пошук  
версія для друку
07.04.2008 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Для тих, хто у бронепотязі

   

«Та пішли ви....»

Ніколай Азаров

Держава ще більше забарикадувалася. Напевно, таки «дістали» її набридливі та прискіпливі громадяни, котрі нахабно несуть і несуть до адміністративних судів позови щодо протиправности нормативно-правових актів різнокаліберних державних органів, вважаючи їх (взагалі-то акти, але можливо іноді і власне органи) протиправними, себто такими, що порушують права, свободи, інтереси українців.

І добре б їх, тих нахаб, послати відверто, як заповідав відомий геологомитар та капустознавець, адже, як висловлювався ще відоміший проффесор, «мєшают жить», але є халепа – прийнята 1996 року Конституція України, у частині другій статті 55 якої, записано: «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Так-так,-так, як каже кулемет, наприкінці – саме крапка. З чого, як не крути, випливає, що:

а) це право має «кожен», тобто без умов і обмежень,

б) це право «гарантується», тобто забезпечується державою, незалежно ні від чого,

в) стосується будь-яких, без обмежень, рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Інакше кажучи, приймаючи в пам’ятну «конституційну ніч» Основний закон, тодішні депутати заклали (навмисно чи випадково, радше друге) до його тексту потужний інструмент громадянського контролю і впливу на діяльність держави – «кожен має право оскаржити все». Це, до речі, перебуває у повній гармонії зі змістом основоположних статтей 1, 3, 5, 19 Конституції.

Щоправда, ймовірно своєчасно отямившись, нардепи частково виправилися вже тоді, віднесши до ексклюзивної компетенції Конституційного Суду України питання про відповідність Конституції правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів.

Але проблему на державну голову (чи що там у неї) було створено. І деякі особливо нахабні українці, вчергове убачивши в офіційних базах чергове нормативне неподобство, що жодним боком не лізе ні в які ворота, ні в конституційну та законну процедуру, ні в рамки конституційних прав і свобод громадян, атакували Її Постсовкову Величність Владу через суди. Суди, звісно, непохитно стояли як епічні герої, як триста спартанців, але ж сам факт несанкціонованої громадянської дії, це ж суцільний ґвалт у принципі! Посягання на засадничо-канонічне візантійсько-комуністичне «що хочу те й ворочу». А значить, загроза найсвятішому – «стабільности» (у такому ж кондовому розумінні корпоративного комфорту владної верхівки). Жах, коротше.

«Партія сказала «надо», комсомол ответил «есть». Комсюківську роль падіння в ожеледицю на амбразуру виконав Вищий адміністративний суд України, явивши світу 6-го березня цього року постанову №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» (даруйте за кількість «адміністративного» – не я писав). Видано воно, ясна справа, не просто так, а лише «з метою забезпечення однакового та правильного застосування і роз’яснення окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України».

І от серед усякого іншого знаходимо: «судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи – суб’єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (тут у тексті норми Кодексу стоїть крапка – О.С.). Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб’єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта....Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили)».

Що поганого, запитаєте? Кілька речей.

По-перше, ВАС замість обумовленого ст.55 Конституції розуміння норми частини другої ст.171 КАС як такої, де йдеться у т.ч. про навіть потенційну можливість для особи-позивача стати суб’єктом «правовідносин, у яких буде застосовано цей акт», покладає на позивача додатковий обов’язок – у суді довести, що на момент подання позову така особа вже є суб’єктом цих відносин.

По-друге, навіть якщо вже так, то ВАС чомусь «забув» пояснити, що окрім правовідносин «відносних», де чітко визначаються правомочні та зобов’язані сторони, за теорією права існують ще правовідносини абсолютні, для яких визначається лише одна сторона – носій права, зобов’язаними стосовно якої є «всяк і кожен». До таких правовідносин відносяться пов’язані з авторськими та винахідницькими правами і (увага, головне!) відносини власности. Навряд чи у державі, де «малий та середній» власник почувається, скажімо так, не надто затишна, можна казати, що це – дрібниця, чи не так?

По-третє, можливо хтось здивується, але повноваження будь-яких вищих судів на продукування подібних «роз’яснень» а низших – на їх застосування, взагалі є більш ніж спірним. Хоча пункт 3 ст.39 Закону України «Про судоустрій» і відносить до компетенції вищих спеціалізованих судів «рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції», але пункт 1 ст.14 того самого Закону каже, що «суди здійснюють правосуддя самостійно (sic! «Самостійно» – О.С.). Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу (навіть з боку ВАС – О.С.), нікому не підзвітні і підкоряються лише закону». Кілька положень у цьому контексті містить і Кодекс адмінсудочинства, а найголовніше – Конституція України, котра першою частиною ст.129 (як відомо – найвищої юридичної сили та прямої дії) імперативно встановлює те саме: «судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону». То чи не зрозуміло, що видання вищими судами таких (а також подібних чи інших, будь-яких) роз’яснень є ні чим іншим, як впливом на суддів, зазіханням на їхню незалежність?

Cправедливости заради зазначу, що ВАС не відкрив Америки (Америка з її культурою правосуддя взагалі не має стосунку до цього), подібна практика густим цвітом квітла ще за часів розвиненого соціалізму (так буйно, що дехто навіть відносив такі писання до окремого джерела права). Але часи минули, а практика – залишилася.

І якщо держава поки геть не виявляє бажання навернутися до англосаксонської системи, базованої великою мірою на прецеденті (автор в принципі за), то, можливо, не варто принаймні, на [європейську] публіку проголошуючи гучні гасла про верховенство права, незалежне правосуддя тощо, сором’язливо ховатися за де-факто директивними «роз’ясненнями»? Можливо, варто думати не про те, як «загвинтити гайки», ще більше обмежуючи можливости громадянського спротиву владній сваволі (перешкоджанням реалізації конституційної норми, пасивністю щодо запровадження механізму конституційної скарги), а навпаки?

Бажаючим убезпечити власну управлінську неспроможність чи то зумисну сваволю від пильних співвітчизників (платників податків, до речі), варто нагадати загальну властивість бронепотягів та інших подібних конструкцій – вони як не йдуть рано чи пізно під укіс, то, іржавіючи, перемінюються на брухт.

06-04-2008
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори