пошук  
версія для друку
21.12.2007 | Зиновій Антонюк

Щоб не сказали про нас грядущі : “Їх на землі не було!”

   

                             Один у другого питаєм:
                            Нащо нас мати привела?
                            Чи для добра? Чи то для зла?
                            Нащо живем? Чого бажаєм?
                            І, не дознавшись, умираєм,
                           А покидаємо діла...

                                         Тарас Шевченко, 1847

 

Це не стаття, присвячена шістдесятиріччю Валерія Марченка. І не спогади про нього у звичному форматі. Це лише мої рефлексії про передсмертні Валерієві десять років: від року нашого з ним знайомства у 35 зоні і роком смерті, коли довелося мені, значно старшому за нього віком, серед інших нести труну з його тілом на цвинтар у селі Гатному, де його дідизна.

Фактично це і не 10 років, бо, відкинувши чотири роки проведених в ув’язненні порізно і три роки заслання, то не виходить навіть трьох років: півтора у зоні і дев’ять місяців на волі, під наглядом. За інших обставин і цей мій текст міг виявитися зовсім не теперішнім, бо у рефлексіях завжди багато від часу їх написання.

Писати спогади про минуле, яке стосується того, що було не один десяток років тому, дуже важко, бо пам’ять береже ті події вже у диференційованому вигляді, розкладеному на окремі елементи, що розміщені в пам’яті на своїх відповідних поличках. Спогад про минуле у першу чергу намагається видобути на поверхню інтегровану оцінку тих подій, тому мозаїка спогадів завжди буде відрізнятися добором її, відтворених пам’яттю у той чи інший час, складових елементів.   

* * *

Якось рано-вранці, - наскільки пригадую - це було навесні 1974 року, - ще до ранкової перевірки у зоні, зек із курдів (і такі були!) на прізвище Торосян, що вже встиг зробити свій у супроводі наглядача обов’язковий ранковий моціон,  звично відносячи їжу до зонного карцера та ізолятора, сповіщає крадькома, що у зону щойно прибув “якийсь юнак із Києва” на прізвище Марченко з шістьма роками ув’язнення та двома заслання і називає декого з киян. Питає: чи знаємо ми його? Я відповів, що не знаю, але можливо знає Світличний...

Звістка про молодого новоприбульця з Києва миттю облетіла зону, зроджуючи особливий трепет очікування у наших душах, адже минуло два роки по січневих 1972 року арештах: “Хто він? Який він? Знали про московського Марченка - Анатолія, а який цей, київський -Валерій? І звідки він такий після того, здавалося, тотального погрому взявся?”. Самі себе заспокоювали, що, зрештою, все з’ясується, коли той Марченко через тиждень вийде після карантину у зону.

Але вже в обідню пору, наздоганяючи загін, що прямував у супроводі наглядачів від житлового бараку до бараку їдальні на обідню баланду, я помітив, що від вахти долучають до тої колони незнайомого стрункого і дуже худого юнака. Невже Марченко, і його чомусь вирішили випустити в зону без карантинного відстою? Юнак з гордою поставою,  обличчям і динамічними манерами таки дуже схожий на знаменитого французького артиста  Бельмондо, стає ухвіст черги і питає: “хто тут є із киян?”. Його з готовністю проводять до середньої частини черги, де довкола Світличного стояла тісна купка українців “нового набору”, і не лише киян, щось обговорюючи. Він простягає руку і називає своє прізвище та ім’я, а ми - свої, і так усі швидко між собою формально перезнайомилися. Із задоволенням одразу взяли його до тої середньої частини черги, ніхто із задніх не протестував.

Через якусь мить після того формального знайомства Валерій Марченко вже приступив до фактичного: дуже барвисто і дуже голосно розповідаючи про свою “кримінальну справу”. Слухала його не лише українська більшість зони, а уся черга, - бо у зоні всі давно розуміли українську мову, - із неприхованою цікавістю та справді з витріщеними очима. А розповідав він винятково! Зокрема, ту частину, де йшлося про його свідка, якого одразу тоді так і було крилато названо: “Моя чарівна Леді”. Це була блискуча оповідь журналіста, відверта іронічна оповідь і про самого себе. Розкутого, молодого. Тому побачити, що він хворий, могла лише дуже спостережлива людина і то лише абстрагуючись від тої його блискучої розповіді.

Проте, навіть сьогодні, по стількох десятках років, важко мені сповна осягнути, що саме така розкутість взагалі могла виставлятися за причину того, що хтось подобається, чи не подобається навіть кільком старожилам зони.

Добре пам’ятаю своє входження у ту ж таки 35 зону через карантинну камеру ізолятора у листопаді 1972 року. Воно, щоправда, відбувалося поступово: спочатку, ще “карантинного” мене, дуже зарослого і неголеного, наглядач відводить у зонну перукарню до Василя Підгородецького, де я пробув не більше години, хоч Підгородецький всілякими хитрощами намагався продовжити там моє перебування у дуже емоційних ознайомчих розмовах попри те, що наглядач підганяв. У тій перукарні ще сиділо і стриглося чи голилося кілька старожилів зони. Прізвища кількох із тих присутніх, як виявилося, я вже давно знав із тих ксів, що потрапляли до Києва перед іх відправкою за кордон, отже, я психологічно сприйняв їх як своїх давніх знайомих. Не міг не помітити здивування на обличчі Підгородецького і наглядача, коли, назвавши якусь пару прізвищ, я запитав, чи вони у цій зоні. Саме це й спричинило той вигук Підгородецького, як тверде переконання, що Антонюк вже сидів, та й поводжуся як старий зек, зовсім не зважаючи на присутність наглядача, тобто належу до категорії старожилів. І наглядач це враження підтверджує. Я заперечував, кажучи, що усі названі прізвища, зокрема і його, тобто Підгородецького, прізвище, так само як і активну вдачу попри горб, знаю давно лише із ксів та розповідей інших зеків, які про нього розповідали.

Тоді ж провідав мене якийсь високий “емведешний” чин в оточенні своєї свити і чомусь вирішив запитати мене, - мабуть з огляду на моє не зовсім поштиве ставлення до них, - чи знаю я, хто він і всі вони? Я умить без роздумувань відповів: “Чому ж, знаю – кум!”, чим викликав нестримне здивування не лише на його обличчі, але й цілої свити. Так, саме таким я собі уявив з численних ксів і спогадів колишніх в’язнів оперетивного начальника, якого і називали чи “кумом”, чи “старшим кумом”. Це поширене серед зеків слово не було загадкою для начальства, а рядові наглядачі цим словом послуговувалися так само, коли викликали якогось зека на розмову до “кума”. Вони не могли припустити, що якийсь там новобранець з інтелігентів знає таке слово як “кум”. Ще й може розпізнавати його в натовпі свити. Виявилося, що я попав пальцем у небо: це таки був замначальника Пермського Управління з оперативної роботи, тобто головний кум, на прізвище Шариков. Дивно, але саме пам’ять про цю зустріч з угадуванням, мабуть, заохотила його знову зустрітися зі мною перед відправкою до Володимирської тюрми.

Певен, що саме це годинне перебування у зонній перукарні ще в період карантину і підготувало ту неймовірно прихильну до мене атмосферу у зоні, коли вже не лише я кількох з них щиро привітав у перукарні, а всі  мене зустрічали як давнього знайомого.

Пригадую, що і у мене, попри загальну прихильність, через рік чи два з деким з тих “зонних старожильних” критиків Валерія Марченка теж  відбувалися сутички на грунті психологічного чисто особистісного несприйняття, але тоді причиною тому я бачив у першу чергу наші різно морально вмотивовані чи не вмотивовані кроки, вже добре знаючи один одного. А тут без найменшого особистісного контакту з юнаком, якому лише сповнилося 26 років, наперед усе однозначно негативно їм відомо. Дивною була і формула несприйняття: “Якийсь дуже легковажний, несерйозний, навіть підозрілий, той ваш новачок з Києва!.. Ми не на такого сподівалися”. Хоч насправді ні у Марченку, ні у його розповідях, не було нічого непристойного чи дуже легковажного і підозрілого.

Я заспокоював: “Не поспішайте з висновками, адже ви його насправді ще зовсім не знаєте”. “Чим він не такий? – хібащо розкутіший за інших і має лише 26 роки віку за плечима”. “Звичайно, побачимо, яким він є насправді, хоч і так вже побачили!...” - було у відповідь. Самому Валерію про ті “післяобідні” репліки ні я, ні будь-хто інший, наскільки мені відомо, нічого не говорив, - хоч сама дивна атмосфера того першого несприйняття таки у зоні і обговорювалася у вузькому колі, - тоді було вирішено не піддаватися на несподівані натяки недовіри, сподіваючись на природний процес “притирки старого з молодим”.

Певен, що причиною такої реакції не могло бути лише тривале ув’язнення чи завидки молодій енергії хлопця. Тоді за причину я вважав просто їхню надмірну “закоконованість” від природи, хоч сьогодні міг би сказати більше, зокрема про свідоме “внесення вірусу недовіри із-зовні” перед лицем очевидного наростання протистояння між адміністрацією і зоною, але - цур, зараз не буду! Щоб не відводити розмову надто далеко в сторону. Але про “недовіру” як інструмент поділу і владарювання одного над одним не забуваймо.

З огляду на максимально толерантне ставлення нового українського набору до Марченка, з боку інших зеків жодних виявів відвертих негацій Марченкові теж не було, проте вони таки відлунювали у наших вухах, бо стосувалися не лише Валерія. Тоді залишалося втішати себе тим, що дехто із “буркотунів”, принаймні, і з нами теж мають відчувати якийсь дискомфорт через психологічну несполучність, як і ми з ними.

Що сьогодні так навертає мене до тюремних, чи вужче – зонних, виявів психологічної несумісності? Невже лише саме усвідомлення того, що не слід забувати і про ту реальність? Чи, може, дивні паралелі у нинішньому наче вільному українському суспільстві при осмисленні явищ з того свого минулого? Мабуть, більше останнє.

Із загостренням зонного протистояння владі усякі негації зазвичай відходять на задній план. І щодо Марченка теж мали розвіятися, бо Валерій був надивовижу відкритим і компанійським від природи і одразу взяв найактивнішу участь у тих протестних акціях попри важкий стан свого здоров’я. Це не могли не бачити буркотуни, які самі участі у протестних акціях не брали, але дуже любили критикувати, що щось, мовляв, не так, що все, що робиться, неминуче на лихо всім. Бачили, але психологічно не були спроможні чесно визнати поспішність своїх “висновків” щодо Марченка як “не такого киянина”. Вочевидь, не мали внутрішньої потреби у цьому. Простіше - відмовчатися. І їм ніхто  не нагадував про ті їхні старі хибні оцінки. Та й що дають такі нагадування? У таких випадках доречною залишається стара польська приказка: “Muwi sie - trudno i  kocha sie dalej”. Зона живе далі, як і жила до того: із особистісними симпатіями та антипатіями водночас..

Звичайно, добре пам’ятаю свої перші тет-а-тет - по тому згаданому вище загальному знайомству в їдальні - кілька довірчих зустрічей з Валерієм, коли він дуже докладно розповідав (а які це були розповіді!..) про себе у Києві, про свою родину, і в тих розповідях мама посідала якесь особливе місце. А також дід Михайло, професор Київського університету. Про книжку останнього “Історія української культури з найдавніших часів до середини 17 сторіччя” я довідався десь одразу по переїзді зі Львова до Києва. Київ на початках “мого киянства” на контрасті зі Львовом справляв на мене просто таки гнітюче враження. І ця книжка виконала важливу терапевтичну роль у моєму нормальному вростанні у київський грунт, хоч я і не знав, що її автор ще живий і що має якихось нащадків. Тому поява у зоні юного внука професора була приємним сюрпризом для мене.

Про самого професора як живого я довідався вже через кілька років по прочитанні його історії. Довідався від відомої серед освітян особи, - яку позначу тут ініціалами Н.Д.. Це було через якийсь час після знайомства з нею на Конференції з питань культури української мови, що проходила у Київському університеті. “Причиною” знайомства став мій виступ  на тій конференції, де я, відрекомендувавшись перед присутніми освітянами та мовознавцями як інженер-економіст за фахом, звернувся до  них як учасників всеукраїнської конференції із закликом створити товариство захисту чи підтримки української мови, тут таки одразу запропонувавши всім і проголосувати за це у вигляді рішення Конференції. Я бачив той шок залу: бурхливо підтримали мою пропозицію усі, крім членів президії.

Валерій, почувши у цій довірчій розмові мою згадку про ту конференцію,  вигукнув: “То ви маєте знати і мою маму!” і показує мамину фотографію. Я не міг не помітити прикрість на його обличчі, коли заперечив, що її знаю. “Знаю з тої конференції  лише  Н.Д.”  “А в обличчя ще до тої конференції знаю, звичайно, й Білодіда, що головував на конференції”. “Але ж це сфера маминих фахових інтересів, як і Н.Д.!”. Валерій не йняв віри, що Н.Д. нічого не розповідала не про нього, звісно, а про його матір, що була, як запевняв Валерій, в числі найближчих подруг. Але тут мені довелося його додатково оприкрити, сказавши:”Через два роки по тому я припинив всяке спілкування з Н.Д  через дивні з її боку  щодо мене інсинуації, до яких вона залучила відомого у Києві Ераста Біняшевського, чим посилила враження присутності  “пальців дядь у цивільному” у тих інсинуаціях”.  Мені самому було прикро і незручно від тої мимовільної згадки про мамину подругу, але через якийсь час Валерій сказав мені, що ця мамина подруга повелася нарешті так само “не по-дружньому” і з його мамою. Не скажу, що від цього мені полегшало на душі, але трохи зняло ту незручність у стосунках з Валерієм, що виникла від моїх самопризнань щодо Н.Д.

Коли Валерій знову опинився у зонній лікарні на тривалий час, наші контакти припинилися. Але якось повертається з тої лікарні Євген Пронюк і передає мені банку з варенням від Валерія і каже, що там є для мене також і “ксіва”, яку Валерій йому встиг зачитати перед тим як запакувати у варення. Я саме збирав свої речі для тюремного ув’язнення. Тоді Євген Пронюк сам видобув упаковку з текстом “ксіви” з того варення і я при ньому нашвидкоруч прочитав текст, що був, як пригадую, на двох аркушах зі шкільного зошита. Текст мав назву “CREDO”. Добре пам’ятаю своє хвилювання при його читанні. Хвилювання не стільки від цейтноту через потребу дозбирування своїх манатків, скільки через те, що у першому ж абзаці мене вразила тінь небезпечного психологічного надриву (про що одразу і сказав Пронюкові) через встановлену собі автором надто високу моральнісну планку за очевидно дуже поганого стану здоров’я. Упродовж читання тексту того “СREDO” і залізно-спокійного розгортання своєї аргументації небезпека надриву зникла, а викристалізувалося враження незборимої сили духу. І дуже не хотілося, щоб той текст пропав чи попав передчасно у руки начальства. Отак з проголошення свого CREDO ще ніхто не починав. Його треба будьщо зберегти, але у мене таких можливостей вже не було, то залишалося сподіватися на можливості це зробити Євгеном Пронюком чи кимось іншим, хто залишався у зоні. Подальшої долі того “CREDO” Валерія Марченка сьогодні я не знаю. Навіть не знаю, чи ще хтось, окрім мене з Пронюком, його читав. Можливо, Євген дождався повернення Валерія з лікарні і повернув цей текст йому? Можливо Валерій розсипав думки, зібрані у “CREDO”, по розмаїтих своїх статтях, частина яких проривалася на волю, а частина таки загинула? Можливо. Але як було насправді з тим текстом, навряд чи довідаємося. Така безвість часто чигає на конкретні відчайдушні вияви  людського духу у протистоянні тотальному всесильному Злу.

Вочевидь, негації щодо Марченка у глибинах душі старожилів якось таки муляли їх. Муляли у тих фантастичних, небачених на їхньому віку, міжособистісних взаєминах, які згодом, згідно з тим CREDO, щедро запропонував їм у зоні Валерій, бо до “старожилів” він мав особливий пієтет, що засвідчує хоча б його стаття:”Раз -15. Два - 15”. Я не знаю (і це мене не цікавить), хто з тих “старожилів” – персоналій його статей – у компенсаційному потоці своїх селянських “жестів вдячності” Валерію, що так самовіддано і яскраво описував їх у своїх статтях і посилав за зону, перший приписав іншому своє свідоме (чи навіть кимось навіяне!) авторство негацій  і вніс це у вуха самого Валерія. Я достеменно не знаю  і реакції Валерія на такі “внесення чогось на когось” у його вуха, зокрема у вигляді таких “жестів вдячності” за статті.

Але коли по трьох роках тюремного ув’язнення я знову на кілька місяців перед етапуванням на заслання опинився на 35 зоні, то через якийсь час, під час роботи над спільним з Юрієм Орловим документом “Про становище ув’язнених в СРСР”, ми усамітнилися удвох, Валерій і питає мене “в лоба”: “Чи правда, що я негативно висловлювався на його адресу чотири роки тому як про несерйозного і легковажного?” Не заперечуючи самого факту таких висловлювань, я не став їх повертати справжнім авторам чи розповсюджувачам, лише сказав, що то не мої слова.

Сповідники “первісної” недовіри до Валерія таким чином просто самозвільнялися від неї, переадресувавши її на Антонюка, якого не було тоді в зоні.

Майже одночасно з Юрієм Орловим до 35 зони тоді прибув і Свердлов В. Він уважно придивлявся до всіх, і не міг не помітити, що вся увага переважно “української” зони скерована на Юрія Орлова. Мабуть подумав тоді: “І звідки береться ця беззастережна довіра до нього, маленького на зріст?”

Лише після того, як Орлова перевели несподівано на 37 зону, Свердлов отримав нарешті простір для свого активного демонстрування дуже  дружнього ставлення до українців.

Але саме мене і Валерія Марченка було обрано за головні об’єкти його “спецоперації довіри”. Спочатку це були дуже багатозначні натяки на щось дуже важливе, чим він володіє, а наприкінці жовтня він перейшов на важкий, просто таки “вбивчий” інструментарій, застосувавши схему довірчого часткового самовикриття себе як досвідченого сексота, що нібито закінчив академію КГБ і має 9-річний стаж роботи з іноземцями, що приїжджали до СРСР. Свій термін у 7 років, який був нижчим за нижню планку, передбачену законом для статті за зраду батьківщини, він пояснює не добре проведеною роллю “насєдки” з іншими підсдідними, а якимись виключними деталями своєї справи та зв’язками. Цілком можливо, що саме так і було, проте для нас річ була не в самому терміні його ув’язнення, а у його  розповідях.

Розповідає, - то мені, то Валерію Марченку поодинці, - з неймовірними деталями, - і ці деталі були різними для мене і для Валерія, - як, його працівника МВД, КГБ готувало для роботи з іноземцями. Саме ця “душевна” розповідь мала вразити слухача у саме серце: його змусили злягтися у постелі з одним єгиптянином,  якого КГБ таким чином і завербувало з його допомогою.

Пафосно наголошує, що саме через те, що гомосексуалом (педерастом) його зробило КГБ, він і вирішив  мститися і КГБ, і радянській владі. Ми терпляче слухаємо всі ці історії, які він розповідає кожному окремо, недбало попереджаючи, що цією інформацією ділитися ні з ким не треба.

Згодом цей інформаційний тиск посилюється. Свердлов довірчо повідомляє нам, що пару днів тому працівники КГБ Афанасов та Щукін запропонували йому здружитися з “ядром зони”, з “українським контингентом”, щоб найближчим часом закинути і оприлюднити через 35 зону листа, у якому буцімто стверджується, що до тих сіоністів, які дружать у зоні з українцями, погано ставляться в Ізраїлі. Так тема “недовіри-довіри” повертається ще одним своїм боком.

Піднесена атмосфера захоплення, з якою зона зустріла тоді новоприбулого наймолодшого зека з Риги, 18 річного Тилгаліса, легко пояснює причину внесення Свердловим у наші вуха “довірчої інформації” про потребу “особливої недовіри” до того юнака. Каже, що Тилгаліс разом з Бутченком і Симокайтисом є агентами ЧК, про шо він начебто дізнався від “працівників КГБ Афанасова і Щукіна” та опера Бабиджашвілі.

Тому і пропонує нам, українцям, свою допомогу щодо створення у зоні підпільної організації для протидії таким агентам ЧК. Уся ця багатюща на нюанси схема саморозкриття Свердлова, - за його власним визначенням як агента високого рівня і дуже досвідченої людини, - і мала спокусити нас. Невже дяді в цивільному серйозно сподівалися таким примітивним чином забамбулити наш розум і зробити сліпим знаряддям?

Не побачивши жодної цікавості, - ні з мого боку, ні з боку Валерія, а ми таки непомітно постійно обмінювалися між собою тою його “довірчою інформацією”, нічого назовні не виказуючи, - до цих пропозицій, Свердлов трохи опускає планку і пропонує простіше: передати за зону “на свободу” через український канал зв’язку його кілька листів на адресу самого президента Картера з важливою для США інформацією з Близького Сходу. Я кажу: “а чому б це йому не зробити за допомогою сіоністів, дехто з яких має незабаром звільнитися і прямим ходом виїхати до Ізраїлю?”. Відповідає, що це йому не підходить, бо він, бач, більше довіряє українцям-дисидентам. Це було на початку листопада 1978 року.

Стало очевидним, що треба діяти негайно, - бо де гарантія, що усі ці його довірчі розмови з нами не записуються за допомогою “жучка”? – а вся “спецоперація”, схоже, стала плавно переростати у варіант намагання перед світом кинути тінь на дисидентський рух, звинувативши його, якщо не в причетності, то у сприянні шпигунським діям згаданого Свердлова, засудженого за зраду батьківщини.

Тоді у погодженні з Валерієм Марченком я і написав свого листа-заяву до Генерального прокурора СРСР та завідуючого Відділом адміністративних органів ЦК КПРС, копію якого і долучив до текстів вже готового Документу “Про становище ув’язнених в СРСР”. Скликаю загальні зеківські збори, на які запрошую усіх, із Свердловим включно, і, зачитавши цей свій лист, одразу несу його під сотнею зеківських поглядів до адміністративної будівлі і кидаю до скриньки у двох примірниках на вказані адреси.

Не переповідатиму всього, що було по тому. В зону забігають по черзі різні начальники і викликають на розмову не мене, а Свердлова, якого одразу заховали в ізоляторі лікарні. Ті, що носили їжу, казали, що його готують до етапу в іншу зону, на що я негайно вголос сказав, щоб усі, кому треба це почули, що інформація про Свердлова як дуже небезпечного провокатора вже пішла на інші зони, то нехай їде, там його вже чекають.

Через якийсь тиждень Свердлова знову випускають у 35 зону. Він лютує: погрожуючи мені, то тюремним терміном, то проламати ломом голову у промзоні. З мого боку - суцільний спокій. Тоді він вдається до “епістолярію у відповідь”: пише великого листа з усілякими образами, - зокрема називає паханом у політичній зоні, за те, що я розповів прилюдно таке, чого розповідати не мав права, - і кладе його в конверті на нари Марченкові, мабуть, з розрахунком повернути конфлікт в інше, антиантонюківське, ніби чисто моральне, русло. Валерій негайно скористався нагодою і пише вже свого, у неймовірному журналістському ударі, листа- заяву до прокуратури, де в глузливій формі серед різних нами ретельно зафіксованих пікантностей розповідав навіть про таємні, з гасінням світла та точних щодо хвилин фіксацій тривалості, зустрічей Свердлова з Щукіним у промзоні...

Це були доволі веселі варіації гри довкола постійно нав’язуваної дисидентам теми про “довіру-недовіру”.

У той короткий передетапний період осені 1978 року, коли Марченко знову який раз працював над перекладом Декларації про незалежність США,  я не міг не помітити і певних змін у його ставленні до “старожилів” зони, воно вже не було однаковонедиференційованим, безмірно поблажливим. І ця зміна йшла у парі із зростанням у ньому справді християнської свідомості. Мені довелося бути свідком реакції на одну самохвальну розповідь “старожила”. Розповідь адресувалася мені, я лише поблажливо мовчки слухав ту самохвальбу. За метр від нас стояв Валерій. Почувши розповідь, підійшов рвучко до хвалька і сказав: “Забожіться, що так було! Забожіться!”. І ефект мене вразив – той чоловік став щось белькотати на самовиправдання, що, мовляв, добре вже всього не пам’ятає і забожитися не може...  “Ось бачите, таки бояться Бога ці безстрашні бандерівці” – сказав згодом з цього приводу Валерій. І ця фраза “Забожіться!” стала у його руках дієвим тестом на правду зі старожилами зони. Я б до такого не додумався! Мушу таки визнати, що Валерій, недивлячись на своє неофітство, був кращим за мене християнином і у прощенні ближнього.

А чого варті його наполегливі неодноразові переписування від руки і надсилання повних текстів кількох Псалмів до мене у Харківську зону, куди я потрапив після відбуття політичного терміну за статтею через своє т.з. “неробство”! Справжнім добрим самаритянином він був і щодо моїх рідних, яких регулярно провідував, а мої сини про нього досі згадують як про  надивовиж світлу постать християнина і громадянина. І для мене він залишився у числі найсвітліших постатей, з якими зводило мене ув’язнення.

Повернувшись після відбуття терміну за “неробство” до Києва, я востаннє і бачив Валерія на його дні народження у вересні1983 року. Звичайно, це було його свято. Але він перетворив його на своєрідне вшанування вузьким колом дисидентів присутнього там серед нас Івана Світличного. Тодішня атмосфера взаємної вдячності дисидентів один одному і найавторитетнішому зачинателю того руху мені добре запам’яталася. Так, вдячність саме вдячність. Вдячність долі. Звичайно, якби якийсь із нинішніх хулителів дисидентства був свідком того вшанування, то мав би перед собою “незаперечний для нього” зразок придуманого ним “тоталітарного дисидентства”. Ось бачите, минуле назовсім не покидає нас, а наче тріснута платівка нагадує про себе нинішніми збоченими свідомостями.

Через місяць по тому Валерія було заарештовано. Далі - слідство. Суд. І моя присутність на суді в якості свідка. Коли Валерій побачив, що я все щодо нього заперечую, то, мабуть, подумав, що я нічого не знаю про резонанс у світі від публікації згаданого вище спільного документу Московської та Української Гельсінських груп, і, ледве тримаючись на ногах за допомогою бильця бар’єру, пробує мені тут таки у суді у вигляді запитання до мене як свідка розповісти про це. Я сказав, що все знаю, все читав.

Завжди пам’ятатиму його заспокоєне цією фразою обличчя.

Він просить суддю дозволити свідкові Антонюку після своїх свідчень залишитися у залі суду. Не дозволили. І загострене Валерієве обличчя як відповідь на цю заборону.

Це було, здається, 13 березня 1984 року.

Далі – нелюдський етап на Пермську спецзону, з неї вистраждано-омріяний етап до Ленінградської лікарні МВС і наче передсмертне видіння там про сподіване повернення додому, в Україну. Повернувся. Але вже у труні, бо 7 жовтня 1984 року помирає.

Про траурну процесію рідними йому місцями Києва і похорон у Гатному нехай пишуть інші свідки.

Через сім років після арешту таки був реабілітований. “Хоч і посмертно, зате “своєвременно”, як казала про такі реабілітації Ліна Костенко.

  *  *   *

Звичайно, можна було б обмежитися цими абзацами про мої взаємини з Валерієм, якщо б не відчувалися так гостро досі пальці “дядьків отечества чужого” у тих численних спробах засівання руйнівної недовіри між дисидентами. Зокрема недовіри між Антонюком і Марченком під час допиту мене в якості свідка, ліпленої слідчим КГБ Слобоженюком, який вів другу справу Валерія Марченка у 1983-84 роках. Йшлося про виготовлення у 35 зоні спільного документа Московської групи “Хельсінки”та Української Гельсінської Групи “Про становище ув’язнених”. Допитуючи мене, спеціально натискав на те, що на їхнє переконання ми (хто ми? Виходить, що я, а ще - хто? – без відповіді, лише натяк – “на здогад буряків”?) - “ не довіряли Валерію Марченку”. Мабуть, сподівався, що я стану відкривати перед ним свою душу. Але я лише гостро глянув у відповідь.

Далі у розмові дуже спокійно і однозначно знову підтверджую лише своє співавторство з Юрієм Орловим одного тексту в цьому документі. Так само і добровільність свого підпису під цим текстом. Водночас заперечую як знайомство з текстом, який слідство приписує Марченку, так і сам факт свого знання про його створення будь-ким.

Запропонувавши мені ознайомитися з перекладом численних публікацій у західній пресі з приводу цього документу, - з яких випливала неймовірно велика заподіяна його появою шкода радянській владі, - слідчий знову пішов у наступ. Через те, що моє прізвище стояло поруч із прізвищем Юрія Орлова, а Орлов однозначно репрезентував Московську групу, то виходить, що Антонюк і Марченко у документі “представляють Українську групу”.

Може, я і представляю когось, кажу, принаймні самого себе, але не УГГ, бо я ніколи не формалізовував своїх взаємин із УГГ. Якщо КГБ має якісь задокументовані свідчення про моє членство, то я хотів би сам їх побачити, щоб у присутності слідчого і за його спонукою написати нарешті і формальну заяву про членство, - кажу.

Слідчому не сподобалося, що, з легкістю визнаючи причетність до написання тексту та свій підпис під ним, я вперто заперечую своє членство в УГГ, і він не переставав постійно ототожнювати признання до свого підпису під документом, створеним від імені Московської та Української груп, з  фактичним визнанням членства у них (мовляв, Марченко не відмовляється...), - трактуючи моє заперечення членства як буцімто безпідставне, чинене з певною метою. Навіть як породжене страхом та намаганням обманути слідство. Я негайно скористався ляпом слідчого, що дав мені на ознайомлення цю добірку матеріалів із західної преси і сказав, що мої подальші слова не можуть мати жодної ваги, бо від самого слідчого і від прочитання цих матеріалів я знаю вже дуже багато про цей спільний документ, але як мені тепер виокремити тут своє первісне знання щодо документу? Адже тепер мої свідчення матимуть нульову цінність для слідства, тобто втрачають сенс?

Я далі наполягав на нетотожності членства і визнання підпису під окремим документом, бо підпис засвідчує авторство конкретного документа, як максимум може виказувати загальну прихильність чи солідарність, але не може свідчити про формальне членство у групі.

Але чому, перебуваючи з Марченком в одній зоні,  я заперечую, що знаю про причетність Валерія Марченка до цього документа, адже його підпис, як і мій, так само є під одним із розділів? До того вони знають, що Марченку не довіряли у 1974 році, коли у зоні створювався перший груповий документ. Може в цьому причина?

Тут я не міг не згадати запитання одного із молодих зеків, якого ми тоді залучили до праці над тим  документом, і яке зводилося до того ж: невже ми не довіряємо Марченку, що не залучаємо його до цієї роботи, він же журналіст?...

Та тому, - відповідаю слідчому, - що треба про це спитати самого Марченка, - чи причетний він до написання того розділу в Орловському документі. Я його розділу не писав. Якщо визнає він своє авторство, то до чого тут я? Я можу лише сказати, чому немає підпису Марченка під згаданим першим груповим документом із зони, який опублікували згодом італійські комуністи, і який в цілості готував я, залучаючи і конкретну зонну автуру. Кажу, що до тої суто добровільної автури Марченко не потрапив не з причин якоїсь вигаданої вами чи кимось ще із ваших інформаторів недовіри, а лише через стан здоров’я, - бо щойно переніс важке етапування і опинився у зонній лікарні. Про те, що той документ почав готуватися ще до появи Марченка у зоні, я не сказав Слобоженюку з небажання підвищувати його поінформованість про процес створення цього документа. Кажу лише: “До чого тут довіра чи недовіра до Марченка, якщо я залучав до тої автури навіть стукачів?” Назвав і прізвище одного, що так підводив мене до того питання про недовіру Марченку ще тоді. Це миттю зменшило бажання слідчого далі вести розмову у старому ключі “недовіри до Марченка”. 

Але на останок слідчий спробував таки у протоколі приписати мені інший свій аргумент, щоб ним ударити по Марченку на суді: буцімто формалізація мого членства не настала через те, що я на відміну від декого не сприймаю УГГ за щось серйозне. Але я рішуче заперечив і це. Навпаки, кажу, не формалізував своєї причетності до УГГ через те, що вважав тоді, у зоні 1978 року, цей феномен дуже-дуже серйозним, саме тому і долучився до написання згаданого тексту. Але я не відчував себе готовим до відповідної  постійної самовіддачі після формалізації своїх взаємин з тим феноменом. Тої оцінки я не змінюю і на цих допитах, - кажу.

Те, що не змінив я своєї прихильної до УГГ оцінки на допитах у справі Марченка у 1983-84 рр., зафіксовано, але можу додати, що не змінюю її й нині, у 2007 році.

  *   *  *

Про 2007 рік, бачу, треба докладніше.

Оскільки оцінка чогось, як і солідарність чи несолідарність та причетність формальна до того,  - не одне і те ж, тому такою неприємною мені видається та веремія, що розгорнулася сьогодні, через 30 років по тому, і вже по 15 роках української незалежності, з приводу якогось “рекрутування”, примушування, навіть “тоталітарного” примушування до членства в УГГ. Неприємність веремії переважно в тому, що ініціюється людьми, які насправді ніколи найменшим чином (навіть на рівні чисто “совісної солідарності” ) не були причетні до УГГ, але геть усе про рушійні мотиви УГГ достеменно знають. І потирають руки і засуджують!.. Цілком у дусі минулої, здавалося, вже епохи. Виглядає так, що  “совок” намагається “правити бал” і сьогодні як щодо оцінок один одного, так і минулого взагалі.

Мене бентежить, що досі не припиняються  спроби поділу дисидентства на “правильне” і “неправильне”, та дивні пошуки “ворога в дисидентстві” згідно з двома головними імперськими запитаннями: “Кто виноват?” та “Что делать?”. І різниці насправді немає, чи вибираємо на ту роль серед так званих “революціонерів” чи серед,  умовно кажучи, “затягнутих” туди якимсь чином мимо їхньої волі. Зазвичай у тих “розборках” проблема обов’язково ілюструється парою ніби намертво зв’язаних прізвищ “Стус - Мешко”. Іноді залучають до них і прізвище Медведчука, наче для підсилення і поглиблення проблеми.

Ця нинішня антидисидентська веремія  з парою “Стус-Мешко”, наче за моделлю “Моцарт і Сальєрі”, “отак наздогад буряків” таки торкається періодично і Валерія Марченка. Стус і Марченко поєднані не лише смертю в ув’язненні. Вперто підсовується думка, що як Стус, так і Марченко стали жертвами реалізації надмірних жіночих амбіцій: один – Оксани Мешко, другий – власної матері. До числа жертв тих жіночих амбіцій матері відносили свого часу і Зоряна Попадюка зі Львова. Цілком у стилі відомих дикунських гебівських антижіночих випадів, скажімо, проти Наталії Горбаневської, яка з дитиною у дитячій колясці, бач з таких неприродних амбіційних мотивів, вийшла на небезпечну антирадянську маніфестацію на Красній площі у Москві 1968 року. Та й взаємини між Сахаровим та його дружиною Єленою Бонер чи Володимира Буковського з його матір’ю відомими “дядями” теж зазвичай нам нав’язувалися у такій же моделі. Це ще на пам’яті в усіх. Хіба можна забути, що й Леоніду Павлівну Світличну ці дяді інакше не називали, принаймні позаочі, як “ця чорнорота баба” зокрема за те, що самовіддано добивалася від тих дядь – відомих “любителів дітей”, щоб сказали,  де сховали вкраденого від Надійки Світличної після її арешту маленького сина. Виходить, що ці дяді, як дикуни - зроду не чули колискової з уст своїх матерів чи сестер.

Тому й змушений тут зробити своєрідний додатковий “відступ” у той бік.

Я вже зазначав якось,  що писати про ту чи ту особу має або той, хто її добре знав, - зокрема, якщо хоче поспіхом (але поспіх часто виходить посміхом), - або кваліфікований сумлінний історик, що не пояснює факти чи чиїсь думки з минулого фактами чи думками пізнішого часу. Звичайно, це означає також, що за всіх обставин треба сумлінно поводитися з цитуванням (маю на увазі навіть не буквалізм, а попередній критичний аналіз як джерела, так і цитованої думки). Інакше не уникнути пересмикувань та неминучих скандалів.

Мені б хотілося, щоб минула епоха відходила у небуття лише з осмисленням її за моральнісними критеріями без більшовицького з’ясовування: “Кто виноват?” і “Что делать?” - “с этим товарищем”. Але чому ж виходить у нас навпаки: те минуле, яке комфортно доживає віку, розгортає атаку проти дисидентів як “винуватців” їхнього політично-моральнісного краху. За звичною схемою : “чорне - біле”, “свій – не свій”, “довіра-недовіра”, “жлоб – общерос або общечеловек”.

Скажу відверто: для мене стало несподіванкою посилання у теперішній антидисидентській веремії на Шевчукові рефлексії, які друкує журнал “Кур’єр Кривбасу”.

Нині мода на спогади. Зокрема, літераторів. Це – чудово. Оскільки вони зачіпають той пласт, що має і в моїй пам’яті якийсь індивідуальний слід, то іноді хочеться кинути своїх заперечних пару копійок, але - цур. Я не літератор, а переважно слюсар, то нехай реагують “цехові майстри”.

Так було і з Шевчуковими  спогадами, що друкуються вже тривалий час у згаданому журналі і виросли у своєрідну “Сагу житомирську ” про Шевчуків.

Втрутився лише через вибудову деякими читачами Шевчука (не знаю, наскільки ретельними) штучного трикутника “Стус-Медведчук-Мешко”.

Втрутився з метою хоч якогось опритомнення. Це не випад проти Метра, боронь Боже! Критикувати когось дуже не люблю, хоч на свою адресу навіть найгострішу критику друзів я таки сприймаю без образ. З рефлексіями щодо зеків я завжди намагаюся бути дуже стриманим, бо сам був у тих деформаційних лещатах і розумію, що часто негативна чиясь фраза на адресу іншого кидається лише з пересердя, ситуативно, а не з моральнісно-світоглядних причин, тому й негоже тим спекулювати. Дехто це вважав моєю невразливістю, надмірним всепрощенством, хоч насправді така оцінка далека від істини. Це справді було в умовах закритого простору, але коли була можливість реагувати збільшенням дистанції з кимось, то я цим користався. У суспільні процеси не втручався особливо. Думалося: ”Не нашкодь!”

Але тут відчув потребу втрутитися навіть у розрахунку на суспільний резонанс.

Добре усвідомлюючи, що збудником тої веремії насправді є різне ставлення у суспільстві до Віктора Медведчука і “медведчукізму” як такого, але самого Віктора Медведчука я особисто не знаю, тому і не писатиму про нього, хоч і розумію, що він може бути комусь ріднішим навіть за батька рідного. Промовчу, бо не історик.

До того у спогадах Шевчука про Медведчука теж (чи природно?) нічого нема, хоч корінням наче з Житомирщини.

Хто перший “пов’язав” Василя Стуса із “завзятою революціонеркою” Оксаною Мешко, я не знаю, хоч підозрюю, що першенство таки належить КГБ.

Знав Василя Стуса особисто ще до його відомої, жодною “завзятою революціонеркою” не спровокованої, участі у протестній акції 1965 р. у кінотеатрі “Україна” на презентації фільму “Тіні забутих предків”, за що його “добрі дяді” і виключили з аспірантури.

Термін  “завзята революціонерка” таки справді побачив у Шевчуковому саморозтлумачуванні листа до Петра Дідовича від 3 листопада 1963 року. Борці з “неправильним дисидентством” за допомогою Шевчукових спогадів цитують той абзац у нього про Оксану Мешко формально точно. Мимоволі довелося звернути увагу у тих Шевчукових спогадах на всі місця, де мова і про Оксану Мешко, і дисидентів, і Дзюбу, та “політиків і художників”.

Оксану Мешко особисто знав приблизно з того ж часу, що й Василя Стуса. Познайомила мене з нею В. Драбата, яку я знав значно раніше і з якою мені було значно комфортніше спілкуватися, аніж з Мешко. Але не можу ні до Драбатої, ні до Мешко пристосувати терміну “завзята революціонерка”, як і щодо інших з численної “жіночої когорти” дисидентського руху.

Вочевидь, тут може бути чисто особистісне несприйняття Оксани Мешко з боку Валерія Шевчука, - якщо він справді мав із нею якісь особисті стосунки, -  і для прикриття цього він наділяє її таким наче суспільним означенням. Звичайно, Оксана Мешко не може мати жодного стосунку до згаданого вище Шевчукового “Маніфестального листа” до Дідовича з 1963 року. Бо щодо неї тодішньої все виглядає занадто “притягнутим за вуха”.

Та й чи було взагалі оте, однозначно звинувальне з боку Валерія Шевчука, втягування нею, чи будьким, Василя Стуса чи будь-кого іншого до дисидентського руху? Розтлумачуючи шкідливу роль Оксани Мешко для дисидентського руху, Валерій Шевчук не говорить, що конкретно розуміє під дисидентським рухом, але мій слідчий у 1972 році теж чомусь звинувачував саме Оксану Мешко у тому, що вона втягує людей у антирадянську діяльність, а сама залишається збоку, зловживаючи радянським гуманізмом та своїм віком. Чи ж дивно, що природні при цьому запитання: “як, яким чином втягує?” і “що таке “втягує”?” завжди залишалися без відповіді. Кажу слідчому, що принаймні біля себе жодного її впливу не зауважив, а в КГБ я засвітився задовго до знайомства з нею. “А нащо вона згуртовує і навчає дружин заарештованих, зокрема вашу?”, – відказує слідчий. Ось у цьому і полягала тоді її антирадянська діяльність, виявляється...

Несподіваним для мене виявилося розтлумачення Шевчуком свого висновку “Хай же політик залишається політиком, а художник - художником”, а між обома полюсами має існувати “взаємна толерантність” та  нежданого “регресу Дзюби”- і як художника, і як політика - з того листа 1963 року. Що це за “регрес Дзюби” і які його віхи ? Наголошую, йдеться про 1963 рік! Ще не було у самвидаві Дзюбиного виступу на вечорі пам’яті Василя Симоненка, не було там і чудової статті пам’яті Лесі Українки - “Та, що пильнувала ватри ”, не було його виступу на презентації фільму “Тіні забутих предків”, не було його трактату “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, не було знаменитого виступу у Бабиному Яру з нагоди 25-річчя Трагедії. Не було того всього, а “регрес” вже був. Невже тою віхою на шляху “регресу” виявилися лише відомі “Гастролі Дзюби до Львова” 1962 року та наступне звільнення за це з журналу “Вітчизна”?

То в чому ж таки конкретно бачить Валерій Шевчук у 1963 році той “регрес Дзюби”?

Мій слідчий у 1972 році теж говорив про “регрес Дзюби”, але головною віхою того регресу Дзюби в антирадянський бік він вважав навіть не трактат “Інтернаціоналізм чи русифікація ?”, а виступ у Бабиному Яру, який заподіяв радянській владі найбільшої шкоди.

Навряд чи хто заперечить право Валерія Шевчука через “боязнь регресу” наглухо відмежовуватися від суспільного довкілля, від політики, відсиджуючись в цеху художника, чи, як він каже, “у башті зі слонової кістки”. Навіть якщо затерлися з пам’яті поголовні “нищення до ноги” майже усіх, що ховалися у “баштах” чи “писаннях у шухляду” у минулому. Але чи є тоді право судити з того укриття в “башті” про ту “політику”? Політику, що насправді є, бо має бути, етикою колективного життя. Отже, і про політику, як моральну відповідальність. Відповідальність морально найчутливіших. Зокрема і право кожного розпорядитися самому своєю “Краплею крові”. Невже він не помічає суперечності між своїми абзацами про моральність і політику у тому листі 1963 року? Але ж ця “суперечність у собі” Валерія Шевчука автоматично розширюється і на 1980-ті роки щодо винуватців фізичного знищення Василя Стуса, усяких там “революціонерів” та “революціонерок”. З цього приводу Леонід Плющ, до речі, висловився у розмові зі мною гранично коротко: “Стара пісня про чисте мистецтво й політиків.”

Оксани Мешко на засланні в Магаданській області поруч із Василем Стусом не було, але він у якомусь з перших листів до мене на заслання пише про бажання приєднатися до УГГ. Знову писав про це бажання, коли повернувся до, як він висловився, “заколимського Києва”, бо не бачив сенсу в такому Києві нидіти. І я дуже шкодую, що ці його листи вилучило Іркутське КГБ у мене під час обшуку в гуртожитку Бодайбо весною 1980 року.

Йдучи за логікою “писателів про Стуса та Мешко”, я мав би звинувачувати дружину свого колишнього товариша, яка написала в доносі до КГБ на свого чоловіка, що буцімто її чоловік став на антирадянський шлях саме під згубним впливом Антонюка. Цим своїм доносом вона і змусила згодом свого чоловіка зробити відповідний, уточнюючий, донос на того Антонюка вже під кагебешним примусом і детальною підказкою... І виходить така мила совкова ідилія: причину слід бачити зовсім не в суті радянської влади, не в КГБ, а в доносчиках (прізвища яких, проте, це КГБ і його спадкоємці досі бережуть як зіницю ока). І “завзятих революціонерках” – теж... Так само як нинішні хулителі “тоталітарного дисидентства” звинувачували “надмірно завзятих” свого часу і кагебісти, переконуючи мене на допитах, що саме ці ”надмірно завзяті” і є справжньою перешкодою на шляху розвитку та удосконалення і так дуже гуманної радянської влади.

На Валерієві Шевчуку формально немає вини у тому, що конкретний читач його спогадів увласнює, споріднює із собою, ту чи іншу його позицію. Але очевидною є вина моральна, бо у спогадах він пише про все як прямий учасник, забуваючи про моральну відповідальність своїх однозначних суджень про ту чи ту людину. Усвідомлюю специфіку спогадів Метра, але тут мимоволі саме з них і народжується веремія про “дисидентів-отсидентів-несидентів-насидентів-підсидентів”, “нормальних шістдесятників” і “революційних шістдесятників” та  “завзятих революціонерок” з їх взаємним поборюванням. Одним словом – “типова Хохляндія”, коли спогади свідомо самовідгородженого у башті зі слонової кістки “від політики”, - як  моралі суспільного життя, - Метра раптом стають авторитетним позакритичним джерелом для  “підтвердження” декому своїх збочених оцінок минулого. Хоч прямого стосунку до заторкнутих Метром фактів вони так само не мають, як і той Метр. Але мають нестримне бажання судити. На підставі тих однобоких суджень Метра.

Леонід Плющ, наприклад, вважає, що тут уся справа в “несидентах”. Тому вони і лютують. Каже, що бачив цей феномен заздрості у багатьох. Заздрість… Якщо носій того феномена не був ще «підсидентом», скажімо, як брати Медвєдєви та інші стукачі…. Подану тут думку Леоніда Плюща на цю антидисидентську веремію я вважаю за потрібне зафіксувати для нащадків.

Для мене особисто  перше дуже негативне враження від згаданого вище місця у спогадах  Шевчука значно пом’якшується чесним визнанням того, наприклад, що він, йдучи служити в армію на далеке Заполяр’я,  перед колоною рекрутів у своєму Житомирі “змушений був щось ідіотичне пробекати, бо спроба відкараскатися від цього не вдалася – було наказано і все”. “Від того власного бекання душа моя тимчасово перетворилася на помийницю...” – пише далі, переходячи плавно до художнього образу “хресного ходу”, “хресного шляху”, і подумки узагальнює:”скільки таких хресних шляхів пройшли люди з жорстокого й нещадимого ХХ століття! Мій - ще маленький, подумав я, бо з тих великих мало хто повернувся.”

І тут у Шевчука вже немає ні Оксани Мешко, ні затягування чи заганяння нею когось на той “хресний шлях”. Звісно, саме існування того хресного шляху не викликає сумніву. Ні в кого. Зокрема, як свідчення тривання відчайдушних спроб людської особистості противитися  аморальності суспільства зусиллями Духу. Як хто уміє.

Ті автори, що посилаються на Валерія Шевчука для підтвердження своїх занадто спримітивізованих взаємин “Стус-Мешко”, усього того пом’якшуючого не добачають (чи свідомо не хочуть добачати, бо це підважує категоричність їхніх власних оцінок), але від такої вульгаризації проблеми стає дуже сумно, бо не виглядає, що скоро в Україні переведуться нахабні вчителі моральності. Моральності – лише для іншого, не для себе.

Заторкнута Валерієм Шевчуком у згаданих спогадах проблема “затягування”  у революцію лінивих неминуче викликає згадку про його “Післямову” до книги Валерія Марченка “Творчість і життя”, яку підготувала мати Ніна Михайлівна Смужаниця-Марченко. Ця післямова називається - “Один із юнаків вогненної печі”, осмислюючи “постання нового і останнього перед проголошенням незалежної України руху Опору”, - як зазначається про це на самому її початку.- “Один із юнаків вогненної печі”.

Отже, Рух Опору в Україні таки був! Навіть наймолодший із зеків того призову Зорян Попадюк у протестних заявах до влади теж вперто називав себе учасником того Руху Опору, хоч ці заяви начальство завжди і конфісковувало. Ніхто нікого силою до того Руху не затягував, звичайно. Але було незаперечне силове затягування  владою за допомогою різних гачків слабодухих до перешкод тому Рухові до свободи. Хоч могли бути і цілком добровільні, моральнісно-світоглядно споріднені з тою владою чи просто добре проплачені противники того Руху Опору. Було і одне. Було й інше. То ж шануймося в інтерпретаціях свого спільного минулого, не маніпулючи ним залежно від того, ким для того чи того з нас є, скажімо, згаданий Медведчук, чи Оксана Мешко, Василь Стус чи Валерій Марченко. 

Ось вийшла книжка Петра Іванишина, що має назву “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)”, а її відповідальним редактором значиться В.Г.Дончик. Пана Іванишина не знаю, а пана Дончика трохи знаю. Не тому, що мав чи маю якісь взаємини з Інститутом літератури НАНУ. Просто з паном Дончиком я запізнався, коли він у числі “делегації українських вчених” провідав 1978 року політичні зони Пермської області, зокрема 35-у, де були я і Валерій Марченко. Зустріч з кожним з нас окремо пан Дончик проводив у кабінеті начальника, який було перегороджено чорною ширмою до самої стелі. За ширмою були “відповідні дяді” з апаратурою, а на розмову з “уповноваженим від української науки” паном  Дончиком наглядачі викликали поодинці за заздалегідь складеним списком.

Я розумію, що формально пан Дончик може сховатися за звичну хохляцьку формулу: “я отримав наказ і викрутитися не міг”. Може навіть так само додати, що його душа на ті дні візиту у зону “перетворилася на помийницю”. Тому я претензій до того його “антирегресного” (перефразовуючи як Валерія Шевчука, так і мого слідчого щодо Дзюби) візиту у зону я не висуваю, хоч і мав він усі ознаки підтримки дикунського образу українства.

Але з факту редакторської підтримки виходу у світ згаданої книжки Іванишина випливає, що і сьогодні, принаймні, такі “накази від когось” він не відмовляється виконувати. А може він просто цілком солідаризуться з такими псевдо-національними намаганнями максимального утримування українства у тому аморальному багні, видобуваючи тепер “наукові категорії” не з класової, а з “праукраїнської арійській міфології”?

Якщо перейти до персоналій, то своєю редакторською участю у згаданій книжці пан Дончик вочевидь солідаризується і з оцінкою Мирослава Мариновича як “космополітичного псевдохристолога”. Тобто виходить, що фактично не змінилася у пана Дончика негативна оцінка Мариновича від часів того його ”примусового” візиту до політзон у 1978 році, хоч і проминуло з того часу 30 років. Змінилося лише зовнішнє оформлення “словоблудія”.

За Мариновича я не хвилююся: колись він як член-засновник УГГ з гідністю проніс тавро “націоналістичного пасквілянта і наклепника на марксизм та радянський державний та суспільний лад”, не менш успішно він пронесе і це “актуально-осучасне” тавро “космополітичного псевдохристолога“.

Мене просто хвилює те, що наш менталітет ніяк не позбудеться патронату над собою отого старого совкового рядна примітивізму та брехні, ткачами якого залишаються “нові-старі” наче “українські патріоти”. Не позбудеться совкової звички пошуку ворога в комусь. Адже той ворог у самих шукачах! Чому ж так важко нам шануватися?

У цій своїй реакції на антидисидентську веремію довкола Стуса-Мешко я свідомо зафіксував своє ставлення до пана Дончика, бо набридло чути постійне приписування мені як українцю некритичного ставлення до “своїх” і надмірно критичне до “несвоїх” (мається на увазі Медведчук чи хтось з його когорти). Якщо вже розглядати проблему у нав’язаній формі поділу на “своїх-чужих”, то я не хочу послуговуватися ні, скажімо, “п’ятиграфною”, ні якоюсь  чисто “земляцько-регіональною” чи “вузько корпоративною” шкалою, воліючи послуговуватися ціннісною моральнісно-світоглядною шкалою. Тому для мене “своїми” є, наприклад, Володимир Буковський, Юрій Орлов, Сергій Ковальов чи, скажімо, Лариса Богораз, Людмила Алексеєва, Тетяна Великанова чи Кронід Любарський. І до “моїх своїх” природньо не може належати ніхто схожий на Медведчука, Дончика чи, скажімо, зека з 35 зони Поповича, що через якусь причетність до якоїсь там криївки отримав навіть 25 років ув’язнення і всі ці роки “стукав” на своїх співув’язнених, заробляючи за це право отримати з дому від рідних якусь додаткову продовольчу посилку (ще й пригощав з неї тих, за “стук” на яких вона була!). Здається, зрозуміло?!.

Проте у щоденному житті мені видається зручнішим той простий принцип, якого здавен дотримується світ: кожен народ, навіть окрема соціальна група, має право на своїх брехунів, злодюг чи проституток, виходячи з того, що це природні форми самореалізації життя як такого. Кожен має свободу вибору собі тої моделі самореалізації, яка йому ближча і з якою він прагне себе ідентифікувати. Але, спілкуючись переважно з тими, з ким відчуваєш моральнісно-світоглядну близькість, слід пам’ятати, що брехуна таки потрібно називати брехуном, злодія - злодієм, а проститутку - проституткою. Справді, ця модель бездоганно працює і в інтернаціональному вимірі, і у всеукраїнському (культурному та політичному), скажімо, вимірі, і у вузькоетнічному, всерегіональному чи внутрішньо регіональноиу, локальному диференційованому вимірі.

Можна послуговуватися і чисто фольклорною моделлю: відомо, що чорт завжди ховається у деталях, набуваючи розмаїтих личин, але найбільше чорт боїться того, що попри те його таки називають чортом... 

Вже Шевченко гостро реагував на нашу звичку потурання всіляким “кругомпаскудам”: “Чому  ж його не так  зовуть? Чому на його не плюють? Чому не топчуть? Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То оддасте....”

Сподіваюся, що після цих роз’яснень антиукраїнських інсинуацій “общечеловеков” і “общеросов” на тему “свій-чужий”, “правильний-неправильний” поменшає. Хоч їхня відверта, справді “класова” ненависть до усіх “неправильних” дисидентів (а правильних – “як кіт наплакав”, і догадайтесь – хто?) навряд чи зникне, як і лукаві твердження, що свободу Україна отримала так,  “задурно”. І далі переконуватимуть нас, “нетямущих”, що з тодішньою “всенародною владою” – усе гаразд, вона  тут ні при чім. Звичайно жертви були, але уся вина на дуже екзальтованому їхньому оточенні. І, звичайно, - на них самих. Отих надто “регресивних”, що стали своїм життям поперек на  “прогресивному шляху до світлого комуністичного майбутнього”…

Завершити ці розлогі рефлексії про Валерія Марченка, як одного з тих “регресивних”, що вирішили стати  своїм життям поперек “прогресові”, хочу такими словами:

Так, вони стали поперек, прагнучи таким чином засвідчити відданість відомому закликові Василя Симоненка: 

“Щоб не сказали про нас грядущі: “Їх на землі не було!” ” 

 То ж слава Богові, шо були. Були, і є, і сподіватимемося, що завжди будуть!

  *  *  *

На закінчення цих спогадів-рефлексій до шістдесятиріччя Валерія Марченка хочу подати цитату із своїх  розлогіших “Рефлексій ідентичності” про себе самого, написаних у першій половині 2006 року, де про Валерія у зоні є такий узагальнюючий абзац:

“Єдиний на колишній 35 політзоні, що була на півночі Уралу, азербайджанець на прізвище Ахундов був певен, що його посадили лише тому, що його справу у КГБ (це було в Нахічевані) вели слідчі вірмени, а не азербайджанці, бо нічого антирадянського він не писав, а лише заторкував деякі аспекти азербайджанської історії. І вже котрий раз розповідав про свою першу вирішальну зарубку пам’яті у процесі самоідентифікації: повернувшись додому зі школи після першого уроку з історії СРСР, де почув дуже важливу “формотворчу” фразу - “наші предки слов’яни..”, влаштував матері жахливу істерику, звинувативши її у нечуваній брехні. Вона говорила, що “ми – турки, і наші предки - турки”, а у школі він почув, що “наші предки - слов’яни”. “Як вона могла мене обманювати? Чому вона обманювала мене?” Лише через якийсь час він зрозумів, що мати мала рацію, і вона його не обманювала, а вчила правді. І також правді він почав вчити своїх дітей. Проти вірмен, проти всіх, що не є азербайджанцями, точніше, що не є тюрками. Усе це він розповідав мені сам, наче сповідаючись передо мною, коли виникла згодом потреба якось осмислити появу в зоні Марченка. Сказав, що з появою у зоні цього київського журналіста  він дуже змінився (і я бачив, що він змінився, позбуваючись захисної наче агресивності, загнаного в пастку вовка): він побачив реального живого українця, що, перекладаючи тих таки тюркських авторів, дивиться на світ не через призму протистояння, а заохочує кожного до кращого самопізнання через пізнання інших. З неймовірною київською комунікабельністю з усіма, з ким звела доля у зоні. Зокрема, і з вірменами, з якими ледве встиг з прибуттям у зону познайомитися,  і з тим азербайджанцем, що почував себе наче фортеця в облозі. Показуючи мені кілька літературних азербайджанських журналів, вказав там на прізвище Марченка Валерія, про якого там мовилося, як про прекрасного поціновувача азербайджанської літератури. Каже, що давно знав про такого перекладача, як Марченко, але думав, що то якийсь старий дід  або й чийсь псевдонім. Після цього і до вірмен, що були у зоні, його позиція змінилася: спочатку наче ображено не помічав їх, а тепер побачив як співв’язнів. Зрадів як дитина, коли почув у мові ув’язнених з Галичини слово «мешти»: це ж чисто турецьке слово… Я не знаю, яким є сьогодні той азербайджанець, але певен, що більше не буде замикатися у свій “тюркський кокон”.

Бо це важливий позаукраїнський аспект таки українського дисидентства. Навіть “українського ферменту”.

Як виглядають у цьому плані проблеми з “українським коконом” і його взаємодією з тим чи іншими ферментами не у дуже розкритій у міжнаціональному плані 35 зоні, а вже у нинішньому незалежному всеукраїнському соціумі, залишу на роздуми самих читачів. А думати є над чим.

Усім!

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори