80 років Євгену Сверстюку

Народився в селянській родині.

1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення «логіка і психологія»). 1953-1956 — аспірант НДІ психології. 1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 — завідувач відділу прози журналу «Вітчизна». Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 — відповідальний секретар редакції «Українського ботанічного журналу».

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як А.Горська, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.Симоненко, І.Світличний, І.Дзюба, Л.Костенко, І.Драч, В.Стус, Л.Танюк та інші.

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки «З приводу процесу над Погружальським», що його написали, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві, в тому числі з І.СВІТЛИЧНИМ. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.Горською, Л.Костенко, І.Дзюбою та В.Некрасовим) до ґазети «Літературна Україна» у зв’язку з ґазетним цькуванням В.ЧОРНОВОЛА. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято».

У 60-х роках С. був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 С. виступив з яскравою промовою на похороні А.ГОРСЬКОЇ, яка трагічно загинула 28.11.70.

Заарештований 14.01.72 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі С. затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто «літературною». Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга «Собор у риштованні» (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. «Останнє слово» С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в’язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв’язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 С. брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах В.Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 С. є незмінним редактором християнської ґазети «Наша віра». Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 – президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.Стуса. У 1993 С. обраний президентом Українського Пен-клубу.

Численні статті й публічні виступи С. перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді «Шістдесятники і Захід», прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, С. так говорив про історичні зміни, що відбулися: «Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга —-раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю «правдою», і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел».

1993 С. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція».

Найвідоміші книги С. «Собор у риштованні (1970), «Блудні сині України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій» (1999). С. також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).

Від щирого серця вітаємо шановного Євгена Олександровича з ювілеєм!

Зичимо здоров’я, довгих років життя, успіхів у Вашій благородній праці!

Харківська правозахисна група