Цей день в історії

24 грудня 1937 року у с. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів народився відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст Вячеслав Максимович Чорновіл.

Мати Килина Харитонівна (1909 – 1985) – учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909 – 1987) – викладач української мови й літератури. У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення. Вячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року В. Чорновіл закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року  вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім – у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»).

У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 років Вячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім – старшим редактором передач для молоді. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. В. Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті – 70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.  Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, –  безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача».

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року – жорстокіший: 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»),  де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволу життям.

За свої книжки В. Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув’язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В. Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 року В. Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час відомої жахливої загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову – попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв’язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В. Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі – постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977 – 1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді Вячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В. Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж В. Чорновіл був звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В. Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) – член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року – голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл: «Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах».

У березні 1990 року Вячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради – Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року – голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В. Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) – за збірку «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. У 2000 році В. Чорноволу присвоєнно звання Героя України.

Вячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась В. Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний «фундаменталіст».

Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію. Він не став Президентом України, але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям.

Створено Фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю – відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою зібрання творів, а це десяток томів.

http://nru.org.ua/print/?id=7496&t=news

***

Від редакції»ПЛ»:

Пропонуємо увазі читачів вступ до першого посмертного видання творів Вячеслава Чорновола «Пульс української незалежності». Вступ написаний Лесем Танюком у 2000 році. Книга була видана Всеукраїнським історико-культурним правозахисним товариством «Меморіал» імені Василя Стуса.

Слово забирає Вячеслав Чорновіл

Лесь Танюк

Від Тебе

до мене

Сонце заходить.

Край неба –

Кривавий шрам.

Атена Пашко «На перехрестях»

Я пишу не спогади про мого товариша, а передмову до збірки його статей, до книжки, підготовленої видавничим центром «Меморіалу» імені Василя Стуса. І заздалегідь перепрошую Тебе, читачу, за те, що в мою передмову постійно вриваються особисті інтонації. Два роки тому я розпочав серію книжок «Парастас» – розповіді про людей, яких добре знав – Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушельницький, – з якими дружив, перед світлою пам’яттю яких всі ми в боргу. Сьогодні мені випав тяжкий обов’язок долучити до них Вячеслава Чорновола, з яким був пов’язаний дружбою і долею більше як тридцять п’ять років. Я неодмінно виконаю цей свій обоє’язок перед людьми і Богом, хоч усе в мені ще по-живому противиться писати про Славка, про Вячеслава, про Вячеслава Максимовича у минулому часі. Прошу всіх, хто читатиме ці сторінки, згадати все, що вас із ним пов’язувало, – і написати про нього, якщо ви його знали. Доки ми живі, мусимо по крихті

Два роки тому я розпочав серію книжок «Парастас» —розповіді про людей, яких добре знав – Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушель-ницький, – з якими дружив, перед світлою . пам’яттю яких всі ми в боргу. Сьогодні мені випав тяжкий обов’язок долучити до них Вячеслава Чорновола, з яким був пов’язаний дружбою і долею більше як тридцять п’ять років. Я неодмінно виконаю цей свій обоє’язок перед людьми і Богом, хоч усе в мені ще по-живому противиться писати про Славка, про Вячеслава, про Вячеслава Максимовича у минулому часі. Прошу всіх, хто читатиме ці сторінки, згадати все, що вас із ним пов’язувало, – і написати про нього, якщо ви його знали. Доки ми живі, мусимо по крихті зібрати ще не зібране, всі його листи й публікації, все, чим він жив, що йому боліло, що він зробив і чого не встиг втілити. Чорновіл перейшов багатьма дорогами, зустрічався з сотнями тисяч людей, і не один з них завдячує йому допомогою, визнанням, підтримкою. Звертаюсь не лише до друзів, а й до недругів Чорноволових – знайдіть час по-новому подумати про нього й про себе. Бо ніщо на цьому світі не пропадає і все нами пережите – наша власність й рівночасно набуток майбутніх Генерацій, і рано чи пізно воно до нас повертається. Повертається і Вячеслав Чорновіл... Пошануймо його хоче б після смерті, якщо вже не спромоглося нам воздати йому за життя.

Але я пишу не спогади – передмову...

Передмову до збірки статей журналіста.

Журналістика й вічність – поняття далеко не синонімічні; радше навпаки. У класичному сенсі «журналістика « – від французького jour – день; талановитий журналіст творить щоденник сучасного життя, постійно пульсуючи на одній із ним хвилі. Відходять у минуле дні й роки, опадає зелене листя спогадів і вражень, лишаються тільки стовбури й заіржавіла арматура найважливіших подій, і кожна нова Генерація починає на свій лад переосмислювати старі картини життя. Тому для нас завжди такі дорогі свідчення й замальовки очевидця, та ще й такого, який стояв біля керма найвагоміших політичних процесів; і тоді те, що призначено було сьогоденню, стає знаком доби, її символом, вкарбовується у вічність.

Цю книжку, читачу, Ти прочитаєш, я переконаний, з неослабною увагою. Передусе тому, що все це – про нас, про Україну, про наші біди й сподівання, про нашу тривогу й віру, про те, як ми жили, страждали й раділи, чого прагнули, чим можемо пишатися, а що мало би пекти наші душі соромом.

Видавничий центр «Меморіалу» імені Василя Стуса склав цю книжку з «колонок редактора». Щотижня у ніч з понеділка на вівторок, відклавши силу інших нагальних справ, Вячеслав Чорновіл сідав за «колонку редактора», котра відкривала черговий випуск спочатку його газети «Час/Тіте», а потім, коли фінансова скрута не дозволила випускати 16-сторінкове видання, – газети «Час», яких він був засновником і шеф-редактором. Ці матеріали були і його спонтанними враженнями від перейденого тижня, і спробою діалогу з читачами, і – стратегією Народного Руху. Проте значення їх багато ширше: за ними можна простежити сам процес творення української незалежності, биття її серця, картину становлення нашої демократії, нових цивілізаційних норм.

Редакторська колонка В. Чорновола – літопис сучасної політичної і громадської думки, глибоко особистий щоденник Чорноволового бачення й відчуття українського поступу. З осені 1998 року після вимушеної перерви В. Чорновіл всупереч усім спротивам відновив вихід своєї газети. Він спав по п’ять годин на добу і працював як віл. Для мене він таким і лишився – чорний віл прогресу, людина чорного хліба і чорної ріллі, важкої буденної праці. Якби свого часу сталося так, що ми обрали б його на Президента, я не маю сумніву, що сьогодні картина українського життя була б інша. У ньому нуртував потужний розум і могутній дух, і Ти, мудрий мій читачу, відчуєш це зі сторінок цього видання. Я назвав би цю книжку підручником політичного життя, насамперед для рухівців – у найширшому, звісно, розумінні цього вагомого і суперечливого слова.

Для багатьох моїх сучасників, опонентів та й навіть деяких колег Вячеслава Чорновола, те, що я скажу зараз, суперечливе: він не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді від нас пішов стратегічний ґеній українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний «фундаменталіст». І Ти, уважний читачу, ознайомившись із зібраними докупи його публіцистичними окрушинами, відчуєш навіть за цією фрагментарною добіркою вдачу глибоку, людину потужної культури й розумної напруги, Людину на всі часи.

Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув’язненню Михайло Хейфец, автор книжки «Вячеслав Чорновил –  зєжовский генерал», ще там, у Мордовії, двадцять п’ять років тому, відзначаючи «дирижерские чертьі» Чорновола, записав:

«Наблюдая за ним со сторони, я сопоставлял его с Ганди, Перу, Кениатой, Нкрумой; зто именно подобньій им тип национального вожака».

І далі, ніби злякавшись власного відчуття, зауважив у дужках:

«Я не сравниваю здесь масштаби дарований, но общее направление души».

Сьогодні, по тих двадцяти п’яти роках, які вивели Вячеслава Чорновола на новий виток будівництва української державності, політики й світорозуміння, можемо говорити не лише про загальне спрямування душі, а саме про сумірність масштабів. Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її Національним Героєм – посмертно. Його вбили в русі – у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров’ям і життям.

Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки.. Вбито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Вбито, як убивали всіх її національних провідників – від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Вбито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше —Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна і посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була Система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало. їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих «однодумців»; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, які постійно закидали йому винятково помилки й прорахунки, позаяк не бачили далі власної амбіції. «А велике й суттєве, – як писав сам В. Чорновіл, – видно тільки з історичної відстані». Між: тим декого з захисників народних інтересів потягло – під виглядом нового бачення стратегії і тактики – на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине – за що ж тоді боролися ? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший – інтелігентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш – «треба переступити через нього – і йти далі...» Мені так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...

Коли з трибуни парламенту цей афористичний депутат виступив на всю Україну з проголошенням групової анатеми Чорноволові, комуністи в залі – уперше за десять років! – аплодували Рухові. Втім, помиляюсь, – не Рухові, а тому, що від нього лишилося по той бік здорового глузду. «Дожилися!» – мовив блідий Чорновіл...

Дожилися...

Та хіба тільки ліві?

«Своєрідно відзначили День міста луганські крайні праві, – повідомила газета «Ракурс"у літо прийняття Конституції. – Вони провели на вулиці КІМ, 46 змагання з стрільби з пневматичної зброї. Мішенями слугували портрети лідера Народного Руху України Вячеслава Чорновола».

Казус нової демократії? Я показав Вячеславові цю газету (за 18 вересня 1997 року). Він лише посміхнувся своєю звичною ніяково-дитячою усмішкою:

 – Не бери в голову. І не таке було. Що візьмеш з дурного? Та й скільки їх там отаких... Вони й стріляти як слід не вміють...

Жарт не дуже вдався, і вже з гіркою, чисто чорноволівською інтонацією він завершив:

 – Господи, ну й Україну ми збудували!

Помилився. Стріляти вони навчилися влучно.

Тепер Чорновола немає. А його, м’яко кажучи, опоненти – живуть і процвітають. І намагаються заробити на його смерті дивіденди. (Звичайно ж, я не про тих, до кого давно постукало у двері каяття і в кого немає з певного дня душевного спокою.)

Віднині між: ними й Вячеславом Чорноволом лежить важка й непрониклива завіса історії. Йому – роковано йти у вічність. Вони – одійдуть у неславу і небуття. Або, в кращому випадку – у постійну гризоту. Просто сьогодні вони ще цього не знають. Або талановито вдають, що – не знають.

Як і Андрій Сахаров, Чорновіл був дуже довірливий і часто помилявся в людях. Від бажання бачити їх кращими. Помилявся, вірячи, що висока ідея – ушляхетнює.

Як і Андрій Сахаров, Чорновіл намагався нести в політику мораль. І вже тому він був приречений.

Приречений на безсмертя.

Про Чорновола-політика написано багато. Менше – про Чорновола-журналіста. А між: тим він був природжений полеміст, майстер гострого слова, публіцист від Бога. Всебічно обдарований, він до всього мав апетит і бажання, хотів усього спробувати. У майстерні Зарецького й Горської намагався, як він сам казав, «експериментнути « («експеримент втнути «) – бавився пензлем. Якось приніс народну витинанку з паперу – вигадливе мереживо власної роботи, показав і довго ним пишався. Писав вірші – добре було б пошукати їх сліди. А в театрі, який я створював тоді при Клубі Творчої Молоді у Жовтневому палаці, Славко репетирував (у чергу з секретарем райкому комсомолу Ігорем Безгіним, удовою Остапа Вишні актрисою Варварою Маслюченко і Юрком Крітенком) роль українського футуриста поета Ілька Юги з тоді ще забороненої «Патетичної сонати» Миколи Куліша. І це в нього непогано виходило! А ще починали робити телефільм про Софію Караффу-Корбут, якою опікувався Богдан Горинь, і Чорновіл поводився як справдешній оператор. У тому не було нічого дивного: золотий медаліст, він закінчив факультет журналістики Київського університету, і гострити майстерність його було послано до Львова, у редакцію молодіжних програм.

Є гарні спогади Людмили Бараневич про те, як Вячеслав Чорновіл керував відділом у київській газеті «Молода гвардія». На той час це був один із кращих колективів, газета дозволяла собі говорити не лише офіційне... Порушником спокою був, звичайно, Вячеслав Чорновіл.

4 вересня 1965 року він виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова й Ільєнка «Тіні забутих предків» – з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, – безробіття, обшуки й допити.

А з наступної газети – «Друг читача» – Чорновола звільняють за те, що він у квітні 1966 року на закритому політичному процесі відмовився свідчити проти братів Горинів і назвав злочинцями суддів та прокурора.

Чи почував він тоді страх перед усемогутністю Системи? Гадаю, ні. Репресії лише посилювали в ньому міру опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» У травні 1966 року його було оприлюднено. Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики: платою став суд і вирок – примусові роботи. Наступний вирок у листопаді 1967 року – суворіший: три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилась журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Портрети двадцяти «злочинців» («Лихо з розуму»), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Назвемо їх поіменно – Ярослав Геврич, Іван Гель, Ігор Герета, Богдан і Михайло Горині, Микола Гринь, Панас Заливала, Мирослава Зваричевська, Дмитро Іващенко, Святослав Караванський, Євгенія Кузнецова, Олександр Мартиненко, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Валентин Мороз, Михайло  Озерний, Михайло Осадчий, Іван Русин, Мефодій Чубатий, Анатолій Шевчук. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож:, дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям; і це не метафора. За свої книжки Чорновіл отримав премію для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу – нове тюремне ув’язнення.

Слово було його зброєю, обеззброїти Чорновола не могли навіть за гратами. Могутнім потоком пішли звідти на волю його заяви й протести, публіцистичні статті, аналітика, звернення, меморандуми – блискучі документи опору й захисту прав людини.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник» який друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він – його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову – 12 січня, суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв’язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

1978 року Вячеслава Чорновола приймають у члени Міжнародного ПЕН-клубу. А в квітні 1980 – новий арешт – за вигаданим звинуваченням і новий суд: 5 років ув’язнення. Вижив у нелюдських умовах. До початку горбачовської «лібералізації» працює кочегаром в Якутії.

Повернувшись у травні 1985 року до Львова, він уже за три місяці відновлює тут видання «Українського вісника». Незалежна Україна відзначить Вячеслава Чорновола Державною премією імені Тараса Шевченка за кращі зразки політичної журналістики. Авжеж, краще пізно, ніж: ніколи... Може, й не слід згадувати, що слава – це сонце мертвих?..

Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.

Про Вячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есеї та монографії, унікальне листування. Створено фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою Повного зібрання творів, а це десяток томів. Одне з чільних завдань Фонду – сприяння розвиткові української журналістики, захист свободи друку, виховання нових талантів, чиїм покликанням стане українське слово, українська преса, українська телевізія.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма вадами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

А ще він любив декламувати вірші. Знав їх безліч – Шевченка й Франка, Сосюру, Хікмета, Малишка, Маяковського, Ліну Костенко, Василя Стуса, Вінграновського, Івана Драча, Бориса Нечерду, Мамайсура, Атенині поезії, Ірину Жиленко, Світличного, Калинця. Пригадую один вечір 1964 року, коли він читав – у невеличкому товаристві – Драчеве

Перо, мій скальпелю вогненний,

Ти мій жорстокий лиходій,

Мій дикий поклик цілоденний,

Первоцвіт мій, перволюб мій!

... Читав з болем і мукою, але без пафосу; і мені раптом подумалось, що робить він це якось не по-виконавськи: читає як автор, а, може, і як пророк... Й ота його фінальна, майже приречена інтонація, – теж. неначе пророцтво:

Перо – це наша спільна доля –

Все обійти і все знайти,

Аж поки в головах тополя

Не прошумить за два хрести.

Чорноволова тополя в головах прошуміла у березні 1999 року. Майже через 35 років після того читання. Він уже там, в інших вимірах, дивиться на нас очима людині з іншої держави, де розуміють без слів. «Лише прапам’ять долітає звідти, перемиває золотий пісок « (Ліна Костенко). А тут, в Україні – могутнє відлуння його невитраченого таланту, випромінена ним потреба духовного піднесення.

Лишилась Україна – одна на цілому світі.

Лишився в пам’яті він – її трагедійної долі «Український вісник», вісник її майбутнього.

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, – і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

У вступі до так званого «нульового» числа газети «Час/Тіте» Вячеслав Чорновіл писав:

«На закінчення – трохи особистого. Мені довелося бути серед тих, хто ніколи не мирився з комуністичною монополією на слово і ще в першій половині шістдесятих і пізніше пускав у люди підпільну публіцистику виразного антитоталітарного спрямування. В період найпохмурішої реакції мені понад два роки судилося видавати нелегальний часопис «Український вісник» (1970-1972рр.) – захалявне видання, що за кордоном дублювалося ще й англійською мовою. Мій концтабірний приятель Михайло Хейфец, дисидент з Ленінграда, у виданій на Заході наприкінці 70-х років книжці «Українські силуети» згадував про те, що в холодному мордовському карцері, де щодня проблемою було саме фізичне виживання, я мріяв у майбутній вільній українській державі бути не президентом чи прем’єром, і навіть не головою облради чи депутатом парламенту, а тільки редактором серйозної незалежної газети.

То ж хай «Час» стане реалізацією тієї давньої невільницької мрії, продовжувачем традицій української демократичної преси, які ніколи не переривалися. І нехай допоможе нам Бог!»

Вячеслав реалізував цю свою мрію. Бог йому допоміг. А в редакторській колонці сотого, ювілейного числа «Час/Тіте» Чорновіл, його незмінний редактор, додав ще один штрих, вельми показовий для його журналістського буття:

«У книзі мого колишнього мордовського однокамерника Михайла Хейфеця «Українські силуети», написаній майже двадцять років тому під свіжими тюремними враженнями, я знайшов розповідь про епізод з далекого вже 1977 року, про який, признатися, забув. Наведу повністю:

’’Гебісти повсякчас до мене чіпляються: яку міністерську посаду я маю намір одержати в незалежній Україні! скаржився Чорновіл. Я сам чув, як за дверима карцерної камери майор Пікулін запитував про це у Вячеслава, і той не витримав: «Громадянине начальнику, у вільній Україні я буду займати тільки одну посаду – редактора опозиційної газети». – «А-а-а, – вигукнув начальник зони, – ось яка ви страхітлива людина, Чорноволе! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!» Вячеслав уточнив: «Це обмовка, я хотів просто сказати – редактором газети... «Але Пікулін ревів на увесь коридор: «Це дуже характерна обмовка...»

То справді була дуже характерна обмовка, яка з головою видала його вроджену непідлеглість, інстинкт і феномен чесного пера. Журналіст Вячеслав Чорновіл став втіленням істинно незалежного журналіста. Хоч би що там вигадували його недоброзичливці справа і зліва, його газета подавала наш час таким, яким він є, яким він був, у всій неприкрашеній правді важкого процесу становлення України, – незалежно від того, подобалося це комусь чи ні.

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; писав, що думав, – думав, що писав. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

«Ви вийшли на світанку й відразу почали співати, – сказано було про одного поета, який передчасно пішов з життя. – А день великий – чи вистачить вас?»

День Чорновола великий, і нам сьогодні тільки розвиднюється.

Отож:, нехай Бог допоможе і нам з Тобою, славний мій читачу, – допоможе зрозуміти Вячеслава Чорновола.

Себто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.