пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200810
08.04.2008 | Михайло Білецький

До полеміки колишніх українських дисидентів з Солженіциним

   

Не можу не відгукнутися на щойно прочитане інформаційне повідомлення агенції УНІАН під назвою «В Україні сподіваються, що Солженіцин – це ще не вся російська інтелігенція». khpg.org.ua/index.php?id=1207314064

Перш за все неприємно вразила сама назва, що викривляє факти та нав’язує упереджені оцінки. Буквально вона означає, що так сподівається більшість населення України. Добросовісний журналіст мав би написати: «Група колишніх українських дисидентів сподівається…». А чого вартий подальший зворот: «Солженіцин – ще не вся російська інтелігенція». Та це ж типовий штамп радянської пропаганди!

Коротку репліку Солженіцина в «Известиях», про яку йдеться, http://www.izvestia.ru/opinions/article3114723/ я читав раніше. В ній письменник обурюється оцінкою «Великого Голоду на Україні і Кубані» 1932-33 років як геноциду. Ось його буквальний текст: «И никто же не догадался надоумить яростных активистов ВКП(б) и Комсомола, что это идет плановое уничтожение именно украинцев. Такой провокаторский вскрик о «геноциде» стал зарождаться десятилетиями спустя – сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против «москалей», – а вот теперь взнесся и в государственные круги нынешней Украины…»

Звертаючись до тексту великого російського письменника, маю оговорити, що не можу повністю з ним погодитися. Мені здається несправедливим надто глибоке засудження всіх прихильників оцінки Голодомору як геноциду, яке в ньому начебто звучить. Насправді така оцінка поширена в Україні не тільки «в затхлих шовіністичних умах», серед тих, хто вороже ставиться до Росії як такої, разом з її мовою й культурою, але нерідко й у зовсім несподіваних колах, яких у ворожості до Росії важко запідозрити і які іноді мають свої вагомі аргументи. Але не цей момент видається мені головним у репліці Солженіцина. Головне – емоційний протест проти нав’язування геноцидної концепції Голодомору та активності у цьому української влади.

Особисто мені неодноразово доводилося публічно виступати на тему Голодомору. Я вважаю його найбільшою трагедію українського народу і одночасно злочином тоталітарного режиму, одним з найбільших злочинів в історії людства. Одночасно я виступаю проти «геноцидної концепції». Скористуюся тим, що в Україні поки що не діють зареєстровані в Верховній Раді законопроекти, за якими такі виступи вважаються кримінальним злочином, і вкажу головні мотиви свого заперечення.

Перший мотив суто юридичний. Цей злочин не підходить під дефініцію геноциду, дану Генеральною Асамблею ООН – «дії, здійснювані з наміром знищити повністю чи частково будь-яку національну, расову чи релігійну групу як таку». Його юридична кваліфікація має бути іншою – злочин проти людства.

Другий, і більш важливий – характер сприйняття людьми. У побутовому мовленні термін «геноцид» надто багатозначний: від спланованого масового вбивства до знищення одним народом іншого народу. І дуже часто цей термін сприймається саме у другому сенсі. Саме на ньому наголошують ті самі «затхлі шовіністичні уми» в Україні. Саме маючи його на увазі, виступає проти «геноцидної концепції» половина населення України. Саме його має на увазі й Солженіцин у своїй статті. І враховуючи таке сприйняття, упертість, з якою українська влада разом з частиною політиків та ідеологів намагаються нав’язати термін «геноцид» Україні і світу, особисто мені видається проявом безумства.

На сьогодні між прихильниками та противниками геноцидної концепції Голодомору пролягла безодня непорозуміння. Кожна сторона звинувачує іншу у смертельних гріхах, не розрізняючи серед своїх опонентів справжніх шовіністів чи імперців від, так би мовити, «людей доброї волі», які, тим не менш, схиляються до іншої точки зору.

Тепер повертаюся до заяв колишніх політв’язнів. На жаль, агенція не подала ні самого їх звернення, ні посилки на нього (ще одна, м’яко кажучи, непрофесійність УНІАНу). В інформаційному повідомленні воно охарактеризоване як звернення «до російської інтелігенції з проханням висловити свою позицію щодо геноцидної політики КПРС та уряду СРСР у 1930-х рр. стосовно українського народу». Невідомо, авторам чи агенції належать взяті у лапки слова, але так чи інакше формулювання знову невдале. Заголовок не повинен містити оцінок, не прийнятних для адресата. А чи погодиться більшість російської інтелігенції, додамо, навіть тієї її частини, що засуджує політику КПРС та уряду СРСР, з оцінкою їх політики як «геноцидної стосовно українського народу»? Сам я не знаю відповіді на це питання. Дійсно, зворот «геноцидна політика КПРС» значно кращий, ніж звичайно використовуваний «геноцид українського народу», оскільки виключає претензії до Росії як такої. Але той негатив, що вже накопичився навколо терміну «геноцид», може відштовхнути російського інтелігента й від такого формулювання.

Ну, а самі заяви чотирьох правозахисників (як вони названі в інформації) свідчать про те, що вони просто не розуміють позицію Солженіцина, та й інших своїх опонентів, до яких, я гадаю, можна віднести переважну більшість інтелігенції Росії, повторю, навіть антирадянської. Вони не торкаються проблеми різного ставлення до терміну «геноцид» та геноцидної концепції Голодомору, яку я коротко охарактеризував трьома абзацами вище. Вони бачать тільки свою позицію, вона для них єдина можлива, а всі, хто її не поділяє, посібники імперіалістів. І все, що вони кажуть, зводиться до загальних банальних звинувачень.

Досить просто процитувати. Ось Левко Лук’яненко заявляє, що «після публікації статті Солженіцина перед обговоренням цього питання в Держдумі стало очевидним, що це не позиція усієї російської інтелігенції, а замовлення певних кіл у російській владі». Де логіка? Чому стало очевидним? «Ми навіть не виключаємо остаточно, що й сам Солженіцин знайде в собі мужність і нині «жить не во лжи»«. Тобто Лук’яненко може пояснити позицію Солженіцина тільки тим, що той зараз «живе в брехні». Василь Овсієнко наголошує: дуже прикро, що до «російських імперіалістів» долучився і шанований письменник Солженіцин. Не цитую двох інших дисидентів (Олеся Шевченка та Євгена Сверстюка) – запевняю читача, що й вони сказали не більше.

Читаючи інформацію, я звернув увагу на один характерний момент. В ній говориться: «При цьому правозахисники наголосили, що визнання Голодомору 1932-1933 років не спрямоване проти Росії та її народів, адже ‘усі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму’». І тут я згадав, що говорив один з підписантів, Левко Лук’яненко на науковій конференції у 2002 році: «Москва навмисне спланувала та здійснила голодомор в Україні, щоб приборкати національно-визвольний рух, зменшити кількість українців та розбавити український народ московітами». Цитуючи цей пасаж, український історик Станіслав Кульчицький, один з палких адептів концепції про геноцидний характер Голодомору, справедливо зауважує: «Лук’яненко непомірно розширює зайнятий вождями більшовиків Кремль до розміру Москви, а російський народ презирливо називає ‘московітами’». Так наскільки щира підтримка Лук’яненком наведеної вище толерантної до Росії  тези?

От такий рівень полеміки. Трохи ніяково за колишніх українських дисидентів.

 

На завершення хочу процитувати фрагмент з документу, на минулому тижні підготованого російськими правозахисниками, – Звернення Міжнародного товариства «Меморіал» «Про національні óбрази минулого (XX сторіччя і ‘війна пам’ятей’)» http://khpg.org.ua/index.php?id=1206956629 . Він торкається близької теми і, на мою думку, може бути взірцем, як слід ставитися до подібних проблем.

«… Суспільство в Росії – країні, на яку багато хто звично покладає провину за все, вчинене комуністичним режимом, – мусить знати про існування дискусій про минуле, які тривають у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій треба з розумінням, а не збувати їх газетними фейлетонами і карикатурами.

Водночас хотілося б, щоб українська і грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність в Росії автоматичної згоди з дошкульними епітетами, які іноді вживають у Грузії чи Україні щодо деяких ключових епізодів цієї нашої спільної історії, не обов’язково свідчить про ‘великодержавний шовінізм’ і ‘неподолані стереотипи імперської свідомості’…

Ми зобов’язані спробувати зробити так, щоб наші спільні трагічні спогади зближували, а не роз’єднували народи. І у нас є шанс цього добитися, якщо ми погодимося працювати над минулим разом, а не порізно.»

 

2008.04.05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори