пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200808
04.04.2008

Про «національні образи минулого» (Звернення Міжнародного Товариства «Меморіал»)

   

ХХ століття залишило глибокі та незагойні рани в пам’яті практично всіх народів Східної і Центральної Європи. Революції, перевороти, дві світові війни, нацистська окупація Європи, катастрофа, незбагненна для людського розуму, – Голокост. Безліч локальних воєн і конфліктів, значна частина яких мала виразне національне забарвлення: Прибалтика, Польща, Західна Україна, Балкани. Круговерть розмаїтих диктатур, кожна з яких безцеремонно відбирала у людей громадянську та політичну свободу, натомість нав’язувала їм уніфіковані, обов’язкові для всіх системи вартостей. Ланцюг здобутків, утрат і нових здобутків народами національної незалежності, усвідомлюваної здебільшого в межах етнічної самосвідомості, – і щоразу ті чи інші спільноти відчували себе ображеними та приниженими.

Це – наша спільна історія. Але кожен народ пам’ятає і відчуває цю історію по-своєму. Національна пам’ять по-своєму переробляє і обмірковує спільний досвід. І тому в кожного народу – своє ХХ століття.

 

* * *

 

Звісно, будь-який «колективний образ минулого» – категорія умовна й абстрактна. Але ця абстракція втілюється в цілком конкретних речах: у публічних політичних і етичних оцінках історичних подій, в культурному житті, в змісті освіти, в державній політиці, в міжнаціональних і міждержавних стосунках.

Гіркота давніх взаємних образ може довго отруювати стосунки між народами – якщо тільки у них не знаходяться лідери, подібні до Вацлава Гавела, який, ставши президентом Чехословаччини, знайшов у собі мужність (всупереч тодішнім настроям більшості своїх співгромадян!) публічно вибачитися перед вигнаними після війни з Судетської області німцями та їхніми нащадками. Подібні символічні жести цілком здатні якщо не поставити крапку у взаємних претензіях народів один до одного, то помітно понизити їх напруження. На жаль, люди такого етичного масштабу, як Гавел, рідко стають національними лідерами.

Ми свідомі того, що не існує такого судді, який міг би винести минулому незалежний і безсторонній присуд. Майже в кожному з багатообразних образів минулого, породжених національною пам’яттю, можна розгледіти і прагнення людей виправдати власний народ, і фрагмент історичної істини, понад усе виразний саме для цього народу і менш помітний для його сусідів. Відмінність історичних оцінок – це реальність, яку безглуздо і шкідливо затушовувати. З нею мало просто рахуватися, її треба спробувати зрозуміти.

Сьогодні суперечки на історичні теми виникають не так навколо фактів, як навколо різних інтерпретацій цих фактів. Добросовісне осмислення тієї чи іншої події, явища або процесу вимагає насамперед розгляду його в конкретному історичному контексті. Проте часто сам вибір цього контексту породжує важко сумісні оцінки.

Так, в контексті насильницького відторгнення Вільнюса і Віленського краю від Литовської держави в 1920 і подальшої анексії їх Польщею, повернення цих територій до складу Литви восени 1939 виглядає актом відновлення справедливості. Але зовсім по-іншому виглядає та ж подія в контексті пакту Молотова-Ріббентропа і секретних протоколів до нього, загибелі Польської держави під подвійним ударом із Заходу і Сходу та інших реалій перших тижнів Другої світової війни. Подібна множинність оцінок закладена в цілій низці територіальних переділів, «відторгнень» і «возз’єднань» тих років.

Що таке день 17 вересня 1939 року для польського народу? Це день національної трагедії, коли країна, яка з останніх сил чинила опір гітлерівській агресії, зазнала раптового і нічим не спровокованого вторгнення зі Сходу. Це історичний факт, і жодні посилання на несправедливість довоєнних меж чи на потребу забезпечити Радянському Союзу західні рубежі оборони не можуть зняти зі сталінського керівництва відповідальності за співучасть в гітлерівській агресії проти Польщі.

Але для значної частини українського народу цей день має ще й особливий, додатковий сенс – це день возз’єднання українських земель в єдине ціле, бодай у рамках СРСР.

Мають право українці на особливе ставлення до цих подій, інакше, ніж у поляків? Так, мають. Але при цьому і поляки, і українці мають право сподіватися на взаєморозуміння і пошану до відмінностей їх пам’ятей.

Як слід сприймати події 1944 року, коли Радянська Армія вигнала німців із Литви, Естонії та більшої частини Латвії? Як звільнення Прибалтики від гітлерівців? Як важливий етап на шляху до остаточної Перемоги над нацизмом? Безумовно; і саме так сприймають ці події в світі. У Росії це сприйняття особливе гостре, воно увійшло до основ національної самосвідомості.

Але для естонців, латишів і литовців військові перемоги Радянської Армії означали ще й повернення їхніх країн до складу СРСР – держави, яка в 1940 позбавила їх національної незалежності, повернення режиму, який за 11 місяців, від липня 1940 до червня 1941 встиг відзначитися численними арештами і вироками за політичними звинуваченнями, депортацією десятків тисяч осіб до Сибіру й Казахстану, позасудовими стратами ув’язнених у перші дні війни. А в найближчому майбутньому, яке остаточно визначилося восени 1944, їх чекали насильницька колективізація, нові арешти і нові масові депортації.

Чи мають громадяни Росії та інших країн, які входили до складу СРСР, право пишатися військовими успіхами Радянської Армії в 1944 році? Поза всяким сумнівом: це право сплачене кров’ю сотень тисяч загиблих солдатів. Але, аніскільки не поступаючись цією законною гордістю, вони повинні знати і розуміти, що, окрім звільнення від нацизму, принесли ці успіхи народам Балтії. Ті ж, у свою чергу, пам’ятаючи про свою трагічну історію, повинні пам’ятати і розуміти, що означає для Росії – та й для всього людства – пам’ять про велику боротьбу народів із нацизмом.

У Тбілісі та Києві нещодавно відкриті «музеї радянської окупації». Це викликало у більшості російських громадян подив або роздратування: У Росії лише фахівці-історики знають про існування незалежної Грузинської Демократичної Республіки в 1918-1921 рр. і про спроби створення в 1918-1920 незалежної Української Народної Республіки, а також про роль Червоної Армії в їх ліквідації. Але в самих цих країнах пам’ять про їх незалежне державне існування в ХХ столітті, хай історично коротке, ніколи повністю не зникала. Цілком природно, що зараз там виникає прагнення до переосмислення подій 1920 і 1921 років.

Можна не погоджуватися з деякими висновками, які при цьому робляться. Можна полемізувати з тими істориками і юристами, які зводять нинішню українську або грузинську державність до подій 1918 року. Можна рішуче сперечатися з тими, хто схильний розглядати всю історію цих країн від кінця Громадянської війни до 1991 року як період «окупації». Але суспільство в Росії – країні, на яку багато хто звично покладає провину за все, вчинене комуністичним режимом, – мусить знати про існування дискусій про минуле, які тривають у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій треба з розумінням, а не збувати їх газетними фейлетонами і карикатурами.

Водночас хотілося б, щоб українська і грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність в Росії автоматичної згоди з дошкульними епітетами, які іноді вживають у Грузії чи Україні щодо деяких ключових епізодів цієї нашої спільної історії, не обов’язково свідчить про «великодержавний шовінізм» і «неподолані стереотипи імперської свідомості».

Те ж саме стосується оцінок збройного партизанського опору комуністичному режиму в післявоєнні роки на Західній Україні, в Литві, Латвії, Естонії, Польщі. Пам’ять про повстанські рухи, як правило, складна і драматична; вона не може не породжувати безліч вкрай різних оцінок. Аж до найбільш крайніх: хтось схильний до безоглядної героїзації «борців за свободу», комусь болісно важко розлучитися із звичними уявленнями про «бандитів». І для будь-якої точки зору без зусиль знаходяться обґрунтування. Диспутанти не в змозі переконати один одного (навіть у тих випадках, коли суперечка триває усередині однієї країни). Коли ж до запеклої суперечки домішуються національно-державні амбіції та політичні пристрасті, навряд чи можна сподіватися досягнення зважених і взаємоприйнятних оцінок. Але перейти від суперечки і взаємних образ до цивілізованого обміну думками – можна і треба.

Перелік прикладів, коли пам’ять одного народу вступає в конфлікт із пам’яттю іншого народу, можна продовжувати і далі. У цих суперечностях немає абсолютно нічого поганого, навпаки: якщо ставитися до них із належним розумінням, вони лише збагачують історичну свідомість кожного народу, роблять наші уявлення про минуле більш об’ємним.

 

* * *

 

У тій галузі історії, якою займається Товариство «Меморіал», – в історії радянського державного терору – ця різниця в оцінках і розумінні виявилася не менш болісною, ніж в інших галузях. Трагедії минулого, неусвідомлені й неосмислені, або осмислені лицемірно й поверхово, стають основою для нових історико-політичних міфів, впливають на національні менталітети, спотворюють їх, зіштовхують між собою країни і народи.

Майже у всіх країнах колишнього «соціалістичного табору» процвітають нині ті форми історико-політичної рефлексії, які дозволяють представити «свої» страждання винятково як результат «чужої» злої волі. Диктатуру й терор позиціонують насамперед як спрямовані проти нації, а тих, хто їх чинив – як «чужинців» або чужинських маріонеток. Та обставина, що комуністичні режими в цих країнах упродовж багатьох років спиралися не тільки на радянські багнети, але й на певні внутрішні ресурси – поступово зникає з національної пам’яті.

При цьому до краю загострюються історико-правові оцінки того, що відбувалося: наприклад, розхожою монетою в політичному лексиконі цілої низки посткомуністичних країн стало слово «геноцид». Ми усвідомлюємо те, що подібні крайні оцінки нерідко містять у собі частину історичної правди. Але ми вважаємо, що часткова правда завжди небезпечна – насамперед для тих, хто готовий прийняти її за історичну істину у всій її повноті.

Культивування образу власного народу як «жертви», зведення рівня людських втрат до рангу національного надбання органічно пов’язані з відчуженням відповідальності, з персоніфікацією образу «ката» в сусіді. Це – природний результат рефлекторної потреби людей зняти з себе непідйомний вантаж громадянської відповідальності за минуле. Але зняття з себе будь-якої відповідальності та покладання її на сусіда – не краща основа не тільки для взаємного розуміння народами один одного, але й для власного національного відродження.

Для Росії історія Радянського Союзу, який розвалився, невіддільна від її власної історії – така самосвідомість більшості її громадян. Почасти тому, а почасти з тієї причини, що Росія оголосила себе правонаступником СРСР, для низки сусідніх народів вона є зручним об’єктом, на який можна покласти історичну відповідальність, – вистачить однозначно ототожнити сьогоднішню Росію із сталінським СРСР і вказати на неї як на джерело своїх національних трагедій.

Росія, зі свого боку, знайшла особливий спосіб полегшення ноші, покладеної історією на народи, які пережили тоталітаризм. Замість добросовісних спроб осмислення історії ХХ століття у всій її повноті й трагізмі, замість серйозної загальнонаціональної дискусії про радянське минуле, тут відроджується, з невеликими змінами, радянський державно-патріотичний міф – міф про вітчизняну історію як про низку славних героїчних звершень. У цьому міфі, за великим рахунком, взагалі немає місця ні провині, ні відповідальності, ні усвідомленню самого факту трагедії. Яка ж може бути громадянська відповідальність за героїзм і самопожертву? Відтак багато російських громадян просто не в змозі осмислити не лише міру історичної відповідальності Радянського Союзу перед сусідніми з сучасною Росією країнами, але й масштаби катастрофи, яка спіткала саму Росію. Відмова від пам’яті, підміна її образом лубкової імперії, де «від молдаванина до фіна / на всіх язиках все мовчить, // бо благоденствує», представляє для Росії не меншу суспільну небезпеку, аніж культивування національних образ – для її сусідів.

 

* * *

 

Повторимо ще раз: самі по собі національні відмінності в інтерпретації важливих історичних подій – природні й неминучі. Треба всього лиш виразно розуміти, як ставитися до цих відмінностей.

Звісно, не слід відмовлятися від власного розуміння історії на догоду одній лише «політкоректності»; але нав’язувати сусідам власну правду теж не слід.

Безглуздо ігнорувати «чужу» пам’ять, вдавати, що її не існує зовсім; безглуздо заперечувати її обґрунтованість, огульно оголошуючи помилковими ті факти й тлумачення, які за нею стоять.

Не слід перетворювати страждання і нещастя власного народу на рід етичної переваги над іншими народами, які нібито (чи насправді) не так сильно постраждали, використовувати ці страждання як політичний капітал, конвертувати їх у списки претензій до сусідніх країн і народів.

У жодному разі не слід намагатися експлуатувати суперечності в «національних образах минулого», перетворювати особливості національної пам’яті в привід для міжнаціональної ворожнечі та міждержавних конфліктів.

За будь-якого історичного бачення – сьогодні непродуктивно і небезпечно ділити народи на «жертви» і «катів», оцінювати минуле в категоріях «історичної провини» одних перед іншими.

Річ навіть не лише в тому, що сучасне правове мислення заперечує концепцію колективної, а тим більше, спадкової провини за злочин. (Ми не торкаємося тут проблем, пов’язаних із юридичною відповідальністю держав перед своїми і чужими громадянами). Ми переконані: для серйозного усвідомлення минулого, для пошуку виходу з безвиході історичних суперечностей головне – не пошук винних, а громадянська відповідальність, яку добровільно бере на себе кожна людина, яка відчуває себе членом якоїсь спільноти, що історично склалася, за діяння, вчинені від імені цієї спільноти. Якщо народ об’єднаний не тільки одномоментним громадянським і політичним буттям, але й спільним минулим і сподіванням на спільне майбутнє – то категорія громадянської відповідальності природним чином поширюється і на національну історію. Саме громадянська відповідальність за власну історію, а не великі досягнення і великі катастрофи як такі, роблять народ повноцінною нацією – суспільством співгромадян.

Ця відповідальність – не та робота, яку можна зробити один раз і назавжди. Кожен народ повинен знову і знову звертатися до свого минулого, повинен знову і знову, в кожному новому поколінні, осмислювати і переосмислювати його, не відвертаючись від гірких і страшних його сторінок, повинен розвивати власне прочитання історії – і виразно розуміти при цьому, що інші мають право на інше, своє власне її прочитання. Ба більше, кожен народ повинен прагнути побачити і зрозуміти образи минулого, які склалися в його сусідів, зрозуміти ту історичну реальність, яка стоїть за цими образами. Не прийняти, а саме зрозуміти; не замінити власну правду історії чужою правдою, а доповнити і збагатити нею своє бачення минулого.

На жаль, на наших очах історія стає інструментом для досягнення одномоментних політичних цілей, палицею в руках людей, яким, по суті, немає діла ні до національної пам’яті інших народів, ні до трагедій, пережитих їх власними народами, ні до минулого взагалі. Події, які трапилися нещодавно навколо пам’ятника радянським солдатам в Таллінні, виразно демонструють дефіцит громадянської відповідальності у політиків і в Естонії, і в Росії. Історія з пам’ятником – яскрава ілюстрація того, які наслідки можуть спричинити відмінності в національних образах минулого, якщо суперечка про історію набуває постаті «конфлікту пам’ятей».

Звісно, завжди знайдуться люди, які захочуть підігріти цей конфлікт, щоб здобути від нього політичні дивіденди – на шкоду своєму власному народу, на шкоду іншим народам, на шкоду всім нормальним людям. Але і суспільство не може зняти з себе відповідальність за подібний розвиток подій, бо конфлікт стає можливим там, де відсутній доброзичливий і зацікавлений діалог.

Що може протиставити суспільство застарілим забобонам, взаємній нетерпимості, корисливості й обмеженості політиків?

Ми вважаємо, що єдиний спосіб подолати наростаючу відчуженість між народами – це вільний, неупереджений і цивілізований обмін думками щодо всіх питань нашої спільної історії, які породжують розбіжності. Мету цього обміну думками ми вбачаємо не в тому, щоб повністю зняти суперечності в поглядах, а всього лиш у тому, щоб більше дізнатися і спробувати зрозуміти точки зору один одного. Якщо при цьому ми прийдемо до спільної думки щодо якоїсь болючої проблеми, пов’язаної з нашим минулим, – чудово. Якщо не прийдемо – нічого страшного: кожен із нас залишиться при своєму розумінні, але ми навчимося бачити і розуміти також і образи минулого, які існують у свідомості наших сусідів. Єдиними умовами діалогу повинні стати загальна готовність учасників поважати іншу точку зору, якою б «неправильною» вона не здалася комусь на перший погляд, щирий інтерес до цієї точки зору і щире бажання зрозуміти її.

Для цього діалогу необхідно створити відповідний механізм, свого роду дискусійний майданчик.

 

* * *

 

Товариство «Меморіал» пропонує всім, хто зацікавлений в змістовній і доброзичливій дискусії на теми, пов’язані із спільним історичним минулим, взяти участь у створенні такого майданчика – Міжнародного історичного форуму. Цей Форум бачиться нам як вільна асоціація громадських організацій, дослідницьких центрів, культурно-просвітницьких установ тощо, усередині якої постійно триває обмін думками навколо конфліктних історичних подій ХХ століття, пов’язаних із нашим регіоном.

Само собою зрозуміло, Форум не може бути закритий і для окремих дослідників, публіцистів й інших зацікавлених людей. І, звичайно, ми хотіли б, щоб на ньому були представлені як «панівні» в тому чи іншому суспільстві історичні переконання, так і «дисидентські» точки зору – за винятком тих інтерпретацій, які засновані на відверто людиноненависницьких, фашистських і расистських системах вартостей.

Стан національної пам’яті в країнах Центральної і Східної Європи цікавий і важливий насамперед для народів цього регіону, але не тільки для них. Так звана «стара Європа» сьогодні приростає Європою новою. Майже всі держави регіону увійшли або прагнуть увійти до загальноєвропейських структур. Разом із ними в європейську культуру, в спільну європейську пам’ять входять наші історичні проблеми, травми і комплекси. Досвід посткомуністичних країн (включаючи не тільки «географічну Європу», але й Казахстан, і держави Кавказу та Центральної Азії) стає викликом для всіх європейців: з ним необхідно працювати, його належить зрозуміти. Наш майбутній діалог – це лише частина загальноєвропейського, а, за великим рахунком, загальнолюдського діалогу про минуле. Крім того, освоюючи та осмислюючи власне ХХ століття, багато народів – і в Західній Європі, і в Латинській Америці, і в інших регіонах світу – зіштовхувалися з проблемами, схожими на ті, які стоять сьогодні перед нами, і було б дуже важливо знати, як ці проблеми у них вирішувалися і вирішуються. Тому ми сподіваємося, що тематика і склад учасників Форуму не будуть жорстко обмежені одним лиш нашим регіоном.

Конкретні форми організації діалогу – спеціальний Інтернет-сайт, серії «очних» двосторонніх і багатосторонніх тематичних конференцій, в яких зможуть взяти участь не тільки історики-фахівці (які й без того так чи інакше обмінюються думками усередині академічного співтовариства), але і юристи, соціологи, журналісти, активісти громадських організацій тощо, – ми пропонуємо виробити спільно всім тим, хто підтримує нашу ідею і ладний брати участь в її втіленні. Те ж саме стосується різних «продуктів діяльності» Форуму, аж до спільних періодичних видань і спільної розробки навчальних посібників для середньої школи, за допомогою яких молодь кожної з наших країн могла б ознайомитися з «національними образами минулого», поширеними серед сусідніх країн і народів.

Історичний Форум, створити який ми пропонуємо, буде, поза сумнівом, сприяти розвитку взаєморозуміння між його учасниками – особами та організаціями, які представляють різні країни та різні традиції осмислення минулого. Але ми сподіваємося, що він стане також одним із шляхів до взаєморозуміння між нашими країнами і народами.

Ми зобов’язані спробувати зробити так, щоб наші спільні трагічні спогади зближували, а не роз’єднували народи. І у нас є шанс цього добитися, якщо ми погодимося працювати над минулим разом, а не порізно.

Березень 2008

Адреса Міжнародного історичного форуму: ihf@memo.ru

Переклав українською Андрій Павлишин

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори