Звернення українських правозахисників до російської інтелігенції та росіян – колишніх в’язнів сумління з приводу заперечень у Росії Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду Українського народу

Шановні російські друзі, колеги, побратими!

Коли у ваших ЗМІ з’являлися замітки, в яких заперечувалося, що Голодомор в Україні 1932–1933 рр. був геноцидом Українського народу, ми спочатку не звертали на це уваги. Ми живемо у вільній країні, тому поважаємо думку інших. Але останнім часом агресивна тенденційність російських офіційних та неофіційних оцінок тієї страшної трагедії перейшла усі межі. А після публікації О.Солженіцина («Известия», 2.04.2008 г.), перед голосуванням цього питання в Держдумі, стало ясно, що це не позиція усієї російської інтелігенції, а замовлення певних кіл у російській владі, які не зацікавлені у розкритті усієї правди про Голодомор.

Разом з тим, ми продовжуємо вірити, що справжні російські інтелігенти, а особливо люди, що пройшли радянські концтабори, здатні відстоювати власну думку, об’єктивно оцінювати інформацію, зокрема, щодо нашого Голодомору, основану на архівних документах та свідченнях очевидців, десятки тисяч яких сьогодні серед нас.

Ми навіть не виключаємо, що й сам Солженіцин знайде в собі мужність і нині «жить не во лжи», що так необхідно у стосунках між нашими народами та державами. Ми сподіваємося, що більшість із вас не підписалися б під його заміткою, яка не здатна ні на що інше, як внести напругу у наші відносини.

Ті, хто заперечує Голодомор 1932–1933 рр. як свідомий геноцид, організований комуністичною владою проти нашого народу, не приводить жодного контраргументу, провокуючи таким стилем дискусії лише міжнаціональну сварку.

Ми ще і ще раз повторюємо – визнання Голодомору 1932-1933 рр. не скероване проти Росії та її народів, адже усі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму. Ми засуджуємо злочинний комуністичний режим, керманичі якого не мали однієї етнічної приналежності, але проводили послідовну злочинну політику проти українського та інших народів. Серед них були й українці, але чинили вони не як представники етносу, а політичного режиму. Сталін – кривавий кат, увійшов в історію не як грузин, а як комуніст.

Чуючи з уст декого в Росії заперечення Голодомору як геноциду, мимоволі згадуєш слова В.Винниченка: «російська демократія закінчується там, де починається українське питання»… Давайте ж допоможемо один одному – доведемо, що це – в минулому!

Ми не намагаємося вкотре вас переконувати, за нас це вже роблять історичні документи, розсекречені та опубліковані останніми роками.

Ніхто не заперечує, що голод у Радянському Союзі був у різний час та в різних регіонах, і від цього ганебного явища страждали всі поневолені народи.

Але лише в УСРР голод мав штучний, геноцидний характер. Докази цього злочину щодо України сьогодні можна знайти в численних документах 30-х років.

Чому лише в Україні та на Кубані (де 2/3 населення складали українці) у 1932 р. масово запроваджувалися «чорні дошки» − огороджені військовими і тому приречені на голодну смерть села? Більше того – уся територія УСРР була «голодним гетто», оточена заградзагонами, щоб заблокувати виїзд голодуючих «за хлібом» у сусідні райони Білорусі і Росії (директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22.01.1933 р.). Таких заходів більше ніде і ніколи в СРСР не застосовували!

Чому в Постанові ЦК Компартії та РНК СРСР від 14.12.1932 р. «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Кубані пов’язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації.

Чому, коли в Україні сотні сіл поголовно вимирали від голоду, порти СРСР не встигали відправляти зерно за кордон і воно згнивало на складах?

Чи не забагато «чому»?

А все тому, що у 1932-1933 рр. Сталін та його поплічники намагалися зламати хребет Українському народові, передусім селянству, яке на 100 відсотків було українським. Як відомо, для Сталіна «национальный вопрос» був «вопросом крестьянским», тому він боявся, і не даремно, українського селянства як національної потуги.

У цей же час режим розгорнув масові репресії проти української інтелігенції та компартійних кадрів, які чинили опір політиці геноциду. Постишев на ХVІІ з’їзді ВКП(б) у лютому 1934 року звітував: «Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року». Сам Олександр Ісаєвич, навівши в «Архіпелазі» дані про відсотки винищеної української інтелігенції, стверджував, що то було знищення національної думки. Хіба таке тотальне винищення духовної еліти однієї нації не є елементом геноциду?

Україна цілком обґрунтовано, у відповідності з Конвенцією ООН про геноцид, добивається визнання Голодомору геноцидом Українського народу.

Наше звернення вмотивоване ще й такою обставиною. На наше переконання, нинішня Росія все більше скочується до випробуваних у часи комунізму методів, особливо в національному питанні. Як люди, що повною мірою відчули на собі ці методи та не зламалися, закликаємо всіх чесних росіян: будьте пильними, не допустіть  перетворення вашої країни на тоталітарну державу!

Впевнені, тільки в атмосфері постійного та щирого діалогу між громадськістю України і Росії можуть насправді вирішуватися усі складні та задавнені питання наших взаємовідносин. Не будьмо пішаками в чужих інформаційних війнах!

Ми звертаємося до усіх людей Росії, хто в той чи інший спосіб не приймав і не приймає тоталітаризму і комунізму, намагався жити і живе «не во лжи», висловитися щодо геноцидної політики КПРС та уряду СРСР у 30-х рр. ХХ ст. стосовно Українського народу. Найкраще, на нашу думку, це було б зробити у форматі міжнародного суду над комунізмом, його ідеологією та організаторами-виконавцями. Саме у спільних висновках такого суду і виявилася б міра добросусідства і доброзичливості між нашими народами.

3 квітня 2008 року

Колишній політв’язень, Герой України Левко Лук’яненко

Колишній політв’язень, кавалер ордена «За мужність» І ступеня Василь Овсієнко

Колишній політв’язень, кавалер ордена «За мужність» І ступеня Олесь Шевченко

Колишній політв’язень, Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк