пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200804
15.02.2008

Олені Боннер - 85!

   

ХПГ і "Меморіал" сьогодні направили Олені Боннер такого листа.

 

Дорогая Елена Георгиевна!

Ваш юбилей – праздник для всех участников правозащитного движения независимой Украины.

Андрей Дмитриевич и Вы были одними из первых советских инакомыслящих демократов-гуманистов. Вас не остановили ни репрессии, ни потоки лжи бессовестной тоталитарной машины.

Несомненна Ваша заслуга и в том, что Вы с Андреем Дмитриевичем своей активностью и бескомпромиссностью способствовали созданию эффективной системы сопротивления тоталитаризму – правозащитного движения, которое привело к созданию новых демократических государств.

В Украине еще масса проблем с нарушениями прав человека, но пример Вашей уникальной семьи по-прежнему вдохновляет нас.

Мы желаем Вам здоровья и всего самого лучшего.

Все члены Харьковской правозащитной группы и Харьковского «Мемориала»

 

БОННЕР ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА (нар.15.02.1923, м. Мерв (нині Мари), Туркменія).

Лікар-педіатр, літератор, громадський діяч. Член Московської Хельсінкської групи, засновник Фонду допомоги дітям політв’язнів. Ім’я Боннер стало всесвітньо відомим у зв’язку з її участю в громадській діяльності Андрія САХАРОВА. Проте і власний внесок Боннер у правозахисну активність 1980-х досить великий.

Батько Боннер, Г.С.Аліханов, – відомий учасник революційного руху в Закавказзі. З 1917 – більшовик; в 1921 – перший секретар ЦК компартії Вірменії. Потім працював на різних партійних посадах у Ленінграді та Москві. З початку 1930-х – завідувач відділом кадрів Комінтерну та член його Виконкому. В 1937 заарештований і в 1938 страчений. Незабаром була заарештована й мати Боннер, Р.Г.Боннер, також партійний працівник.

Після арешту батьків Боннер переїхала в Ленінград до бабусі, закінчила там школу, в 1940 поступила до Ленінградського педагогічного інституту на факультет російської мови й літератури. В 1941 пішла добровольцем на фронт, працювала медсестрою в санітарних поїздах; була двічі поранена. Демобілізувалася по інвалідності в серпні 1945.

У 1947 поступила до 1-го Ленінградського медінституту. У березні 1953 на комсомольських зборах відмовилася брати участь в осуді « лікарів-убивць»; від виключення Боннер урятували смерть Сталіна та припинення «справи лікарів». Після закінчення інституту працювала дільничним лікарем, педіатром у пологовому будинку, викладала в медичному училищі.

Роботу за фахом поєднувала з літературною діяльністю. Нариси Боннер друкувалися в журналах «Нева», «Юность», в «Литературной газете». Працювала редактором Ленінградського відділення Медичного державного видавництва, позаштатним консультантом  літературної консультації Спілки письменників. Брала участь в укладанні збірника «Актори, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни»; була одним з редакторів-укладачів книги друга своєї юності, що загинув на фронті поета Всеволода Багрицького «Дневники, письма, стихи» (Москва, «Советский писатель», 1964).

У другій половині 1960-х  знайомий Боннер, колишній політв’язень Ф.Красавін уводить у коло її друзів свого приятеля по мордовських політичних таборах Едуарда КУЗНЄЦОВА. Слідом за ним у будинку Боннер з’являються Валерій ЧАЛІДЗЕ та інші дисиденти. Як «родичка» КУЗНЄЦОВА, якого знов було заарештовано в 1970, Боннер була присутня на суді («літаковий процес»), вела запис судового засідання, домоглася побачення з ним – спочатку в слідчому ізоляторі, а потім у таборі. Пізніше, в 1973, коли КДБ розслідував обставини передачі на Захід «Дневников» КУЗНЄЦОВА, Боннер виступила із заявою, у якому взяла відповідальність за передачу «Дневников» на себе.

В домі В.ЧАЛІДЗЕ Боннер знайомиться з Андрієм САХАРОВИМ; у жовтні 1970 вони знову зустрічаються в Калузі під час судового процесу над Револьтом ПІМЕНОВЫМ і Борисом ВАЙЛЕМ. В 1971 вона стає дружиною А.САХАРОВА.

В 1972 Боннер вийшла із КПРС, куди вступила за сім років до цього.

Боннер – активний учасник правозахисних кампаній 1972-1976. Її підпис стоїть під багатьма петиціями на захист переслідуваних, а також під колективними документами більш загального характеру: наприклад, під зверненнями «О политической амнистии», «Об отмене смертной казни» (1973), «Московским обращением» (1974). Вона супроводжувала А.САХАРОВА в його поїздці до Омська, де вони намагалися потрапити на суд над Мустафою ДЖЕМИЛЬОВИМ (1976).

Громадська активність Боннер цим не обмежується. Так, Сахарови організували таємне відправлення за кордон низки літературних творів Олександра ГАЛІЧА, Володимира МАКСИМОВА, рукопису роману Василя Гроссмана „Жизнь и судьба”, заарештованого КДБ на початку 1961. Боннер брала активну участь в організації й проведенні численних прес-конференцій для іноземних журналістів у будинку Сахарових, зокрема – прес-конференції 30.10.1974, де було оголошено про запровадження ув’язненими Дубравлага та пермських політичних таборів Дня політв’язня в СРСР.

Боннер належить ідея створення Фонду допомоги дітям політичних ув’язнених (вересень 1974; пізніше з’єднався з Фондом допомоги політичним в’язням та їхнім родинам), куди А.САХАРОВ передав премію, присуджену йому у Франції за заслуги в гуманітарній області (премія Чино дель Дуко).

В 1975 Боннер було дозволено виїхати за кордон для лікування. У жовтні, коли стало відомо про присудження А.САХАРОВУ Нобелівської премії миру, вона перебувала в Італії. За дорученням чоловіка представляла його в Осло на церемонії вручення премії.

У травні 1976 Боннер увійшла до складу Московської Хельсінкської групи(МХГ). Членство в МХГ не було для неї формальністю: вона брала активну участь в організації роботи та складанні багатьох документів. Із числа членів-засновників МХГ Боннер була єдиною, хто до моменту саморозпуску групи 6.09.1982 залишався на волі й при цьому не в еміграції.

У січні 1980 поїхала за А.САХАРОВИМ у заслання до Горького. Протягом 4 років була майже єдиною ланкою, що зв’язувала А.САХАРОВА із зовнішнім світом: вона доставляла до Москви та передавала за кордон його статті, заяви й листи.

2.05.1984 Боннер була затримана в горьковскому аеропорту. Їй висунули звинувачення в здійсненні злочинів, передбачених ст.1901 КК РРФСР. Проте, після обшуку й допиту Боннер не заарештували, а відпустили під підписку про невиїзд. Боннер інкримінувалися її інтерв’ю та виступи за кордоном, а також два з підписаних нею документів МХГ. 10.08.1984 Горьковський обласний суд присудив Боннер до 5 років заслання; місцем відбування покарання було призначено м. Горький. У такий спосіб зв’язок Сахарових із зовнішнім світом був практично перерваний.

Ще до горьківського заслання Боннер стала об’єктом безпрецедентної за своїм розмахом й запеклості кампанії, спрямованої на її дискредитацію. Вона приймала самі різні форми: від анонімних листів, що ганьбили її репутацію, до газетних і журнальних статей і брошур, що видавалися багатомільйонними тиражами. Боннер описували як жінку з темним минулим, яка, з корисливими цілями одружившись з академіком А.САХАРОВИМ, постійно примушує його, ледь не силою, виступати з антирадянськими заявами, як агента іноземних розвідок і міжнародного сіонізму, приставленого до А.САХАРОВА тощо. Ця кампанія досягла своєї кульмінації в 1983 у статтях співробітника Інституту США й Канади доктора історичних наук М.Яковлєва в журналах «Смена» і «Человек и  закон», а також у брошурі того ж автора «ЦРУ против СССР», значна частина якої присвячена «викриттю» Боннер Імовірно, наклеп проти неї був не просто частиною загального цькування дисидентів, але й спробою запропонувати населенню прийнятне пояснення «феномена А.САХАРОВА». Сам А.САХАРОВ у своїх спогадах висловлює припущення, що автори міфу про «злого генія вченого» зрештою самі в нього повірили (принаймні, у записках КДБ у ЦК КПРС «негативний» вплив Боннер на чоловіка постійно підкреслювався).

У вересні 1983 Боннер подала до суду на Яковлева за наклеп; суд, однак, відмовився прийняти справу до розгляду.

З моменту активного включення Боннер у правозахисну діяльність до неї застосовувалися й «звичайні» засоби тиску: численні обшуки, затримки, допити, «попередження». Крім того, її (і разом з нею А.САХАРОВА) постійно шантажували долею її дітей від першого шлюбу. Дочка, Тетяна Семенова-Янкелевич, і син, Олексій Семенов, були в різний час під надуманими приводами виключені з вузів; зять, Єфрем Янкелевич, – звільнений з роботи. В 1977-1978 всі вони змушені були емігрувати. Нареченій О.Семенова, Єлизаветі Алексєєвій, було відмовлено в дозволі виїхати до нього, що стало причиною першого голодування подружжя Сахарових у Горькому (22.11-09.12.1981). Голодування увінчалося успіхом: Є.Алексєєву випустили до США.

Проте, Боннер була, очевидно, єдиним дисидентом, якому неодноразово (в 1975, 1977, 1979 і 1985–1986) вдавалося виїжджати за кордон і вертатися назад. Безсумнівно, це було пов’язано зі специфічним  статусом її чоловіка: А.САХАРОВ розглядався як «носій важливих військових секретів», і тому влада не наважувалася ані не відпустити його в закордонну поїздку, ані видворити насильно. Якби Боннер позбавили громадянства під час однієї з її поїздок, «проблема Сахарових» стала б такою, яку розв’язати було б неможливо. У той же час всесвітня популярність А.САХАРОВА не дозволяла відмовити його дружині у виїзді для лікування. Проте, одержання дозволу щоразу було пов’язане із усе зростаючими труднощами. Останньої поїздки вдалося домогтися лише трьома тривалими (травень-вересень 1984, квітень-липень і липень-жовтень 1985) голодуваннями А.САХАРОВА. Дію вироку було припинено, і Боннер вилетіла до США, де їй довелося перенести важку операцію на серці.

Під час цієї поїздки була написана її перша книга мемуарів– «Постскриптум», своєрідне продовження сахаровських «Воспоминаний», що охоплює події 1983–1986. Мемуарні книги А.САХАРОВА та Боннер створюють єдину мемуарну трилогію про горьківське заслання  та роки перебудови.

Повернувшись разом із чоловіком до Москви в грудні 1986, Боннер активно включається в суспільно-політичне життя епохи перебудови. В 1988 вона стає одним із засновників клубу «Московская трибуна» – одного з неформальних інтелектуальних центрів демократично налаштованої інтелігенції. Разом з А.САХАРОВИМ  висуває низку  ініціатив з вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту.

Після смерті А.САХАРОВА 14.12.1989 Боннер приділяє особливу увагу збереженню його творчої та моральної спадщини. Під її керівництвом 21–25.05.1991 відбувся 1 Міжнародний конгрес пам’яті А.САХАРОВА «Мир, прогресс, права человека». Нею створені Фонд, Архів і Музей імені А.Д. Сахарова в Москві.

Продовжує займатися правозахисною й громадсько-політичною діяльністю. Приєдналася до захисників Білого дому в серпні 1991. Беззастережно підтримала Президента РФ БоннерЄльцина в його діях щодо розгону З’їзду народних депутатів РФ у вересні-жовтні 1993. У грудні 1994 вийшла зі складу Комісії із прав людини при Президентові РФ на знак протесту проти воєнних дій у Чечні. Активний захисник права на самовизначення вірменів Нагорного Карабаху, чеченців, іракських і турецьких курдів. Регулярно публікується в російській і закордонній пресі.

 

Микола Мітрохін

Бібліографія:

Постскриптум. – М.: 1990.

Дочки-матери. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1991.

Вольные заметки к родословной Андрея Сахарова. – М.: Права человека, 1996.

Четыре даты /Он между нами жил... Воспоминания о Сахарове. – М.: Практика, 1996.

 

Про неї:

Сахаров А. Воспоминания. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1990.

Сахаров А. Горький, Москва, далее везде. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1990.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори