пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200802
18.01.2008
джерело: www.glavred.info

Син генерала Григоренка: ”Зробити російську мову державною - продовжити колоніальну залежність”

   

Минулого року збіглися столітні ювілеї двох генералів - Романа Шухевича та Петра Григоренка. Один - герой УПА, другий - командувач радянською дивізією. Добру нагоду вшанувати офіцерів і тим самим примирити давній український повоєнний розбрат держава проґавила. Навіть за ідею відзначення 100-річчя менш контроверсійної постаті Петра Григоренка у минулій ВР проголосували лише 193 депутати. Уродженець Запоріжжя, служив у Червоній Армії, брав участь у Другій світовій війні, викладав у Військовій академії в Москві. 1961 -го виступив із критикою сталінізму та політики Хрущова. Зазнав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні. 1977 року радянська влада спровадила Петра Григоренка за кордон і позбавила громадянства. Коли в США йому повідомили про заборону повертатися до СРСР, він заплакав... Про генерала Петра Григоренка говоримо з його молодшим сином від другого шлюбу Андрієм, який З0 років прожив у Москві, але Україну тоді відвідував майже щоліта - їздив на південь Запорізької області, в село Борисівці, звідки родом його батько.

Чим тепер займаєтеся в Америці?

Продовжую частково працювати в журналістиці - досі друкуюся, хоча рідко. Крім того, пишу на веб-сайт Фундації Григоренка. Також розсилаю тримовний часопис (англійською, українською, російською). Теми моїх дайджестів зазвичай пов`язані з правами людини. Приміром, зараз актуальними є події в Росії, де тоталітаризм знову набирає сили. Уже задокументовано три випадки, коли людей запроторювали до психлікарні лише за інші погляди, як це було колись із моїм батьком. Лякає й поновлена шовіністична атака.

Чи згадуєте свої арешти? Скільки тоді відсиділи?

Терміни були нетривалими. Нас усіх, учасників «Союзу боротьби за відродження ленінізму», швидко звільнили, бо батька тоді визнали божевільним. Відповідно - ми вважалися жертвами, які підпали під його нездоровий вплив. Таким чином тато нас захистив від подальших репресій. Потім мене ще арештовували кілька разів, але це була більше формальність - органи демонстрували свою активність.

Що допомогло стерпіти таку наругу, коли батька - генерал-майора, керівника військової кафедри - проголошують несповна розуму?

Сумніви щодо радянської ідеології охопили мене раніше, ніж його. І виступ батька у 1961 році на партконференції з вимогою демократизації внутріпартійного середовища лише укріпив нашу одностайність. Відтоді ми стали товаришами по зброї. Я намагався якось поліпшити його перебування у в`язниці, підтримував його.

Чому був створений саме «Союз боротьби за відродження ленінізму»? Ви вважали, що справу Леніна просто споганили його послідовники?

Вам, молодим, сьогодні важко це зрозуміти. Ми ж були певною мірою зазомбовані: схожі на протестантів, які шукали в Біблії відповіді на проблеми в християнстві. Ленін і Маркс - були нашою біблією. Тож ми шукали там. Тільки виявилося, що ця марксистсько-ленінська біблія дурна... А щоб збагнути це, потрібен був час. Батько ще довго хапався за цю ідеологічну соломинку, сподіваючись на демократичних комуністів Заходу. З`ясувалося, що марно. Зрештою, тато відкинув цей світогляд, навернувся до православ`я. Я зробив це ще раніше.

Відомо, що генерал дуже каявся впродовж життя з приводу участі в руйнуванні храмів.

Це дійсно так. До речі, я недавно натрапив на інформацію зі Смоленська, де було написано, що Смоленський собор зруйнував злочинець Григоренко. Проте нічого не сказано про тих, хто давав наказ. Він же не прийшов особисто, щоб самочинно знищити цілу споруду. Хоча надалі брати участь у руйнуванні відмовився. Однак це його дійсно мучило все життя, і свідченням каяття є згадка про ті події у своїх спогадах. Злочинів тоді робилося чимало, але досі ніхто відверто не зізнається у цьому. А він так вчинив.

Мабуть, головна проблема сьогодення саме й криється в тому, що ніхто не покаявся за минуле?

Проблем багато... Український народ поніс страшні втрати. Якщо приблизно порахувати, то за радянської доби майже 50% українців було знищено (маю на увазі не етнічних, а взагалі жителів України). Втрати жахливі. Відродити націю досить складно. Але сучасна біда мені бачиться в тому, що у населення країни немає історичної перспективи. За прикладом далеко ходити не треба - Одеса, де поставили пам`ятник імператриці Катерині. Як так можна?! Це одна частина нації плюнула в обличчя іншій. А в Сімферополі недалеко від пам`ятника моєму батькові за одну ніч поставили витвір на честь жертв УПА. Та жертвами УПА були хіба енкаведисти! І тепер два українських міліціонери охороняють цю архітектурну споруду, щоб її не знищили люди.

Чи до вподоби вам нинішня політична ситуація в державі?

Великої симпатії не викликає. Але все-таки позитивні зміни є. Навіть той факт, що уже ніхто не ображається ні в Києві, ні в Харкові на звертання українською мовою. Я перед від`їздом в еміграцію був у Києві, прощався з Україною. Вийшов із потягу і пішов на зупинку таксі. Коли запитав у черги, хто тут останній, мені так дали... «Разговаривайте по-человечески!» Такого вже немає.

Це був 1975 рік?

Так. Може, це дрібничка. Аж прогрес очевидний. Зараз зробити російську мову другою державною - продовжити колоніальну залежність від Росії.

Хто з українських державників, на вашу думку, найбільше сприяє самоідентифікації України? Діяльність кого з них вам найбільше прийнятна?

Я довше прожив на Заході, тож для мене буде несмак - зізнатися у своїх симпатіях. Коли чую, що в якійсь державі, приміром у Росії, співають дифірамби Путіну, то для мене це ознака тяжкого захворювання країни. Її негайно треба лікувати. А якщо хтось в Америці каже «Буш - дурень!» - це добре.

І в нас тепер часто люблять поливати брудом державних чиновників...

Ні, бруд - то є недобре. А от критичне ставлення - нормально. Україна десь у дорозі, це ускладнює ситуацію. Погано, що тут немає чітко розділених гілок влади. Це - одна з фундаментальних ознак демократії. Також нездорова тенденція загравання з церквами, бо церква має бути відділена від держави. Я навіть висловлю таку єретичну думку: традиційне існування в Україні католицької і православної церков добре впливає на народ. Багато людей скаже, що я говорю дурниці. Узагалі-то я православний (сміється). Але цей поділ змушує бути толерантними, бо одні й другі - українці та християни. І тут нічого не поробиш. Держава не повинна втручатися в процес. Адже бачите, що зараз твориться в Росії. Вони викинули комунізм, а на його місце поставили православ`я. І коли бачу колишніх працівників КДБ, які тепер стоять із свічками в церкві, мені стає досить неприємно. Я християнин і розумію, що кожен може змінитися й покаятися. Але вони ж не покаялися.

Повернімося до вашого батька. Чи достатньо його знають в Україні?

Не думаю, що його тут знають. Україна вже стільки років незалежна, а творів мого батька, які й досі актуальні, не надруковано. Лише тепер видавництво «Смолоскип» уперше готує їх до видання.

Що планується видати?

Це буде третя частина спогадів під назвою «У підпіллі можна зустріти тільки пацюків» та твори, написані під час правозахисної діяльності, а також діаспорні виступи тощо. Вихід книги планувався на 16 жовтня - дата народження Петра Григоровича. Однак із технічних причин переноситься.

Це ваша ідея - об`єднати святкування 100-річчя вашого батька та Романа Шухевича. Чи доводилося їм воювати один проти одного? Що Петро Григоренко згадував про упівців?

О, він дуже радів, що йому не довелося воювати з УПА. Казав, що це було абсолютно ймовірним, адже перед війною служив у Білорусії. Проте доля змилосердилася, і в бойових акціях проти цієї арміїї він не брав участі. А про повстанців згадував завжди гарно, бо знав із розповідей, що вони були дуже стійкі. Навіть у таборах. Серед них не було тих, хто ходив до «кума». Знаєте, хто були ті «куми»? Так от, із воїнів УПА ніхто «не стукав».

Рівень правозахисту в сучасній Україні достатньо високий?

Права людини - це проблема, яка існуватиме завжди. Ми ж не в змозі збудувати рай на землі - то інтернаціонал-комуністи думали, що це можливо. Ні, ми завше житимемо у недосконалому людському суспільстві, де буде корупція, будуть правопорушення. Інше питання - скільки цих порушень. Я підтримую зв`язки з усіма правозахисниками, з українськими й російськими також. Тільки от російським нині зовсім погано.

Що можете сказати про цьогорічне ювілейне вшанування генерала Григоренка?

Я знаю, що Ющенко хотів присвоїти Петру Григоренку звання Героя України. Це було б справедливо. Хоча у мене дуже складне ставлення до того звання, яке скидається на карикатуру звання Героя СРСР. Крім того, дехто з героїв України має далеко не найкращу репутацію. Поряд з такими краще не стояти. Головне, що зараз я їду на зустріч із молоддю в київську школу, яка на проспекті імені генерала Григоренка. І це насправді багато важить. А повертаючись до збігу дат народження Шухевича і мого батька, то їхнє спільне святкування залежало від ініціативи українського уряду. Шкода, що можновладці не скористалися нагодою прирівняти генерала УПА та радянського генерала. Вони ж обидва були патріотами, але по різні боки. То складна історія. І якщо відверто подивитися на ці події, то можна врешті-решт національно прозріти.

 

Андрій Григоренко народився у 1945 році. Навчався у Московському енергетичному інституті, з якого його відрахували через арешт 1964 року за участь у підпільному «Союзі боротьби за відродження ленінізму», що створив його батько. Після цього тривалий час не міг влаштуватися на роботу, бо значився у «чорному списку» КДБ. Згодом вступив на вечірнє відділення Московського інженерно-будівельного інституту. Паралельно брав участь у правозахисному русі. Зрештою радянська влада, пасуючи перед вільнодумством генеральської сім`ї, змусила Андрія Петровича емігрувати. У 1975 році він виїхав за кордон.

Маріанна Кузан, журнал "Главред"

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори