пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200735
24.12.2007 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Грантожерам – бій!

   

Істинно, істинно кажу Вам: дайте мені стипендію!

– А знаєш, як по-еспанськи буде х..?

– Як, Ваша Милосте?...

– Пінґа!

Юрій Андрухович, «Московіада»

Спочатку – щось на кшталт аперитиву.

Декілька років тому почалися наполегливі та при тому доволі неоковирні спроби запустити в «суспільно-політичний» термінообіг штучне і рукотворне слово «грантоїд» – на означення громадських організацій, котрі, мовляв, живляться, підлі, за рахунок фінансування від фондов-донорів, передусім – іноземних чи то міжнародних. Мовляв, їдять вони, гади, тії гранти «халявні», жирують по-буржуїнськи і при тому встромляють палки в колеса державі на світлому шляху до омріяної, перепрошую панства на слові, стабільности, повної і остаточної як епітафія. Замовність такого «мислевірусу» є очевидною – потужні громадські організації є для непрозорої, корумпованої і недемократичної влади чи не найматеріальнішим втіленням її метафізичних страхів перед розвиненим громадянським суспільством.

Пропоную невеличкий екскурс у дитинство. Пам’ятаєте, декого з неслухняних в дітсадковому періоді лякали бабаєм, бабою-ягою, сірим вовком чи там змієм-гориничем? Найбільш акселерованих – дядею-міліціонером. Аналогічну природу має і зловісно-знущальне слівце «грантоїд» – сімбіоз сірого вовка та змія горинича; дядя-яга і баба-міліціонер для непорядного, несумлінного владця чи політика, не настільки страшне щоб перелякати насмерть, але достатньо знущальне, щоби той страх трохи нівелювати.

Але згадайте й інше, з тієї ж дитячої опери чи то пак казки: «хто як обзивається, той так і називається», таке собі психологічне айкідо, завдяки якому вербальний агресор потрапляє у власну ж пастку – щось таке халепно сталося, наприклад, з однією політичною силою, деякі особливо просунуті прихильники якої по-підлітковому намагалися образити прихильників європейського вектору словом «лібераст», не допетравши своєчасно перекласти англійською назву своєї високодостойної партії. Буває...

Так от. Якщо вірити (а чому ж не вірити?) англо-українському словникові, то «grant» перекладається, зокрема, як «дар», «субсидія», «стипендія». І от я питаю, хто така держава, хто така влада, хто така хронічно правляча верхівка, «політікум», як не грантожер vulgaris? Не кажучи вже про бюджетофаг insatiabilis.

От не треба було їм лаятися, не подумавши... Зараз прелюдія закінчується і перейдемо власне до справи.

Певний час тому мені довелося попрацювати в одній з авторитетних організацій-донорів, що шляхетно взяла на себе неабиякий клопіт заопікуватися фінансуванням проектів організацій громадянського суспільства (прошу принагідно звернути увагу – йдеться завжди про адресні кошти на конкретні суспільно-важливі дії, а не «просто так» чи то за «карі очі, чорні брови»). Той досвід дав мені вельми цікаве знання про процедуру та критерії здійснення/нездійснення фінансування конкретних проектів, що його просять надати організації-заявники.

Звертаючись до потенційного донора, заявник пише письмову заявку за певною формою з конкретними обов’язковими позиціями, чіткі відповіді на які він має надати. Якщо стисло і схематично, то заявник має надати і послідовно вибудувати й обгрунтувати ланцюжок: «суспільно-важлива проблема – мета в контексті проблематики – пропоновані дії для досягнення мети – необхідні для цього ресурси – конкретні суспільно-важливі параметризовані (тобто такі, що можна легко оцінити за конкретними показниками) результати». Логічно? На мій погляд, ще і як, якщо йдеться про кошти котрі, самі розумієте, нізвідки не беруться, а от в нікуди, бува, ще й як зникають. І якщо цей ланцюжок буде розірвано чи він виглядає в цілому чи в окремих ланках непереконливим (ба більше – вар’юватим), рада, що складається з представників таких саме громадських організацій, гранту не дасть. Нема раціонально обгрунтованої довіри – нема коштів. Зась.

Повернемося до наших політичних грантоідів, укупі з бюджетофагами, котрі завдяки безмежному популізму та не меншому цинізму паразитують на нашій (виборців) довірі, на наших (платників податків) коштах і, врешті, на наших життях, позаяк порахувати, скільки електоральних циклів вкладеться у середньої тривалости українське життя, нескладно (хоча і дещо сумно).

Постає питання: чому якась умовна громадська організація з умовного ж Мухосранська, за нездатности просто, чітко, максимально конкретно, переконливо і прозоро довести майбутню суспільну користь від запропонованого для підтримки проекту, отримає відкоша (себто – дулю), а умовна політична партія «Стабільна Україна» – владу. Тільки за вправне «блаблаблабла» і під імена чи то пак мармизи лідерів. До речі, на початку минулої парламентської кампанії я розучлився, прочитавши в «оновленому» виборчому законі, що тепер виборча агітація, друкована державним коштом, не містить програмних положень політичних сил, а натомість містить фото лідерів. Це ж, холера, все ж таки вибори, а не національний конкурс «miss’ок». Принаймні за легендою. Голосування за щоки Януковича чи то за косу Тимошенко чи то «беріївські» окуляри Луценка, а не за обгрунтовані, параметризовані та ретельно препаровані виборцем програми – хіба то є усвідомлений вибір і громадянська позиція? Радше – фетишизм, вигідний винятково щасливим власникам і апостолам щок, коси та окулярів тощо. Нерозуміння цього перетворює вибори на «лохотрон», а виборця – у становище того самого упослідженого (в усіх сенсах) «лоха». «Розвести» якого, як підтвердить кожен «пацан» – не «западло».

І от я собі думаю, якщо вибори – це, властиво, великий політичний тендер, на якому владолюбні заявники домагаються нашої довіри та наших коштів (трасту, відповідно, та гранту), то з якого щастя суспільство не має права вимагати від кожного з аплікантів надання того самого ланцюжка «суспільно-важлива проблема – мета в контексті проблематики – пропоновані дії для досягнення мети – необхідні для цього ресурси – конкретні суспільно-важливі результати (параметризовані)»? У письмовому (і дуже широко оприлюдненому) вигляді, за єдиною законодавчо визначеною стандартною формою. За підписом «вождя» і партійною печаткою. У самісінькому прямому-найпрямішому сенсі. І жодних «блаблабла» та мармиз – політичну рекламу у теперішньому локшинновушному та гав-гавному вигляді можна навіть і заборонити. Ви що, за нею дуже шкодуватимете? Не вірю.

І лише скурпульозно проаналізувавши всі подані за стандартною формою «тендерні заявки», отримавши, за необхідности, вичерпні пояснення заявників і вислухавши опонентів, суспільство, попередивши апліканта про відповідальність за порушення умов, може надати грант – державне кермо на певний термін.

А якщо ні – то прошу дивитися епіграф.

Довідково: Якщо комусь здалося, що я жартую, то це не так.

23-12-2007

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори