиком, щоби сподіватися на те, що цей колективний диктатор, ці кілька тисяч маленьких каудільо (без вишиванок), недороблених бояр і магнатів, котрі "кайфують" і "балдіють" від "політреформенного" беззаконня, якимось дивом з власного розуму і власної волі збудують демократичну правову державу і сприятимуть розвиткові громадянського суспільства. Хоча саме так – хіба дивом. Божим промислом. Амінь, звичайно, але з вірою, самі знаєте – краще до церкви.

Але не існує у світі демократичних країн і правових держав, де розвинену, квітучу корупцію та беззаконня перемогли саме ті, хто це все влаштував. Ті, хто придумав, прийняв і реалізував , проти вектору народної волі, виявленої на Майдані, злочинну "політреформу". Cаме тому найближчим часом ми станемо свідками (а багато хто - учасниками) війни довкола нової Конституції і питання участи громадськости в її розробці та прийнятті. Якщо не унеможливити чи зірвати конституційний процес, то усунути чи мінімізувати вплив громадськости, котра може поламати улюблену гру та "обламати кайф" – чи не головне завдання сьогодення для "політреформаторів".

Маю сказати, саме унісон захисників демократії (без лапок, бо я переконаний в щирости цих людей) від "фюрерів" та "каудільо" в "Українській Правді" і захисників такого антидемократичного явища як "політреформа" з Партії регіонів (про Мороза не будемо, цю пісню вже відспівано) і підштовхнув мене сісти за клавіатуру – тим більш, в контексті очікуваного започаткування нового конституційного процесу. Неприродно виглядає, як на мене, ні? Від схрещення їжака та змії, як відомо, може з’явитися лише два метри колючого дроту. Україні є дуже потрібним колючий дріт?

На моє переконання, Україні потрібна президентська республіка. Не парламентська модель, яка не є адекватною відповіддю ні на внутрішні ні на зовнішні виклики, і не т.зв. змішана (зокрема – "політреформенна") модель, котра у наших постсовіцьких умовах створює той самий, перепрошую, бардак, в якому бенефіціарії – владоможці, а відповідальних – нема.

Передбачаю запитання про те, чи не є Президент Ющенко породженням та елементом тієї ж системи. Відповідь – знов-таки на Майдані 2004-го року, коли його уповноважив і легітимізував бути Президентом народний зрив, саме бути Президентом, з повноваженнями Президента, без усяких "політреформених" збочень та відхилень.

Але справа, зрештою, не у персоналії Ющенка, справа у питаннях принципових.

Саме "рафінована" президентська форма правління передбачає те, що є таким необхідним для України – жорсткий розподіл влади та функціонування системи "стримань і противаг".

Саме президентська форма правління є найбільш організаційно простою, відповідно – у принципі найбільш прозорою і, відтак, доступною для громадського контролю.

Саме за президентської форми правління в Українських умовах легше побудувати таку потрібну нам диктатуру – диктатуру процедури, диктатуру правового закону.

Саме президентська форма правління має шанси змусити депутатів, таких, як вони є, а не якихось ідеальних, займатися тим, чим вони мають займатися – законотворчістю, а не "рєшєнієм вопросов" та може перетворити Верховну Раду як центр корупційного тяжіння, виставку марнославства і марнотратства (у громадянському розумінні), на власне парламент.

Саме президентська форма правління, де глава держави є водночас і главою виконавчої влади, а члени уряду несуть персональну, а не солідарну (і, відповідно, складнішу для реалізації) відповідальність, створить максимальні умови для заснування, вкорінення та розвитку за сучасних умов традицій політичної, ба навіть юридичної персоніфікованої відповідальности влади. Я кажу "за сучасних умов", бо Українська історія це знала – "камені за пазуху і у Дніпро". А при "інавгурації" – багнюку на макитру – некепський звичай, до речі, може відродити?....

Саме президентська форма правління, як найбільш "мобільна" є обумовленою наявністю такого зовнішнього чинника, як Росія, з її жорсткою президентською владою, що впевнено рухається, як державно-політичне явище, у напрямку до втілення своїх правдивих і погано прихованих візантійських вподобань, дарма що по-сучасному названих. Україна не може собі дозволити відставати у темпі прийняття рішень та їхнього виконання, натомість має забезпечити якість та ефективність виконання рішень не диктатом (одноосібним чи груповим), але відлагодженою прозорою процедурою та відповідальністю.

І якщо вже про звичає, то вибачте за простий як Український чорнозем аргумент, саме президентська форма правління найбільш відповідає Українській традиції.

Хтось заперечуватиме чарівним словом "кучмізм"? Всує. За кучмізму не було президентської республіки. І, якщо розібратися, республіки теж не було, хіба казати про "олігархічну республіку". І з тих пір ми пройшли некепський кавалок шляху до усвідомлення себе самодостатньою і повноважною нацією-сувереном, громадянським суспільством.

Cенс держави, зміст держави, себто її корисність для людей, визначається не формою правління, а передусім політичним режимом. У принципі, за специфічних умов конкретних країн демократичний режим може існувати та бути ефективним і у формі президентської республіки, і парламентської, і змішаної моделі, і конституційної монархії (наприклад, у "президентських" Сполучених Штатах та у "конституційно-монархічній" Великій Британії і демократії не менше ніж у теперішній Україні і громадянське суспільство, скажімо так, не менш розвинене). Але чого не може існувати, так це "правової, соціальної, демократичної держави" з формою правління, запровадженою без врахування конкретних політико-історичних чинників, а лише через бажання верхівки та чиїсь побоювання. Можливо, колись у далекому майбутньому Україна і прийде до парламентської республіки - можливо. Але заклики щирих прихильників демократії (з іншими – все зрозуміло) до встановлення парламентської форми правління в Україні сучасній "тут і зараз" надто вже нагадують "п’ятилєтку – за три дні!".

І ще про клятих "каудільо у вишиванці". Автор матеріалу в УП, ілюструючи свої тези, згадує кількох, скажімо так, спірної симпатичности персонажів. Серед них – жодного Українця. Мабуть через те, що в новітній Українській історії таких нема (таких Українських каудільо, як, наприклад, Хмельницький та Сагайдачний, не чіпатимемо за сплиттям терміну історичної давности. Цікаво, до речі, чи носили вони вишиванки?). Рівно як і нема прикладів президентської диктатури – найпевніший доказ того, що Кучма був не президентом-[квазі]диктатором, а лише, так би мовити, уповноваженим від Системи – це розвиток подій після його відходу з посади. Натомість прикладів іншого – цинічної сваволі під прикриттям гасел про демократію, парламентське чи то радянське "народовладдя", феєричного дерибану, насадження правового нігілізму та фактично повного відсторонення народу від влади, не кажучи вже про втрату незалежности України не в такому вже й далекому минулому – на жаль, вдосталь.

Замість розганяти примари президента-узурпатора-диктатора, варто звернути увагу на неімпозантну купу реальних різнокаліберних узурпаторів при владі, що давно перетворили владу на товар, а себе – на окрему привілейовану самовладну касту, до демократії антагоністичну. Захищаючи демократію, дуже важливо їй не нашкодити.

28 листопада 2007 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори