пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200801
10.01.2008 | Олександр Степаненко

Право знати про навколишній світ: факти та рефлексії

   

Наприкінці минулого року формально завершилася діяльність у всеукраїнському моніторинговому проекті «Реалізація права на доступ до екологічної інформації». У ньому працювала група природоохоронних та правозахисних організацій, що представляли більшість областей України. Наразі триває узагальнення результатів моніторингу, розгляд кількох судових справ та підготовка аналітичної доповіді. Це дослідження повинно стати своєрідною громадською оцінкою стану реалізації в Україні права на доступ до екологічної інформації.

Вже можна вести мову про узагальнення  та висновки проекту.

Головний з них – порушення права на доступ до екологічної інформації в Україні мають системний характер та глибинні причини.

 

Виклики, породжені безвідповідальністю.

В ході кампанії надсилання інформаційних запитів учасники робочої групи  стикнулися з неабиякими труднощами при отриманні доступу до інформації. У багатьох випадках було проблематично отримати конкретні відомості про екологічний вплив підприємств – найбільших забруднювачів довкілля, про використання коштів фондів охорони навколишнього природного середовища, про вплив екологічних негараздів на стан громадського здоров‘я. Якість отриманих відповідей за нечисленними винятками залишала бажати кращої. Надто часто спостерігалися некоректні у правовому сенсі спроби посадовців відмовити у наданні відповідей за запитами, ухилитися від надання відповіді, відповісти не по суті заданих запитань, надати неповну інформацію і т. ін.

За результатами кампанії можна зробити висновок, що органи прокуратури залишаються чи не найбільш закритими в плані доступу до наявної у них інформації про дотримання природоохоронного законодавства, злочини проти довкілля та про справи, коли  прокуратура виступає в суді на стороні громадян, чиї екологічні права порушено.

Один з прикладів: активіст правозахисної організації М‘АРТ Сергій Танчик звернувся з інформаційним запитом до Прокуратури Житомирської області. У запиті пропонувалося надати інформацію: про кількість звернень громадян  до прокуратури області у питаннях захисту їхнього права на безпечне довкілля, про кількість випадків, коли органи прокуратури за такими зверненнями виступали в суді на стороні громадян, про кількість скарг громадян з питань, що стосуються порушень природоохоронного законодавства, про кількість кримінальних справ, порушених за ст. 236, 237, 238, 244,  253 Кримінального Кодексу України (розділ «Злочини проти довкілля»).

Прокуратура відмовила у задоволенні запиту, мотивуючи своє рішення тим, що (цитата): «Відповідно до ст. 9 Закону України «Про інформацію» кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. В своєму листі Ви не зазначаєте, яка саме інформація стосується Вас особисто, в зв’язку з чим надати таку інформацію неможливо, крім того відповідно до ст. 24 Закону України «Про державну статистику» не підлягає наданню за запитами статистична інформація, яка має внутрішньовідомчий характер».

На наше переконання відмова прокуратури Житомирської області в наданні інформації є незаконною та неконструктивною.

 Адже в Україні кожен має конституційне право вільно збирати, зберігати, використовувати  і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34 Конституції). Ця загальна норма закріплює правило універсальної відкритості, згідно з яким «всі» мають право на інформацію про «все», що потрібно їм для реалізації прав, свобод, законних інтересів, завдань чи функцій. Обмеження цього права можливе лише зважаючи на особливу мету – захист національної безпеки, прав людини, інтересів юридичних осіб та держави.

Одержання громадянином інформації про дотримання природоохоронного законодавства та представництво екологічних прав громадян у суді ніяк не може ставити під загрозу національну безпеку, права, свободи чи законні інтереси інших осіб. Ця відомості є інформацією з відкритим доступом, оскільки прямо стосується стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень.

У статті 32 закону «Про інформацію» відсутня вимога щодо обґрунтування особистого стосунку заявника до запитуваної інформації: «громадянин має право ... вимагати надання будь-якого документа, незалежно від того, чи стосується він його особисто чи ні».

Протилежне розуміння цієї норми унеможливлювало б доступ громадянина до таких видів інформації, як статистичні дані, архівні, бібліотечні, музейні фонди тощо, і наділяло б нею лише юридичних осіб та органи державної влади, адже їм не потрібно доводити обставину особистого стосунку до запитуваної інформації.

Крім того, прокуратура безпідставно віднесла запитану інформацію до внутрішньовідомчої. Адже інформація про дотримання законодавства, яке впливає на стан довкілля, згідно положень Оргуської конвенції відноситься до екологічної інформації, що стосується кожного громадянина. Стаття 30 закону «Про інформацію» також забороняє обмежувати доступ до інформації з питань екології.

З огляду на це С. Танчик подав до суду адміністративний позов, у якому просив визнати дії Житомирської обласної прокуратури протиправними  та зобов’язати прокуратуру надати інформацію відповідно до запиту. У даний час триває судовий розгляд цієї справи.

Описаний приклад демонструє незнання посадовцями законодавства та невміння його правильно застосовувати. Мотивація відмови у задоволенні запиту ілюструє ще одну проблему державної влади – нехтування правами людини та непрофесійність осіб, які займають посади в правоохоронних органах.

Численні приклади інформаційної закритості продемонстрували деякі обласні ради та державні адміністрації, Міністерство охорони здоров‘я та його обласні управління, Держкомітет з питань виконання покарань, Міністерство юстиції України. Більше половини адресованих до них запитів не було задоволено, як належить. Кабінет Міністрів України, Адміністрація Президента, облдержадміністрації та обласні ради зазвичай переадресовували запити про надання екологічної інформації до Мінприроди та його обласних управлінь, хоча далеко не всі поставлені запитання знаходилися у компетенції природоохоронних структур. Втім варто відзначити позитивні приклади змістовних відповідей на деякі запити, надані Держкомітетом статистики України, Державною судовою адміністрацією України, Рахунковою палатою України, окремими обласними Держуправліннями екології та природних ресурсів.

Ми не виявили якихось суттєвих регіональних відмінностей у стані реалізації права на доступ до інформації. 

Намагаючись захистити своє конституційне право на доступ до інформації про стан довкілля, учасники проекту створили кілька прецедентів застосування засобів адміністративного судочинства. На жаль, місцеві суди далеко не завжди демонстрували готовність обстоювати права громадян, визнати протиправність відмов у наданні відповідей та зобов’язати посадовців надати інформацію. Тим не менш, ми прагнемо довести до логічного завершення усі порушені адміністративні справи, адже правосуддя не тільки має звершитися, але і слід показати, як воно вершилося, та які перешкоди очікують громадянина на цьому шляху.  

Досвід засвідчив, що інколи можуть виявитися ефективними позасудові засоби захисту «права знати» – зокрема, направлення скарг до органів прокуратури  з пропозиціями провести службове розслідування випадків ненадання інформації, визнати дії посадових осіб протиправними, притягнути винних до дисциплінарної або адміністративної відповідальності та врешті-решт змусити надати інформацію. Після отримання прокурорських листів «відмовники» інколи полишали власні надумані аргументи та задовольняли інформаційні запити громадян.

Вочевидь все ще надто непросто дається українським можновладцям засвоєння уявлень  про свободу інформації, етику відкритості у державній політиці та відповідальність перед громадянами, які делегували їм право цю політику здійснювати. Натомість не подолано підсвідомої недовіри до незалежної громадянської активності, тим більше спрямованої на те, щоб зробити прозорими та контрольованими дії державних структур. Надто сильними є стереотипи довільного дозування інформації, за якими державний чиновник виступає її «володільцем» та розпорядником інформації, що може розчерком власного пера визначати, що можна оприлюднити, а що – не варто.

 

Прикладом саме такого ставлення є реакція Управління охорони здоров‘я Запорізької області на інформаційний запит лідера організації «Громадянський дозор» Юрія Бабініна, у якому пропонувалося надати статистичні відомості про показники громадського здоров‘я потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи мешканців області, віднесених до груп першочергового  медичного  нагляду.

Медичне відомство відмовило у наданні такої інформації, мотивуючи своє рішення тим, що (цитата): «згідно ст. 37 ЗУ «Про інформацію» інформація є службовою і не може бути використана для реалізації прав та інтересів громадянина України та опублікована за її межами, тим паче з інтерпретацією звіту про дбання прав людини в Україні. Згідно ст. 31 ЗУ «Про інформацію»: «Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних».

Але ж згідно тлумачення Конституційного суду статей закону «Про інформацію"[1] до конфіденційної інформації,  належать  свідчення  про  особу  (освіта, сімейний стан,  релігійність,  стан  здоров’я,  дата  і  місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Звісно, метою запиту пана Ю. Бабініна не було отримання конфіденційної інформації про стан здоров‘я конкретних громадян, що загрожує їхній приватності. Йшлося про знеособлені статистичні дані, які відображують негативний вплив чинників довкілля на стан громадського здоров‘я. Такі відомості є відкритими та повинні надаватися за запитами громадян.

Посилання на статтю 31 закону «Про інформацію» на нашу думку є зразком незграбного спекулювання положеннями законодавства у спробі «обґрунтувати» власну неспроможність налагодити нормальну роботу із запитами громадян, або ж – ілюстрацією правового невігластва чиновника та його невміння застосовувати норми закону.

 

Для чого ратифікуються конвенції?

Неораним ланом поки що здається справа налагодження державної системи екологічного інформування. Тимчасом у 2008 році виповниться десять років відтоді, як  Україна підписала «Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (Оргуська конвенція), тим узявши вагомі міжнародні зобов‘язання – плекати в себе «зелену демократію» та шанувати екологічні права громадян.

Та громадськість з року в рік звертає увагу на численні факти недотримання положень Оргуської конвенції. Не меншає тягар невирішених проблем у нормативно-правовій сфері, практиці правозастосування, на етапах збору, систематизації та забезпечення доступу до екологічної інформації. Надто складно знайти її у звітах органів державної влади, у ЗМІ та за запитами.

Хоча від моменту ратифікації Оргуська конвенція є частиною національного законодавства України, може лише засмучувати рівень обізнаності з її положеннями багатьох посадових осіб. У більшості з них нагадування про стандарти Оргусу провокує характерну реакцію: «Откуда и что это за географические новости?!». Викликає стурбованість  спроможність та бажання посадовців тлумачити та застосовувати норми міжнародного права в інтересах громадянина, суспільства та збереження довкілля.

Нечисленні Закони та підзаконні акти, прийняті в Україні начебто на впровадження положень Оргуської конвенції, насправді зменшують можливості громадян у реалізації конституційного права на отримання екологічної інформації. Та й ці нормативні акти  не виконуються належним чином! Надто млявим та непослідовним видається в останні роки процес розробки новацій законодавства, спрямованих на імплементацію положень Оргуської конвенції в контексті  доступу до екологічної інформації, наприклад, нового проекту Закону України «Про інформацію».

Досі в структурі органів державної влади та місцевого самоврядування не створено підрозділів, які повинні системно та ефективно реалізовувати інформаційну політику з питань довкілля. Присновідомі «мережа загальнодержавної екологічної  автоматизованої інформаційно-аналітичної  системи  забезпечення  доступу  до  екологічної інформації  та  місцеві  екологічні автоматизовані інформаційно-аналітичні системи», які згідно положень закону «Про місцеве самоврядування», постанов Верховної Ради та Уряду повинні були запрацювати ще у 2005 році не лишень не створені. Виявилося неможливим з‘ясувати, як триває процес їхнього створення, і чи триває  він загалом, і хто відповідає за нього? Нарешті – що представлятиме собою ця мережа, про щодо якої стільки рішень ухвалено і нічого не зроблено?

Якось сталося в Україні, що коло державних органів, відповідальних за забезпечення  права на отримання екологічної інформації, звузилося до Мінприроди та його обласних управлінь. Тепер начебто від інших органів влади, діяльність яких впливає на стан довкілля, виконання Оргуської конвенції й не вимагається! Водночас у процесі нескінчених реорганізацій Мінприроди не отримали інституційного та ресурсного розвитку його підрозділи, відповідальні за екологічне інформування.

Окрім веб-порталів міністерства, друкованих видань та Інтернет-сторінок окремих управлінь у державі не існує спеціалізованих джерел екологічного інформування. Веб-портал Мінприроди є суттєво неповним у інформаційному відношенні. Серед зразків веб-конструювання, що демонструють державні органи, важко знайти більш інерційний та функціонально недосконалий сайт. Досі не діють Інтернет-сторінки Держуправлінь екології та природних ресурсів Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Івано-Франківської,Херсонської, Хмельницької та ін. областей.

Зазирнувши на офіційний веб-портал Мінприроди, віднайдемо там лише текст «Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища України у 2004 році».  Доповіді за 2005 та 2006 роки станом на грудень 2007 року відсутні, тоді як щорічний розгляд Верховною Радою, опублікування окремим виданням та розміщення в Інтернеті цієї Національної доповіді є вимогою закону «Про охорону навколишнього природного середовища».

Станом на початок 2008 рокуна сайті Мінприроди все ще не оприлюднені щорічні з Звіти за 2006 рік про стан навколишнього природного середовища у Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Одеській, Рівненській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях та у м. Києві. Перелік чинних актів природоохоронного законодавства не зазнав жодних доповнень з 2003 року. При цьому найбільш активним видається процес поновлення інформації на веб-сторінці міністрів, де розміщуються їхні біографії та «актуальні інтерв‘ю».

Через усе це  викликають скепсис переможні реляції Мінприроди, що буцімто відразу після останньої реорганізації міністерства, тобто починаючи з серпня 2006 року, його «присутність в інформаційному просторі збільшилась більш ніж в десять разів у порівняні з попередніми роками».

Протягом 2007 року в Мінприроди тривала розробка проекту Зведеного Національного Звіту про впровадження Оргуської конвенції в Україні. Цій справі також бракувало відкритості, щирої готовності залучити до неї громадські організації та дати критичну оцінку існуючого стану дотримання положень Оргусу. Досі зберігається атмосфера штучної утаємниченості довкола рішень передніх Нарад Сторін та рекомендацій Комітету ЄЕК ООН з питань дотримання Оргуської конвенції Україною. Як результат, і в справі розробки проекту Звіту  не вдалося подолати взаємної недовіри між посадовцями структур Мінприроди та громадськими лідерами. Останні у більшості схилялися до думки про доцільність розробки альтернативного звіту про стан впровадження Оргуської конвенції від організацій громадянського суспільства.

Та звісно, не можна покладати на Мінприроди цілковиту відповідальність за невиконання норм Конституції та Оргуської конвенції стосовно доступу до екологічної інформації. Приміром, свого часу Мінприроди України підготувало проекти двох постанов Кабінету Міністрів про затвердження положень, які б сприяли виконанню вимог Оргуської конвенції всіма органами виконавчої влади. Однак Кабмін свідомо ухилився від їхнього затвердження. Міністерство юстиції також вдає, що справа імплементації положень Оргуської конвенції до національного законодавства його не стосується.

Можна обґрунтовано стверджувати, що насамперед Уряд України проігнорував пропозиції Наради Сторін у Алмати – до кінця 2005 року нарешті розробити «Стратегію імплементації положень Оргуської конвенції до національного законодавства». Ясна річ, за відсутності Стратегії не йдеться і про розробку практичних механізмів введення в дію нових нормативно-правових актів. Як результат, конвенція в українському політичному ландшафті видається таким собі «паперовим тигром», що не спонукає українську владу до відповідальності перед міжнародним співтовариством, власними громадянами та природою.

Тому не дивно, що наради Сторін Оргуської конвенції та Секретаріат ЄЕК ООН за будь-якої можливості дорікають українським високопосадовцям за те, що положення конвенції ними не виконуються, як належить, а законодавство та практика все ще не приведені у відповідність до них. Колись котресь із «останніх європейських попереджень» виявиться останнім і тоді вочевидь державі не уникнути санкцій та ганьби…

Тут варто зауважити, що державні структури, які за своїм призначенням мали б сприяти правозахисту, також демонструють приклади бездіяльності у справі забезпечення екологічних прав. Приміром, Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у порушення норм закону не оприлюднені щорічні Доповіді Уповноваженого за 2005 – 2007 роки. У попередніх щорічних доповідях Омбудсмена проблематиці дотримання права на доступ до екологічної інформації не приділялося належної уваги. У другій щорічній Доповіді (2003) розділ «Дотримання екологічних прав» взагалі відсутній. У розділах, присвячених дотримання прав на свободу слова, інформації та вільне вираження поглядів про доступ до екологічної інформації також не згадується. У другій щорічній Доповіді Уповноважений з висловлює своє занепокоєння нерозумінням відповідальними працівниками Мінприроди суті вимог, викладених у поданні від 5 січня 2001 р.. Омбудсмен констатує, що керівництво міністерства не проаналізувало реальний стан дотримання прав і свобод людини, а також не повідомило, яких заходів ужито щодо порушень екологічних прав, про які йдеться у розділі «Право на безпечне для життя і здоров’я людей довкілля» Першої щорічної доповіді. Тим самим не виконано вимоги закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», постанови Верховної Ради від 7. 12. 2000 р. та доручення Прем’єр-міністра України від 18.12.2000 р. Про будь-яке реагування Мінприроди на цю ноту Омбудсмена та його реакцію на нехтування рішеннями головного парламентського правозахисника нам нічого не відомо.  

На жаль, не аналізується стан дотримання екологічних прав у матеріалах Вісника Уповноваженого з прав людини. Варто зауважити, що останнє число Вісника було оприлюднене на офіційному веб-порталі Уповноваженого ще у 2003 році. Проблематика дотримання екологічних прав ніяк не згадується у офіційних заявах українського Омбудсмена, оприлюднених протягом останніх років.

Попри прекраснодушну декларацію, що «захист прав людини на свободу думки, вільне вираження своїх поглядів і переконань, на збирання, зберігання, використання і розповсюдження інформації є одним з пріоритетних напрямів діяльності Уповноваженого з прав людини»[2]. відповіді Секретаріату Уповноваженого на запити та звернення представників громадських організацій також не можна визнати задовільними…

 

У вільному падінні незнання.

Погодьмося, загалом за результатами проекту вимальовується досить таки песимістична картина: українські можновладці підписують  міжнародні конвенції у царині людських прав не для того, аби дотримуватися їхньої букви і духу.  Схоже, що для них важливо лише декларувати свою «цивілізованість» та «європейськість», камуфлюючи тим свою справжню неофеодальну сутність.

І все ж автор цього тексту далекий від того, аби всерйоз порівнювати ситуацію в Україні 2007 року з ситуацією у СРСР 1975-го, коли кремлівський Генсек підписав Заключний Акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, також вочевидь не збираючись обтяжувати непохитність режиму міжнародними зобов‘язаннями з дотримання прав людини.

У сучасному історичному моменті є очевидні переваги. У 1975-у майже неймовірним видавалося те, що у тоталітарній країні віднайдуться люди, які візьмуть на себе місію контролювати владу та передавати світовій громадськості інформацію про випадки правопорушень. Тоді учасники Гельсінського руху групи довели силу вільного слова, як початку шляху  до принципово нової суспільної моделі. Цей шлях триває, і на ньому впала вже не одна стіна, що перешкоджала праву людей знати. Паростки громадянського суспільства у нинішній Україні – то вже реальність.

Але у нашому історичному моменті є й нові ризики. Один з них – темп життя і можливості людства зростають так швидко, як ніколи. Зачаровані отими можливостями, ми інколи забуваємо, що обсяги нашого втручання в природний світ багатократно перевищують його спроможність відновлювати сталість.

Великий львів‘янин Станіслав Лем кілька років тому констатував: «Ми живемо у час неймовірного прискорення. Ми схожі на людину, що скочила з даху п‘ятдесятиповерхового будинку та  долетіла до тридцятого поверху. Хтось, визираючи з вікна, питає: «Як справи?», а падаючий чоловік відповідає: «Поки що все добре». Ми не усвідомлюємо швидкості, у полоні якої ми опинилися»[3]. Справді, у ХХІ столітті як ніколи важливо усвідомлювати, що відбувається у навколишньому світі щохвилини, тобто бути постійно відкритим до сприйняття та розуміння безупинного інформаційного потоку, що він посилає людині та суспільству. Тільки у такий спосіб можна пристосовуватися до його змін та адекватно впливати на цей світ. Адекватно – себто не руйнуючи його і самих себе…

Отже суспільства, що сповідують етику інформаційної відкритості та спроможність налагодити темпи та масштаби зворотного обміну інформацією, що скільки-небудь співставимі з темпом та масштабами змін у навколишньому природному та соціальному світі, отримують оптимальний шанс динамічної самоорганізації, постійної готовності адаптуватися до нових викликів. Суспільства, де соціальні групи не чують одна одну, де етичні принципи громадянської участі не сформовані, комунікаційні зв‘язки слабкі, а інформаційний обмін із Землею нагадує стосунки прибульців з Солярисом, скоріш за все приречені на конфлікти та перманентну ліквідацію наслідків катастроф.

З прикрістю доводиться спостерігати, як Україна нині демонструє надто повільний та непослідовний рух до моделі інформаційної відкритості, а відтак – і до мобільної самоорганізації. Ми на кожному кроці демонструємо – «порядку не маємо». Ознаки некерованості у нас скрізь: у стратегії розвитку, у політичних процесах, державному управлінні, економіці, збереженні довкілля, готовності до надзвичайних ситуацій. Однією з причин такої некерованості видається неефективний інформаційний обіг: закритість, дезінформація, маніпулювання фактами, відсторонення медіа від суспільно важливих проблем … Тоді як Н. Вінер доводив, що об‘єктивна інформація – це завжди щось антиентропійне, це завжди організація. Подібно до того, як у замкнутій системі ентропія завжди стихійно тяжіє до зростання, інформація тяжіє до зменшення; подібно до того, як ентропія є мірою дезорганізації, інформація є мірою організації.[4]

 

Суспільство і медіа: проблема у проблемі.

Моніторинг загальнодоступних державних друкованих та електронних ЗМІ свідчить про те, що тематика збереження довкілля, захисту екологічних прав, сталого розвитку  у них є далеко не пріоритетною. У більшості регіонів України відсутні державні друковані та електронні засоби екологічного інформування. На щастя, є поодинокі винятки. Приміром, Держуправління екології та природних ресурсів Запорізької області на досить пристойному рівні видає популярну друковану доповідь про стан довкілля області «Земля за порогами».

Певну увагу державних медіа протягом 2007 року привертали лише надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру, що супроводжувались важкими екологічними наслідками та людськими жертвами. Їх зрештою було немало: «фосфорна аварія» на Львівській залізниці, лісові пожежі у Таврії та Криму, вибухи шахтного метану у Донбасі, розлив нафтопродуктів у Одеському торговому порту, листопадовий буревій з катастрофічними наслідками на Чорному та Азовському морях тощо. Як звикле медіа констатували наслідки катастроф, а не засоби їхнього попередження та мінімізації, не глибинні причини виникнення.

Однак деякі офіційні ЗМІ обійшли увагою навіть ці екстремальні події. Як приклад, у такому респектабельному державному виданні, як «Урядовий кур‘єр», протягом листопада – грудня не з‘явилося жодного авторського аналітичного матеріалу в зв’язку з наслідками загибелі вантажних суден у Керченській протоці, яку можна вважати найбільшою екологічною катастрофою останніх років в Україні. Інформація про обставини катастрофи, що була доступною протягом листопада 2007-го на веб-ресурсах Мінприроди України, інформаційних агентств УНІАН та «Інтерфакс – Україна», видавалась досить  оперативною, хоча їй  бракувало глибини аналізу ситуації. Втім, деякі повідомлення на сайтах МНС та Мінприроди часом були суперечливими. Нарешті, окремі заяви високопосадовців України та Росії щодо наслідків катастрофи та «успіхів» у справі їхньої мінімізації та попередження можна сприймати, як зумисне введення громадськості в оману.

Окрім усних повідомлень заступника Генпрокурора України Тетяни Корнякової не було жодних офіційних коментарів стосовно обставин порушення Генеральною та природоохоронною прокуратурами кримінальних справ за фактом забруднення моря внаслідок катастрофи (ст. 243 Кримінального кодексу). МЗС України також утрималося від будь-яких коментарів стосовно результатів власного звернення до російського МЗС з вимогою надати інформацію про характер та обсяги небезпечних речовин, які перевозилися затонулими суднами.

Необхідно відзначити, що найбільш оперативну та фахову інформацію про наслідки катастрофи у протоці можна було отримати з недержавних ЗМІ: «Дзеркала тижня», «Української правди», сайту «Экологические проблемы Черного моря», створеного НУО «Экологическая Вахта по Северному Кавказу» (www.blacksea.ewnc.org).

 

Загалом же рівень уваги до екологічної тематики у недержавних друкованих та електронних ЗМІ далеко не відповідає її суспільній важливості. Більшість з них розміщує інформацію про довкілля та екологічні права громадян вкрай нерегулярно. Лише деякі з видань (приміром, «Дзеркало тижня», «Власть денег») постійно підтримують спеціальні рубрики екологічної інформації та розміщують публікації фахового рівня. Але й  у них екологічна тематика значно поступається в плані пріоритетності політичній інтризі.

У програмній політиці більшості державних та приватних ЗМІ абсолютно не простежується бачення власної місії у справі екологічного виховання, освіти та інформування. Першим кроком тут могла б бути екологічна та соціальна реклама, спрямована на розвиток культури економного ресурсо- та енергоспоживання, навичок здорового способу життя, а також – на виховання поваги до природи та до свого ближнього. Але в українських ЗМІ вона практично відсутня. Натомість на шпальтах та екранах більшості ЗМІ щодня нав‘язливо мусуються нюанси політиканських ігрищ. Вони рясніють пропагуванням культу розваг та насильства, настирною рекламою алкоголю, атрибутів розкоші, нераціонального використання медикаментів та хімічних побутових засобів, формуючи легко маніпульовану та збайдужілу до власного майбутнього «націю фастфуда» з її стереотипами некерованого споживацтва, неекологічної поведінки, жорстокості та якогось химерного гедонізму... За таких умов у громадян не формується й розуміння власного права на безпечне довкілля та готовності його захищати.

Вочевидь тут відчувається нестача незалежних журналістів та експертів, що пишуть на теми довкілля. Дається взнаки недостатня сформованість сталих комунікаційних зв‘язків та відносин партнерства між громадськими лідерами, журналістами та експертами у сфері проблем довкілля.

Можна вести мову й про те, що екологічна інформація все ще не сферою пріоритетного суспільного попиту. Справді, у більшості пересічних громадян все ще не сформувалося усвідомлення важливості доступу до екологічної інформації, як інструмента забезпечення щоденно необхідної обізнаності. Люди не усвідомлюють, що бути поінформованим про якість повітря, води, харчових продуктів, екологічну безпеку житла, місць роботи та відпочинку, припустимі обсяги  споживання природних ресурсів просто необхідно, аби вести себе відповідно до неминучих у наш час екологічних ризиків.  Громадяни надто рідко демонструють готовність відстоювати своє «право знати», незважаючи на його очевидну спорідненість з фундаментальними правами людини на життя, безпеку та охорону здоров‘я.

Та чи не визначальний відбиток на проблему накладає й відома усім ситуація, коли більшість впливових недержавних електронних та друкованих медіа орієнтуються на миттєві цілі  своїх заможних власників, та аж ніяк не на громадські та національні інтереси. Існує задавнена проблема нерозвиненості в Україні мережі суспільних медіа – саме суспільних за програмною політикою, механізмами створення та впливу, а також за суспільними цінностями та інтересами. Варто згадати, що у цьому сенсі ще 1997 року Верховною Радою було прийнято закон про суспільне теле та радіомовлення, у 2005 році проведено Парламентські слухання «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні» – але й цього «воза» досі не зрушено з місця.

Має рацію журналістка Лариса Івшина, що колись кинула репліку «Для того, щоб створити ВВС, треба спочатку створити Британію». Тобто, для того, аби мати медіа,  відповідальні у своїй діяльності перед суспільством, треба щонайперше зростити не багато ні мало – громадянське суспільство. Та можна до безконечності вести дискусію про первинність «яйця чи курки»: громадянського суспільства чи незалежних ЗМІ.  Безумовно, ці суспільні феномени розвиваються лише разом і так само разом занепадають. З демократичною державою вкупі. Але поза сумнівом, вести за собою країну повинні спільно саме ті, хто бачить перспективу еволюційного розвитку «шляхом зерна» і стоїть на півкроку попереду від загалу: інтелектуали, моральні авторитети, громадські лідери та незалежні журналісти…  І першими умовами їхнього успіху у цьому поступі, мабуть таки, є відносини інформаційної відкритості, діалогу та партнерства. Лише навчившись шанувати ці принципи у своєму колі, ми спроможемося на те, аби сформувати потужне суспільне замовлення орієнтованих на суспільні потреби ЗМІ та інформаційної відкритості влади.

 

Як результат, навіть зібрана в результаті моніторингу довкілля, розпорошена та дуже фрагментарна інформація про його стан не знаходить зацікавленого попиту в свого споживача та своїх комунікаційних шляхів поширення. Усі ці явища врешті решт є чинниками порушення конституційного  права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля. 

Отже можна констатувати ознаки незрілості усіх сторін інформаційного обігу: як серед структур, що покликані «вирощувати» інформацію та служити комунікаційними посередниками у процесі її передачі, так і серед кінцевих споживачів інформаційного продукту. Формується замкнене коло, де загалом потужний інформаційний потік, у якому перебуває сучасна людина, не формує у неї глибоких знань про довкілля та екологічні наслідки власної діяльності, не  сприяє вихованню культури гармонійних взаємостосунків у природному та соціальному середовищі, не визначає екологічно дружнього та гуманного стилю життя. Більш того, схоже, що цей потік діє у  зворотному напрямку.

Поки що ж суспільство по-дитячому тішить себе ілюзією прогресивних моментальних реформ, які можуть бути даровані політиками, не помічаючи, що каста можновладців в Україні давно вже «під собою не чує країни» і бездумно обслуговує виключно сама себе. У тому числі із застосуванням ЗМІ, керованих владою або олігархічними групами, межі між якими давно вже не розрізнити. Чи не стаємо ми схожі на сліпців з відомого полотна Брейгеля, що простують до прірви за сліпим поводирем?

 

Що робити?

Нарешті, що ж робити нам у цій загалом непростій, якщо не песимістичній ситуації? Гадаю, що шлях долає, той, хто йде – необхідно розвивати  просвітницьку, моніторингову та правозахисну активність, орієнтовану на реалізацію духу і букви Конституції та Оргуської конвенції. Робити це  все більш послідовно, системно та професійно, прагнути до належного реагування на кожен відомий нам випадок протиправних обмежень права доступу до інформації.

Нам видається доцільним у наступному році на основі результатів громадського моніторингу приступити до розробки альтернативного звіту про стан впровадження в Україні положень Оргуської конвенції в частині доступу до інформації. Адже хто ще, як не громадські природоохоронні організації зможе пролобіювати кроки, спрямовані на встановлення пріоритетної уваги органів влади до сфери інформаційної діяльності, до її належного ресурсного, інституційного та правового забезпечення?

Що ж стосується екологічного інформування, як фундаментальної складової державної екополітики, то актуальним завданням є впровадження до системи виконавчої влади окремих структурних підрозділів, функцією яких стане забезпечення доступу до екологічної інформації. Екологічним інформуванням не може займатися лише Мінприроди!  Ця діяльність повинна стати пріоритетною складовою системної державної політики, якщо вона справді орієнтується – як нас у тому переконують з року в рік – на сучасних європейських принципах. Таке завдання може реалізуватися у процесі еволюційної адмінреформи та адаптації нормативно-правової бази до стандартів ЄС.

Актуальним залишається потреба лобіювати впровадження системи правової освіти з питань Оргуської конвенції для державних службовців, а також представників інших зацікавлених сторін, залучених до інформаційного обміну та прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Нарешті, з огляду на те, що органи владних повноважень України демонструють ознаки відсутності системної державної інформаційної політики з питань, що стосуються довкілля, в перспективі необхідно шукати можливості розробки альтернативної громадської мережі екологічного інформування.

Громадськість повинна прийняти участь у розробці змін та доповнень до низки законів, які відповідали б стандартам щодо доступу до інформації про стан довкілля, закладеним у Конституції України, Оргуській конвенції інших міжнародних правових актах.

 

Викликають інтерес й нещодавні повідомлення про президентські ініціативи розробки нового проекту Конституції України. Зрозуміло, якщо не можна відмінити наслідки політичної ерзац-реформи 2004 року, треба очолити процес створення нового основного закону… І все ж  – будьмо відверті – бажано було б отримати він наших «небожителів» скільки-небудь докладні коментарі: а що власне не влаштовує їх у діючій Конституції, окрім розподілу владних повноважень? У чому за задумом ініціаторів чергової конституційної реформи буде полягати принципова новизна реформаторського процесу – адже ми їх бачили вже немало – та його кінцевого продукту – Конституції України у ХХІ столітті?

Бажано, аби процес цей завершився прийняттям  основного суспільного договору Конституційною Асамблеєю. Справді, творення нового суспільного договору – це занадто відповідальна справа, щоб довіряти її лише нинішньому політикуму. Але ще важливіше інше – щоб громадянське суспільство спромоглося заявити про себе, як повноправний та відповідальний учасник цього процесу з власним баченням його мети та своєї ролі у її досягненні.

Лише за такої умови конституційні новації мають шанс бути зорієнтованим не на задоволення політичних амбіцій, а на місію побудови нового сталого суспільства, заснованого на повазі до природи, до принципів верховенства права, соціальної справедливості, відкритої  демократії та сталого розвитку.

Поза сумнівом, для того, аби проект Конституції відповідав вимогам ХХІ століття, у ньому аж ніяк не повинні «загубитися» поняття свободи інформації та екологічних прав людини.



[1] Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України  "Про прокуратуру» від 30 жовтня 1997 року.

 

[2] Перша щорічна  доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини “Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні” http://www.ombudsman.kiev.ua/d1_zm.htm

 

[3] "Мене бісять зло та дурість"- інтерв‘ю Станіслава Лема кореспонденту іранської газети "Шарх",  опубліковане 26.07.2004 року (http://www.computerra.ru/think/35517)

[4] Винер Н. «Кибернетика и общество». – цитується за публікацією Всеволода Речицького «Відкритість інформації як універсальна вимога» http://www.khpg.org.ua/index.php?id

.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори