MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Нам без призраков

І свої привиди непотрібні

02.04.2008   
Галя Койнаш
Після майже 60 років запеклої інформаційної війни, коли правду постійно приносили в жертву ідеології, так хочеться, аби ми нарешті зняли всі захисні окуляри, які позволяють бачити тільки частку картини

До цих міркувань мене примусило інтерв’ю з істориком Володимиром В’ятровичем http://unian.net/ukr/news/news-242913.html

Нещодавно в Kyiv Post опублікували мою статтю про Романа Шухевича, батальйон «Нахтігаль» й спроби переписувати історію.  Стаття спиралася на роботу того самого історика та публікації СБУ. Разом з нею поставили точку зору редактора під назвою «Довіряйте українським історикам». Як відомо, довіра є достатньо дивна, часто невловима річ, але стосовно істориків, критерії, здається, не так складно сформулювати. По-перше, він повинен бути готов змінити свої погляди під впливом виявлених фактів. По-друге, відкритість інформації про події для нього має бути важливіша ніж прихильність до своєї звиклої інтерпретації цих події.

Стурбованість викликають дві речі в даному інтерв’ю: це недоведене твердження, що всі «звинувачення» відкинуті, та й дедалі більша роль ідеології, яка, на моє переконання, може поставити під загрозу історичну об’єктивність.

Чи зняті всі звинувачення? Боюсь, що ні. Історик блискуче викрив радянську кампанію з перекручування події у Львові влітку 1941 року. Але його аргументи відносно звинувачень в акціях проти партизан у Білорусі потребують доказів і уточнення, а на запитання про поляків він узагалі не відповів.  Щодо поїздки в Ізраїль – створюється сумнівне враження, що в Яд Вашем визнали: про Шухевича у них жодних матеріалів немає. Те, що «досьє», як виявилось, взагалі немає, наводить на певні думки щодо достовірності будь-яких подібних висловлювань Тим не менш, може краще не одразу відкидати такі звинувачення, а ретельно, і по можливості спільно, їх розслідувати.

Роль ідеології відчувається в інтерв’ю, і часами підточує впевненість в історичній об’єктивності В’ятровича. Більш того, деякі його висловлювання відверто дивують. Наприклад:  «СРСР, Англія, Франція співпрацювали з фашистською Німеччиною, то чому українцям не можна?»

Скажу відразу, що аргумент – якщо А та Б порушують закон, то й мені теж можна – вважаю, м’яко кажучи, не переконливим. Але насторожує ще й історична неточність. Адже Англія ніколи не співпрацювала з фашистською Німеччиною. Схоже, п. В’ятрович має на увазі Мюнхенську угоду 1938 року, коли Англія й Франція фактично зрадили Чехословаччину, намагаючись запобігти війні. Якщо історик уважає це співпрацею, чи він скаже, що США та їх союзники співпрацювали із СРСР, коли не вдавалися до воєнних дій у 1956, в 1968 або в 1979 роках?

Цей дивний аргумент іноді межує з абсурдом.  Цитую: «Навіть якщо Шухевич і співпрацював з Абвером з 1939 року, як пишуть у Росії, то що тут крамольного? Керівництво СРСР тоді активно співпрацювало з Вермахтом, то чому Шухевич не міг співпрацювати з Абвером?»

Перепрошую, але хто же не кається в злочинній змові Сталіна з Гітлером?

Не менше занепокоєння викликає інше місце, де слова історика можуть справити неправильне враження. «Навіть Черчілль пішов на компроміс із одним злом, аби побороти друге. І вже 1946 року він зрозумів, що вони, знищивши одного монстра, утвердили іншого». Якщо читати історичні документи, ясно, що в Черчілля від самого початку було дуже мало ілюзій щодо співпраці із Сталіним. Однак не маємо жодних підстав уважати, що він шкодував, що західні країни не воювали водночас з обома тоталітарними режимами.

Дуже багато заперечливого написано про Шухевича, і в новому інтерв’ю з п. В’ятровичем, я сподівалася поповнити свої знання. Очікування не справдилися, головне через явний пріоритет ідеології.  Приміром: «Сторічний ювілей треба було святкувати. Шухевич – одна з ключових осіб двадцятого століття. В інших країнах таких героїв було сотні, і саме вони є орієнтирами для нації. Українці мають право називати героями тих, хто воював за свободу своєї країни».

Ну, святкували в минулому році ще один ювілей - від дня народження Петра Григоренка. Подібних героїв в цьому світі не так багато, і можна тільки жалкувати, що не змогли цього зрозуміти.

Турбує й інше. Історик використовує досить типовий прийом: адже хто буде заперечувати, що треба шанувати тих, хто воював за свободу своєї країни? Багато наших батьків і дідів це робили. Але, перепрошую, не всі воювали в німецькій армії. 

Не хочу й не буду засуджувати ані Шухевича, ані солдат «Нахтігалю». Якщо, звичайно, не доведуть, що вони брали участь у погромах або інших злочинах проти мірного населення. До сих пір жодних доказів не було.

В. В’ятрович також стверджує, що «Після цього Шухевич під час окупації України Німеччиною (у 1943–1944 роки) очолював УПА, головним фронтом якої була збройна боротьба проти німців.  Є тисячі документів, які це підтверджують».  Які ще були фронти, та чому історик про них не говорить?

Адже це має значення. Він говорить про інформаційну війну, і згадує «російську сторону» та «проросійські сили». Хотілось би, аби він пояснив, про кого чи що йдеться.  Якщо він має на увазі радянську брехню про участь у погромах у Львові, або Залізний хрест, то це одна справа. Але важко не думати, що мова йде про більше, і що на його погляд, тільки  «проросійські сили» не готові визнати Шухевича героєм.

Чи не задалеко історик відійшов від історичного аналізу? Він, безсумнівно, має право на свою думку, але думкою воно й залишиться. І небажання визнати, що не всі люди, які не розуміють вибір Шухевича та його бійців, як у Нахтігалі, так й в УПА, перебувають під впливом «проросійських сил», більше скидається на ідеологію, аніж на пошук правди.

Багато чуємо про інформаційну війну. Аби мати шанс вийти переможцем в ній, без жодного сумніву треба знати, з ким воюєш, й яку зброю має противник. Але треба ще й вирішити, які засоби та зброю виправдано застосовувати, аби перемогти. Чи виправдано говорити неправду або перекручувати історію, оскільки противник робить то само?  Правил без винятків немає, адже бувають ситуації, коли інший вибір неможливий.

  У нашому випадку, після майже 60 років запеклої інформаційної війни, коли правду постійно приносили в жертву ідеології, так хочеться, аби ми нарешті зняли всі захисні окуляри, які позволяють бачити тільки частку картини. Вони ж прирікають нас на рефлекторні реакції на будь-які погляди, які не вписуються в наші ідеологічні схеми.

  Чи мають історики свою роль в цій інформаційній війні? Безумовно, й немалу:  найефективніша наша зброя – це повна правда.

 Поділитися