пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200802
06.02.2008 | Валентина Сологуб

Потрібен злочинець? Будь ласка – лікар!

   

Я, лікар міського клінічного пологового будинку з неонатальним стаціонаром, хочу розповісти, що відбувається в нашому місті із проведенням позачергових атестацій лікарів. Важливо було б, щоб читачі з інших міст України розповіли – а як це відбувається в їхньому місті. Можливо, це якась харківська ініціатива, тоді потрібно було б з’ясувати чого це така напасть на харківських лікарів?

Оскільки ці атестації здійснюються по всіх пологових будинках Харкова, можливо, до моєї думки приєднаються і лікарі інших пологових будинків нашого міста.

Як правило, планові атестації лікарів проводяться раз на п’ять років. Але зараз позачергові атестації почастішали. Так, у нашому пологовому будинку позачергові атестації проводилися у 2003, 2005, у вересні і грудні 2007.

На мою думку, в основі таких явищ лежать, перш за все, економічні причини, бо такі позачергові атестації перетворилися на засіб вимагання коштів у лікарів. Такі атестації це засіб морального і матеріального тиску на лікарів, намагання зробити їх ще більш керованими і слухняними.

Атестацію здійснюють працівники кафедр Харківської медичної академії післядипломної освіти (ХМАПО) і, як правило, носять замовний характер розправи з непокірним. Але і покірним дістається – з них знімають дивіденди. Такий собі професійний канібалізм, розповсюджений в наш час, особливо серед працівників бюджетної сфери. До речі, курси підвищення кваліфікації лікарів – це теж добра «кормушка» для таких закладів. Збирають гроші «на потреби кафедри» серед тих, хто підвищує кваліфікацію в набраних групах – і це при тому, що навчання і так платне. А тим лікарям, які не потрапляють в групи, наприклад, в цьому році не заплановане підвищення кваліфікації для невропатологів або дерматологів, пропонують самостійно підготуватися і здавати іспити екстерном – плата за сертифікат від 300 до 500 доларів.

Не тільки рівень корупції значно збільшився за останні роки, а й змінився, так би мовити, сам перелік цих дій. Порочне коло хабарів, розповсюджене ще в радянській системі, тепер включає до себе не тільки хабарі за вступ до медичних університетів, а й за екзамени і заліки, місце в інтернатурі, плату за робоче місце і можливість працювати в «економічно вигідній» галузі медицини. Небагато лікарів погоджуються працювати в туберкульозних відділеннях або психіатричних стаціонарах – бо там контингент хворих, як правило, соціально незахищений, і лікар змушений працювати або на 1,5 ставки, або працювати ще додатково в іншому місці.

Лікар отримує 700- 800 гривень за місяць тяжкої – як фізично, так і морально і відповідальної роботи. Хіба можна за ці кошти утримувати родину, навчати дітей, а комусь ще й допомагати стареньким батькам. Мабуть, чиновникам всіх рівнів зручно призначати саме таку заробітну платню, щоб лікарі свідомо чи несвідомо порушували закон, брали від пацієнтів гроші. Якщо лікар порушує закон, адміністрація використовує це – і лікарю заборонено мати свої політичні уподобання, критикувати керівництво за наявні недоліки в організації роботи медичного закладу йі т.і.

А тут ще з’явилася практика використання правоохоронних органів, які, начебто, борються з корупцією і хапають лікаря, який, начебто, взяв гроші від пацієнта. Здається, що таким чином виконують план боротьби з корупцією…

Трапляються випадки, коли за певні преференції «надійним» лікарям адміністрація закладу призначає надбавки до зарплатні, які потім лікар повертає або завідуючому закладу, або головному лікарю. А кому і яку частину віддає головний лікар? І, взагалі, куди тягнеться цей ланцюжок? Можливо, правоохоронним органам краще було б з’ясовувати, чи не є це крадіжкою бюджетних коштів?

На превеликий жаль, за ініціативою можновладців і з допомогою ЗМІ, в суспільстві вкоріняється думка, що найбільш корумпованою галуззю в Україні є медицина. Цікаво, хто вимірював ту ступінь корумпованості? І як, - в грошових одиницях? За частотою випадків на тисячу лікарів або на тисячу пацієнтів? Чи зважали такі горе-дослідники на те, скільки коштує, наприклад, отримати дозвіл на незаконну забудову у центрі будь-якого обласного центру України або у Києві або рішення суду, згідно з яким у нещасних старих відбирають квартири і викидають їх із життя?

Здається, що комусь вигідно перевести стрілки саме на лікарів. Чиновники нещадно обирають саме «робочу бджілку» – лікаря, який працює в стаціонарі або в поліклініці. Майже стало нормою, що всі ремонти в медичних закладах оплачуються лікарями, постійно збираються гроші на прийом перевіряючих, або «підтримку» ініціатив районних або міського відділів охорони здоров’я.

І все це в умовах, коли в медичній галузі існують кричущі проблеми – це створення таких економічних умов для лікаря, щоб він виконував свої обов’язки найкращим чином. Бо якщо лікар працює з великим навантаженням – на півтори або дві ставки, і ще додатково працює як розповсюджувач фармацевтичних засобів, то вимагати від нього відповідного виконання професійних обов’язків належним чином – марно. Лікар не має часу читати спеціальну літературу, спілкуватися з колегами на науково-практичних конференціях і т.і.

Дуже гострою проблемою, яку ми отримали останнім часом, це внутрішня комерціалізація лікарів – пацієнту призначають дорогі обстеження, коли вони зовсім не потрібні. І, найстрашніше, хворим призначають хірургічні втручання тільки для того, щоб отримати з нього кошти.

Пострадянська система охорони здоров’я в Україні йде до свого повного самознищення, бо за законом Пітера, коли кількість чиновників і наказів, які вони видають, досягає такої кількості, що їх вже ніхто не тільки не виконує, а взагалі не читає – то систему чекає повний крах.

Якщо наше суспільство не зрозуміє, що проблеми медичної галузі – це небезпека для кожного – від політика або чиновника високого рангу до соціально незахищеного громадянина, в Україні не тільки відбудеться демографічна катастрофа, а держава взагалі може стати нікому не потрібною…

Від редакції «ПЛ»: на нашу думку, в статті лікаря висвітлена тільки частина існуючих проблем нашої медицини. І всі проблеми - це, перш за все, саме ті питання, якими повинні займатися профспілки. Але профспілки в пострадянських державах – повна профанація. Таке собі закрите акціонерне товариство для розкрадання раніш нажитого загального майна. Такі профспілки не мають права на існування і нікому не потрібні. Маємо надію, що нарешті всі зрозуміють, що потрібно всім вийти з цих радянських профспілок, припинити підтримувати їх своїми грошима.

А потім вже створювати нові професійні об’єднання.

23.01.2008

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори