пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200807
27.02.2008 | Євген Захаров

Пропозиції щодо змін до другого та третього розділів Конституції України

   

Цей документ розроблено в межах проекту «Конституційний захист прав людини та вдосконалення конституційних механізмів судового і парламентського контролю» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» робочою групою, яка складається з членів Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, членів Харківської правозахисної групи та фахівців з питань конституційного права.

 

Короткий опис проблем конституційного гарантування прав людини та основоположних свобод

 

Конституція України 1996 року закріпила систему владних відносин, яка на той момент фактично склалася – напівпрезидентську унітарну республіку з парламентом, реально позбавленим контрольних повноважень, відносно слабкою судовою системою, а також урядом без суттєвих політичних функцій і тому постійно залежним від прямої президентської підтримки. Загалом, безвідповідальність держави перед суспільством у новій Конституції України зберігалася майже на рівні радянських часів.

Роль головної й водночас «тіньової» влади в державі виконувала Адміністрація Президента – непідзвітна нікому, всім керуюча, але фактично безконтрольна владна структура. Уряд мусив виконувати розпорядження не тільки Президента, але й глави Адміністрації і нести всю повноту відповідальності за стан справ у державі. При цьому Прем’єр-міністр часто-густо мусив виконувати роль такого собі хлопчика для побиття. Не дивно, що урядовці на цій посаді мінялися практично щороку.

Усе це, до певної міри, зумовило роль Конституції як фактору не стільки динамізму, скільки стагнації в українських соціально-економічних та політичних перетвореннях. При цьому Конституція уособлювала в собі доволі еклектичний правовий текст з великою кількістю компромісних норм, які різні політичні актори – від комуністів до «зелених» – сприймали кожний по-своєму. Втім, закладені в Конституції протиріччя досить швидко стали виявлятися навіть поза суто партійними розбіжностями й суперечками. Вже невдовзі після її прийняття, в суспільстві почали точитися розмови про необхідність внесення до конституційного тексту змін та доповнень.

Другий розділ Конституції України, що нараховував майже третину з загальної кількості конституційних норм, містив велику кількість прямих запозичень з двох загальновідомих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р., але при цьому в суто юридичному сенсі не розрізняв норми Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які держава мусить виконувати за будь-яких обставин, і положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, можливість реалізації яких пов’язується, як відомо, з реальним економічним станом тієї або іншої країни. Йдеться про те, що соціально-економічні права, як правило, вважаються нормами прямої дії лише за наявності спеціальних офіційних коментарів, якими визначаються конкретні параметри судового захисту так званих «позитивних», тобто існуючих за рахунок активності держави, прав і свобод.

Таким чином, пряме копіювання західних зразків мало в даному випадку своїм наслідком суто ідеологічний, значною мірою навіть демагогічний, ефект. Наприклад, й досі відверто проблематичними в Україні виглядають записані в Конституції «право на житло» (стаття 47), «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48), «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (стаття 49), «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (стаття 50), а також інші позитивні права, які в нинішніх українських умовах перетворилися для значної кількості громадян на справжню фікцію.

У цьому ж контексті варто згадати також про право кожного працюючого «на відпочинок» (стаття 45), а також альтруїстичні обіцянки держави сприяти «розвиткові лікувальних закладів», дбати «про розвиток фізичної культури і спорту» (стаття 49) та інші. Таким чином, хоча в статті 55 української Конституції стверджується, що всі «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», більшість соціальних, економічних та культурних прав у тому вигляді, в якому вони записані в нині діючій Конституції, реально захистити в суді неможливо. При цьому право на справедливий суд в повному обсязі взагалі відсутнє в Конституції, окремі його аспекти розпорошені у кількох статтях.

Це, в свою чергу, призводить до зневіри пересічного громадянина не тільки у можливості захистити свої права в судовому порядку, але й до глибокої недовіри суспільства до обіцянок політичних лідерів та Української держави взагалі. Оскільки Конституція не передбачила можливості звернення зі скаргами в Конституційний Суд для звичайних суб’єктів права (громадян, громадських правозахисних організацій, судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду), багато з проголошених у Конституції 1996 року прав і свобод стали справді відверто символічними феноменами. А конституційні механізми захисту прав людини є відверто слабкими: парламентський контроль за виконавчою владою практично обмежений однією згадкою про парламентського Уповноваженого з прав людини, позапарламентський контроль Конституцією не передбачений взагалі, норма про те, що Президент України є гарантом прав і свобод є відверто декларативною, оскільки свого розвитку вона не отримала. Досвід праці Уповноваженого з прав людини свідчить про слабкість цього інституту і необхідність його удосконалення.

Важливим залишається також питання про конституційне право на приватну власність та підприємницьку діяльність (статті 41 та 42). Відповідно до статті 92 Конституції, правовий режим власності визначається «виключно законом». Це означає, що змінювати параметри режиму власності можна в порядку внесення змін до поточного (ординарного) законодавства. На нашу думку, засади (принципи) правового режиму власності в Україні слід було б детальніше визначити безпосередньо в конституційному тексті. Оскільки власність в соціально-економічному сенсі є невіддільною від громадянського статусу людини, правові гарантії власності повинні, на наше переконання, закріплюватися правовими гарантіями найвищого рангу.

Натомість в Україні сталося так, що будь-який склад українського парламенту й уряду (це підтверджують навіть наслідки Помаранчевої революції) може змінювати де-факто правовий режим власності. З іншого боку, залишається дещо незрозумілим, чому, наприклад, гарантії підприємництва, конкуренції та інші антимонопольні заходи визначаються в Україні виключно законом. Тобто, неясно, чому уряд не може за Конституцією встановлювати й запроваджувати власні, додаткові до встановлених законами, гарантії економічної свободи?

З огляду на вимоги часу, ми вважаємо, що Конституція України містить в собі неприпустимо велику кількість непрямих обмежень громадянських, політичних та особистих прав і свобод. Наприклад, можна стверджувати, що такі конституційні перестороги чи приводи для обмежень громадянських прав, як «інтереси національної безпеки», «територіальна цілісність», «громадський порядок», «охорона здоров’я населення», «захист репутації або прав інших людей» в ряді випадків зовсім не сприяють швидкому економічному просуванню країни вперед. 

У цілому, загальні конституційні обмеження (їх перелік подано в статті 64), а також окремі спеціальні обмеження, що наводяться на додаток до кожного конкретно проголошеного права або свободи (статті 29-39 Конституції) можуть, як ми вважаємо, при потуранні влади суттєво загальмувати український поступ. У даному контексті справу не рятує навіть вимога статті 8 Основного Закону щодо прямої дії всіх проголошених в Конституції норм (у тому числі прав і свобод).

Оскільки передбачені в Конституції України 1996 року норми про обмеження права на приватність, свободи думки, совісті і релігії, свободи вираження поглядів, свободи об’єднань, свободи мирних зібрань, свободи пересування не містять в собі загальної презумпції бути «необхідними в демократичному суспільстві» (вимога Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року), то пропорційність втручання держави в реалізацію прав людини та основоположних свобод за стандартами Європейського суду з прав людини виміряти неможливо. Принцип пропорційності в загальному вигляді відсутній в Конституції, хоча на необхідність його введення фахівці вказували неодноразово. Лише частково відповідають Європейській конвенції норми права на розвиток, права на свободу та особисту недоторканність, заборони дискримінації, правового статусу іноземців та інші. Необхідно привести у відповідність з європейським стандартом (Протокол №13 до Конвенції) заборону смертної кари.

Слід також звернути увагу на те, що в Європейській конвенції 1950 року йдеться про «права людини та основоположні свободи», а в Конституції України 1996 року – лише про «права і свободи людини». Це означає, що конституційний захист таких суб’єктів прав, як юридичні особи, не забезпечений.

Суттєвою є проблема якості конституційного нормування. Конституційний текст грішить буквалізмом та юридичним максималізмом, містить малорухливі жорсткі норми, які, фактично, майже не застосовуються. Такі норми необхідно прибрати або переформулювати. Наведемо лише кілька прикладів невдалого, на наш погляд, конституційного нормування:

1. Життя і здоров’я людини визнаються “найвищою соціальною цінністю” у ст. 3 Конституції України. Але, якщо стан фізичного життя дійсно є найвищою цінністю, то життя солдата не може бути принесене в жертву для “захисту суверенітету і територіальної цілісності України”, а тим більше свободи народу. Адже в конституційній ієрархії цінностей перші дві розташовані нижче “життя людини”, а остання не зазначена взагалі. Крім того, право на життя (і ризики, які звідси випливають) у солдата за своїм обсягом не може бути меншим, ніж у цивільної особи на підставі принципу рівності конституційних прав, записаного в ст. 21 Конституції України.

2. Суди прямо названі в Конституції органами державної влади, що у випадках адміністративних позовів до держави ставить їх у становище судді у власній справі.

3. На основі ст. 15 Конституції “ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”, що формально рятує державу від необхідності дотримуватися також ідеології Конституції.

4. Забезпечення економічної й інформаційної безпеки оголошені в ст. 17 Конституції одночасно і “функцією держави”, і “справою всього українського народу”.

5. Відповідно до статті 24 Конституції  „громадяни  мають  рівні  конституційні  права  і свободи та є рівними перед законом”. Цією статтею дискримінуються іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні. На аналогічну дискримінацію страждають також статті 46 та 54 Конституції.

6. Згідно із статтею 45 «Кожен, хто працює, має право на відпочинок». А ті, хто не працює, права на відпочинок не мають?

7. “Будь-яке насильство над дитиною... переслідується за законом” на підставі ст.53 Конституції, що робить правопорушниками всіх батьків, котрі забирають дітей з пісочниці проти їхньої волі.

8. “Кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі” за розпорядженням ст. 66 Основного Закону, але усі водії, повертаючи ключ у замку запалювання свого автомобіля щодня роблять це.

Таким чином, другий розділ Конституції України потребує суттєвої переробки. При цьому слід враховувати, що останніми роками з’явилися нові важливі міжнародні угоди в царині прав людини, які доречно враховувати, змінюючи Конституцію України. Йдеться насамперед про Договір про конституцію для Європи («Конституцію Європи») 2005 р., який, не здобувши підтримки Франції та Нідерландів, не був прийнятий в якості загальнообов’язкового нормативного акту для країн-членів Європейського Союзу. Проте така частина Конституції Європи, як Хартія основних прав Союзу,не втратила юридичної сили. Нині на Хартію як на юридично чинний документ посилається Лісабонський договір, підписаний главами 27-ми держав-членів Європейського Союзу в грудні 2007 р. Враховуючи курс на європейську інтеграцію України, вважаємо за доцільне запозичити деякі положення Хартії основних прав Союзу.

Потребує розвитку інститут парламентського контролю за дотриманням прав і свобод. На нашу думку, доцільно підсилити конституційний статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і надати йому деякі додаткові гарантії і повноваження у Законі “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.

Вкрай необхідний розвиток інституту громадського контролю за діяльністю виконавчої влади в цілому, як парламентського, так і позапарламентського. Верховна Рада України повинна ефективно контролювати діяльність уряду й взагалі виконавчої гілки влади в державі через постійні і тимчасові парламентські комітети й комісії. Задля досягнення цієї мети контрольні функції парламенту й вільної громадськості (громадян, неурядових організацій) мають бути на законодавчому рівні суттєво підсилені. Цього можна досягти шляхом прийняття відповідних законів: про зміни до Закону України “Про інформацію”; про уряд; про політичну опозицію. Корисним у даному випадку виглядає також розробка й прийняття спеціального закону про імпічмент, а також про парламентські тимчасові, слідчі та інші комісії. Для гарантування позапарламентського контролю до Конституції має бути доданий підрозділ «Громадянське суспільство». На часі розробка законопроекту про громадський (парламентський і позапарламентський) контроль за діяльністю державної виконавчої влади, який конкретизував би положення майбутньої Конституції про громадський контроль за владою.

Введення розділу “Громадянське суспільство” відповідає сучасному стану взаємовідносин держави і суспільства після Помаранчевої революції і викликане необхідністю гарантувати на найвищому – конституційному – рівні засади свободи народу в духовній, політичній та економічній площині, царині ідей, науки, культури та мистецтва.

Стан довкілля в Україні є загрозливим. Україна є однією з найбільш забруднених країн у світі, наслідки Чорнобильської катастрофи, найбільшої екологічної катастрофи людства, на жаль, належним чином не усвідомлені, а стан утвердження і захисту екологічних прав не є пріоритетом держави, про що свідчить велика кількість екологічно небезпечних проектів. Усі ці фактори вимагають підсилення конституційних гарантій екологічних прав, для чого доцільно ввести до Конституції новий розділ – “Екологічна безпека”.

Потребує удосконалення третій розділ Конституції України. Враховуючи підвищену увагу до реалізації права на вільні та справедливі вибори, вважаємо виправданим конкретизувати в конституційному тексті поняття „вільних виборів”, заборонивши політичний, адміністративний або інший тиск, примус чи залякування, а також визнавши право на відмову від участі в виборах і референдумах. Необхідно, також, на нашу думку, ввести можливість проведення референдуму за народною ініціативою за рахунок добровільних внесків громадян. Це можна пояснити тим, що референдум за народною ініціативою не можна запланувати заздалегідь. З іншого боку, влада не повинна відмовляти населенню у проведенні референдуму за браком державних (бюджетних) коштів. Крім того, самофінансування референдуму є стримуючим фактором для популістських ініціатив. Невиправданий референдум громадяни просто не підтримають своїми гаманцями. Необхідно також розширити перелік питань, щодо яких проведення референдуму забороняється.

 

Загальні рекомендації щодо посилення конституційних гарантій прав людини

 

1. Ввести свободу народу у якості головного пріоритету Конституції України.

2. Замінити конституційну формулу „права та свободи людини і громадянина” на „права людини і основоположні свободи”.

3. Ввести до другого розділу Конституції право на справедливий суд згідно з Європейською конвенцією захисту прав людини та основоположних свобод.

4. Привести у відповідність до Конвенції формулювання громадських і політичних прав і свобод.

5. Ввести до другого розділу принцип пропорційності у загальному вигляді.

6. Переглянути підхід до конституційних гарантій економічних, соціальних та культурних прав.

7. Розширити компетенцію Конституційного Суду України та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в сфері захисту прав людини та основоположних свобод.

8. Вдосконалити механізми парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади в Україні. 

9. Підсилити гарантії права на вільні та справедливі вибори.

10. Розробити положення щодо позапарламентського контролю за діяльністю виконавчої влади в Україні, для чого ввести до Конституції новий розділ – “Громадянське суспільство”.

11. Підсилити гарантії екологічних прав людини, для чого ввести до Конституції новий розділ – “Екологічна безпека”.

 

Пропозиції щодо зміни другого розділу Конституції України

 

Ми пропонуємо наступні зміни.

1. Замінити назву другого розділу Конституції: замість „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” застосувати назву „Права, основоположні свободи, обов’язки”.

2. Розпочати статтю 21 формулою Конституції Європи „гідність людини є непорушною”.

3.Видалити із статті 22 норму про те, що існуючі права і свободи людини не можуть бути скасовані, оскільки твердження, що „права і свободи не є вичерпними” означає, що вони існують незалежно від наміру законодавця. Крім того, непорушність прав і свобод (стаття 21) автоматично означає неможливість їх скасування. Внаслідок прямого зв’язку невідчужуваності, непорушності, нескасованості, невичерпаності прав і свобод доцільно об’єднати статті 21 та 22 в одну статтю.

4. Вмістити після статті, яка об’єднує статті 21 та 22, нову статтю, перша частина якої має встановити баланс конституційного законодавства про права людини і основоположні свободи і чинних в Україні міжнародних договорів в галузі прав людини і реалізує положення про те, що закріплені в Конституції права і свободи не можуть тлумачитися як порушення чи обмеження прав і свобод, визнаних міжнародними договорами. Введення першої частини диктується необхідністю імплементувати, наприклад, статтю 5 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р: „ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті”.

Друга частина цієї статті має відобразити в загальному вигляді принцип пропорційності втручання держави у здійснення прав і основоположних свобод: втручання має бути встановлене законом, відповідати тим цілям, для яких воно застосовується і бути необхідним у демократичному суспільстві.

5. Розширити зміст статті 23, яка гарантує право на розвиток: ввести передбачену статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. заборону рабства і примусової праці. Крім того, положення статті 24 про заборону дискримінації слід включити в статтю 23, оскільки саме з права на вільний розвиток повинна випливати заборона рабства та дискримінації, і воно повинне ґрунтуватися на цих тематично об’єднаних гарантіях. При цьому норму про заборону дискримінації необхідно подати відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

6. Першу частину статті 24 пропонуємо перенести до статті 25, яка гарантує конституційний статус громадян України. Після виконання пункту 5 у статті 24 залишається тільки третя частина, присвячена рівності прав чоловіка і жінки, яку пропонуємо залишити незмінною.

7. Стаття 25 у розширеному варіанті (після перенесення першої частини статті 24) стає комплексною: в ній формулюються гарантії конституційного статусу громадян України: рівність перед законом, заборона примусового позбавлення громадянства, заборона вигнання громадянина за кордон або видачі його іноземній державі тощо.

8. До статті 26, яка формулює гарантії конституційного статусу іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, пропонуємо додати положення щодо заборони колективного вислання іноземців статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод із змінами, внесеними до неї Протоколом № 11 („Колективне вислання іноземців з території України заборонено”) і щодо процедурних гарантій, які стосуються вислання іноземців, статті 1 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод:

„1. Іноземець, який законно проживає на території України, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

a.  наведення доводів проти свого вислання;

b.  перегляду своєї справи;

c.  представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

2. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив свої права, передбачені в підпунктах a, b, c пункту 1 цієї статті, коли таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку  чи ґрунтується на міркуваннях національної безпеки.”

9. Ввести до статті 27 повну і беззастережну заборону смертної кари згідно зі статтею 1 Протоколу №13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Пропонуємо також ввести до цієї статті право на придбання зброї для захисту себе і своєї родини від протиправних посягань, яке має регулюватися законом. Питання введення права на придбання зброї є дискусійним.

10. Ввести до статті 28 «право на особисту цілісність», яке закріплене п. 1 статті ІІ-3 розділу Конституції Європи. Це можна сформулювати як «право на повагу до фізичної та духовної цілісності», і воно має передувати останній частині статті 28 в чинній редакції..

11. Статтю 29 необхідно привести у відповідність із статтею 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. При цьому, враховуючи масове порушення цієї статті Конституції правоохоронними органами, доцільно розглянути введення підсилених гарантій права на свободу та особисту недоторканність: по-перше, зменшення максимального терміну, який відводиться для вирішення питання щодо запобіжного заходу, з 72 годин до 48, по-друге, введення норми щодо вручення кожному затриманому «Картки гарантій прав особи, чия свобода обмежується» із звільненням затриманого від відповідальності, якщо ця картка не була вручена. Введення цих додаткових гарантій є дискусійним питанням.

12. Додати до статті 30 норму про заборону проведення арешту, огляду і обшуку в нічний час у помешканні особи. Подібна норма міститься у законодавстві Франції та інших країн.

13. Другу частину статті 31 викласти в наступній редакції: «Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом і за умови, що вони є необхідними в демократичному суспільстві з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.»

14. Враховуючи розвиток законодавства ЄС про захист персональних даних, відповідні нормативні акти Ради Європи, пропонуємо у статті 32 замість терміну «конфіденційна інформація про особу» використати термін «персональні дані». Необхідно також привести текст статті у відповідність із формулюванням статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

15. Текст статті 33 має бути перероблений відповідно до статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який гарантує ті права і свободи, що не були свого часу передбачені Конвенцією та Протоколом № 1 до неї.

16. Текст статті 34 треба привести у відповідність до формулювання статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Крім того, пропонується додати норму статті ІІ-13 Конституції Європи, у цій статті встановлюються додаткові гарантії свободи слова в сфері науки та мистецтва. А саме: «Мистецтво та наукові дослідження є вільними від обмежень. Академічна свобода користується повагою.» Слід зауважити, що в США нормативний зміст академічної свободи визначається на нормативному рівні. В США існують судові рішення щодо свободи мистецтва і науки, які ґрунтуються на Першій поправці до Конституції США. В українському праві юридичне поняття академічної свободи досі не використовувалося. Доцільним є також використання у статті 34 Конституції України змісту другої частини статті ІІ-11 Конституції Європи, в якій гарантуються свобода та плюралізм ЗМІ.

Враховуючи важливість відкритості та прозорості влади, необхідність боротьби із корупцією, можливо, є доцільним ввести в конституційний текст окреме право фізичних і юридичних осіб на доступ до офіційної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Це питання є дискусійним.

17. Текст статті 35 необхідно привести у відповідність до статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

18. Текст статті 36 необхідно привести у відповідність до статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та статтею 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, доцільно врахувати також статтю ІІ-12 Конституції Європи. За умови врахування цих норм міжнародних договорів стаття 36 буде суттєво доповнена проголошенням права профспілок утворювати федерації та вступати до міжнародних професійних союзів, а також положенням про заборону примусу до вступу в професійні спілки, творчі спілки, партії, рухи, союзи підприємців та інші громадські організації, засновані на колективному інтересі.

19. Статті 37-38 пропонується залишити в чинній редакції.

20. Текст статті 39 необхідно привести у відповідність до статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статті 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Враховуючи відсутність відповідного закону, доцільно також прямо в конституційному тексті вказати, що пікети не вимагають завчасного повідомлення органів місцевого самоврядування.

21. Стаття 40 змін не потребує.

22. Статтю 41 необхідно привести у відповідність до тексту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Пропонуємо також у формулі «попереднє і повне відшкодування вартості примусово відчужених об’єктів» використовувати словосполучення «ринкової вартості».

23. У першій частині статті 42 пропонуємо прибрати словосполучення «яка не заборонена законом», а в першому реченні частині третій («держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності») вжити словосполучення «чесної конкуренції».

24. Право на працю, гарантоване статтею 43, пропонуємо викласти в редакції частини першої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Для цього права і надалі для інших економічних та соціальних прав пропонуємо використати формулу першої частини статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права: «держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права усіма належними способами.» Такий підхід до економічних та соціальних прав є, на нашу думку, більш реалістичний і прагматичний, ніж у чинній редакції. Права другого покоління тлумачаться в ньому як напрямки державних зусиль у відповідній сфері. Пропонуємо також запозичити у статті 43 гарантії трудових прав молоді, викладені в статті ІІ-32 Конституції Європи: «люди, яких прийнято на роботу, забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації та будь-якої роботи, що може вплинути на їхню безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток або завадити здобуттю освіти».

25. Текст статті 44 необхідно привести у відповідність до статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Положення частини другої цієї статті вимагають дати перелік органів влади, на посадових і службових осіб яких право на страйк не поширюється: органи внутрішніх справ, прокуратури, СБУ, Збройні сили. Вважаємо також доцільним розширити перелік підстав для страйку, виклавши першу частину статті 44 в наступній редакції: «Кожен має право на страйк для захисту своїх економічних, соціальних та інших інтересів». Як засвідчила Помаранчева революція, державні службовці можуть страйкувати і для захисту своїх політичних інтересів.

26. У першій частині статті 45 пропонуємо прибрати словосполучення «хто працює», тоді вона буде мати вигляд: «Кожен має право на відпочинок».

27. Текст статті 46 необхідно привести у відповідність до статті 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. При цьому розширюється коло суб’єктів права на соціальний захист: його мають не тільки громадяни України, а й також іноземці та особи без громадянства, які постійно і на законних підставах перебувають в Україні. Пропонуємо також використати статті ІІ-25 та ІІ-26 Конституції Європи. Стаття ІІ-25 гарантує право людей похилого віку на «гідне і незалежне життя, участь у соціальному та культурному житті», а в статті ІІ-26 йдеться про «право людей з фізичними вадами на заходи, призначені для забезпечення їхньої незалежності, соціальної та професійної інтеграції та участі у суспільному житті».

28. Право на житло в статті 47 пропонуємо формулювати у відповідності з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права: йдеться не про створення умов, за яких «кожен громадянин зможе побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду», а про прагнення до створення таких умов, тобто це право пропонуємо подати як соціальний стандарт на перспективу. Аналогічні зміни пропонуються до статті 49, яка захищає право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Вважаємо за необхідне додати до статті 49 норму про визначення в окремому законі мінімального обсягу безоплатних медичних послуг.

29. Статтю 48, яка гарантує право на достатній рівень життя, пропонуємо вилучити з Конституції взагалі. Формулювання статті 48 є точною цитатою статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, і тому українці і так мають це право. А присутність його в конституційному тексті є невиправданою, оскільки це право не може діяти безпосередньо і бути захищеним в суді, тобто воно не є юридичним. Конституція сама по собі не може забезпечити достойний рівень життя.

30. Стаття 50, на нашу думку, змін не потребує.

31. Першу частину статті 51 пропонуємо залишити незмінною, другу частину – прибрати, а в третій частині вказати, що сім’я, дитинство, материнство та батьківство захищаються не державою, а законом.

32. В статті 52 пропонуємо використати частини першу і третю статті ІІ-24 Конституції Європи. У частині першій ідеться про право дитини «постійно підтримувати особисті взаємини з батьками», у третій – про право дитини «висловлювати свої погляди вільно». Це буде зобов’язувати батьків брати до уваги погляди дитини на питання, які її безпосередньо стосуються.

33. У першій частині статті 53 пропонуємо прибрати слово «повну», тобто передбачати обов’язковою не повну середню освіту, а просто середню освіту. Отже, повна середня освіта не буде примусовою, що краще відповідає сьогоднішнім реаліям. Така редакція статті дозволить отримати безкоштовну повну середню освіту, але позбавляє юридичного примусу до цього. В усьому іншому статтю 53 слід викласти у відповідності до частини першої статті 2 та частини першої статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.

34. У статті 54 необхідно включити в коло суб’єктів свободи творчості, захисту інтелектуальної власності, авторських прав не тільки громадян, а всіх, тобто замінити «кожний громадянин» на «кожен». До третьої частини пропонуємо додати речення «Академічна свобода гарантується».

35. Першу частину статті 55 слід викласти у термінології Конвенції: «права людини і основоположні свободи захищаються судом». Друга, третя, четверта і п’ята частини цієї статті змін не потребують.

36. Після статті 55 пропонуємо внести статтю про право на справедливий суд, відтворивши формулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (при цьому поглинається зміст статті 62, яка гарантує деякі аспекти цього права і яку можна буде прибрати):

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення[1] має щонайменше такі права:

1)  бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

2)  мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3)  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4)  допитувати свідків обвинувачення або щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5)  якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.»

37. Статті 56-61, 63, 64 на нашу думку, змін не потребують.

38. Із статті 65 пропонуємо прибрати вимогу шанування державних символів. На нашу думку, ця вимога в підтексті має тоталітарне навантаження і фактично ставить державний суверенітет вище народного.

39. Статтю 66 пропонуємо викласти в наступній редакції: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природним і культурним надбанням.»

40.Другу частину статті 67 пропонуємо прибрати, оскільки вона містить в собі зайві процесуальні елементи: багато громадян України не подають декларацій про свої доходи, тому що останні обраховуються автоматично.

41. Стаття 68 змін не потребує.

 

Пропозиції щодо зміни третього розділу Конституції України

 

Ми пропонуємо наступні зміни до розділу ІІІ Конституції «Вибори. Референдум»

1.  У положенні статті 69 „Народне волевиявлення здійснюється через вибори” пропонуємо вказати „вільні і регулярні вибори”.

2. Статтю 70 пропонуємо залишити без змін.

3. У статті 71 пропонуємо конкретизувати поняття вільних виборів і вмістити гарантію волевиявлення, вільного від політичного, адміністративного або іншого тиску, примусу чи залякування, а також зазначити, що процедура виборів і референдуму регулюється законом. Варто ввести також положення про право на відмову від участі у виборах і референдумах.

4. У статті 72 пропонуємо внести положення про оплату референдуму за народною ініціативою за рахунок добровільних внесків громадян.

5. У статті 73 пропонуємо розширити перелік питань, які вирішуються виключно  всеукраїнським референдумом, додавши затвердження Конституції України і внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Для захисту результатів референдуму пропонуємо додати заборону скасування існуючим складом Верховної Ради України рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом.

6. У статті 74 пропонуємо розширити перелік питань, які забороняється виносити на референдум, додавши заборону референдуму стосовно здійснення особистих призначень на посаду та стосовно питань, віднесених до компетенції судової гілки влади. Необхідно також заборонити проведення референдуму в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також під час здійснення процедури імпічменту Президента України.

 

Введення нового розділу «Громадянське суспільство»

 

Україна є однією з країн, які найбільше постраждали від тоталітаризму. Сьогодні Українська держава є посттоталітарною. Помаранчева революція  2004 року ще раз довела, що свобода для великої кількості українців є найвищою цінністю, недарма і в українському гімні є рядок «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Помаранчева революція стала символічним прощанням країни з посткомунізмом, прийняття нової Конституції має стати реальним прощанням з ним. Щоб не вдатися до тоталітаризму знову, суспільство мусить створити відповідні гарантії і профілактичні засоби. Саме це і має на меті новий розділ, що пропонується. Він має містити реалізацію наступних положень.

Громадянське суспільство – це самосвідома, самоврядна, структурована ланка Українського народу. Його діяльність ґрунтується на засадах свободи, плюралізму, толерантності та невтручання з боку держави. Останнє забезпечується, зокрема, забороною контролю держави за діяльністю партій та інших об’єднань громадян за винятком додержання ними вимог Конституції та законів.

Правові засади підприємництва мають бути встановлені законом й не можуть обмежуватися підзаконними нормативно-правовими актами. Державним органам, органам місцевого самоврядування, їх посадовим та службовим особам має бути заборонено самочинно втручатися в сферу здійснення приватних ініціатив. Втручання держави в якості арбітра в сферу науки, культури і мистецтва є неприпустимим. У цій царині не може визнаватися остаточною будь-яка державна експертиза.

Політичні, релігійні, мистецькі та інші світоглядні інтереси чи уподобання людини не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку держави.

Має бути заборонена державна монополія на засоби комунікації та масової інформації.

Має бути гарантований громадський контроль за діяльністю державних органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, для чого можуть створюватися будь-які організації і асоціації громадян. Незаконна діяльність держави та її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб не може бути предметом державної або іншої захищеної законом таємниці. Приватні особи не можуть підлягати відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться в розпорядженні державних органів та органів місцевого самоврядування. Відомості про публічних осіб, які висуваються, обираються чи є обраними на державну або іншу публічну посаду, вважаються суспільно значущими.

 

Введення нового розділу «Екологічна безпека»

 

Екологічна безпека України є питанням стратегічного значення. Водночас дотримання екологічних стандартів є типовою вимогою Європейського Союзу до своїх дійсних та потенційних членів. Тому вважаємо за доцільне ввести окремий розділ, присвячений екологічним правам і запозичити деякі норми міжнародної Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 р. (ратифікована Законом України № 832-XIV (832-14) від 6 липня 1999 р.).

У цьому розділі пропонуємо закріпити право кожного на життя в сприятливому для здоров’я та добробуту довкіллі і як обов’язок держави – забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу.

На нашу думку, доцільно вмістити положення про те, що громадяни мають бути поінформовані про можливість брати участь в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля. Їм гарантується право вільного доступу до механізмів прийняття цих рішень і можливість знати, як ними користуватися. Кожному гарантується вільний доступ до національного законодавства та міжнародних договорів України з питань захисту чистоти довкілля.

Необхідно ввести також положення про право на відшкодування збитків, спричинених екологічним забрудненням штучного походження, і гарантію судового провадження з метою відшкодування спричиненої шкоди.

Екологічні стандарти в Україні мають затверджуватися законом. Жодна широкомасштабна господарська ініціатива не повинна набирати чинності без попереднього позитивного висновку незалежної екологічної експертизи. В екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо сторона, яка на ній наполягає, має власні джерела її фінансування. Якщо незалежна екологічна експертиза об’єктів засвідчила стан небезпечного для життя і здоров’я людей забруднення, вона має бути оплачена коштом власників цих об’єктів, якщо вони недержавні, і коштом держави, якщо ці об’єкти державні.

 

Євген Захаров, Харківська правозахисна група



[1] Термін кримінальне правопорушення вжито з огляду на реальну можливість його застосування в Україні вже ближчим часом. Даний термін відповідає формулюванню статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори